Ще кілька років тому побачити жінку за кермом поїзда метро було неможливо. Проте 25-річна Анастасія Мазуркова довела, що стереотипи можна ламати. Вона стала першою жінкою, яка керує потягом у харківському метрополітені, під час війни обравши для себе професію, що довгий час вважалася чоловічою.
Як проходить навчання машиністів, як це — керувати багатотонним поїздом підземки, та які виклики чекають на жінок у цій сфері, Анастасія розповіла для ШоТам.
Анастасія Мазуркова
машиністка харкіського метро
Мріяла керувати потягом
Ще з дитинства я захоплювалася транспортом — мені подобалося спостерігати за рухом поїздів, і я навіть мріяла ними керувати. Згодом харківське метро стало моїм першим місцем роботи. Спочатку я працювала на одній зі станцій операторкою поста централізації, що допомогло мені краще зрозуміти, як працює метрополітен і як взаємодіяти з пасажирами.
Коли почалася повномасштабна війна, метро стало укриттям для багатьох людей. Я не покидала міста, продовжувала щодня ходити на роботу.
Наша станція стала прихистком для понад 2,5 тисячі харків’ян — особливо в перші дні, коли відбувалися масові обстріли житлових районів. Організація допомоги, евакуації та роздачі гуманітарної допомоги тоді майже повністю лягла на плечі співробітників метрополітену.
Я також щодня ходила на роботу. Попри постійну небезпеку я вирішила не виїжджати з міста, тому що не бачила себе на іншому місці. Робота під час війни давала певний сенс, внутрішній стрижень у цей складний час – було важливо залишатися тут і допомагати людям.
Багато співробітників залишалися на станціях тривалий час (по декілька діб або більше) — працювали і жили водночас. Особисто в мене була можливість повертатися додому, хоча це було небезпечно, оскільки вночі наш район постійно був під обстрілами. Щоразу йдучи додому, я не знала, чи побачу ранок та чи повернусь на роботу.
Відкрили набір на навчання, і я пішла
У 2023 році у нас в метрополітені в чергове відкрили набір на навчання професії машиніста електропоїзда. Звісно, хотілося врешті реалізувати свій давній інтерес до цієї відповідальної професії.
Я вирішила спробувати себе, не дивлячись на те, що раніше машиністами працювали лише чоловіки. Зокрема, бо війна дає зрозуміти, що потрібно діяти зараз або не робити цього взагалі. Я подала заявку, згодом пройшла навчання й отримала необхідну кваліфікацію.
Навчання — непростий і довгий процес, адже лише його теоретична частина триває пів року і передбачає складання низки іспитів з усіх предметів, які викладаються. Після фінального іспиту на право управління електропоїздом стаєш помічником машиніста.
Вже як працівники метрополітену, помічники певний час проходять «обкатку» разом із машиністом-наставником. Це не окреме тренування без пасажирів, як можна подумати, — усі практичні заняття проводять у робочі години. Далі знов іспит на машиніста і фахівці-початківці працюють у дві особи, поки не складається іспит на машиніста в одну особу. Уже зараз я працюю самостійно, без напарника.
Найскладнішим для мене було поєднати теорію та практику. Дуже багато інформації, яку вивчаєш, намагаєшся зрозуміти, треба перекласти на практику. Наприклад, ті ж виходи з несправностей на рухомому складі. Поки не пройдеш через декілька з них, не відпрацюєш, мабуть, не зрозумієш до кінця. Треба не завчити інструкцію, а вмикати логіку.
Машиністи не мають права на помилку
Перше враження за кермом, коли ти керуєш величезною машиною в тунелі та несеш відповідальність за всіх пасажирів, неймовірне. Так, з часом робота перетворюється на рутину.
Та хоч тунелі щодня ті самі, ти маєш завжди бути на сторожі, бо будь-якої миті може виникнути нестандартна ситуація.
