Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Фарбуємо так, щоб жоден окупант не побачив. Алік Мухін та його команда закамуфлювали понад 900 автівок для ЗСУ

Опубліковано

Алік Мухін ще підлітком знав, ким буде, коли виросте. Він хотів, аби його життя обов’язково було пов’язане з автомобілями. Спершу Алік працював на автоперегонах, створював машини для швидкості та краси. 

А згодом відкрив власний бізнес. До нього приїжджали за ексклюзивними тачками. Це були не просто автівки, а витвори мистецтва. Поступово Алік зібрав команду, з якою створював «тачки мрії». І цей бізнес успішно функціонував до 24-го лютого. 

Після вторгнення чоловік не захотів прощатися з машинами, а тому почав фарбувати автівки для військових. Його команда камуфлює авто під будь-яку місцевість та будь-яку бойову задачу. На їхньому рахунку вже понад 900 машин, а одна з них врятувала життя 16 бійців.

У 14 років мені подарували першу автівку – «Запорожець»

Моя любов до автомобілів почалася з самого дитинства. Знаєте, як кожному хлопчику дарують маленькі машинки на день народження? От так дарували і мені. Тільки я цікавився не лише тим, як вони їздять, а й що там всередині, як вони влаштовані. Як ціла купа металу може їхати, а інколи – їхати дуже швидко. 

Десь коли мені було 13-14 років, точно не пам’ятаю, мені подарували «Запорожець». Справжню машину. Щоправда, з несправним двигуном. Щастя, яке мене наповнювало від такого подарунку, просто сягало небес. Разом із машиною мені дали книжку-інструкцію. Це було як доросле лего. Щодня я щось крутив в цьому «Запорожці», щось ставив, звірявся з інструкцією і рівно через рік виїхав на ньому з гаража. 

Алік Мухін

Дорослі допомогли встановити двигун, який я привів до ладу, показали, як завезти машину – і «Запорожець» поїхав. Мою любов до автівок підігрівав ще й автодром поруч із будинком. Досі згадую, як цілою бандою маленьких шкетів ми стрибали на велосипеди, доїжджали до автодрому, залазили через якусь дірку і дивилися на перегони. Дим, свист шин, адреналін і емоції через край – ось, чого я хотів.

Тому питання, чим я буду займатися все своє життя, у мене не було. Я точно знав, що це буде пов’язано з тачками. Думав, буду їх ремонтувати чи їздити на них. Або взагалі – усе разом. Так, власне, й сталося. 

Ми створювали ексклюзивні автівки

Я подорослішав і придумав, як зробити автомобілі своєю роботою. Разом зі знайомим ми почали ремонтувати і збирати авто для перегонів. Це були різні тачки, різні перегони, різна «начинка» в самих авто. Це було мистецтво. Інакше я цю роботу назвати не можу. Звісно, я й сам неодноразово брав участь у перегонах. Цю насолоду складно описати. Це щось за нормами прийнятного. 

Вже трошки згодом я організував бізнес з конструювання авто. Зі мною постійно працювали 5-7 людей. Я сформував команду, на яку можна було покластися. Той «кістяк», який не підведе. Однодумці, які так само були спраглі до машин, яким хотілося не просто закручувати болтики і ремонтувати авто, а створювати щось своє. Те, чого ніхто інший створити не міг. 

Алік Мухін

До нас зверталися люди, які хотіли ексклюзив. Щось таке, аби їхнє авто можна було впізнати з першого погляду. Кожна машина – це окрема історія, яку ми створили. Це одночасно картина й потужна техніка. Нею можна милуватися, а можна піднімати хвилі пилу та рвати швидкість на шмаття. Ось, що ми створювали до війни. 

Перші запити від військових з’явились за тиждень до вторгнення

Про те, що повномасштабне вторгнення буде, я знав завчасно. Ще за місяць до 24-го лютого я слідкував за новинами і розумів, що щось почнеться. Локальне чи повномасштабне – звісно, я здогадатися не міг. Але вже починав готуватися. І десь за тиждень мене попередили знайомі військові, що росіяни точно підуть на нас. 

