«А хто мені скаже, що я не можу?». Історія волонтерки з «кришталевістю» кісток, яка йде проти законів фізики

Усі навколо казали, що вона порушує закони фізики та робить неможливе. Ольга Пометун народилася з «кришталевістю» кісток і через травму в дитинстві перестала рости, та це не завадило їй самостійно водити авто й навчитися плавати. Ольга потрапила до Книги рекордів України — там про неї вже дві згадки.

Зламати жінку, яка себе не вважає «залізною леді», не змогла навіть війна. Три дні шоку, а далі – місяці волонтерства. Ольга очолила благодійний фонд, який у Камʼянському вже допоміг тисячам родин і регулярно підтримує військові підрозділи. 

Ольга Пометун

Керівниця благодійного фонду «Об’єднані Добром».

Не знайшла себе в «паперовій» роботі

Я народилася з «кришталевістю» кісток. Так кажуть про вроджену крихкість, коли кістки дуже легко ламаються — один необережний рух може обернутися (і в мене часто так було) переломом. Звісно, я вже переросла це й нині не така «крихка», як у дитинстві, але все ж не стала «залізною леді» — маю першу групу інвалідності.

Зараз мені 37, і я — керівниця благодійного фонду «Об’єднані Добром» у місті Камʼянське Дніпропетровської області. Маю економічну освіту, за фахом — бухгалтерка. Після закінчення навчання приблизно рік я працювала за спеціальністю, але зрозуміла, що це не моє — постійна робота з паперами була не тим, що треба. Я хотіла спілкування з людьми, тому змінила сферу діяльності й наступні 10 років працювала майстринею манікюру.

Я не шкодую про те, що маю економічну освіту, тому що вона дуже багато разів мені допомагала. Також це можливість працювати в держструктурах. Гадаю, все в моєму житті відбувається так, як і має бути.

Першу гору здолала

Моє життя — це суцільне море: хвиля, яка то підіймається, то опускається. Я люблю ці моменти підйому. Одним з таких, мабуть, був той, що до 30 років я заробила собі на авто й у 28 років сіла за кермо власної машини.

Тоді, знаєте, це взагалі було дуже тяжко в нашій країні. Жінка за кермом — це вже був якийсь нонсенс, а жінка з інвалідністю за кермом — це вважалося за якісь надзвичайні речі. Держслужбовці, памʼятаю, питали: «А хто тобі сказав, що ти можеш водити машину?». Та я не здавалась: «А хто мені скаже, що я не можу?».

Машина дещо обладнана під мої потреби, але за пʼять хвилин може перетворитися на звичайну. І я на ній — упевнена водійка. Памʼятаю, коли розповіла кумі, що я вже їжджу, вона запитала: «Олю, а що далі?».

Друга гора піддалася теж

А далі було плавання. Працювати майстринею манікюру по 10 годин на добу було складно, особливо для спини. Я запитала в лікаря, що може мені допомогти, окрім масажів, і він порадив спробувати плавання. Я не вміла, але він сказав: «То навчись!». І я подумала: «Так, а дійсно, що тут складного? Машину ж воджу. Я все можу, я така ж як усі».

Це знову був випадок, коли в мене не вірили, але в себе повірила я. Але, чесно кажучи, очікувала, що буде легше. Проблема була в тому, що людина повинна триматися на воді, а я тонула через особливості тіла. Це були серйозні випробування в моєму житті. Після пʼяти років тренувань я таки попливла.

Це було щось неймовірне. Фахівці казали, що я «порушую закони фізики», що «це неможливо». Мої досягнення відзначили — я потрапила до Книги рекордів України з позначками «плавання попри закони фізики» та «найспортивніша «кришталева» жінка України».

Я думала над тим, аби зайнятися плаванням професійно, брати участь у змаганнях. Але моє тіло все ж мені не дозволило. Коли до змагань залишалося півтора місяці, я впала, і в мене був тяжкий перелом. Надалі від ідеї змагань я відмовилась.

У той період я написала мотиваційну книгу «Відкрий себе для життя». Її надрукували тиражем у дві тисячі примірників, з яких півтори тисячі вже придбали. У книзі описана моя історія та поради психолога, як «відкрити себе з різних боків».

«Скоріше оговтуйся від війни, бо багато роботи»

Вторгнення росії стало для мене шоком. Я розуміла, що людство ще не прийшло до розуміння цінності життя, і що є економічні, бактеріологічні, вірусні війни. Але те, що можуть «піти» танки, і скидатися бомби на людей, для мене було поза зоною уяви. Перші дні я пробула на заспокійливих у якомусь дивному стані.

Через три дні мені зателефонував знайомий і запитав, як я почуваюся. «Не знаю», — відповіла чесно. І він каже: «То давай опритомній, бо дуже багато роботи». Наступні місяці три волонтерського життя я погано памʼятаю: я прокидалася з телефоном у руках і засинала з ним же.

