Суспільство
111 місць та дешеві квитки: Як найстаріший кінотеатр столиці змагається з гігантами індустрії
Один із найстаріших кінотеатрів Києва і єдиний у країні кінотеатр українського фільму “Ліра” має лише 111 глядацьких місць. А квитки сюди – завжди! – коштують не дорожче 50 гривень. Проте в таких умовах муніципальному кінотеатру вдається виходити на рівень окупності і конкурувати з “комерційними кінотеатрами”.
Детальніше про українські стрічки, які можна подивитись у “Лірі” усього лише за 50 гривень, а також про те, що для киян означає переформатування кінотеатру у Лабораторію кінопроектів – у нашому інтерв’ю з директоркою “Ліри” Іриною Плеховою.
Кінотеатр-“квартирник” і Лабораторія кінопроектів
“Ліра” формує репертуар, в основному, з українських фільмів. Проте самими лише кінопоказами обмежитись не можуть – через те, що кінотеатр може вмістити тільки 111 людей за сеанс. Тому, каже Ірина, працівники “Ліри” знайшли інший вихід – зробити з кінотеатру такий собі “квартирник”, де збираються діячі кіномистецтва. Тобто, подивитись стрічку і тут же наживо обговорити її з режисером, актором чи композитором.
Читайте також: В український прокат виходить фільм про Асканію-Нову
“Звісно, хотілось би обладнати нові зали, але розширення зараз неможливе – немає приміщень. Розширення виходить досягти у іншому сенсі: за рахунок мережі муніципальних кінотеатрів “Київкінофільм”. Ми у будь-який момент, за потреби, можемо “делегувати” свої ідеї іншому кінотеатру. У такий спосіб і знайомимо глядача із тенденціями, які відбуваються в європейському та національному кінематографі”, – розповідає Ірина Плехова.
З одного боку, “Ліра” зараз є кінотеатром українського фільму, з іншого – за 4 роки роботи вона поступово перетворюється на Лабораторію кінопроектів, які “тестуються” тут з можливість запуску далі по мережі КП “Київкінофільм”.
“Провівши серію міждисциплінарних показів (мається на увазі проект “NOVA OPERA”: на великому екрані” – авт.), бачимо, що частина цих продуктів можуть реалізовуватися і в межах інших кінотеатрів. Водночас ми відкриті до будь-яких форм співпраці. До прикладу, у наших комунальних кінотеатрах відбудеться запуск партнерського фестивалю UA SHORTS, мета якого залучити якомога ширшу аудиторію киян до перегляду українських короткометражних фільмів”, – зазначає директорка “Ліри”.
Яке кіно показують?
Квитки у “Лірі” коштують не більше 50 гривень. Яким чином виходить з такими ресурсами вийти на окупність? Невеликий штат працівників і кількість відвідувачів, яка зросла в рази – близько 2 тисяч людей на місяць. Це при тому, що кінотеатр фактично не працює по середам – у ці дні тижня “Ліра” у розпорядженні комунального театра «Актор».
Читайте також: В Україні з’явиться перший лазерний кінозал
Ірина каже: “Ліра” не працює з телевізійними форматами документального кіно, хоча був єдиний виняток, коли робили серію показів фільму “Гандзюк. Системне вбивство” у рамках проекту з “Слідство.info”.
“Так, це більше формат телевізійного розслідування, але ми погодились на співпрацю, бо питання, порушені в цьому фільмі, важливі для української аудиторії”.
Головний критерій допуску документального кіно до прокату у “Лірі” – це має бути актуальна стрічка українського або закордонного режисера.
Глядачі “Ліри” погано “ходять” на комедії
Завсідники “Ліри”, каже Ірина, цікавляться українськими фільмами, артхаусним кіно, документалістикою, експериментами в кінематографі і міждисциплінарними проектами.
