Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Зігріти руки бійців. Як незряча волонтерка з Луцька вже 7 років в’яже теплі рукавички для наших захисників

За підтримки Добродіїв

Опубліковано

Завдяки 63-річній волонтерці з Луцька українські військові більше не мерзнуть у руки. Незряча пенсіонерка самотужки навчилася в’язати рукавички та передала на фронт 2450 пар. Посилки з нитками жінка отримувала з усієї України, Молдови, Канади та Німеччини, але для перших пар довелося розпустити власний одяг. І поки дехто закидає, що все це – звичайний піар, Валентина Мазурик продовжує витрачати весь вільний час на в’язання. Аби наші бійці, серед яких і син волонтерки, відчували тепло та турботу.

Валентина Мазурик

Волонтерка, незряча в’язальниця з Луцька

У зрілому віці повністю втратила зір та слух

Я – інвалід першої А групи з дитинства за зором та слухом. Звичайну школу закінчила практично на відмінно, хоча було досить важко вчитися. Єдине, з чим у мене було погано, так це з іноземною мовою. Тоді ще не було навушників, а я мала порушення слуху. Відтак отримала червоний диплом за спеціальністю бухгалтер-фінансист. Проблеми із зором виникли ще в дитинстві, але остаточно перестала бачити з 2008 року. Після втрати слуху почала писати вірші, для цього самостійно освоїла Шрифт Брайля. Протягом двох років лікарі намагалися повернути мені зір, але всі старання виявилися безрезультатними.

Потім, через 15 місяців, в один день у мене повністю пропав слух. Тоді в Києві медики сказали, що можна зробити імплантацію та все повернути. Але для мене це було надто дорого. Коли про мене почали писати журналісти, люди стали жертвувати мені кошти. Суми були невеликі, але потроху я назбирала на одне вухо. Три роки, у 2018-му, мені зробили операцію. А вже в 2021 році в межах державної програми мені безкоштовно зробили імплантацію на друге вухо.

Хотілося допомогти бійцям, але грошей не було

Зараз мені 63 роки. Радянське виховання було таким, що особливу увагу приділяли патріотизму. І коли почалася війна на Донбасі, я одразу зрозуміла, що це серйозно і надовго. Хотілося чимось допомогти бійцям. Оскільки коштів у мене не було, вирішила робити щось руками. З 2014 року почала вчитися в’язати.

Фото: gazeta.ua

Мій син майже з-поміж найперших записався добровольцем. Він був медиком у Батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Тоді, в 2014-му, я сказала йому, що вчуся в’язати, і запитала, чи бійцям щось потрібно. Син відповів, що у них усе є. І тут мені випадково потрапила під руку рукавичка, частково схожа на ті, що я зараз створюю. Син сказав, що перчатки у військових є. А я кажу: «А якщо такі, щоб пальці були голі?». Йому ця ідея сподобалася, пообіцяв приїхати та глянути, що в мене виходить.

Це був серпень, і я подумала, що до зимового періоду зможу зв’язати сто пар. Буквально через тиждень приїхав син. На той момент у мене було приблизно 20 заготівель. Він подивився, обрав собі одну пару і сказав, що в мене дуже добре виходить. Навіть уточнив, що не треба у пробній партії ділити нитки за кольорами, бо холодною зимою всі рукавички згодяться. Загалом син провоював чотири роки, мобілізувався 22 грудня 2018-го.

Технологію в’язання вигадала сама

Я самостійно наосліп вчилася в’язати приблизно 10 місяців. Почала з шарфа. Потім захотіла шкарпетки, але не виходило. А пояснити мені, як це робити правильно, було нікому. Коли вже впевнено тримала у руках спиці, то почала в’язати рукавички й вигадала власну технологію. Щоправда, майже в кожній з перших пар були якісь недоліки: то задовга рукавичка, то надто широка, то затовста. Але потроху я вийшла на той варіант, який зараз є. Тепер я в’яжу приблизно три різні розміри.

Фото: НГУ в ОТУ «Схід»

Рукавички я роблю так, аби остання фаланга пальців виглядала. Це дуже допомагає, наприклад, артилеристам чи танкістам. Їм потрібно брати снаряди так, щоб не було мозолів, а потім пальцями натискати кнопки. А ще в мороз з такими рукавицями легко заряджати патрони та стріляти. Мої вироби – із трикотажу, і вони м’які в руках. Хлопці кажуть, що вже три роки мої рукавички нормально носять. Особливо їх хвалили медики, прикордонники та морські піхотинці.