На посаді машиністки я працюю третій місяць. Екстрених ситуацій, на щастя, поки що не було, але я готова до будь-яких викликів, які може підкинути моя робота, адже насправді ця професія є дуже складною — потребує значної концентрації та уваги.
Головне — психологічна готовність до екстрених ситуацій. Потрібно бути впевненою, що зможеш упоратися з поломкою чи нестандартною ситуацією, адже в тунелі ти одна, пасажири можуть почати панікувати, а з ситуації треба виходити швидко через суворе дотримання графіку руху.
Метрополітен працює, як добре злагоджена система, і будь-яка помилка може призвести до серйозних наслідків. Якщо ти допускаєш значний промах, то втрачаєш можливість продовжувати роботу. У нас немає права на помилку, тому навчання тривале й детальне.
Залишаюся єдиною жінкою-машиністкою в нашій команді
Спочатку, звісно, з боку колег були певні побоювання та недовіра, але після того, як вони побачили мої результати іспитів і роботу, ситуація змінилася — тепер ми один колектив. Рідні спочатку теж ставилися з певним сумнівом до мого вибору, але з часом зрозуміли, що я не відступлюся від мети. Тепер вони підтримують мене, хоч, ймовірно, і хотіли б, щоб я мала більш спокійну роботу.
Нині я залишаюся єдиною жінкою-машиністкою в нашій команді. Інші жінки також хотіли приєднатися, але, можливо, після того, як дізналися про навчання, зрозуміли, що ця робота потребує значних зусиль і технічної підготовки, а не лише бажання. Я поєднувала навчання з роботою, не брала відпустку, і це було непросто.
Кар’єрний розвиток у професії машиніста, безумовно, можливий — після певного досвіду роботи є змога скласти кваліфікаційні іспити та отримати підвищення зарплати. Також є можливість стати інструктором або перейти на керівні посади в депо. Взагалі робота побудована як постійне навчання та підтримання своїх знань «у тонусі».
Для тих жінок, які шукають себе або хочуть спробувати щось нове, треба не боятись подаватися і на «чоловічі» професії. Головне — мати ентузіазм, наполегливість і бути готовою до труднощів. Це дійсно необхідні риси, оскільки на певних етапах може здаватися, що ти не впораєшся. Може виникнути відчуття, що ти обрала не те, але, якщо докласти зусиль, можна подолати всі труднощі.
У професії машиністки немає нічого неможливого, але без наполегливості довго не протримаєшся, адже це не та робота, де можна просто кинути все, сказати «я більше не можу» й піти.
Лабораторія запрацювала на базі Регіонального центру неонатального скринінгу.Вона стала першою лабораторією у державному закладі, де проводитимуть екзомне секвенування.
«Завдяки новій лабораторії ми зможемо виявляти як поширені, так і рідкісні генетичні патології. Тут буде застосовуватися передова методика клінічного екзому для дітей, які цього потребують», — зазначила директорка Львівського обласного перинатального центру Марія Малачинська.
Фото: Львівська ОДА
Львівський перинатальний центр став першим в Україні комунальним закладом, де впровадили сучасну генетичну діагностику — екзомне секвенування. Раніше воно було доступне для українців лише за кордоном або в приватних закладах і коштувало від 60 тисяч гривень.
Тепер цим сучасним методом генетичної діагностики можна скористатись у Львівському перинатальному центрі безоплатно.
Для забезпечення роботи лабораторії закупили сучасне обладнання на суму майже 9 мільйонів гривень. Фінансували проєкт німецькі партнери з товариства GIZ.
Що таке екзомне секвенування
Аналіз екзому (екзомне секвенування) — це складний генетичний тест, який досліджує всю кодуючу частину геному (екзом) і може виявляти мутації в тисячах генів одночасно. Це дозволяє знаходити як відомі, так і рідкісні генетичні варіації, які можуть бути причиною захворювань. Окрім цього аналіз екзому дозволяє завершити цикл від виявлення причини захворювання в дитини до планування наступних вагітностей.
