У тимчасово окупованому Криму українці продовжують чинити мирний спротив і зберігати зв’язок з Україною. За це їх переслідують і карають — окупаційна влада звинувачує людей із проукраїнською позицією в «тероризмі», «екстремізмі», «диверсіях», «шпигунстві».
У тюрмах росії та тимчасово окупованого Криму зараз перебувають щонайменше 312 кримських політв’язнів, з них 174 — представники корінного кримськотатарського народу.
У День спротиву окупації Криму та Севастополя #ШОТАМ розповідає історії двох кримчан — Богдана Зізи та Леніє Умерової, яких ув’язнили за сфабрикованими справами через їхній спротив.
Богдан Зіза
Кримський художник, засуджений окупаційною владою до 15 років колонії суворого режиму за мирний протест
З роками він все краще усвідомлював, що відбувається навколо нього
«Дорога Мамо, забери нас назад, ми хочемо в Твої рідні обійми!», — написав Богдан Зіза у листі «Привіт, мамо», перебуваючи в Сімферопольському СІЗО. Ці слова він адресував від імені сотень тисяч кримчан Україні.
Після оприлюднення злочинів російських військових у Бучі 27-річний кримський художник вийшов на Театральну площу в Євпаторії та облив будівлю окупаційної адміністрації синьо-жовтою фарбою. Через це він майже рік провів у Сімферопольському СІЗО, а в червні 2023 року російський суд незаконно засудив його до 15 років ув’язнення за «тероризм».
Богдан — сирота (таким є і його творчий псевдонім), його виховувала бабуся. Після ув’язнення голосом художника стала його зведена двоюрідна сестра Олександра Баркова. Попри те, що між ними були сотні кілометрів, вони завжди були близькі та постійно спілкувалися онлайн.
Олександра розповідає, що Богдан завжди дуже любив малювати — це було його хобі, а ще захоплювався 3D-моделюванням ігор, любив паркур і загалом до ув’язнення вів дуже активний спосіб життя.
«Він надзвичайно добра людина. Мабуть, найдобріший із тих, кого я знаю. У нього дуже загострене відчуття справедливості — він не терпить жорстокість, обожнює тварин і завжди готовий допомогти людям»,
— каже Олександра.
Богдан приїжджав на материкову частину України лише кілька разів. Після 2014 року вирішив залишитися вдома, у Криму — аби доглядати за старенькою бабусею.
«Пробач мені, це я винен. Це я дав Тобі піти. Не відштовхнув Її, не схопив Тебе за руку, дозволив Їй у Наш Дім зайти»,
писав Богдан у тому ж листі до України.
Олександра каже, що якщо детальніше вчитатись в нього, там сенс в тому, що коли сталася окупація, він був дитиною і не до кінця розумів, що відбувається. Особисто не відчував небезпеки, тому вирішив залишитися в Криму. Та разом із дорослішанням прийшло й глибше усвідомлення реальності навколо нього.
У 2020 році він відкрито виступив проти поправок до конституції рф, а напередодні повномасштабного вторгнення записав на камеру та опублікував власний антивоєнний вірш.
«Варто зазначити, що ще до 2022 року Богдан займався активізмом, хоч і менш помітно і в менших масштабах, тому це не мало наслідків. Він завжди самовиражався через арт-перформанси та графіті на вулицях»,
— каже Олександра Баркова.
Навмисно не показував жодних емоцій, за що його знову били
16 травня 2022 року, близько 04:00 ранку, Богдан узяв фарбу, штатив із телефоном і вирушив до будівлі адміністрації. Увімкнув запис — і почав акцію.
Згодом Богдана затримали. 18 травня з’явилося відео, де він «зізнається» і кається. На записі — розгублений, наляканий, у зім’ятій футболці, зі словами про готовність «понести покарання». За словами Олександри, було очевидно, що текст він читає з папірця.
Згодом стало відомо: перед зйомкою його катували. Сам Богдан розповідав, що таких відео було п’ять — їх знімали співробітники фсб. За його словами, оперативники знімають ролики не лише «для залякування населення», а й щоб відео стало основою обвинувачення.
