Пів мільйона гривень за 1,5 тижні. Валерій Ананьєв про те, чому не довірить свої книги видавництвам

“Будь-що працюватиме, якщо це бізнес-проєкт”, – каже ветеран АТО Валерій Ананьєв, автор інтерактивної книги-бестселера “Сліди на дорозі”. 

Каже, що не колишній десантник, не АТОвець, не мандрівний блогер і не письменник. Так його називають інші. Він же просто робить те, що приносить йому задоволення у конкретний момент часу.

Як молодому автору з першого разу вдалось написати бестселер і підкорити критиків та читачів? Як вийшло видати 25 тисяч примірників роману, базуючись лише на підтримці читачів?

Чотири чашки кави знадобились “ШоТам” на те, аби дізнатись у нього відповіді на ці питання,

“Це не в мене хороший результат, це в інших – фіговий” 

Ви кажете про комерційний успіх книги “Сліди на дорозі”. Я кажу: це не в нас хороший результат, це в інших – фіговий. 

Я з командою з двох друзів, які допомогли видати роман, нічого незвичайного не зробив. Адже, коли ти вирішив видаватись самостійно, звісно, що в тебе вже є уявлення, як повинен виглядати твій твір. І є розуміння, як створити “периферію”, що повинна зацікавити читача. Як створювали її ми?

Ідеї щодо дизайну обкладинки та оформлення роману в цілому допомогла втілити моя подруга – дизайнерка інтер’єрів. 

Трейлер до “Слідів на дорозі” ми зробили, подумавши: читач же все-одно подумки уявлятиме історію. Чом би не допомогти йому і не прорекламувати, що саме він візуалізуватиме у себе в голові, коли купить книгу? Я не режисер. Але я написав сценарій для трейлера, знайшов хлопців з Livingston Production, які допомогли відзняти його. 

Ну і стосовно інтерактивної частини історії, яку я почав фільмувати ще у 2014 році. Логічно було, що я знайду спосіб, як пов’язати з книгою відео на кшталт того, як протитанковий гранатомет влучає прямо у мою бойову машину. Так, фото- та відеоматеріали реальних подій у книзі трансформувались у сотню qr-кодів, які можна подивитись тут же, через смартфон.

Наразі я вже озвучив і випустив аудіокнигу разом з першою українською аудіокнигарнею”АБУК”. Хоча, якщо чесно, все ж орієнтуюсь на друковану версію. В аудіотреки не запхнеш відеоконтент, а без цього “Сліди на дорозі” багато втрачають, як на мене.     

І ще близько 20 зустрічей з читачами у містах України та Канади.

Словом, нічого надзвичайного. Що заважає зробити те ж саме видавництвам? Це питання вже не до мене. 

Як знайшов гроші на видавництво власної книги

Одразу скажу, що нікому нічого не раджу. У випадку з книгою я просто орієнтувався на те, що можу і вмію. І розумів, що здатен зробити її найпопулярнішою в Україні.

При цьому, коли завершував роман, то не мав грошей, щоб видаватись самостійно. Разом з тим, був готовий навіть позичати, бо знав: мій проєкт вистрілить. Спочатку у це ніхто не вірив, а друзі – колишні – казали, що в мене не вийде.

Але врешті-решт за 2018 рік вдалось продати  три тисячі “Слідів на дорозі” за передзамовленням – це супер-результат.

Замовники не знали, про що книга і коли вийде. За мною не стояло великих видавництв – лише моє слово, що роман буде виданий. 

Якщо книги ще не існує фізично, то авторитет автора – єдине, на що читачі можуть опиратися, попередньо її замовляючи.

Припускаю, що якби не встиг до того часу напрацювати певну репутацію як блогер у вузькому колі людей, то проєкт, звісно, розвивався би далі, але без такого жвавого старту.  

В Україні зазвичай художні книги видаються накладом у 1300 примірників на рік. У мене не було грошей на перший наклад у 5000 примірників, усі кошти для нього я отримав через передзамовлення.

У перші ж 1,5 тижні мої майбутні читачі замовили 2,5 тисячі книг наперед на суму пів мільйона гривень. 

Сьогодні ми продали вже 25 тисяч примірників. Мало хто так продається. І це мене дуже тішить. Це показник того, що треба не боятись робити щось цікаве й нове, якщо віриш у ідею.

Принципово не працюю з видавництвами

Коли топові видавництва пропонували свою допомогу у видавництві мого роману, то просили за роботу трохи менше, ніж все. При цьому планувалось, що книга розповсюджуватиметься за рахунок моєї репутації.

Перше питання, яке у мене виникло: чому маю віддавати комусь 95% прибутку від історії, яку сам написав і створив?

Чим робота великих видавництв важча за мою? Вони роблять конвеєрну роботу без краплі творчості. Банальні обкладинки для книг. Нудні назви. Не вигадують якоїсь цікавої периферії для книг. 

А з таким підходом зрозумілий і результат: коли у книги є можливість отримати надприбуток, то замість умовних п’яти мільйонів гривень вона принесе 600 тисяч прибутку з допомогою таких “професіоналів”. 

