Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Понад 16 годин у дорозі. Як тренерка з верхової їзди врятувала коней з-під обстрілів на Донеччині

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Ксенія Корецька – тренерка з верхової їзди зі Святогірська, що на Донеччині. До початку повномасштабної війни вона працювала на приватній фермі, де займалася конями, а також навчала дорослих і дітей поводитися із цими тваринами й отримувати задоволення від їзди верхи.

Навесні залишатися у Святогірську стало небезпечно, тож Ксенія виїхала з міста, і не сама, а з родиною, собакою, кішкою та… чотирма конями. Провівши 16 годин у дорозі, Арія, Аризона, Лавина та Сара знайшли другий дім у черкаському реабілітаційному центрі з іпотерапії. Ксенія продовжує займатися улюбленою справою в новому місті й говорить, що жодного разу не пожалкувала про те, що вибрала саме його. Ксенія розповіла ШоТам про те, як коні порушували комендантську годину, як вдалося знайти прихисток у Черкасах і швидко адаптуватися в місті на Дніпрі.

Туристи пізнавали Святогірськ на конях

Я захопилася конями ще в дитинстві. Дорослішаючи, розуміла, що любов до них – не тільки візуальний контакт, а ще й догляд і робота. Це велика відповідальність. Я хотіла дізнатися про цих тварин якомога більше, тож почала шукати місцеві кінно-спортивні клуби (КСК) і ферми. І я знайшла. Почала знайомитися з конями в КСК «Аллюр» у Слов’янську, а потім на приватній фермі в Святогірську, де й працювала до початку повномасштабної війни. Там не було спортивного напряму, коней залучали в туристичний прокат. І я почала ними займатися: годувати, виховувати змалечку, підбирати збрую для них.

Навчала верхової їзди дітей і дорослих. Серед місцевих мешканців це було не дуже популярно, тому що населення здебільшого складали люди похилого віку, вони не цікавилися конями. Гостями ферми насамперед були туристи. До Святогірська на відпочинок приїжджало багато людей не тільки з України, а й з усього світу. Наше місто, розташоване в лісі, славиться своєю природою, а також Свято-Успенською Святогірською лаврою. Туристи були в захваті від того, що мальовничими краєвидами можна насолоджуватися прямо під час верхової їзди.

Щоб їздити верхи, насамперед потрібно вміти керувати твариною, яка в кілька разів більша, ніж ти. Треба мати вольовий характер, щоб настояти на своєму, тому що тварина може запропонувати геть інший сценарій їзди. Однак важлива не тільки фізика – велику роль грає і емоційний фон, те, як людина та кінь можуть знайти спільну мову. І тільки в такому разі кожен з учасників процесу отримає задоволення від їзди. Це неймовірні відчуття, що складно передати словами, коли ти їдеш верхи, під тобою – така міць, сила й енергія, з якою ви рухаєтеся в одному напрямку. Відбувається якась магія, яку неможливо пояснити – треба відчути.

Табун втік із села, знайшовши шлях додому

На фермі, де я працювала, жило п’ятеро коней: дорослі Арія, Аризона, Лавина та Сара, а також Ера, якій був усього рік. З початком вторгнення, звісно, вони стали дуже напруженими. Коні – взагалі лякливі створіння по своїй природі, які бояться різких звуків, тим паче якщо це вибух або постріл. Ми на фермі це розуміли й одразу забрали їх з міста до сусіднього села. Коні могли там перебувати у відносній безпеці. Однак згодом обстріли стало чутно й там. Тварини почувалися неспокійно, часто рвали ланцюги й перестрибували огорожі. 

Одного разу коні настільки злякалися, що втекли із села додому, у місто. Завдяки своєму нюху вони змогли знайти дорогу туди, де провели все своє життя. Село відокремлювалося від Святогірська річкою, і був лише один кремезний міст, через який можна потрапити в місто. І найдивовижніше те, що коні його знайшли й перебігли через нього, незважаючи на те, що вони завжди уникають доріг і машин. А тут взяли – і побігли додому.