«Я навмисно не показував жодних емоцій, тож мене знову били. Актор я не дуже добрий, а ще текст постійно змінювався. То мені треба було перепросити російську армію, потім — путіна. У результаті навіть вони зрозуміли, що останнє вже зайве»,
— говорив Зіза.
Відмовився працювати у в’язниці, «щоб не фінансувати російську армію»
У суді він кілька разів виступав українською мовою та вимагав позбавити його російського паспорта. Після оголошення вироку — 15 років — Богдан оголосив голодування й закликав звільнити політв’язнів. За 17 днів він втратив 10 кілограмів, був знесилений і ледве рухався.
Йому інкримінували одразу чотири статті кримінального кодексу: «здійснений терористичний акт», «загрозу здійснення теракту», «заклик до тероризму» та «вандалізм із політичних мотивів».
Зараз Богдан перебуває у в’язниці «Владимирський централ». Олександра спілкується з ним через листи. Проте каже, що доходять вони рідко: «Це скоріше невеликі апдейти про здоров’я, про ситуацію, становище, будні його там і мої теж в Києві».
Умови утримання важкі: понад рік Богдан не бачив сонячного світла, його не виводять на прогулянки. У нього погіршилося здоров’я, з’явилися проблеми зі шкірою. Частину ліків не пропускають, тож необхідних Богдану антибіотиків у медчастині немає.
Стоматологічна допомога, за словами сестри, — суцільне катування: зуби можуть видаляти без анестезії або не ті, що потрібно. Через це Богдан боїться звертатися по допомогу.
Попри ізоляцію та жахливі умови, Богдан не відмовився від своєї позиції: він не працює у в’язниці, «щоб не фінансувати російську армію», і домігся позбавлення російського громадянства.
Вчинок Богдана збудив віру в те, що ще не все втрачено
«Потрапивши у в’язницю, він познайомився з багатьма політв’язнями і наразі продовжує за них боротись вже всередині в’язниці, що дуже важко і дуже насправді небезпечно. Але для нього це стало дуже принциповим питанням. Він постійно говорить про них у своїх листах»,
— розповідає сестра Богдана
Навіть у повній ізоляції він продовжує писати й малювати. Його тексти з-за ґрат стають маніфестами свободи для тисяч українців.
«Я думаю, вчинок Богдана збудив віру в те, що ще не все втрачено, що Крим український. Після його вчинку мені писали люди, які перебувають в окупованому Криму, і казали, що були вражені:. його дії буквально дали їм надію на завтрашній день і віру, що все буде добре, і що одного дня Крим повернеться до України»,
— каже Олександра.
Леніє Умерова
Кримська татарка, звільнена бранка Кремля
Бабуся завжди наголошувала, що Крим — це наша Батьківщина
У 1944 році родину Леніє Умерової — і по батьковій, і по материній лінії — депортували з Криму до країн Середньої Азії та на Урал.
«росія чинила багато зла кримськотатарському народу впродовж багатьох поколінь. Моя родина не виключення: старше покоління пережило депортацію і неймовірно складний шлях повернення. Частина родини загинула в дорозі на заслання, частина в засланні. І ми не можемо просто так це забути»,
— каже Леніє.
Вона народилася у 1998 році. Її дитинство минало вже в Криму, але і тут втрутилася росія — вона добре пам’ятає захоплення росіянами півострова у 2014 році. Тоді їй було шістнадцять.
«З дитинства бабуся нам з братом завжди наголошувала, що Крим — це наша Батьківщина, це наша земля!», — писала Леніє на своїй інстаграм-сторінці. У родині говорили: якщо вони знову залишать Крим, це означатиме «самодепортацію», означатиме, що вони роблять те, на що й розраховує ворог.
І все ж сама Леніє Умерова після анексії півострова переїхала на материкову частину України. Вона згадує, що одного дня повернулася зі школи в сльозах і сказала батькам, що більше не може туди ходити: пропаганда, колаборантські наративи й атмосфера зради стали нестерпними. Родина підтримала її рішення. Середню освіту Леніє завершувала вже на підконтрольній Україні території.
