Суспільство
35 тис. хлібин для Бучі та Гостомеля. Як топ-кондитерка Києва перетворила бізнес на волонтерський проєкт
До повномасштабного вторгнення кондитерська студія Інни була однією з найпопулярніших у столиці. Аби замовити весільний торт, молодятам доводилося вишиковуватися в чергу й домовлятися про все заздалегідь. Утім війна перетворила успішну справу на волонтерський осередок, який об’єднав неймовірних людей.
Тепер замість вишуканих десертів та незвичайних тортів – хліб для мешканців Бучі, Гостомеля та Бородянки. За понад 70 днів команда Інни випекла майже 35 тисяч хлібин. А ще встигла виготовити понад 6 тисяч пасок до Великодня.
Інна Солнцева
засновниця та власниця кондитерської студії в Києві
З 24 лютого організувала команду волонтерів, аби пекти безкоштовний хліб для мешканців звільнених населених пунктів
Дивилась кулінарне шоу й вирішила, що також маю спробувати
До кондитерської справи я постійно перебувала у пошуках себе. Працювала менеджеркою з продажів, мерчандайзеркою, мала свій магазин одягу. Намагалась знайти щось справді своє. І випадково вийшло, що зупинилася саме на кондитерській справі.
Тоді я якраз була в декреті, дивилася кулінарне шоу. І якоїсь миті у кондитера впав величезний торт. Мені стало дещо моторошно, але ця людина зібралася, спокійно взяла й все виправила. І я подумала: а чому б не спробувати й мені?
Я й раніше намагалася готувати щось солодке, але це було дуже по-домашньому – для родини. Наприклад, коли ми святкували перший День народження дитини, я сама зробила торт. Усі хвалили, казали що смачно. Але зараз я згадую, аналізую й розумію, що це був просто жах (сміється, – ред.). Хоча, коли ти щось робиш своїми руками, – це завжди щось максимально цінне.
Починала з Youtube, а готувала на домашній кухні
У мене не було коштів на майстер-класи. Тому перший час вчилася всьому з YouTube. Якісь безкоштовні рецепти, поради. Звісно, щось з того виходило, а щось – ні. Вже згодом напрацювала власні унікальні техніки та рецепти, якими тепер ділюся зі своїми студентами.
Перший рік роботи став роком експериментів зі смаками. Я нічого не продавала, просто готувала й віддавала рідним або сусідам. Але за цей час мені вдалося накопичити певні навички, опанувати розуміння смаку.
Як правило, я швидко «вигораю»: захоплююсь якоюсь справою, а потім розумію, що вона набридла. Але коли минув рік, я зрозуміла, що мені досі цікаво. А тому продовжила цим займатися.
На першу духову шафу вартістю 13 тисяч гривень ми збирали пів року. Відкладали маленькими сумами, але все ж назбирали. Потім – придбали перший холодильник. Я не могла дозволити собі купити все й одразу. Тому доводилося визначати пріоритети й робити все поступово.
Мій перший весільний торт падав двічі
Якось я хотіла зробили сюрприз для своєї подруги і самостійно приготувати для неї весільний торт. Працювала над ним всю ніч, зробила три яруси, хоча й не розуміла, як це все має триматися. Напевно, хотіла вимахнутися (сміється, – ред.), показати, що можу зробити таку красу.
Насправді, торт вийшов доволі непоганий. І коли ми вже мали виїжджати, виявилося, що коробка була не надто надійною. Ми взяли її за ручки, підняли зі столу, а ці ручки просто відірвалися. І торт впав. На щастя, він не дуже пошкодився. Ми, ніби в тому шоу, швидко його зібрали, знову закрили коробку та вирушили до РАЦСу.
У ліфті він впав вдруге – обірвалося дно коробки. І там вже не було, що рятувати. Ми привезли його на офіційну церемонію, так він простояв ще три години. А вже в ресторані торт подавали одразу порізаним. Точніше, зібраним з того, що залишилося. А я слідом за кожною тарілкою передавала свій телефон і всім показувала, яким був мій торт з самого початку (сміється, – ред.).