“Це ми перевірили на прикладі, зокрема, нашого проекту “NOVA OPERA”: на великому екрані”. Ми показували відеоверсії українських опер музичної формації «NOVA OPERA». Цей формат сподобався мистецьким колам, і зараз до нас уже почали звертатись інші українські музиканти щодо продовження серії проектів на межі кіно та інших сфер мистецтва”.
Читайте також: Дитячі простори та Центр культури нацменшин: на що скоро перетворяться муніципальні кінотеатри Києва (МАПА)
А от на стрічки комедійного жанру, який останнім часом набув популярності в українському кінопросторі, часті гості кінотеатру “ходять” погано.
“Інколи робимо виняток, але теж попереджаємо дистриб’юторів та команди фільму, що, швидше за все, такі стрічки, як «Скажене весілля» зберуть у нас дуже мало коштів. І так воно і є. Фактично, ми дуже добре знаємо свого глядача, і не пропонуємо йому такий продукт. Тому що вони споживають його в інших кінотеатрах і, напевно, зможуть більш якісно відпочити, ніж в нас”, – каже Ірина Плехова.
Якісного українського кіно більшає
Якісного українського кінопродукту все більшає, розповідає Ірина Плехова. Проте, за її словами, досі є проблема з репертуаром, який не завжди вдається формувати саме під глядачів.
“Також дуже часто затримуються релізи українських фільмів. І це не надто приємна ситуація – деякі стрічки, наприклад, чекаємо в травні, а потім дізнаєшся, що вони вийдуть наступного року”.
За її словами, також існує проблема із промоцією документального кіно й обмеженим прокатом ігрового кіно. Тому проблема продовжених прокатів художніх фільмів лягає на плечі конкретних кінотеатрів.
Читайте також: Фільм українського режисера увійшов до конкурсної програми Каннського кінофестивалю
“Хотілось би, щоб з’являлось більше ініціатив щодо підтримки української документалістики, так значно легше було б працювати. Думаю, ця проблема вирішиться впродовж 2-3 років. Адже на сьогодні бачимо – український глядач готовий платити за документальне кіно не лише у межах фестивалів та закритих кінопоказів”.
Травневі прем’єри українського кіно у “Лірі”
Нещодавно у “Лірі” проходили Дні литовського кіно, також відбувся показ стрічки Жанни Максименко-Довгич те, як в Миколаєві не допустили того, що сталось на Донеччині і Луганщині.
Читайте також: Фільм про матір-одиначку на Донбасі змагатиметься у Каннах
Щодо травня – він буде не менш насиченим, каже Ірина Плехова. Зокрема, 9 травня о 16:00 до Дня пам’яті й примирення у “Лірі” відбудеться прем’єра та панельна дискусія довкола документальної стрічки “Літописець” німецького режисера Маркуса Велша (за участі самого режисера). Фільм розповідає про Віллі Вайбеля (Wilhelm Josef Waibel), німця із міста Зінген, який у 1960-х знайшов особові справи примусово вивезених та експлуатованих робітників зі Сходу («Остарбайтерів») з України та Польщі.
А 18 травня у День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу плануються спецпокази українського ігрового й документального кіно про історію й сьогодення кримськотатарського народу.
ДОВІДКА
Кінотеатр українського фільму “Ліра” – це найстаріший кінотеатр Києва, історія якого сягає 1913 року. Саме тоді в новозведеному будинку на Великій Житомирській, 40 було відкрито сінематограф “Ліра”. Історична назва кінотеатру поверталася двічі (бо з 1939 року назву було перейменовано на Ім. Чапаєва) – за німецької окупації та востаннє 2015 року, коли він й одержав статус кінотеатру українського фільму.
Реорганізація в кінотеатр українського фільму відбулася за ініціативи українських кінематографістів та Мережі кінотеатрів КП “Київкінофільм”, за підтримки Державного агентства України з питань кіно.