Існує багато оповідань про те, що коли вершник не в змозі знайти шлях додому, або засинає по дорозі, він довіряє своєму коню – і той завжди довезе його куди треба. Кінь здатний знайти шлях додому – туди, де він харчується, де його люблять і де на нього чекає табун. У нашому випадку втік цілий табун, і їм було простіше зорієнтуватися в просторі, бо вони були разом, їх поєднує тісний зв’язок. Це велика сила, завдяки якій можна все подолати.

Коні порушували комендантську годину

Поступово місто порожніло. Багато людей евакуювалися, а ті, хто залишилися, рідко ходили вулицями. Комендантська година починалася о 18:00, ближче до 17:00 в місті вже нікого не можна було побачити. Мешканці сиділи по своїх домівках і сховищах. Тільки військові з тероборони патрулювали місто, контролювали, щоб не було мародерства, і загалом стежили за порядком. Якось у темряві вони помітили певні рухи. Виявилося, що це були наші коні, які втекли з ферми. Вони блукали містом і лісом. Військові намагалися підгодовувати їх, спілкувалися з ними. Однак коні заважали теробороні виконувати свої задачі, тому що своїм пересуванням збивали їх з пантелику.

Ми вирішили, що потрібно евакуюватися. До того ж місто почали добряче обстрілювати. Якщо раніше снаряди летіли через Святогірськ і падали десь поруч, то згодом прилітало й до нас. Навколо руйнувалися будівлі, територія була замінована. Залишався тільки один міст, по якому можна було виїхати – решта доріг була або знищена, або перекрита. Ми зрозуміли: якщо ще зачекати, сподіваючись, що стане краще, потім взагалі не буде можливості евакуюватися. Якщо людей можна було б перевезти на човнах через річку, то з конями такий варіант неможливий.

Вибрали Черкаси, просто дивлячись на мапу України

Ми почали швидко організовувати переїзд. Святогірськ, як і сусідні Слов’янськ і Краматорськ, вважалися гарячими точками, тож мало хто хотів приїхати до нас і допомогти евакуювати коней. На переїзд потрібна була значна сума, тож ми відкрили збір, сподіваючись що нам допоможуть небайдужі люди. Паралельно із цим почали шукати транспорт: коневоз або скотовоз, в якому можна розмістити п’ятеро коней.

Я зі своєю родиною, а також собакою та кішкою, виїхали трохи раніше. З квітня ми живемо в Черкасах. Не планували спеціально рухатися саме туди – дивлячись на мапу України, просто сказали: «Хай будуть Черкаси». Нам сподобалося, що місто розташоване на Дніпрі. Воно не таке велике, як Київ, але розвинене, є все для комфортного життя. У Черкасах ми одразу почали досліджувати, яка там ситуація з кінними клубами та фермами. Знайшлося одразу декілька варіантів, і ми зв’язалися з одним з них. Виявилося, що реабілітаційний центр з іпотерапії, до якого ми звернулися, сам не так давно, минулого року, переїхав до Черкас, і вони були зацікавлені у збільшенні поголів’я табуна. Тож ми домовилися, що наші коні зможуть жити там.

Коні провели в дорозі 16 годин

Нашу наймолодшу конячку Еру забрали місцеві мешканці у Святогірську, а чотири дорослі вирушили в подорож. Ми довго вирішували, чи потрібно робити для них зупинку. На всяк випадок домовилися з кінним клубом у Дніпрі – це місто було якраз посередині нашого маршруту. Нас там уже чекали й були готові погодувати наших тварин і на деякий час прихистити їх.

Однак зрештою ми вирішили, що не варто зупинятися, тому що коней було дуже важко вантажити. Вони молоді, і за своє життя у них не було досвіду переїзду. Під час завантаження коней треба правильно запхнути, до того ж вони дуже травмуються через металеві борти. Під час дороги вони спочатку, звісно нервували, і ми відчували, як сильно гойдає машину. Проте невдовзі вони заспокоїлися й добре витримали 16-годинну поїздку.