До 24 лютого ми були серед найпопулярніших кондитерів міста
Через два роки після роботи вдома я дозволила собі орендувати першу студію. Ремонт у ній ми робили вдвох із чоловіком, самостійно. Там все ще не було професійної техніки: ми притягнули до студії все, що було вдома. Звичайні столи, холодильник тощо. Просто, аби я вже не працювала в квартирі. Адже кондитерська справа потребує дотримання чітких стандартів. Так минув ще один рік.
З часом у мене почали з’являтися перші клієнти, про мій бізнес дізнавалися люди. Тоді, звісно, я почала збирати кошти на професійну техніку. Так моя друга студія була вже повністю облаштована правильним та професійним обладнанням.
А третя, в якій ми працюємо зараз, – максимально ідеальна. Це студія, площею 120 квадратних метрів. Моє натхнення, моя творча локація, моє місце сили. До повномасштабної війни ми були одними з найпопулярніших кондитерів Києва. Проводили навчання, співпрацювали з провідними агенціями, обслуговували найкращі весілля столиці. Торік разом із командою ми навіть зробили найбільший торт в Україні – три метри заввишки.
Жодного разу не думала над тим, аби покинути Київ
24 лютого – це день, який розділив моє життя на «до» та «після». День переоцінки цінностей, аналізу свого життя. Я бачила величезні затори, людей, які постійно кудись бігли з візочками. Але жодного разу не подумала про те, аби залишати свій дім. Аби покинути свою студію й кудись поїхати. Навіть попри те, що практично всі мої друзі покинули країну.
Перші три дні я намагалася отямитися та збагнути ситуацію. Просто повірити, що це – не сон, і цей жах справді відбувається з нами. На третій день я зрозуміла, що потрібно щось робити, приносити користь, допомагати іншим людям.
У моїй студії було доволі багато духових шаф, та й хліб – це стратегічно важливий продукт, який потрібен кожному. Тож рішення, що саме ми будемо робити, прийшло до мене практично одразу.
На оголошення про пошук волонтерів відгукнулися 15 людей
Вже 28 лютого я сталося в шаленій черзі до супермаркету METRO. Аби потрапити до магазину, мені довелося відстояти 4,5 години. Після цього протягом двох днів я була з температурою під 40. Але це не стало приводом, аби не працювати.
Перша закупівля обійшлася мені приблизно в 30 тисяч гривень. Це все були мої власні кошти. Ми брали лише стратегічно важливі інгредієнти, без яких неможливо виготовити смачний хліб чи батон. Наша автівка була завантажена настільки, що я – водійка – сиділа за кермом на мішку з борошном. Але ця закупівля була доволі простою, адже в магазинах ще були всі необхідні продукти. Далі ставало все складніше й складніше. Частину інгредієнтів нам передавали навіть з-за кордону. Наприклад, дріжджі.
Коли ми придбали все необхідне, я написала оголошення в чаті району. Мовляв, шукаю людей, які могли б нам допомагати. Наступного дня, 29 лютого, до нас прийшли 15 волонтерів, які залишаються в команді й сьогодні.
Це лікар, вчитель, будівельник, шеф-кухар, бухгалтер, підприємці…. Усі вони – святі люди. Адже приходять щодня на роботу, за яку можуть отримати хіба що буханець хліба. Але це справжня команда, справжня сім’я. У нас одна мета, і ми впевнено крокуємо до неї.
35 тисяч хлібин – для Бучі, Гостомеля та Бородянки
Коли вже вдалося налагодити процес виготовлення хліба, ми через Instagram почали шукати людей, які потребували допомоги. Відгукнулися волонтери, з багатьма з них ми працюємо й сьогодні.
Щойно відновили транспортне сполучення до Бучі, Бородянки та Гостомеля, ми почали працювати в дві зміни. Щодня віддавали волонтерам понад 600 хлібин саме до цих населених пунктів. Кілька разів я також їздила до Бородянки. І досі, коли я згадую побачене, у мене тремтять руки. Після першої поїздки я два дні не могла прийти до тями.
Упродовж 40 днів моя команда працювала без жодного вихідного та відпочинку. Кожен із нас розумів, що це абсолютно другорядні питання. Ми були настільки захоплені цією справою, що не могли дозволити собі збавляти оберти. Особливо, коли люди так потребували нашої допомоги.