Нитки здобувала зі старого одягу

Коли ще вперше промайнула думка почати в’язати рукавички, у мене не було ниток. Тому довелося розпустити весь в’язаний одяг, який був вдома, аби з нього в’язати щось інше. На перший час цього вистачало. Згодом з нитками почали допомагати небайдужі люди. Чотири посилки з матеріалом отримала з Канади, ще три – з Німеччини та одну з Молдови. А Жидичинський Свято-Миколаївський монастир передав мені, напевно, 30 кілограмів. Для в’язання цих рукавичок я використовую будь-які нитки (шерстяні, синтетичні чи бавовняні) довжиною більш як 5 сантиметрів.

Читайте також: Від снайперки – до фермерки. Як ветеранка із Запоріжжя після 5 років на фронті відкрила власний бізнес та розвиває «Мамину ферму»

Останні три роки так масово нитки вже не надсилають. Хто мав – той вже віддав. Передають хіба що залишки по одному мотку або в’язані речі. Тому не відмовлюся від будь-яких ниток, якщо хто має і хоче допомогти. Постачанням матеріалів наразі займаюся сама. Єдине, що іноді прошу знайомих розкидати мені нитки за кольорами у ящики з-під бананів, які беру в місцевих магазинах.

Фото: НГУ в ОТУ «Схід»

Я встановила собі норму: виготовляти не менш як одну пару рукавичок на день, а за місяць виходило приблизно 40-45. Останнім часом в’яжу трішки менше, бо вже відчуваю втому. Складно сказати, скільки часу займає виготовлення однієї пари. Саме в’язання – приблизно 7-8 годин. Але ж час також йде на те, щоб підготувати нитки, якщо треба розпустити в’язані речі. З усім цим одна пара може зайняти десь 10-12 годин.

Для бійців подарунки – як обереги 

Я в’яжу рукавички для бійців вже сім років. У жовтні вирішую, кому цього разу їх надіслати, та зв’язуюся з капеланами, які їздять на Донбас. Останні роки намагаюся передати без посередників. За весь час вже виготовила та передала на схід 2450 пар, використати 250 кілограмів ниток. Останніми їх отримати бійці Національної гвардії зі складу ООС, артилеристи, танкісти та батальйон «Світязь». До кожної пари додаю листівку зі словами подяки та побажаннями миру, а також номер свого телефону.

Ще з 2014 року я була вражена, як тонко військові сприймають усі малюнки, ляльки-мотанки та інші створені власноруч речі, які їм передають. Для бійців усе це – обереги. Тому я ходила школами, замовляла у школах такі речі, виготовлені дітьми. Клала в коробки 40 пар рукавичок і кілька тих дитячих виробів. Передала вже більш як 400 ляльок-мотанок. Людей просила приносити лікарські трави, які я потім сушила та теж передавала.

Фото: НГУ в ОТУ «Схід»

Часто бійці телефонують та дякують за рукавички, а самі листівки не викидають (мій номер телефону: +38(095)568-80-92). Було так, що військові ці листівки весною передавали батькам разом із зимовим одягом. Особливо були зворушені матері, що хтось для їхньої дитини це зв’язав. Вони телефонують і дякують. І це дуже гріє душу.

Буває, чую від людей: «Скажіть, скільки вам за це платять?». Вони по собі міряють, бо як це –  хтось буде безоплатно так старатися. Словом, є багато людей, які мене підтримують, а є й ті, хто сприймають зі злістю. «Та тобі просто слава потрібна!», – чула від людей. Та мені б слави вистачило, якби я 10 пар на місяць робила, а не викладалася так, щоб витрачати на це весь свій час.

Не рукавичками єдиними

Декілька років поспіль, окрім рукавичок, я намагаюся сушити яблука та передавати їх бійцям. Трохи мені давали люди, але дуже мало. Тоді я звернулася до капелана на ім’я Віталій, і він привозив мені фруктів стільки, скільки я замовляла. Це багато часу не займає: нарізати, поставити в електросушку і в’язати далі. Компот із солодких яблук виходить не дуже смачний та й готувати його незручно. Тож бійці просто беруть собі яблука замість жуйки, і їм подобається. Щонайменше сто кілограмів сушки я вже зробила і передала.

Фото: НГУ в ОТУ «Схід»

Мені ще дехто радив все ж спробувати в’язати шкарпетки. Та насправді я не така вже й велика спеціалістка, якій легко перейти на іншу форму. Думаю, мені знадобиться до пів року, щоб навчитися, і ще не впевнена, що вийде. Тож я вирішила поки не ризикувати, тому що це буде просто втратою часу. А, можливо, в мене з’являться ще й інші ідеї для розвитку.

Бійці потребують нашої підтримки

Поки намагаюся заохотити інших людей теж займатися волонтерством і допомагати військовим. Але охочих, на жаль, вкрай мало. Дехто каже: «Якщо військовим платять зарплату, то в них усе є». Мовляв, держава має усім забезпечити.

