Боролися за Україну навіть ціною життя: 10 культурних постатей, про яких варто знати кожному

У кожній епосі української історії були митці, які своїм талантом і відвагою ставали голосом нації в боротьбі за незалежність. Вони не просто творили, а відчайдушно відстоювали українську культуру й ідентичність і кидали виклик тоталітарним режимам, попри переслідування.

ШоТам розповідає про видатних діячів, які свою творчість і життя поклали на вівтар боротьби українського руху за свободу.

Шістдесятники та дисиденти

Василь Стус 

фото: Музей Василя Стуса

Василь Стус — одна з ключових постатей у боротьбі за незалежність України в умовах тоталітарного режиму. Він у ролі поета й невтомного борця за права свого народу не залишив байдужими тисячі українців, надихаючи їх на боротьбу за свободу та гідність. Стус виступав проти політичного тиску та системних порушень прав людини, незважаючи на жорстокі репресії.

Творчість Василя Стуса — це дзеркало його пристрасної любові до України та незламної віри в її суверенітет. У своїх віршах він засуджував абсурдність системи та висловлював патріотичні почуття, що окрилювали багатьох українців. Його слова звучать як заклик до об’єднання та визволення духу нації.

Одним з найвизначніших моментів у житті Стуса стала його участь в акції протесту 4 вересня 1965 року під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» у Києві. Разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом і Юрієм Бадзьо він закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції. Його відчайдушний вигук «Хто проти тиранії — встаньте!» став символом непокори та готовності до боротьби.

Ця подія коштувала Василю Стусу кар’єри — його відрахували з аспірантури, змусивши працювати кочегаром. Однак він не зламався, а продовжував свій шлях як поет і символ незламності українського народу, який не підкорився тиранії.

Більше про Василя Стуса ми розповідали тут. Також про поета зняли художній фільм «Заборонений», який можна переглянути на Netflix.

Читайте також: На «Такфлікс» вийшов документальний фільм про життя Василя Стуса (ВІДЕО)

Ліна Костенко 

Ліна Костенко стала однією з найяскравіших фігур шістдесятництва — руху, що відкрито виступав проти радянського режиму. Її поезія не лише творила нові стандарти української літератури, але й стала символом боротьби за права людини та культурну незалежність.

Костенко не боялася критикувати владу, через що її ім’я було викреслене з радянської преси, а сама Ліна потрапила до «чорного списку». Утиски призвели до того, що її твори були заборонені, а поетеса змушена була мовчати 16 років.

На початку 1970-х років вона намагалася видати збірку «Княжа гора», однак готовий друкований набір книги був «розсипаний» під тиском цензури — Ліна не пішла на компроміси, відмовляючись змінювати свої рядки на догоду владі. 

Її слова «Я трохи звір. Я не люблю неволі. Я вирвуся, хоч лапу відгризу» найкраще відображають дух цієї видатної постаті в боротьбі за українську культуру та незалежність.

Читайте більше: Ліна Костенко святкує 94-й День народження: сильні історії з життя, архівні фото та надихаючі цитати мисткині

Валерій Марченко 

фото: Український інститут національної памʼяті 

Валерій Марченко — український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач, жертва радянського режиму.

Валерій відкрито виступав проти русифікації, писав про Голодомор і висміював соціалістичний реалізм у літературі. Він був онуком першого радянського ректора Львівського університету, який також зазнав репресій. Працюючи в «Літературній Україні» та вчителюючи в Києві, Марченко не боявся говорити правду, що призвело до його першого арешту в 1973 році.

У пермських таборах він познайомився з відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним і написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії та про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.

У таборах він познайомився і з іншими дисидентами та, повернувшись до Києва, продовжив боротьбу. У 1983-му його заарештували вдруге, а хронічна хвороба нирок у тюремних умовах була вироком. Марченка засудили, зокрема, за передачу в країни Заходу проєкту рішення Міносвіти УРСР про примусове покращення вивчення російської мови в школах України.