Українські зброярі створили наземний роботизований комплекс D-21-12R. Міністерство оборони України кодифікувало комплекс та дозволило його викорстовувати в ЗСУ.
Про це повідомили в Міноборони.
Комплекс оснастили великокаліберним кулеметом. Робот може виконувати широкий спектр завдань: від спостереження і патрулювання до вогневої підтримки та ураження живої сили й легкоброньованої техніки противника.
Читайте також: Український робот урятував поранених бійців, які місяць перебували в оточенні (ВІДЕО)
D-21-12R має високу прохідність і здатен пересуватись по бездоріжжю, трясовині, а також долати неглибокі водні перешкоди. Комплексом керуватиме оператор, який перебуватиме у безпечному місці на значній відстані.
Нагадаємо, що українські зброярі створили новий БпЛА, що знищує бронетехніку та стійкий до РЕБ.
Фото обкладки: сайт Міноборони
Суспільство
У Василя з позивним Метелик проблеми з моторикою. В нього не вистачає кількох пальців на руці, але він ліпить маски з глини. Василь часом злиться, що вони виходять не такі, як він хоче. Керамістка Дар’я Диба заспокоює військового — саме через ці вироби й видно прогрес його моторики.
Дівчина волонтерить у центрі Unbroken у Львові. Дар’я знає, як це — шукати себе в нових умовах. Раніше була архітекторкою: проєктувала й облаштовувала будівлі, які після 24 лютого нищили росіяни. Тепер Дар’я будує нову справу — гончарну, — і не лише втілює свої ідеї, а й допомагає пораненим військовим відновлюватися.
Дар’я Диба
керамістка, волонтерка в центрі Unbroken у Львові
Дивитися, як твоє креслення оживає — неймовірно
Я з Херсону, і провела більшу частину свого життя там. Мій батько — інженер, а тітка була головною архітекторкою в місті, тож у мене було уявлення, що архітектура — це хороша професія, і гроші приносить.
Для навчання обрала Польщу — якраз їхала в Гданськ, щоб відвідати політехніку. Проїжджали повз Львів, і мені він так сподобався! Я відчула спокій і захотіла повернутися. Так власне й сталося, адже на архітекторку я пішла вчитися саме туди.
Завжди хотіла говорити українською, але росла в російськомовному середовищі, тож було складно. Досі пам’ятаю, як бабуся мене називала «наша бандерівочка». Коли переїхала, одразу перейшла на українську. Зараз і речення російською, мабуть, сформулювати не зможу.
Коли я пішла навчатись, майже одразу почала працювати, щоб здобувати досвід. Мені таке подобається — ти спочатку все креслиш, розбираєшся в деталях, а потім приїжджаєш на будову і бачиш, як твоє креслення оживає, вибудовується. Це неймовірні відчуття.
Пам’ятаю першу зруйновану будівлю
Мій брат — військовий, його поранили ще в часи АТО. Тому наша сім’я розуміла, що повномасштабне вторгнення буде. Батьки сиділи на сумках, бо мусили виїжджати з Херсона. І от ми всі опинилися у Львові. Я втратила роботу, бо кому ж навесні 2022-го потрібно будувати щось чи робити дизайнерські ремонти?
Пам’ятаю першу зруйновану будівлю, над якою я працювала. Цілий рік ми облаштовували офіс на 8 тисяч квадратних метрів — я робила технічні креслення від електрики до сантехніки. Уже все було майже готове — якраз запускали фітостіни. Але туди прилетіло — скло повилітало й роботу зупинили.
Ще рік тому це була болюча для мене тема, але зараз я прийняла ситуацію, і це дозволило мені змінитися.
Спочатку прийшло усвідомлення, що те, чим я займалася кілька років, стало неважливим. Було складно. Я шукала, що можу робити. Так згадала, як іще кілька років тому ми з чоловіком були на майстер-класі з гончарства. То чому б не спробувати?