Частина моєї команди – це бійці оперативного резерву. Щойно їх викликали – вони поїхали захищати нашу країну. Залишилися всього кілька людей. За сім днів до вторгнення ми вже готували машини для військових. Щось відремонтували, щось посилили. Невеличкий ремонт, який був необхідний тачкам для бойових задач. 

Алік Мухін та бійці ЗСУ

Наша база розташована в п’яти кілометрах від Гостомеля

24-го лютого о 07:30 ранку я вже був на роботі. Наша база розташована в п’яти кілометрах від Гостомеля. З самого ранку ми бачили і чули майже все, що відбувалося там. Можу сказати, що ці відчуття – не з приємних. Але, на щастя, я знав, що так буде. І те, що мене попередили, відіграло чималу роль.

Тоді я вже вивіз родину в безпечне місце і міг зосередитися на роботі. У моїй голові вже був більш-менш чіткий план, як стати корисним і що потрібно робити. Звісно, весь план будувався довкола автівок. А як інакше?

Читайте також: Двоє друзів з Донецька відкрили майстерню на Троєщині й збирають байки для ЗСУ. Ось їхня історія

Ми знадобилися військовим вже в перші дні повномасштабної війни. З нашої бази бійці вивезли все, що їм було необхідно для оборони. Бетонні блоки, пісок, шини. «Уралами» вони забирали те, що бачили. А ми їм допомагали завантажувати і довозити туди, де ще було безпечно. 

Не очікував, що буде така кількість автомобілів

Робота закипіла з першими машинами, які нас попросили пофарбувати. Я зателефонував своєму другу – першокласному майстру фарб та графіті. І він не відмовив у допомозі. Перші закамуфльовані тачки виїхали з нашої бази буквально за кілька годин після того, як їх нам завезли. Тоді я почав шукати помічників, аби робота не припинялася. Люди відгукнулися швидко, мій друг провів майстер-клас з фарбування – і ми запустили конвеєр з бойових машин. 

волонтери фарбують авто

Чесно, я не очікував, що буде така кількість автомобілів. Думав, що у наших військових фарбування – це вже давно налагоджена система. Але сарафанне радіо спрацювало: ми почали камуфлювати майже без вихідних. У найгарячіший період війни на базі працювали 22 людини. 

Фарбуємо авто так, аби жоден окупант не побачив

Наш камуфляж – це не просте фарбування. Просто «задути» машину в зелений не можна. Уявіть, машина їде на Миколаївський напрямок, де дерева специфічного зеленуватого кольору, але не зеленого! Якщо її просто зафарбувати – вона буде світитися, як зірка серед ясного неба. Там навіть в тепловізор дивитися не треба, щоб її знайти. 

Ми намагаємося не залишати ворогу жодного шансу знайти машину. Камуфлюємо навіть вікна з дзеркалами. Бо військові пояснили, що найменший промінчик сонця може дати відблиск, після якого варто чекати «прильоту» артилерії. І, що важливо, ми не використовуємо кольори, яких не існує в природі. Ми фарбуємо настільки реалістично, наскільки це взагалі можливо.

працівники Аліка Мухіна закамуфлювали швидку

Ми поставилися до цього питання максимально відповідально. Щоразу питаємо, куди буде їхати машина, які там дерева, якого кольору трава, де машина буде більше стояти – в степу чи в лісі. Дізнаємося все, аби пофарбувати авто так, щоб жоден окупант його перед носом не побачив. 

Ми пофарбували понад 900 автомобілів

Щодня на базу привозять нові машини. Здебільшого це десь 7-8 автомобілів на день. На одну тачку ми витрачаємо три години. Помити, закамуфлювати, висушити і віддати. З такою швидкістю не фарбує ніхто, наскільки мені відомо. Робимо все так швидко, що навіть вдалося встановити особистий рекорд. 

Ми пофарбували 16 машин за один день. Уявіть! Сказати, що ми були шоковані і задоволені своєю роботою, – це не сказати нічого. І що найголовніше, якість камуфляжу не постраждала. Кожне авто – витвір мистецтва. Зі своїм візерунком, своїм відтінком фарби, під свою місцевість бойової задачі. 