Побачили місце народження — Крим — і вивезли вглиб росії
У 2019 році її батько захворів на рак. Лікувався у Києві, відбулася ремісія, і тато поїхав додому до Криму. У листопаді 2022-го стан різко погіршився. Леніє вирішила їхати до нього через Туреччину та Грузію — з Тбілісі тоді можна було дістатися автобусом до Сімферополя.
Усі пункти контролю пройшла без перешкод. Проблеми почалися на російському кордоні. У паспорті побачили місце народження — Крим — і запитали, чому вона не має російського документа. Леніє відповіла, що є громадянкою України і їй не потрібен російський паспорт. Після цього її повели в окреме приміщення, ізолювали, а згодом вивезли вглиб росії.
Без доступу до незалежного адвоката її годинами допитували. Формально відпустили, але дорогою знову затримали — тепер у Північній Осетії, пояснивши це відсутністю спеціальної довідки для іноземців. Суд відбувся на світанку після кількох днів без сну. Вирок — депортація, яка фактично була неможливою через відсутність дипломатичних механізмів між росією та Україною.
Одразу після звільнення Леніє викрали
Леніє помістили до центру тимчасового утримання іноземних громадян. Там у коридорі вона зустріла цивільну жінку — ймовірно, працівницю їдальні чи прибиральницю — і спробувала випросити у неї телефон, щоб зв’язатися з близькими. У неї все вийшло. На наступний день їй привели адвокатку.
Леніє майже на 100% впевнена, що та співпрацювала з фсб або принаймні мала з ними контакт. Адвокатка наполегливо переконувала її прийняти російське громадянство — мовляв, це прискорить звільнення. Насправді це означало б втрату захисту з боку України.
Згадуючи СІЗО у Північній Осетії, Леніє Умерова каже, що там її не били й не ґвалтували. Але погрожували, приставляли пістолет до голови на допитах, а також робили дрібні капості. Через 3 місяці рішення про депортацію скасували. Але одразу після звільнення Леніє викрали: люди в балаклавах накинули пакет на голову, стягнули руки та вивезли. У Владикавказі її знову затримали — цього разу з новими обвинуваченнями.
Таким чином, спочатку її ув’язнили за порушення паспортного режиму. Потім — за нібито супротив поліції. Був і екстремізм. Далі у її справі десь виринула закладка наркотиків, на чому дівчину буцімто й зловили. Приводи для продовження арешту множилися та варіювалися.
Леніє змінила близько шести в’язниць і всюди були різні умови утримання. Десь навіть були прогулянки, а десь годували один раз на день і чинили моральний тиск. Умови були різними — від формально «протокольних» до відверто виснажливих. У якийсь момент через проблеми зі шлунком вона майже не могла їсти, навіть базові ліки доводилося виборювати.
На питання «Чий Крим?» відповідала, що Крим — її
Врешті у травні 2023 року Лефортівський суд москви заарештував її за підозрою в передачі інформації про дислокацію російських військ, зокрема тих, що брали участь в операції у Київській області. За це їй загрожувало до 20 років позбавлення волі.
У москві її утримували в СІЗО Лефортово — одній із найзакритіших тюрем країни. Листування проходило цензуру, судові засідання тривали лічені хвилини. Психіатрична експертиза супроводжувалася політичними питаннями. На запитання «Чий Крим?» Леніє відповідала, що Крим — її.
У Лефортово ставлення було більш сухе, за протоколом. Але за будь-яку «помилку» ув’язнених могли карати: залишити двері відкритими, а потім закинути в штрафний ізолятор, затримувати листи. Годували порівняно краще, ніж у Північній Осетії, але більша частина їжі була непридатною до вживання. Через це в дівчини впав гемоглобін, вона стала непритомніти. Після цього Леніє назначили дієту — давали через день яйце і шматок маргарину.
Захистом Леніє займалися правозахисники Дмитро та Ольга Дінзе. Вони відверто говорили, що вплинути на вирок у справах про «шпигунство» майже неможливо, але забезпечували юридичний супровід і підтримували зв’язок із родиною, адже Лефортово — одна з найбільш закритих в’язниць, з цензурою листів і майже тотальною забороною дзвінків. Слідчі пропонували їй відмовитися від послуг адвокатів в обмін на м’якший термін — вона не погодилася.
