У Нововолинську вже понад 30 років виходить друком газета, яка сьогодні вже неприбуткова, але її вже два роки продовжує робити не команда — лише один чоловік. Андрій поділився у Threads про відданість батька своїй справі, а у відповідь розчулені читачі з різних куточків України засипали його пропозиціями підтримки.
#ШОТАМ розповідає, як українці завдяки соцмережам підтримали журналіста з Волині.
«Ну а як місто буде без газети?»
Ігор Сергійович Лісовий — журналіст із 40-річним стажем. З початку 90-х він працює у редакції газети «Наше місто». Раніше з ним в команді було понад десять людей: журналісти, коректори, прессекретар, бухгалтер, дистриб’ютор… Та вже два роки, з яких рік на пенсії — пан Ігор сам пише, редагує, верстає і навіть розвозить примірники.
Крім своєї газети, він також пише статті до обласного видання «Волинь», а ще веде гурток із журналістики в місцевому дитячому юнацькому центрі в Нововолинську.
Люди з редакції позвільнялися, видання вже давно не приносить прибутку. Син зізнався, що пану Ігорю час від часу радять закрити газету. Але це його не спиняє: це вже не робота, а частина життя.
«Коли питаю “Нащо ти продовжуєш”, то він відповідає “Ну а як місто буде без газети?” Це його сродна праця, яка вже давно не є ключовим інструментом заробітку, але яка є частиною його ідентичності й покликання»,
— написав син Андрій.
Він також пояснив, що батько старається розвивати сторінку газети у Facebook, цікавиться діджиталом, але це не те: його стихія — фізична газета, яку можна взяти до рук і відчути.
«Ми говорили про цю газету на парах в університеті, як про один із останніх прикладів друкованих місцевих ЗМІ в Україні, але я й уявити не могла, що цю справу робить одна людина»,
— поділилася в коментарях користувачка з ніком asia.belaya.
Як можна підтримати газету
«Передплата газети на один квартал — 75 гривень, на пів року — 150 гривень. Випуск — щотижня. Абсурд, але сама доставка коштуватиме × мільйон від ціни однієї газети»,
— пояснив Андрій.
Ігор Сергійович не знав про публікацію сина. Але коментарі швидко ожили й люди почали писати, що залюбки підтримають чоловіка. Хтось пропонував зробити «підвішену передоплату» — щоб мешканці Нововолинська, які не можуть собі дозволити її придбати, мали щотижня свій примірник. Хтось надсилав донати на банку, хтось запитував, як купити рекламу.
Передоплати на пів року, які посипалися, застали пана Ігоря зненацька. Він дуже зрадів, що читачам не байдуже.
— передав враження батька Андрій.
«Тішиться. Побачив, що насправді людям не байдуже на сродну працю класичної журналістики та випуск газет»,