Насправді ж влада ніколи не може надати всім абсолютно все необхідне, особливо увагу. Нашим військовим дійсно потрібна будь-яка підтримка, і цього їм ніхто, крім нас, не дасть. І це я кажу як мати сина, який був на війні. Мені здається, що якби було більше небайдужих людей до подій на сході, то, можливо, російське керівництво втратило б будь-яку надію завоювати Україну, і ми нарешті здобули б незалежність.

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!

Суспільство

Про втрачений Маріуполь: проєкт «KRYLATI» руйнує стереотипи про схід і захід

Опубліковано

Маріуполька Індіра Урусова втратила дім, але знайшла спосіб розказувати про нього з листівок і постерів. Опинившись у Болгарії, дівчина створила проєкт «KRYLATI», який тепер виріс у цілу освітню спільноту. Разом з подругою Індіра організовує івенти, а також запрошує істориків та жителів сходу розказати про справжню українську Донеччину.

Як «KRYLATI» руйнують стереотипи про схід і захід та про що мріє Індіра, дивіться в новому випуску ШоТам!

Особиста історія дівчини

Якщо в тебе загроза життю, тобі треба на якомога швидше виїхати, ти не знаєш, чи це можливо чи ні. По дорозі дуже багато людей каже про те, що не виїжджайте, бо там розстрілюють машини на виїзді.

Мене звати Урусова Індіра, мені 22 роки, я сама родом з Маріуполя. У Маріуполі я завжди активно займалась будь-якою волонтерською, громадською і загалом суспільною такою діяльністю. І тоді, напевно, я отримала той самий поштовх до отримання своєї першої освіти бакалаврської на спеціальності «Евент-менеджмент» в Київському національному університеті культури і мистецтва.

Але так склалося, що стався ковід, тому ми загалом не дуже багато навчалися в самому Києві. І я більшу частину свого навчання провела в Маріуполі.

Повномасштабне вторгнення

Повномасштабне вторгнення ми зустріли трошки раніше, навіть за тиждень до 24 лютого, бо тоді вже були чутні вибухи, були чутні якісь дії, які відбувалися. Тоді було дуже багато військових, які ставали на околицях нашого міста, адже я жила на околицях міста.

Першого березня у нас перестав ловити зв’язок, нас перестали давати воду, газ. Тому ми переїхали ближче до центру міста, готували їжу на вулиці, розпалювали вогнище і якось пристосовувалися до цього життя.

Але вже 18 березня біля нашого будинку прилетів снаряд в госпіталь військовий. Батьки на той час вирішили, що це насправді зараз шанс єдиний виїхати з Маріуполя. І вже 20 березня ми виїхали з Маріуполя, опинилися в Бердянську.

Евакуація закордон

Ми там провели буквально пів місяця і більше ми там не захотіли бути, адже там вже теж була окупація. Ми їхали через країну-агресора, потім ми виїжджали через Грузію, надалі у нас була Туреччина, Греція і таким чином ми опинилися в Болгарії.

Це був важкий період, бо це було одинадцять днів поїздки в машині з купою речей, які ми встигли забрати. Я це виставила собі в соціальній мережі, на що дуже активно зреагувала моя подруга Ната, яка сказала, що це неймовірно класно і це не можна просто так залишати.

Одинадцятого травня «KRYLATI», запустилися, ми продали в той день всі свої листівки. Зараз я проживаю в двох містах, скажімо так. В Києві і у Львові, бо родина тут, я навчаюся у Львові.

“Розказуємо про справжню Донеччину”

Напевно, зараз більше отримую якихось навичок, намагаюся ці навички втілювати в проєкті, якось його розвивати і робити більш професійним.

Ми організовуємо лекції, де розказуємо про справжню Донеччину без стереотипів, розказуємо про те, як взагалі жити на Донеччині, що таке Донеччина, чи взагалі існує Донбас і всі ці такі питання, які нам постійно ставлять.

Сьогодні, коли ти опиняєшся в іншому місті і абсолютно не маєш ніякої можливості повернутися додому, тобі дуже важливо розказати про це іншим. Тому «KRYLATI», вони в першу чергу покликані розповідати про дім. І тому для мене важливо хоча б розказати про це іншим людям, розказати про те, чого вони не бачили.

Бо дуже багато людей приходять до нас на лекції і кажуть, що вони ніколи не були на Сході, вони ніколи не були в Маріуполі, не були в будь-якому іншому місті. І для мене це є такою трохи втратою, але в той же час це виклик розказати цим людям так, щоб вони ніби побували там.

Або щоб вони закохалися в цей регіон настільки, щоб потім приїхати його відбудовувати і щось там робити. І крила, і ті історії, і ці лекції, вони не просто є таким освітнім напрямком. Вони є напрямком, в якому і люди можуть познайомитись, а якщо це люди зі Сходу, то вони можуть знайти спільноту для себе. Тобто ми дуже багато чуємо про те, що дякуємо вам, дівчата, ви насправді зробите класну справу. Ви для мене як рідні східняки.