Увесь хлібчик, який ми робимо, – виключно ручної роботи. Це все – результат нашої шаленої праці. За весь час (станом на 12 травня, – ред.) нам вдалося випекти приблизно 35 000 хлібин. І це все – завдяки неймовірним людям, які мені допомагають. Без них я б ніколи не впоралася з такими обсягами.
Робили паски, бо люди цього потребували
Як правило, ми робили батони й темний хліб. Але Великдень – одне з найсвітліших свят у цьому році, на яке завжди чекають. Напередодні кілька волонтерів почали цікавитися, чи будуть у нас пасочки. Я подумала й вирішила: якщо люди запитують, чому б не зробити?
Думала, це все буде значно легше й швидше, але через велику кількість пасок нам довелося працювати цілодобово. Ми навіть розділилися на дві команди, були денна та нічна зміни. За кілька днів нам вдалося виготовити приблизно 6300 пасок, які волонтери передали мешканцям деокупованих сіл та міст.
Після цього я отримала купу голосових повідомлень та скріншотів з повідомленнями від людей, які дякували, що навіть під час війни їх не залишили на свято без паски. І я дуже рада, що у нас все вийшло. Бо була якась насолода від цієї роботи.
І, що важливо, це була колективна робота. Дорослі випікали, а діти прикрашали. Усі були максимально залучені до цього процесу. Ми навіть встигли провести майстер-клас для дітей-переселенців. Вони також власноруч робити пасочки, випікали, прикрашали. Я обожнюю Великдень. А тому добре, що у нас все вийшло. Хоча й було дуже важко.
80% наших витрат взяли на себе прості українці
Перші мої закупівлі – це виключно власні кошти. Але згодом люди почали розповідати про нас іншим, робили репости з нашої сторінки в Instagram. І завдяки цьому ми практично два місяці працювали завдяки донатам підписників, колег та простих українців. Звісно, зараз усі вже дещо виснажені й обсяг пожертв зменшився. Але я можу з упевненістю сказати, що 80% витрат взяли на себе наші люди. Звичайно, я також вкладаю власні кошти, адже не можу цього не робити.
Але були й неприємні ситуації. На самому початку, коли ми шукали перші кошти, я писала багатьом блогерам з проханням розповісти про нас. Просто зробити репост, допис, аби люди дізналися про нашу роботу. Більшість – взагалі не відповіли на повідомлення. А якщо відповіді й були, то на кшталт: «Вартість реклами – 1000 грн». Якої реклами? Ми печемо безкоштовний хліб. Я краще на ці гроші куплю 10 кілограмів маргарину та напечу хліба.
Поступово відновлюємо бізнес, але продовжуємо пекти хліб
Сьогодні обсяги хліба, який ми випікаємо, зменшилися. Адже зменшилася й потреба: магазини знову працюють, а проблеми з логістикою вирішилися. Але ми продовжуємо працювати на запит волонтерів. Зараз наші хлопці, які лікувалися в Києві, повертаються на східний напрямок, поблизу Маріуполя. І ми три дні працюємо, аби передати весь хліб туди.
До цього передавали хліб харків’янам. А ось, наприклад, на понеділок у нас є запит на Вишгородський район. До цього – Броварський. Тобто необхідність завжди є, і ми продовжуємо допомагати й відповідати на всі запити.
Водночас ми на 30% починаємо працювати саме як бізнес. Тобто зранку і до 14-15 години ми будемо й надалі робити безкоштовний хліб. А після 15:00 – працювати, як робили це раніше, до 24 лютого.
Але я постійно наголошую, що всі кошти, які надходять від людей, – це гроші виключно на закупівлю інгредієнтів для безкоштовного хліба. Мені стає моторошно, коли бачу, як окупанти вивозять наше зерно. Тому намагаюсь постійно замовляти борошно, цукор, олію – стратегічні складові. Просто, щоб вони у нас були. Аби в разі чого ми могли зі спокійним серцем пекти для тих, кому це потрібно.
Допомогти команді Інни та підтримати виготовлення безкоштовного хліба – просто. Наприклад, переказом на карту 4731219612367932. Або зателефонуйте напряму та запропонуйте будь-яку іншу допомогу – +38(067)-72-02-303.
А щоб підтримати ШоТам та читати ще більше історій про неймовірних українців – достатньо одного донату.
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
