Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«На показ прийшло все село». Харківська режисерка переїхала на Тернопільщину та влаштувала кінолабораторію для дітей

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Режисерка та продюсерка Катерина Балабай мала в Харкові власну студію Mediagroup8, де разом з командою створювала фільми, музичні кліпи та рекламні ролики. Під час повномасштабної війни Катерина зі своєю родиною переїхала з великого міста в село Велеснів на Тернопільщину, одружилася і продовжила займатися улюбленою справою.

Ба більше, режисерка організувала літню кінолабораторію для дітей, де навчала охочих знімати документальні й ігрові фільми, а також працювати з анімацією. Катерина розповіла ШоТам про свою адаптацію в нових умовах, про співпрацю з місцевим музеєм і школою та про те, як у селі дивилися кіно, зняте дітьми.

До вторгнення знімали фільм, пов’язаний з Харківщиною

Харків – моє рідне місто. Я жила в центрі та мала студію неподалік від дому. До повномасштабної війни постійно працювала та створювала аудіовізуальний контент: це була як робота в Mediagroup8, так і різні зйомки. Часто гуляла вулицями, насолоджувалася краєвидами й фіксувала красу міста й регіону – ми в студії, зокрема, робили проєкт і про Харківщину. Мала собаку – великого німецького дога, який помер від старості за місяць до вторгнення. Спочатку я страждала через цю втрату, а потім навіть подумала: «Добре, що до, а не після». Бо це великий стрес і для людей, і для тварин.

режисерка Катерина Балабай  з чоловіком

Незадовго до нового етапу війни ми з моїм партнером і колегою Юрієм Красюком, який є оператором-постановником усіх проєктів студії, працювали над ігровим фільмом, пов’язаним з Харківською областю. Ми були в роботі над проєктом, не дуже стежили за новинами й навіть не думали, що нам доведеться кудись переїжджати. Однак на всяк випадок зібрали по рюкзаку, куди склали документи, тушкованку та речі першої потреби, і продовжили займатися своїми справами.

режисерка з Харкова

Вибухи ніби паралізовували

Коли 24 лютого почули вибухи, то вирушили в нашу студію та побачили довжелезні затори з машин, які виїжджали з Харкова. Тоді в нас не було й думки їхати – все-таки сподівалися, що все це скоро припиниться. Перші 10 днів ми залишалися в місті, а одну із цих діб провели на станції метро «Центральний ринок». Тоді люди пішки пересувалися по метро в бік вокзалу, йшли шляхами, які напередодні вимкнули. Саме цей день мене особливо стривожив, і ми вирішили поїхати до знайомих у Дніпро. Трохи побули там, працювали, намагалися робити щось корисне.

Харківське метро в перші дні війни

Через три тижні ми повернулися до Харкова, але там продовжувалися постійні обстріли. Мені було некомфортно перебувати вдома. Вибухи мене ніби паралізовували. Я по своїй природі людина дії, мені потрібно завжди щось робити. А там я сиділа й нічого не могла вдіяти. Тільки щось починала – чула вибухи та впадала в заціпеніння. На початку квітня з’явилася інформація, що ворог намагається захопити Харків. До того ж тоді ми дізналися, що відбувалося в Бучі та Маріуполі. Ми були налякані й вирішили, що треба брати маму та бабцю й виїжджати на Захід України.

Переїзд, одруження та служба в ЗСУ

Моя бабця має інвалідність першої групи, їй важко пересуватися, тож вона не могла відправитися в далеку дорогу на автомобілі, її потрібно було перевозити потягом. Ми з Юрієм спочатку вирушили машиною вдвох, придбавши бабусі та мамі квитки, щоб вони виїхали слідом за нами наступного дня. Вечір нас застав у містечку Монастириська, ми там зупинилися в готелі на ночівлю. Поспілкувалася з працівником готелю, розповіла нашу ситуацію та сказала, що немає можливості орендувати житло. І нам порадили із цим питанням звернутися до міської ради.

рижисерка Катерина Балабай  з мамою та бабусею

Наступного ранку ми так і зробили. Нас зустрів дуже привітний колектив, ми стали на облік як переселенці. Нам сказали, що є будинок у селі Велеснів неподалік. ми зустрілися з власником Русланом Груняком, який показав житло. Він запитав, чи все нас влаштовує. Мені було смішно: що за запитання взагалі? Нас влаштовує все! Величезна йому подяка та низький уклін.