Нагадаємо, що «Львівська майстерня шоколаду» відреставрує кам’яницю 17 століття: заклад розширить площу
У Брюсселі президент України Володимир Зеленський і прем’єр-міністр Грецької Республіки Кіріакос Міцотакіс підписали Угоду про співробітництво у сфері безпеки.
Разом із партнерами Греція надаватиме додаткові ресурси для того, аби пришвидшувати підготовку українських пілотів і технічного персоналу для літаків F-16.
Країни домовилися також і про економічне партнерство, співпрацю у сфері безпеки, підтримку санкцій проти РФ, притягнення держави-агресорки до відповідальності та відшкодування збитків. Документ передбачає і взаємодію в галузях культури, освіти та мистецтва.
Греція зобов’язалася брати участь у відновленні й реконструкції України, підтримувати майбутнє членство в ЄС і НАТО й Формулу миру.
Документ підписаний на виконання Спільної декларації G7, ухваленої у Вільнюсі 12 липня 2023 року. Загалом Україна уклала вже 27 двосторонніх угод: із Великою Британією, Німеччиною, Францією, Данією, Канадою, Італією, Нідерландами, Фінляндією, Латвією, Іспанією, Бельгією, Португалією, Швецією, Ісландією, Норвегією, Японією, США, ЄС, Естонією, Литвою, Польщею, Люксембургом, Румунією, Чехією, Словенією, Ірландією та Грецією.
Нагадаємо, що українська компанія збудує завод у Литві для виробництва вибухівки.
Коли Ольга Маканєєва з Харкова працювала в лікарні, вона вперше наважилася на донорство, аби допомогти пацієнту після нещасного випадку. Відтоді жінка часто здає кров чи її компоненти, проте мріє, щоб донорська кров нікому не була потрібна.
До Всесвітнього дня донорства Ольга Маканєєва розповіла свою історію для ШоТам.
Ольга Маканєєва
донорка з Харкова
Лише 15 хвилин мого часу можуть когось врятувати
Якось, коли я ще працювала в лікарні, знайомий нашого директора отримав численні опіки та потребував донорської крові. Я запропонувала свою допомогу, і так моя кров уперше стала корисною для іншої людини.
Як медикиня я розуміла закулісся процедур, тому почувалася впевнено. Щоправда, тоді я не дотрималася порад для потенційних донорів — я не поснідала, тому мені стало погано.
Проте твердо вирішила, що продовжуватиму далі, адже я витрачаю лише 15 хвилин свого часу, але комусь це може суттєво допомогти.
Ольга під час першого переливання крові. Фото надала Ольга Маканєєва
Та навіть коли вдруге здала кров для пацієнта після операції, я ще не вважала себе доноркою. Згодом побачила рекламу місцевої фармецевтичної фірми «Біофарма» про пошук донорів плазми — рідкої частини крові, яку використовують для виготовлення ліків. Це більш лайтовий варіант донорства, адже плазму можна здавати раз на два тижні. Відтоді я двічі на місяць перед роботою здавала свою плазму. До речі, ця фірма навіть заохочує донорів подарунками — якось перед Великоднем я отримала пасочку.
На день народження подарувала свої тромбоцити іншим
Потреба в компонентах крові була завжди: у мирний час вони потрібні пацієнтам після операції чи жінкам, які народили, а в період пандемії ковіду я здавала тромбоцити, з яких потім створювали вакцину. Саме під час здачі тромбоцитів я дізналася, що перехворіла легкою формою ковіду.
Кров і плазму завжди перевіряють, і завдяки цьому я знаю про рівень свого гемоглобіну, роблю швидкий скринінг всього організму й аналізи на СНІД і гепатит. Це наче такий додатковий бонус — завжди знати про свій стан.
Повномасштабна війна значно вплинула на потребу в крові — особливо в Харкові, який є прифронтовим містом. У перші дні вторгнення росіяни обстріляли наш центр переливання крові, тож на деякий час охочих здавати кров стало менше. А ще варто врахувати стрес: люди почуваються гірше, і це впливає на здоров’я та здатність бути донором.