Реабілітаційний центр з іпотерапії, в якому наші улюбленці знайшли прихисток, співпрацює із Центром соціальної реабілітації людей з інвалідністю «Перспектива». Іпотерапія – це метод лікування за допомогою верхової їзди. Через два місяці після переїзду до Черкас я теж почала працювати в центрі зі своїми конями, продовжуючи займатися улюбленою справою. Ми розвиваємо як напрям іпотерапії, так і пропонуємо інші різноманітні послуги, що стосуються їзди верхи.

У Черкасах знайшла нових друзів

Черкаси схожі на наше рідне місто, хоч і дещо більші за розміром. Жодного разу не пожалкували, що вирішили жити саме сюди. Ми дуже цінуємо природу, виїжджаємо верхи в ліси, що розташовані поруч, і до Дніпра. Вивчали місто й пішки, насолоджуючись прогулянками.

Нам тут подобаються люди – вони відкриті до спілкування й одразу відгукуються на якісь прохання. Багато місцевих мешканців допомогли нам і коням. Батьки дітей, які навчалися верхової їзди, приносили піддони для будівництва паркану, питну воду, а тваринам – яблука й моркву. Люди реагували на нашу проблему – і вона швидко переставала нею бути. У нас уже безліч нових знайомих, з якими зав’язалися теплі стосунки. Коло моїх друзів розширилося саме в Черкасах.

Ми стежимо за новинами рідного міста. Нині воно звільнене, але 85 % Святогірська зруйновано, поки там немає ні світла, ні води, ні інфраструктури. Нас постійно тягне додому, ми переглядаємо фото й відео звідти, але дивитися на них уже неможливо, бо це дуже боляче. Розуміємо, що поки що їхати нікуди: немає дому й можливості розвиватися у своїй сфері. Тож поки плануємо залишатися в Черкасах і мріємо про день, коли Україна переможе й усі ми повернемося до нашого спокійного життя.

Суспільство

У Бразилії подружжя українців створило понад 120 тисяч писанок за 40 років

Опубліковано

Подружжя українців Жорже та Яра Сератюки, які проживають у Бразилії, за майже 40 років створили понад 120 тисяч писанок. Коли Україна здобула незалежність, вони були серед перших, хто приїхав відроджувати традицію писанкарства на Батьківщину.  

Про це розповіла Світлана Мельник, дружина посла України в Бразилії.

Вона зазначила, що роботи подружжя Сератюків відомі далеко за межами Бразилії і зберігаються у музеях і приватних колекціях по всьому світу. 

Яра Сератюк вважається унікальною у світі писанкаркою із філігранною технікою розпису перепелиних яєць, а її чоловік – автор багатьох власних новаторських технік та стилю.

Посол України в Бразилії Андрій Мельник, його дружина Світлана Мельник та подружжя українців Жорже та Яра Сератюки Фото/Facebook: Світлана Мельник / ©

Читайте також: Бійці ЗСУ показали, як розписують писанки на Великдень 2024 під Бахмутом

Як розповіла Світлана Мельник, поворотним моментом у літописі писанкарства у Бразилії вважається 1957 рік, коли була створена перша світська школа розпису писанок за ініціативою українських жінок Бразилії, які мали свою організацію при Хліборобсько-Освітньому Союзі у Куритибі.

Подружжя українців Жорже та Яра Сератюки Фото/Facebook: Світлана Мельник / ©

Її натхненницею стала піонерка писанкарської справи – Марія Кирилович Вoлошин. Школа мала неабиякий успіх. Кількість учнів щороку збільшувалась у рази.

Дружина посла України в Бразилії також нагадала імена найбільш видатних майстринь і майстрів, які стали брендами у світі бразильского писанкарства: це Жорж та Яра Сератюки, Тетяна та Юліана Бахтцен та Лідія Єдинь, Філомена Процек, Одеса, Марія та Ярослав Волочук, Пауло Марсіо Фуччі, Вальдоміро Ромео, Вільсон Жозе Котвіскі, Ана Марія Бовкаловські Мазепа, Мара Брессан Клімчук, Ана Хома Чудзій.

Напередодні Великодня кожна велика крамниця Куритиби мала за честь виставити на вітрині найкрасивіші роботи учениць школи.