Коли ми приїхали в село, там ще було холодно. До того ж у хаті кілька років ніхто не жив, там багато чого не було. До нас одразу прибігла купа місцевих мешканців на чолі з місцевим активістом Зеновієм Кріслатим, які почали нам давати хто що: ковдри, консервацію, пічку, холодильник. Зовсім незнайомі люди почали нам допомагати. Невдовзі приїхали мама з бабусею. Ще трохи пізніше ми з Юрієм одружилися. Ми давно разом, але саме тоді вирішили, що треба зареєструвати шлюб. Через тиждень після того як ми приїхали до села, Юрія призвали. Тепер мій чоловік служить у Збройних силах України.

Катерина Балабай  та Юрій

Організувала у Велесневі кінолабораторію для дітей

Коли Юрій пішов захищати країну й ми з мамою та бабцею залишилися втрьох, то зайнялися побутовими справами. Коли я виконала свою програму мінімум, зрозуміла, що засумувала за роботою. Із самого початку помітила, що люди тут дуже контактні, з ними легко спілкуватися, вони підтримують будь-яку ідею та все роблять гуртом. У селі живе багато молоді, і я запропонувала зробити кінолабораторію для місцевої молоді. Подумала, що буде добре і їм, і мені. Оскільки я дуже переживала за свого чоловіка та взагалі за Україну, то потрібно було чимось зайнятися та робити корисне для місцевих мешканців.

режисерка влаштувала кінолабораторію для дітей

Я звернулася до директорки школи Марії Торконяк і запитала, чи можна влаштувати такий проєкт, чи підуть діти? І вона з радістю сприйняла цю ідею. Марія Петрівна кинула клич, зібрала охочих і запропонувала обрати місце для занять. Ми зупинилися на класі початкової школи, повісили там банер і розпочали кінолабораторію. Вона тривала понад місяць як своєрідний літній табір. Ми зустрічалися тричі на тиждень і вчилися знімати кіно. 

режисерка Катерина Балабай  на Тернопільщині

На показ фільмів прийшло все село

Я ставила собі за мету на практиці познайомити дітей з різними видами кіно. Ми працювали над документальним фільмом про село: кожен знімав частину сюжету на окрему тему, а потім ми все це поєднали разом. Створювали ігровий фільм: діти писали сценарій, пробували себе як актори та знімали це. Навіть трохи зачепили анімаційне кіно: кожен приносив певні зображення на тему України й перемоги, і ми їх анімували. Діти технічно зрозуміли, як це працює.

У Велесневі є цікаві місця, одне з них – музей українського етнографа Володимира Гнатюка. Я познайомилася з директоркою музею Марією Лигою, і ми почали співпрацювати: підготували відеопрезентацію, тепер намагаємося зробити сайт. Гнатюк збирав фольклорний матеріал, він був академіком, має величезне творче та наукове надбання. Це збірка нашого українського культурного бекграунду. Під час кінолабораторії я запропонувала дітям створити сценарій саме на цю тему, щоб вони осмислювали його працю. Директорка музею надала доступ до локацій музею, щоб ми там відзняли сцени для фільму.

діти біля музею

Після закінчення кінолабораторії ми в будинку культури організували показ документального й ігрового фільмів, які зняли діти. На цей захід прийшло все село. Показ став можливим завдяки моєму колезі, митцю з Чорткова Остапу Барановському, який надав нам проєктор, щоб ми мали змогу показати роботи на великому екрані. Глядачі були дуже задоволені та вражені, що діти зробили такий контент. Виявилося, що подібних заходів дуже бракувало в селі. Усі зазвичай сидять вдома – і через війну, і через побутові справи.

Повсякдення: город і мовне питання

Щодня ми стикаємося з побутовими питаннями, які в Харкові не виникали. Наприклад, потрібно косити траву. Я купила собі косу, мені її поклепав Зеновій, невдовзі я через брак досвіду її зламала. Потім купила ще одну та клепала її вже сама. Усе село це чуло, говорили: «О, то Катерина косу клепає». Ми звільнили невеличку ділянку землі під городик, на це пішло два дні. Тепер у мене ростуть помідори, огірки, картопля та зелень. Мені подобається працювати на городі, це як відпочинок від моєї основної роботи, якою я продовжую займатися. Оскільки постійно сиджу за комп’ютером, така зміна діяльності необхідна, і фізична активність мені дуже допомагає.