Рахувати кількість машин я припинив після перших п’яти сотень. І ось на днях разом із нашим фотографом ми взялися прикинути цифри – дісталися позначки в 900 штук. Я задоволений, бо це швидкість і якість, з якою ми допомагаємо нашим захисникам. 

До того ж, ми почали фарбувати військову амуніцію. Пам’ятаю, як вперше нам принесли зброю. Я сміявся, бо зброя – не машина. Як її камуфлювати? Але команда розібралася. Подивилася на форму армійців, підібрала колір, візерунок і зафарбувала. Після цього до нас почали приїжджати, аби фарбувати не лише зброю, а й шоломи з оптикою. Як і з машинами, це ексклюзивне фарбування. 

волонтери закамуфлювали зброю

До травня я витратив усі своє збереження

Як змінювалася лінія фронту, так змінювалися й ми. Коли окупантів відбили від Києва і на поверхню вилізли всі страждання Київської області, то ми взялися допомагати цивільним. Закуповували продукти та засоби гігієни. Спочатку розвозили до найближчих місць, згодом почали їхати далі. На Схід.

Локально ми підвозили продукти туди, куди могли дістатися. Наприклад, востаннє ми їздили до Севєродонецька, коли туди ще можна було доїхати. Небайдужі люди допомагали нам донатами, і це значно спрощувало процеси закупівлі і доставки найнеобхіднішого в саме пекло. 

гуманітарна допомога

До травня я дістав зі своєї кишені всі гроші, які були. На зарплату співробітникам, на фарбу, а тоді – ще й на продукти та гігієну для цивільних. У соцмережах навіть аукціон влаштував: лахміття окупантів за донат. Тоді вдалося зібрати 97 тисяч гривень. Але мушу зізнатися, що цих коштів нам не вистачило навіть на один день. 

В Україні потрібна нам фарба закінчилася, один із найбільших складів розбомбили. Тепер цей матеріал доводиться купувати за кордоном. А ціни, звісно, відрізняються. Коли мені назвали цифру в 20 тисяч євро за фарбу, я ледь не збожеволів. Ні про які знижки навіть не йшлося. Або так, або ніяк. 

Не можу відмовити військовим

Тому з травня я хотів запровадити новий формат: 5 авто платно, 2 – безкоштовно. Гроші з одного автомобіля мали повністю йти на оплату роботи, а решта – на фарбу. План непоганий, але він не працює. Я думав, що так зможу забезпечити команду зарплатою і матеріалами. Але, як з’ясувалося, не зміг.

Просто я не вмію відмовляти військовим. Як можна відмовити, якщо вони свою зарплату розкидали по бригаді, закупили собі спеціальну амуніцію, а на фарбування просто не вистачило? Звісно, ми фарбуємо безкоштовно. Але, на щастя, з’являються й ті, хто готовий заплатити за фарбування. І в такі моменти я одразу виплачую гроші своїй команді. 

волонтери закамуфлювали швидку

Ми будемо працювати до кінця

Я вже пережив той період, коли хотілося опустити руки. Тоді здавалося, ніби нічого не вийде, гроші закінчилися і працювати так далі немає сенсу. Але коли я дивлюся на наших захисників, коли спілкуюся з ними, то розумію, що я неправий. Розумію, що вони мене мотивують. Надихають зробити ще більше і ще краще.

Ви б їх бачили, коли вони вперше дивляться на свої закамуфльовані тачки! Стрибають, все розглядають, ховають за дерева, щоб подивитися: видно машину чи ні. Щодня бійці тішаться так, ніби це подарунок на Різдво, а не машина для бойових виїздів. Щодня я ніби вперше чую ці слова подяки від наших захисників. 

волонтери закамуфлювали джип

І чую історії, як наші пофарбовані автівки рятують життя. Один з бійців розповів мені, що 16 військових сховалися в одну машину, поставили її десь поруч із лісом – і їх не побачили росіяни. Вони змогли врятуватися завдяки нашому камуфляжу.  Як після таких історій можна припинити роботу? Разом із командою ми ухвалили рішення: будемо працювати, поки не переможемо. 

Суспільство

У Харкові відкрили перший адаптаційний простір для ВПО

Опубліковано

В Харкові відкрили перший центр адаптації “Свій” для внутрішньо переміщених осіб. Розташований він за адресою вулиця Серпова, 4-Б. Тут переселенці можуть отримати підтримку від різних фахівців, а також навчатися на курсах перепідготовки з популярних професій.