Усі вони були в дуже поганому фізичному стані, але водночас сильні духом
У СІЗО Леніє траплялися різні сусідки: деякі, ймовірно, були «підсадними», щоб випитати у неї інформацію, але були й справжні політув’язнені.
«Зустрічала жінок із Херсонської, Запорізької областей. Усі вони були в дуже поганому фізичному стані, але водночас сильні духом. Кожну засудили до строку понад 10 років, і вони все ще знаходяться в катівнях росії»,
— каже Леніє.
Чотири місяці Леніє провела з Ніною Слободчіковою, яка протестувала проти політики путіна ще з 2012 року, а після повномасштабного вторгнення перекинула 5 тисяч рублів на ЗСУ.
Були серед знайомих там і інші українці та навіть росіяни, які сиділи з різних причин. Хтось міг напряму висловлюватися проти чинної влади, а одна дівчина, наприклад, заплатила своєму психологу, який задонатив на ЗСУ, і пацієнтка потрапила за ґрати на 12 років.
Щоб витримати ізоляцію, Леніє виробила власний режим: ранкова зарядка, читання, вивчення англійської, конспекти. Вона свідомо обмежувала перегляд новин, аби не руйнувати психіку пропагандою. Листи залишалися головним джерелом підтримки.
Восени 2024 року в москві мав відбутися суд. Але 13 вересня 2024 року під час 56-го обміну полоненими Леніє повернули в Україну разом із 48 громадянами. Той день Леніє називає своїм другим днем народження.
«А сьогодні я намагаюся стати голосом тих, в кого цей голос забрали»,
— каже Леніє Умєрова.
Українські політв’язні — наші символи незламності
Леніє Умєрова каже, що дуже пишається українськими політв’язнями, котрі все ще залишаються за ґратами. Дівчина розповідає, що поки вона перебувала у російських в’язницях, їй писали Богдан Зіза та Аппаз Куртамет — але через цензуру так і не передали ті листи.
«Аппаз — один із наймолодших кримських політвʼязнів. Коли його арештували, йому було 19 років. Жоден підліток не мусить проходити через те, що проходить він. росія вкрала в нього молодість»,
— каже Леніє.
Богдан — величезний приклад сміливості та внутрішньої гідності, вважає дівчина. Його мирна акція — свідомий акт супротиву окупації. Такі люди нагадують, що навіть у найтемніші часи знаходяться ті, хто готовий говорити й діяти, розуміючи всі ризики. «Вони — наші символи незламності», — каже дівчина.
Леніє також додає, що важливо підтримувати родини, поширювати інформацію про ув’язнених, зокрема, на міжнародному рівні: називати імена, розповідати історії, пояснювати, що Крим — не «заморожене питання», і що людей переслідують за ідентичність, позицію, слово.
Лист від незнайомця іноді означає цілий світ для політв’язня
Для підтримки політв’язнів кожен українець може, як мінімум, писати листи. Коли фсб і наглядачі щодня повторюють: «України вже не існує», «тебе ніхто не чекає», «обмінів не буде» — це дуже тисне на психіку, тому лист для політичних в’язнів іноді означає цілий світ. Особливо від тих людей, яких не знає.
Завдяки листу людина відчуває, читає поміж рядків «Я пам’ятаю про тебе. Я чекаю на тебе». Навіть якщо ви пишете просто про прочитану книгу, про поїздку або про якісь цікаві факти про себе.
Рідні політичних в’язнів наголошують, що це дуже важливо для них. І додають, що такі листи мають і практичну користь: навіть наглядачі в тюрмі, бачачи, що люди пишуть конкретним в’язням, усвідомлюють, що ці особи мають певну впізнаваність і підтримку. Через це їх менше ображають і катують, адже розуміють: за ними стежить суспільство.
Написати листа підтримки політв’язню можна через громадську спілку «Дім прав людини Крим», заповнивши форму, а також через Представництво президента України в АР Крим, відправивши текст на адресу [email protected]. Правилами написання листів політв’язням — за посиланням.