Стосовно мовного питання немає жодних бар’єрів. Ще до приїзду сюди, кілька років тому, я вирішила, що потрібно подолати страх робити помилки в спілкуванні українською. Мені було ніяково, що я можу сказати щось неправильно, і саме це зупиняло мене. Коли я все це осмислила, то зрозуміла, що нічого страшного в цьому немає, і мені стало легше. Я сама собі сказала: «Досить боятися, потрібно розмовляти». 

Дронині Мандрони

У Велесневі я набуваю живої натуральної мови. Дізнаюся про багато слів, про які ніколи не чула. До мови почала ставитися легше, тепер мені комфортно спілкуватися, і я з радістю говорю українською. Вдома та з російськомовними друзями з Харкова продовжую спілкуватися російською. З чоловіком листуюся вже українською. 

Хочу пройтися рідним Полтавським Шляхом

Я спілкуюся з місцевими, Зеновій та його жінка Надія Кріслаті взяли над нами шефство та познайомили з багатьма мешканцями, до того ж мене вже знають завдяки кінолабораторії. У мене немає жодних непорозумінь, мені тут добре. Звісно, я відчуваю, що я не в себе вдома, у будь-якому разі скучаю за Харковом. Але ця земля мене не гонить. У мене були думки, що, можливо, мені доведеться залишитися в селі на довгий час. І у мене немає до цього однозначних емоцій. Сьогодні, наприклад, я можу ставитися до такої перспективи дуже добре. Але іноді защемить, і я розумію: хочу додому. 

режисерка Катерина Балабай  під час роботи

Я думаю: а чому додому, чого саме я хочу? Мабуть, пройтися своїм Полтавським Шляхом, старовинним центром, який бачила ще з народження. Це місце все ж таки тягне до себе. І, звісно, друзі, колеги. Однак, з іншого боку, у мене з’являються друзі й тут, у селі. Розумію, що вони вже мені близькі люди. Напевно, я сумуватиму, коли звідси поїду. А я думаю, що таки повернуся в рідний Харків.

Суспільство

Рух «Єдині» запускає новий курс з переходу на українську мову

Опубліковано

Для усіх охочих відкрита реєстрація на 25-й курс із вивчення української мови від руху «Єдині».

Про це повідомляє  Київська міська державна адміністрація.

«Сьогодні, 6 травня, стартують базовий курс підтримки для новачків у переході на українську та складніший, поглиблений граматичний курс від всеукраїнського руху «Єдині». Амбасадором 25-го курсу став Євген Кот, зірковий хореограф і режисер-постановник», – йдеться в повідомленні.

Тривалість кожного курсу – 28 днів. Долучитися можна з будь-якої точки світу.

Навчання повністю безоплатне. Реєстрація – на сайті.

Як зазначають у КМДА, 20 квітня «Єдині» відсвяткували другу річницю з дня заснування. За цей час відбулось понад 7 800 зустрічей розмовних клубів української мови, до проєкту долучились 500 волонтерів.

Читайте також: Укрзалізниця приготувала Великодні обіди для Харківщини – фото

Наразі в межах проєкту щотижня відбувається 55 розмовних клубів на тиждень.

Наступна мета «Єдиних» – допомогти 1 000 000 земляків опанувати мову.

Нагадаємо, у Києві відбудеться виставка, присвячена культурній спадщині європейських країн на сході України.

Фото: Укрінформ

Читати далі

Суспільство

Стало відомо, скільки сімей отримали кредити на житло за програмою “єОселя”

Опубліковано

9 757 родин отримали кредити на суму понад 15,2 млрд грн у рамках урядової програми єОселя з моменту її старту. За минулий тиждень видано 264 кредити на загальну суму 467 млн грн.

Про це повідомляє Урядовий портал.

Серед отримувачів:

● 124 військовослужбовці та силовики;
● 23 педагоги;
● 17 медиків;
● 1 науковець;
● 81 родина без власного житла;
● 9 ВПО;
● 9 ветеранів.

Читайте також: Google запускає додаткову програму грантів для українських стартапів на 10 мільйонів гривень

Про проєкт

єОселя – нова програма доступного кредитування житла, ініційована Президентом України.

Кредитування

  • Пільгова  ставка на весь термін  кредиту —  3%
  • максимальний строк кредиту — 20 років
  • мінімальний початковий внесок — 20%
  • кредитують банки-учасники програми: Ощадбанк, ПриватБанк, Глобус Банк, Укргазбанк, Sky Bank

Нагадаємо, британець українського походження проїде на велосипеді 7 тис. км для допомоги дітям в Україні.