Про це повідомляє Мінреінтеграції.

Про роботу простора

Простір діятиме за принципом “єдиного вікна”. Тобто для допомоги ВПО під одним дахом спільно працюватимуть муніципальні служби, фахівці центру зайнятості, представники міжнародних організацій, психологи та юристи. Крім того, у спеціальному приміщенні проводитимуть тренінги, групові консультації та семінари.

Читати також: Prometheus та robota.ua створили сервіс для зручного пошуку роботи

Мета – підтримати адаптацію ВПО до їхньої нової громади та допомогти побудувати нові зв’язки.

Відвідати адаптаційний простір можна за адресою: м. Харків, вул. Серпова, 4-б.

Графік роботи: з понеділка до четверга з 09:00 до 18:00. У п’ятницю осередок працює із 09:00 до 17:00.

Нагадаємо, що розробники анонсували створення сервісу, який мінімізує ризики користування Telegram.

Також ми повідомляли, що 24-річна дівчина відкрила пекарню та годує цілу 9-поверхівку у Харкові.

Фото: простір “Свій”.

Читати далі

Суспільство

Дядя Гриша вже 5 місяців збирає донати Україною

Опубліковано

Волонтер дядя Гриша з Херсона вже 5 місяців їздить містами України та збирає донати на ЗСУ! Його всюди впізнають і підходять сфотографуватися. І звісно, підтримують гривнею.

Історія дяді Гріши

Григорію Янченку, відомому як дядя Гриша, 76 років. Ще під час служби в радянській армії він отримав поранення, що призвело до ампутації ніг. У мирний час продавав газети на ринку. Коли ж у 2014 росія напала на Україну, почав волонтерити.

Повномасштабне вторгнення

А у 2022 в уже окупованому Херсоні збирав донати на ЗСУ прямо на вулицях міста. Та й чималі донати! Евакуювавшись, він вивіз із собою для Збройних сил 600 000 гривень. Поки ці гроші робили свою справу, Григорій продовжив волонтерити — тепер мандруючи Україною.

Читати також: Cuibono створили шахи, які рефлексують досвід переміщених через війну українців

“Я вирішив для себе, що буду мандрувати україною та зупинятися в кожному міст на тиждень. Це буде ефективніше”, – каже він.

Він встиг побувати в Запоріжжі, Миколаєві, Чернівцях, Луцьку, Рівному та ще низці українських міст. З 2014 року зібрав уже 8 мільйонів гривень! 3 них 3,5 – під час повномасштабної війни. За зібрані кошти купує дрони, старлінки, генератори та медикаменти.

Хто зна, можливо, невдовзі ви побачите дядю Гришу й у своєму місті?

Нагадаємо, що в Україні створять мережу ветеранських просторів для реабілітації та консультації військових.

Читати далі

Суспільство

Як переселенка з Енергодара відкрила власну сувенірну справу в Запоріжжі

Опубліковано

Перед російським вторгненням Яна проживала в місті Енергодар, займалася ручною виготовленням сувенірів і виробів із дерева. Після окупації міста разом із чоловіком переїхала до Запоріжжя.

Про це розповідає Мінреінтеграції.

Історія відновлення

Пані Яна швидко освоїлася на новому місці: волонтерство, соціальні проєкти, а також навчання у школі підприємництва. Написала бізнес-план, взяла участь у конкурсі та отримала мікрогрант – 1,5 тисячі євро.

Читати також: В Україні створять мережу ветеранських просторів для реабілітації та консультації військових

За отримані кошти придбала лазерний станок для роботи з деревом. За словами майстрині, цей інструмент дозволяє виконувати замовлення більш швидко та ефективно.

Наразі Яна вже повноцінно відновила роботу виробництва та продовжує займатися улюбленою справою.

“Важливо ніколи не сумніватися в собі та своїх силах, бо при будь-якій поразці треба завжди йти далі”, – каже жінка.

Нагадаємо, що в Бучі відкриють оновлену школу бойових мистецтв.

Фото: Мінреінтеграції

Читати далі