Читати також: UAnimals випустили колекцію одягу з тваринами захисників з Азовсталі

Думки про дім

Я сумую з Маріуполем і, напевно, дуже би хотіла зараз повернутися туди, пройтися по тим самим вуличкам. Я би хотіла просто, щоб мене висадили десь на в’їзді в місто. Я би хотіла просто пройтися по тим вуличкам до свого дому.

Коли ми виїжджали, мені не вистачило цього моменту прощання з цим містом, бо це було дуже швидко. І цього вимагали події, які тоді відбувалися, вимагали ці обстріли постійні. Тому я би хотіла просто пережити, напевно, цю травму повністю, саме проходячи по цим місцям, проходячи по тим місцям, де відбувалися класні події мого життя, де я переживала свої емоції.

І, напевно, дуже би хотіла потрапити на площу біля драму, бо це місце куди ми постійно казали, що ми туди повернемося.

Нагадаємо, що фільм Алана Бадоєва став доступним на британській платформі OD365.

Читати далі

Суспільство

UAnimals випустили колекцію одягу з тваринами захисників з Азовсталі

Опубліковано

Футболки прикрашені зображеннями справжніх улюбленців бійців, які захищають Маріуполь і все ще перебувають у полоні. Ці малюнки створила керівниця Асоціації родин захисників “Азовсталі” – Катерина Прокопенко.

Про це повідомляють на сайті UAnimals.

Про колекцію

Цей дроп про тварин, які чекають своїх людей із полону.

Рівно два роки тому захисники Маріуполя, виконуючи наказ, вийшли з “Азовсталі”. І саме відтоді більшість із них — у полоні. На повернення героїв чекає ціла країна, їх рідні та близькі, а також тварини, яким присвячений наш новий дроп.

Читати також: Український бренд створив колекцію благодійних вишиванок: яскраві фото військових жінок

Нова колекція — це колаборація Асоціації родин захисників “Азовсталі” і крамниці Animalism by UAnimals. Малюнки для дропу створила керівниця асоціації Катерина Прокопенко. Майстерна ілюстраторка та дружина Дениса “Редіса” Прокопенка зобразила реальних тварин, які чекали та чекають на своїх людей із полону.

“Цією колекцією я хочу нагадати про тих, хто два роки зазнає тортур у російській неволі. Це справжні герої та патріоти України та, як видно з історій їхніх домашніх тварин, — люди з великими серцями, — каже Катерина Прокопенко. — Я попросила, аби прибуток від колекції йшов на порятунок тварин. Нехай це стане символом того, що ми боремось за повернення тих, хто захищає кожне життя в Україні”.

Нагадаємо, що в Австрії відкрили спецфонд у 500 млн євро для підтримки експорту в Україну.

Фото: UAnimals.

Читати далі

Суспільство

Український бренд створив колекцію благодійних вишиванок: яскраві фото військових жінок

Опубліковано

Напередодні Дня вишиванки бренд GAPTUVALNYA представив унікальні вишиванки з символікою ГО “Землячки”, що втілюють у собі жіночу силу — символи берегині, дерева життя та об’єднання всіх жінок у єдину родину.

Про це повідомляє Vogue.

Про колекцію

Сучасний образ жінки-берегині набуває нового виміру, охоплюючи не лише роль на домашньому вогнищі, але й цілісність української нації, її культурні й історичні досягнення. Вишиванка втілює цей образ, перетворюючись з елементу національного одягу в потужний символ сили та героїзму українських жінок-військових.

Читати також: “Укрзалізниця” переобладнала ще два вагони для евакуації поранених

Унікальна благодійна колекція від бренду GAPTUVALNYA, спільно з ГО “Землячки”, була представлена захисницями перед та після виконання бойових завдань у Донецькій області – Вільною Птахою, Торою, Руною та Косицею. Кожна з цих вишиванок вражає важливість національної символіки, цінностей та історії, що передаються з покоління на покоління. Кожен стібок і символ у цих вишиванках виражає повагу та підтримку до жінок, які стоять на захисті нашої рідної землі.

Фото

Фото: Михайло Палінчак
Фото: Михайло Палінчак
Фото: Михайло Палінчак
Фото: Михайло Палінчак

Усі кошти від продажу вишиванок підуть на пошиття жіночої тактичної форми у ГО “Землячки” для українських захисниць, що боронять нашу державу та культурний спадок для нащадків.

Нагадаємо, що “Освіторія.Медіа” запустили премію для освітніх проєктів під час війни.

Також ми повідомляли, що в Україні відкриють орган для контролю публічних інвестицій.

Фото: Михайло Палінчак

Читати далі