Є нормальні видавництва, з якими можна було б працювати. Але зі свого досвіду я бачу: мої майбутні книги також видаватиму власними силами.

“Сліди на дорозі” почались з образи

Перша книга почалась з моїх заміток ще в учєбці (перші півроку служби в армії, під час яких солдат проходить курс навчання за майбутньою спеціальністю – авт.), які були викликані моєю образою на все на світі. А істина була в тому, що образу мав лиш на себе. І з часом по мірі того, як я це усвідомлював, мій письменницький задум ставав більш зрілим.

Мій перший твір – не про війну. Війна, ба, навіть і сюжет книги – це просто декорації. Слідкуйте за тим, що відбувається з внутрішнім світом мого героя – ось що важливо. 

Робота над текстом “Слідів на дорозі” неминуче призводила мене до депресії. Був момент, коли депресія переважила мої сили з нею боротися і саме тоді я перестав писати.

Зараз я пишу наступну книгу, яку почав після подорожі до Норвегії. З нею буде так само, бо вона теж стосуватиметься питань, які мені болять. 

Психологічний бар’єр зі “Слідами на дорозі” мені допоміг подолати товариш, якому на своєму віці довелось прочитати тисячі і тисячі книжок. Словом, у цьому питанні він є компетентною людиною. І дуже прямолінійною: якщо твір – відверте лайно, прямо так і скаже.

Прочитавши “Сліди”, він сказав, що це одна з найкращих прочитаних книжок у його житті. Може, і збрехав. Але саме його слова надихнули мене піти у прощу через всю Європу та завершити нарешті роботу над книгою. 

Натхнення беру з контрольованих емоцій

Коли пишу, то не вмію вигадувати, викладаю на папері те, що відчуваю конкретно зараз.

Тому, якщо мені потрібно викликати біль, то розглядаю ситуацію під потрібним кутом , і так відчуваю біль, під впливом якого народжую думки.

Це як спеціально захворіти грипом, щоб описати його симптоми. 

Спробую пояснити простіше: уявіть собі, що розійшлись з коханою людиною. Страждання, які ви відчуваєте, викликані виключно хімічними реакціями, що спровоковані ставленням до проблеми. Змінивши ставлення, ви зміните і емоції, які відчуваєте.

Коли пишу про війну, то принципово не читаю схожих творів

Коли я починав писати “Сліди на дорозі”, не читав у цей період книг про війну. Не хотів навіть підсвідомо щось плагіатити, щоб прочитане у чужих авторів сформувало у мене гештальт, як треба подавати події на фронті. Так само і зараз не читаю книжок про гори, коли починаю писати другу книгу, пов’язану з подорожжю до Норвегії. Бо не хочу діяти ні за якими схемами. Нафіга повторювати чужі враження, треба визначитись зі своїми.  

Це схоже на те, як математик самостійно приходить до якоїсь формули. Вона, може, була доведена до нього тисячу разів. Але за той час, коли він її вигадував, то вчився, аналізував, виправляв. І ріс як професіонал.

Так і з людьми. Завжди треба пам’ятати, чому ти саме такий, який ти є. Що на тебе вплинуло, причини, чому вчиняєш саме так, а не інакше. Щоб мати змогу керувати змінами у собі і своєму житті.  

В планах – друга книга і фільм

Я не люблю говорити про проєкти, які ще не запустились. Просто не говорю про речі, які ще не працюють. Щоб, якщо не вдасться, мої слова не виглядали як балабольство.
Скажу тільки, що проєктів, у яких беру участь, багато: це і бізнес, і проєкти, пов’язані з фондовим ринком України. і навіть з медициною.
З найближчих планів – монтаж фільму про мою подорож Норвегією. Буде десь серій 8, ми розтягнемо їх на півтора місяці. Ні, не в форматі тревел-блогу, все буде набагато цікавіше.
Якщо вдасться, вони будуть транслюватись на телебаченні, якщо ні – в Інтернеті.
Як перегукуватимуться з моєю другою книгою? Скажу тільки, що в обох випадках присутні матеріали і враження від подорожі Скандинавією.
Проте за форматом – це абсолютно різні історії.

Поки на правильному шляху

Мені все-одно, що про мене напишуть. Стосовно іпостасей, якими мою діяльність позначають люди: сам я себе ніяк не називаю і не ідентифікую ні з чим із цього переліку. Я ніколи в житті не казав, що письменник. Або мандрівник. Або секс-символ АТО, прости Господи, як мене називали журналісти одного всеукраїнського телеканалу. Я просто роблю те, що мені по кайфу – і все. 

З кожним своїм кроком я рухаюсь. З обох сторін – межа, яку не можна переступати. 

Поки я на правильному шляху, у мене буде все чудово – на душі, у професіональному житті.  

Я не знаю, куди це все мене приведе, але точно знаю: рухаючись у цьому напрямку, зроблю життя радіснішим і насиченішим… Здається, поки у мене це виходить.