“Так до писанки виник неабиякий інтерес, про неї стали писати у газетах та журналах, писанка почала захоплювати своєю магією не тільки українців, але і бразильців. У такий спосіб вона поступово зайняла гідне місце у культурній спадщині всієї Бразилії”, – розповіла Світлана Мельник.

Вона додала, що відмінність української писанки у Бразилії від традиційної на Батьківщині полягає у тому, що вона може поєднувати традиційні орнаменти різних регіонів України, відображати власний винайдений стиль автора або навіть запозичувати символи корінних народів Бразилії. 

Нагадаємо, картині, на яких зображені українські волонтери та лікарка з Маріуполя, покажуть у Парижі та Нью-Йорку.

Фото: Світлана Мельник

Читати далі

Суспільство

Британець українського походження проїде на велосипеді 7 тис. км для допомоги дітям в Україні

Опубліковано

Британсько-український технологічний підприємець, генеральний директор і засновник британської космічної компанії Spacebit Павло Танасюк проїде велосипедом 7 тисяч км, щоб зібрати кошти для українських дітей, які постраждали від розпочатої Росією війни.

Про це він повідомив «Радіо Свобода».

Свій велотур під назвою «Ride for victory» він розпочне приблизно через два тижні з Тайваню і загалом проїде три континенти – Азію, Америку і Європу.

«Спочатку я думав їхати 2-3 тисячі кілометрів, але коли я дізнався, що кордони України практично 7 тисяч кілометрів, це з Кримом, то я вирішив проїхати саме цю дистанцію – 6993 кілометри. Це саме ці кордони, які ми хочемо повернуть, бо це наша держава», – розповів Павло Танасюк.

Ціль підприємця – зібрати мінімум мільйон доларів. Гроші він хоче витратити на конкретний проєкт для дітей, постраждалих від війни. Який саме це буде проєкт, Павло Танасюк ще вирішує.

Читайте також: Картині, на яких зображені українські волонтери та лікарка з Маріуполя, покажуть у Парижі та Нью-Йорку

«Я – не професійний спортсмен, займався велоспортом у студентські роки. Для мене це буде важко, але коли я кажу важко, я завжди згадую, як важко нашим воїнам зараз на передовій, як важко дітям, які постраждали від війни. Тому для мене це такий персональний челендж, але і челендж допомоги дітям, допомоги Україні», – заявив він.

У матеріалі йдеться, що велосипед, на якому він вирушить у веломандрівку, повністю зроблений в Україні, щоправда, із запчастин з цілого світу, подарованих різними компаніями. Українська художниця Олеся Вакуленко розмалювала велосипед синьо-жовтими барвами і національним орнаментом. Під кермом, на рамі – металевий тризуб із підписом колишнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного на пластині з «Азовсталі». Шолом Павла теж розмальований кольорами українського прапора.

Дорогою Танасюк буде ночувати у наметі, в готелі або машині, яка його супроводжуватиме. Він вестиме стрім, розповідатиме людям про Україну і збиратиме донати.

Після закінчення марафону, який триватиме приблизно два місяці Павло Танасюк має намір продати велосипед на аукціоні, щоб виручити ще більше грошей на благодійну ціль.

Компанія Павла Танасюка розробляє технологію космічної робототехніки для місячних і планетарних місій. У кінці цього року він планує відправити на Місяць прапор і мапу України, а також радіаційний датчик виготовлений в Україні. Дані отримані з цього пристрою безплатно передаватимуть різним інституціям, університетам, і їх зможуть досліджувати студенти у своїх наукових роботах.

Нагадаємо, естонський депутат, який збірає гроші на ЗСУ, доїхав на велосипеді до Києва.

Фото: Радіо Свобода

Читати далі

Суспільство

Коли шість коліс — не зайві: у ПАР для спецпризначенців зібрали унікальний пікап

Опубліковано

Південноафриканська компанія Armormax Defence побудувала, можливо, один із найкрутіших Land Cruiser 79 у світі.