Я знову пішла на майстер-клас. Потім почала вдома ліпити з глини, а згодом орендувала студію з пічкою, з гончарним колом. Я роблю посуд керамічний і його розписую — я практична людина, і мені важливо, аби виріб не просто стояв на полиці, а щоб його використовували. Зараз працюю над колекцією про Херсон — наприклад, про Хабловський маяк, який знищили росіяни. Мені важливо нагадувати про свій дім.
Я раніше працювала більше з технічною стороною, але й творча робота мені подобається. Такий перехід не давався мені складно: хоч глина вважається брудною і холодною, але мені подобається. Я знайшла спокій: не було постійної напруги, відповідальності. Але все ще чогось бракувало — відчувала, що недостатньо роблю для країни.
Ліплять і відволікаються від болю
Мій близький знайомий лікується після поранення в Unbroken. Якось він виклав історію про це в соцмережах. Я глянула — там всі малюють. Ага, бачу, є піч і гончарне коло, але з глини ніхто не ліпить, тож я написала засновниці, що готова волонтерити. У грудні 2024 року почала приходити в майстерню в центрі.
Мені хочеться, щоб ліплення з глини, а потім і вироби з неї нагадували про певні моменти, стан, коли ти це робив, особливо якщо це відбувається в терапії. Що ж ми робимо? Ми не сидимо над кожним і не питаємо, що вони відчувають під час роботи — військові приходять переважно або дуже втомлені, або натхненні. Втома й біль — те, що їх супроводжує протягом усього часу. Вони можуть і не ліпити, а просто поговорити між собою, випити кави. За день близько 20-30 людей приходять.
Якщо ж беруться ліпити з глини щось, я дуже радію, бо це справді відволікає. Вони намагаються реалізувати свою ідею і вже не думають про те, що минуло дві години без знеболювального. Їх не турбує нічого, не злить.
Я знайшла в «Незламних» свою сім’ю, своїх друзів, з якими мені комфортно й приємно перебувати. Тепер я точно знаю, що військові з пораненнями не люблять, коли з них роблять якихось особливих людей. У нас у майстерні самообслуговування — люди самі за собою прибирають, хіба що й справді потрібна допомога. Але й тоді не роблю все за них, бо вони можуть і самостійно впоратися.
Ліпше усміхнутися, ніж відвернути погляд
Деякі поранені переживають, що в них, наприклад, ампутація руки, і що вони не зможуть ліпити з глини. Я ж завжди кажу: «Навіть якщо є лише одна рука, це не проблема — другою буде моя». Я допоможу, притримаю глину, знайду підвищення, щоб людині на кріслі колісному було зручно працювати. Головне, аби ця робота з глиною їм допомагала.
От Костя, наприклад, ніколи раніше не ліпив з глини, а зараз робить такі неймовірні речі! Починав з горнятка, навіть накреслив собі на листку схему. А тепер робить і вазу у формі людського серця, й втілює інші неймовірні ідеї, хоч приходить на ліплення після операцій з жахливими болями.
Також є Ігор — він не дуже часто приходить, але старається. У нього було поранення голови, проблеми з мовленням і моторикою. Спочатку було складно порозумітися, адже він не міг сфокусувати на мені погляд, але він зліпив таке рівненьке та гарне горнятко! Бачу, як йому подобається глина.
В Ігоря й інших військових є ампутація рук. Зараз я стаю для них другою рукою, але також думаємо над розробкою спеціального тримача, бо поки аналогів не зустрічали.
Важливо говорити й пояснювати — як дітям, так і дорослим, — що зараз дуже багато людей з пораненнями. З ними все окей — з ними можна говорити й усміхатися.
Не раз бачила, як люди відвертають погляд від військових, що вчаться ходити на протезах. Тим це неприємно. Я розумію, що це часто через незнання, а іноді навіть і невпевненість, що усмішка зараз доречна. Та насправді ліпше усміхнутись, ніж відвернути погляд.