Був кумедний випадок, коли мені зателефонувала подруга й запитала, чи піду я в неділю святити вербу. Я дуже здивувалась і кажу: «Та яка верба? Її святять за тиждень до Великодня. Де той Великдень? Нескоро ще». І подруга відповідає: «Ну так, то сьогодні п’ятниця, у неділю «верба», а за тиждень Великдень, Олю». І я розумію, що вже закінчується квітень, але я досі живу десь там, у лютому…

Крізь нас пройшли тисячі родин

Благодійний фонд «Об’єднані Добром» офіційно народився у квітні 2022 року. Це було потрібно, щоб мати юридичну можливість робити різні запити на допомогу, тому що звернень було дуже багато.

Нині в команді семеро людей (усі переселенці) плюс ті, хто допомагає матеріально — бізнесмени, меценати. Я займаюся більше адміністративною роботою: керую, що куди розподілити, подаюся на гранти, спілкуюся з військовими.

З початку вторгнення в нашому місті були тисячі переселенців: з Херсонщини, Запоріжжя, Харківщини, Донецької та Луганської областей. А ще наше місто було транзитним для переселенців, які їхали за кордон. Потрібно було для людей зібрати гуманітарний набір, розмістити когось на ніч, знайти ліки, кудись супроводити.

У вересні я підбила статистику того, що ми зробили за цей період. Зʼясувалося, що ми допомогли вже більш ніж 10 тисячам родин. Я собі думала, що було десь 2-3 тисячі, тому була трохи шокована. Питала команду: «Це все ми зробили? Коли ж ми встигли?».

Допомогу військовим порахувати неможливо. Якнайкраще це відображає кількість різних подарунків у нас на складі. Військові залишають нам різні шеврони, гільзи, прапори. Ми працюємо з 5-7 підрозділами, яким допомагаємо, закриваючи їхні запити. Приміром, бійці приїжджають і кажуть: «Нам потрібна суха їжа, ми будемо йти на завдання». І ми швиденько знаходимо.

Очі сяяли, а я ж просто запамʼятала імʼя

Мені дуже складно втримати емоції, коли люди, які приходять за пакунком продуктів, вдячні так, наче ми дали їм нове житло. Памʼятаю, колись до нас прийшов дідусь, який сказав: «Не хочу вам жалітися, але…» й розповів свою історію евакуації та життя по підвалах. Він просив допомогу для дружини в лікарні. Ми тоді переважно допомогу надавали людям, які писали в Telegram, бо продзвонювання відбирало багато часу. Але цьому дідусю з кнопковим телефоном ми пообіцяли зателефонувати, щойно в нас буде те, що йому потрібно.

Через кілька днів нам привезли продукти та засоби гігієни. Ну, ми одразу йому й подзвонили. Він прийшов, і я кажу: «Ось, Василю Васильовичу, будь ласка». Як же він тоді здивувався, що ми запамʼятали його імʼя — був такий втішений.

За 5-6 місяців я зустріла цього дідуся в місті. Він привітався (теж запамʼятав, як мене звуть), похизувався новеньким смартфоном, і що він тепер теж є в нашій групі в Telegram. Згодом ще кілька разів ми перетиналися з різних питань, як-от оформлення документів чи матеріальна допомога. А на Великдень Василь Васильович приніс нам паску, яку спекла його жінка. Мені дуже незручно в такі моменти, але ж як я могла йому відмовити? Це було, як кажуть, «від душі».

Бувають складнощі, але дещо тримає на плаву

Мене зараз часто питають, що я буду робити після війни. Я не знаю. Я точно залишусь у Камʼянському, бо раніше хотіла переїхати до Дніпра чи Києва, але з початком війни полюбила своє маленьке місто, зрозуміла його цінність. Я хочу його розвивати і приносити користь людям тут.

Інколи бувають моменти, коли мені здається, що в мене йде земля з-під ніг, і що все, крах, нічого не виходить. Буває, картаю себе за якісь рішення. Але життя мене навчило, що за якийсь час я точно собі подякую, що тоді зробила саме так, і все вийшло набагато краще, ніж могло б бути.

Я дуже люблю життя — у ньому є стільки класного, цікавого, веселого, теплого, смачного! Я люблю свою родину, свій дім, свій колектив. Мабуть, саме це додає мені сил рухатися далі.

У перші дні повномасштабної війни ми, українці, показали, що є дуже могутніми, добрими. У наших генах настільки багато мудрості, любові та сили, що ми змогли витримати ось ту орду, яка прийшла на нашу землю. Я б дуже хотіла, щоб ми змогли це в собі зберегти, перемогли й далі продовжили втілювали це в мирному житті. Наша сила допомагатиме нам зростати. Якщо захочемо, ми це зробимо — і відбудуємо, і вийдемо на дуже гарний рівень життя, але це залежить від усіх нас.