Ольга популяризує донорство під час війни на заході для донорів у Харкові. Фото надала Ольга Маканєєва
Я сама евакуювалася з міста десь на пів року, проте після повернення до Харкова знову почала здавати кров. Це якраз був мій день народження, і я вирішила на честь особистого свята зробити подарунок іншим. Тоді мене попросили здати ще й тромбоцити, адже вони необхідні людям після масивних кровотеч при пораненнях.
У той день я змістила всі свої справи, витратила більше часу, проте відчула, що роблю потрібну справу для нашої перемоги, адже донори також буквально віддають частинку себе, аби врятувати когось іншого.
Як це — бути донором
Зараз у центрах збору крові сучасні апарати, зручні крісла та привітний персонал. Приходити туди — одне задоволення.
Зазвичай мені приходять запрошення на забір крові з електронної бази донорів. Якщо ми в черзі бачимо людину з офіційним посвідченням донора, то завжди пропускаємо — це в нас така внутрішня повага. Хоча, наприклад, я ніколи не підраховувала, скільки крові та плазми здала, бо ніколи не хизувалася цим.
Процедура забору крові. Фото: Freepic
Раніше кров переливали від людини до людини, але зараз усю донорську кров та плазму зберігають у холодильниках, а згодом надсилають у лікарні чи на заводи для переробки.
Хто не може бути донором
Не всі можуть бути донорами, навіть якщо дуже хотітимуть здати кров.Ось причини, чому вам можуть відмовити:
якщо людина важить менше 50 кілограмів, то в неї не братимуть кров;
також причинами для відмови є низький гемоглобін, хвороби печінки, гепатит, низький тиск, перенесена онкологія та хронічні хвороби;
не можуть бути донорами люди, які наприклад, перенесли інфаркт, а тепер вживають препарати для розрідження крові.
Як підготуватися до здачі крові
Для людей, які все ж наважилися стати донорами, у кожному центрі переливання крові є пам’ятка, яка підкаже всі підготовчі кроки.
Наприклад, за кілька днів до забору не можна вживати алкоголь, а за добу — палити та пити каву. За день також не можна їсти яєць і молочних продуктів, а дівчатам бажано здавати кров на 12 день циклу.
Звісно, можна змовчати про щось, але медики це відразу помітять: нормальна плазма має бути кольору шампанського, а якщо людина вживала молоко чи яйця, то вона стане жовтою. Таку плазму просто забракують, а стерильний пакет викинуть, тому краще поставитися до процедури відповідально.
Вранці перед забором крові треба добре поїсти. Їжа має бути нежирна та несмажена — зазвичай рекомендують каші з чимось солодким. Колись я дотримувалася здорового харчування й повністю виключила з раціону цукор, а перед здачею плазми та крові його необхідно їсти, тому ці дні були для мене ніби святковими.
У центрах переливання перед початком процедури також дають солодке печиво та чай, а опісля завжди хочеться полежати, відпочити та з’їсти щось солоденьке. Не бажано палити чи відразу сідати за кермо, бо можна знепритомніти.
Зараз всю донорську кров та плазму зберігають у холодильниках. Фото: Freepik
Коли я навчалася в медичному, нас часто агітували йти здавати кров, проте це не працювало, аж доки я щиро не захотіла цього сама. На жаль, коли я зараз приходжу в центр переливання, там майже немає черг — з Харкова виїхали багато людей. До того ж, усе частіше стимулами для донорства є жахливі трагедії та прильоти. Я ж вважаю, що воно має стати звичкою для всіх, хто може бути донором.
За цим посиланням ви можете знайти перелік медичних закладів у містах і містечках України, де можна здати свою кров, аби врятувати інших.
Донорство зараз допомагає мені відчувати себе потрібною. Проте я мрію, щоб кров, яку ми здаємо, більше не була затребуваною — хай краще вона побуде в центрах переливання і її викинуть, бо вона більше нікому не буде потрібна.
Коментарі