Наталія Комаренко — волонтерка з Києва, яка з 2014 року допомагає українським військовим та підтримує дітей з інвалідністю. Вона є засновницею фонду «З теплом у серці», який цьогоріч здобув відзнаку «Варті» від «Нової пошти».
Про це повідомили в «Новій пошті».
Заснування власного фонду
Поштовхом до створення власного фонду став особистий досвід — середня дитина Наталії має рідкісне генетичне захворювання. Організація «З теплом у серці» стала платформою для взаємодії батьків, обміну досвідом і підтримки дітей.
Спочатку фонд проводив невеликі безплатні заходи для дітей: походи до кав’ярень, зоопарків, кінотеатрів тощо. З часом спільнота розрослась — нині вона об’єднує понад 1500 родин. Учасники отримують гуманітарну підтримку, консультації, можливість спілкуватися й організовувати спільні активності.
Щоденна допомога армії
З початком війни у 2014 році Наталія долучилась до допомоги армії. Сьогодні вона щоденно займається волонтерською логістикою: закуповує, збирає та відправляє техніку, обладнання, автівки та інші необхідні речі для військових.
«Волонтером бути непросто. Я щоранку подумки кидаю цю справу, а вдень вже викладаю допис про збір чи пошук необхідного. Я роблю це для тих, хто мене захищає. Для тих, хто пише теплі слова подяки. Хоча дякувати маємо ми», — розповіла Наталія Комаренко.
Упродовж останніх трьох років вона організувала збори на різні потреби: від засобів особистої гігієни до FPV-дронів, зарядних станцій і акумуляторів для техніки. Підтримку надсилають не лише українці, а й друзі з-за кордону, зокрема волонтери з Ірландії, які передали п’ять машин швидкої допомоги та сім інших автівок.
Читайте також: Учасники забігу MHP Run4Victory зібрали понад 700 тисяч грн на дрони для фронту
Комунікація з військовими
Наталія підтримує зв’язок із військовими переважно онлайн, але також приїжджає на вокзали, коли бійці вирушають на фронт чи повертаються з нього. Вона каже, що в такі моменти простий контакт, присутність і кілька слів підтримки мають велике значення.
«Мені пишуть — потяг о 22-й, чи могла б приїхати? Звісно, я приїду. Розумію, що їм у цей час треба підтримка. Тому я кидаю все й лечу. Людина їде на війну або щойно звідти. Наші захисники мають відчувати, що вони не самі», — поділилася Наталія.
Найскладнішими залишаються випадки, коли вона дізнається про загибель адресата вже після відправки посилки. У таких ситуаціях волонтерка переадресовує допомогу іншим.
Як справляється з навантаженням
Волонтерка розповіла, що емоційне виснаження трапляється регулярно. Іноді її підтримують самі військові: один із них переказав 25 тисяч гривень і сам закрив збір для своєї бригади. Також вона додала, що одного разу отримала переказ на 60 тисяч гривень від анонімного відправника. Тоді Наталія закрила кілька зборів.
Щоб відновити ресурс, Наталія разом з іншими мамами дітей з інвалідністю організовує «перезавантаження» — короткі поїздки, прогулянки, неформальні зустрічі.
Попри всі труднощі, вона продовжує допомагати, виховує трьох дітей і розвиває фонд, який став точкою опори для багатьох українських родин.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
Отримання відзнаки «Варті»
Цьогоріч фонд «З теплом у серці» отримав відзнаку «Варті» від «Нової пошти» в номінації «Допомога людям з інвалідністю». Переможців обрали шляхом відкритого голосування та за обсягами перевезень. Фонд Наталії за 2024 рік відправив 240 тонн гуманітарного вантажу, скориставшись безоплатними послугами «Гуманітарної Нової пошти».
Нагадаємо, що «Нова пошта» нагородила українських волонтерів: хто отримав відзнаку «Варті».
Фото: Наталія Комаренко