Фото: єОселя

Читати далі

Суспільство

Вільне для вільних: зооволонтерка з Бахмута евакуювала понад 150 собак (ВІДЕО)

Опубліковано

Зооволонтерка Марина Шажко отримала Всеукраїнську зоозахисну премію від UAnimals. Це відзнака для людей, які самовіддано рятують тварин і дбають про них. Інакше про Марину й не скажеш, адже понад 10 років вона разом з подругами рятувала собак Бахмута, потім евакуювала їх на Дніпровщину, а тепер будує притулок з нуля. Як одна собачка змінила життя Марини, евакуацію та мрії на майбутнє, дивіться в новому випуску ШоТам.

“Шістьох, на жаль, ми так і не знайшли. Я про них постійно думаю та згадую. Це біль на все моє життя. Я Шажко Марина, народилася у місті Совєцьк Калінінградської області. Коли мені було пів рочку, ми повернулися на Донеччину. І мама обрала місто Бахмут – тоді він був Артемівськ. Там я вже росла. До 16 років у мене не було тварин. Коли мені було 16 до мене у вікно залетів папуга. Моя бабуся навчила його розмовляти, і він дуже любив говорити “Марішка, вчи уроки!” Після папуги був котик, а потім вже була собака. І з цієї собаки – Бобочка її звали, саме із неї почався мій шлях до зооволонтерства.

Це був 2009 рік, і в нашому місті міська влада боролася з безхатніми тваринами, шляхом кривавих відстрілів. Ми знали, що кожного понеділка та четверга, їздить машина, і люди, які у ній, вбивають місцевих тварин. Кожен понеділок і четвер, коли їздила така машина, я прокидалася о 4 ранку та дивилася, якщо ця машина буде їхати, то я буду бігти на вулицю і рятувати нашу Бобочку”, – згадує Марина.

Одного понеділка Марина таки врятувала собаку та забрала її додому. А у 2011 році жінка створила притулок для тварин “Лада”. Коли у 2014 році почалися обстріли, були проблеми зі світлом.

Читайте також: Квітуча історія захисника України з Одеси (ВІДЕО)

“Ми знаходилися на території комунального підприємства. Був перевищений ліміт використання електроенергії і світло відключили. Так 3.5 роки ми були без нього. Ми з ліхтарями робили усю роботу: обробляли тварин, лікували їх, годували”, – каже волонтерка.

Щойно Марині з волонтерами вдалося налагодити життя притулку, почалося повномасштабне вторгнення.

“Ще коли був перши приліт, це було 1 серпня, ми почали шукати територію. Наша волонтерка Ольга евакуювала свою родину у Вільне. Я їй зателефонувала і попросила її, щоби вона звернулася до сільського голови з проханням щось знайти тут. Ольга пішла до сільського голови, і він запропонував оцю територію, але оренда території – 15 тисяч гривень. Ми розуміли, що це дуже дорого. Наприкінці серпня був ще один приліт біля нашого майданчика і тоді уламки пролетіли через увесь майданчик і впав у будучку нашої твариночки – собачки Дади. Я для себе зрозуміла, що це знак. Наступного дня я зателефонувала власнику цієї території. Сказала, що ми згодні на 15 тисяч гривень, і ми будемо вивозити тварин, – згадує зооволонтерка.

Дівчата знайшли волонтерів і за один день евакуювали усіх тварин.

“Я виїхала із першою партією тварин, і вже тут на місці, ми їх розташували. Це був дуже важкий день”, – розповідає зооволонтерка Людмила.

“Ми вигрузили усіх собак, то ми видихнули з полегшенням. Бо забрали всіх. У нас зараз більше 200 тварин, це 145 тварин, які ми вивезли з Бахмута, і 60 тварин ми прийняли із зони бойових дій – це Донеччина, Харківщина, Херсонщина. Зараз у нас будується медичний кабінет, для того, щоби ми мали можливість лікувати тваринок. Також у нас в планах є побудувати вигульний майданчик. Після війни я хочу об’їхати кожне місто та кожне селище нашої України”, – підсумовує Марина.

Нагадаємо, у Бразилії подружжя українців створило понад 120 тисяч писанок за 40 років.

Фото: ШоТам!

Читати далі