Цей пікап із колісною формулою 6×6 за твердженням його виробників створений спеціально для умов екстремального бездоріжжя. Автомобілебудівники з ПАР запевняють, що за весь час випробувань TAC-6 — так назвали позашляховик – вони жодного разу не зіткнулися з жодною механічною поломкою, повідомляє АрміяInform.

Спочатку TAC-6 розробляли для французьких спецпризначенців. Машина створювалася для того, щоб «їхати куди завгодно та повертатися знову і знову, з ким завгодно». І хоча пропонуються різні варіанти бронювання (і навіть установка зброї), TAC-6 можуть використовувати звичайні покупці, наприклад, фермери. Щоправда, фермер має бути не бідним: базовий TAC-6 коштує $81,5 тисяч, а броньована машина на $68 тисяч дорожча. Але, як то кажуть, товар того вартує!

«Коли справа доходить до мобільності, платформа TAC-6 перевершує будь-яку повнорозмірну 4-тонну вантажівку, доступну сьогодні», — заявили в компанії.

TAC-6 створюють на базі Land Cruiser 79 Series із 4,2-літровим двигуном V6 або 4,5-літровим V8. Шасі подовжують і додають другу роздавальну коробку для передачі моменту, що крутить, на третю вісь. Пікап оснащується спеціальними трикомпонентними приводними валами Dana та зберігає стандартні подовжені листові ресори (але також пропонується ліфт-пакет на 10 см).

Спочатку Armormax розробила шестиколісний Land Cruiser з механічною коробкою передач, але рік тому відклала проєкт і вирішила перейти на автоматичну коробку передач. Це не звичайна автоматична коробка передач, вона розроблена та омологована компанією ZF спеціально для TAC-6.

«Автомат» призначений для роботи в найважчих умовах. Спеціально для АКП створили окрему систему охолодження для того, щоб коробка не перегрівалася в спеку і при русі по піску з великим навантаженням.

Клієнти можуть замовити бронювання Land Cruiser до рівня B6, що забезпечить захист від пострілів зі штурмової гвинтівки. Також позашляховик може бути обладнаний баками для води, системою пожежогасіння, двома запасними колесами.

Armormax розробила для TAC-6 два паливні баки об’ємом 210 літрів та 90 літрів, що забезпечує запас ходу понад 2 тисячі км. А для версії з одинарною кабіною розроблено бак ємністю 610 літрів і, відповідно, вдвічі більшим запасом ходу.

TAC-6 спроєктований так, щоб зберігати надійність у складних умовах, а повна маса автомобіля сягає семи тонн.

Автомобіль TAC-6 був підданий значним випробуванням, що включали понад 250 тисяч кілометрів пробігу за різними ландшафтами Африки та Європи, щоб оцінити його мобільність і стійкість. Цей процес оцінки був розроблений для порівняння характеристик TAC-6 з існуючими повнорозмірними 4-тонними вантажівками.

Протокол включав серію суворих випробувань за участю французьких спецпризначенців, спрямованих на те, щоб довести машину до її експлуатаційних можливостей. Під час цих випробувань TAC-6 виявив лише дві несправності, обидві з яких були пов’язані з помилкою водія, через перенавантаження та згоряння зчеплення.

TAC-6 був спроєктований з урахуванням військового застосування, включаючи можливість транспортування у стандартному 20-футовому транспортному контейнері ISO. Таке конструктивне рішення дозволяє TAC-6 пропонувати широкий спектр варіантів.

Сюди входять різні системи озброєння, включаючи калібри 12,7 мм, 14,5 мм, 20 мм та 30 мм, мінометні системи калібру 60 мм та 81 мм, а також конфігурації, адаптовані для таких функцій, як бронетранспортер, підвіз боєприпасів, польова механічна майстерня, транспортування невеликих автомобілів, логістична підтримка, радіолокаційні платформи та доправлення та запуск  безпілотних літальних апаратів, а також застосування як пускова платформа для протитанкових керованих ракет.

Нагадаємо, у Києві відбудеться виставка, присвячена культурній спадщині Донеччини й Луганщини.

Фото: Armormax Defence

Читати далі