Про свою боротьбу Марченко сказав: 

«Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору — свідомість, що ярмо — нестерпне».

фото: Валерій Марченко. Портрет роботи Людмили Рябухи-Голубчик, 1989 р.

На його смерть відреагували Папа Римський Іван Павло ІІ та президент США Рональд Рейган. Завдяки міжнародному тиску матері Валерія вдалося забрати тіло сина всупереч радянським правилам.

Алла Горська 

фото: Український інститут національної памʼяті 

Алла Горська — видатна художниця-шістдесятниця, яка черпала натхнення з глибин української самобутності. Її роботи порівнювали з творіннями мексиканської мисткині Фріди Кало. Горська увійшла в історію не лише завдяки своїм неперевершеним картинам, а й як відома діячка суспільно-політичного руху. Її боротьба полягала не у відкритому протистоянні системі, а в допомозі тим, хто став жертвою репресій.

Під час хрущовської «відлиги» Горська активно долучилася до національного відродження, як і багато молодих представників творчої інтелігенції Києва початку 1960-х. Першим кроком було освоєння української мови, після цього — спілкування виключно солов’їною.

Разом з Василем Симоненком і Лесем Танюком Алла Горська заснувала клуб творчої молоді «Сучасник», який швидко став осередком національно-культурного життя. Учасники клубу публічно відзначали Шевченківські дні та навіть організували покладання квітів до пам’ятника Кобзаря в день його перепоховання 22 травня 1963 року.

Діяльність «Сучасника» виходила за межі літературних вечорів. Алла разом з однодумцями віднайшла місця поховання тисяч замордованих НКВС людей (Биківня, Лук’янівське та Васильківське кладовища) та негайно повідомила про це до Київської міської ради.

Та ця боротьба за правду мала свою ціну. Горську вдруге виключили зі Спілки художників, а кадебісти зарахували її до очільниць «терористичної бандерівської організації». За Аллою встановили цілодобове стеження, а також нерідко вдавалися до її залякування — погрожували по телефону чи просто на вулиці.

Мозаїчна композиція «Боривітер». 1967 рік. Фото: Національний музей історії України

28 листопада Алла Горська поїхала до Василькова, щоб забрати у свекра швейну машинку, але додому не повернулася. Наступного дня на залізничній колії станції Фастів-2 знайшли тіло її свекра з відрізаною головою. Лише 2 грудня міліція відкрила двері будинку та виявила тіло Горської в підвалі — її вбили ударом по голові.

Читайте також: Виставку «Алла Горська. Боривітер» відвідали 51 000 людей: це рекорд для Українського Дому

Василь Симоненко

фото: Український інститут національної памʼяті 

Василь Симоненко — один з найяскравіших представників шістдесятництва, який своєю творчістю та громадянською позицією став символом боротьби за свободу України. Народившись 8 січня 1935 року на Полтавщині, він з юних років протистояв радянській системі, прагнучи визнання України самобутньою державою. Виступи проти компартії та її всевладдя неодноразово наражали його на небезпеку. Одного разу Симоненка затримали та побили міліціонери, після чого в поета почалися проблеми з нирками, що й призвело до його передчасної смерті.

Хоч Василь Симоненко прожив лише 28 років, він залишив по собі багату творчу спадщину. Протягом десятиліття творчої діяльності поет написав сотні віршів, більшість з яких вийшли самвидавом, оскільки радянська влада вимагала коригування його текстів. Саме завдяки самвидаву Симоненко став відомим і здобув визнання серед українського народу.

Поет вірив, що українська нація, яка пережила тоталітарні жахи імперії, геноциди та голодомори, посяде гідне місце в цивілізованому вільному світі. Його поезія, наповнена любов’ю до рідної землі та нескореним духом, стала справжнім знаменом для борців за незалежність України.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Галина Севрук

Галина Севрук — видатна українська художниця-шістдесятниця, яка своїм мистецтвом та активною громадянською позицією боролася за національну ідентичність і культуру. Народившись у Самарканді, вона пройшла шлях від навчання в Київському художньому інституті до участі у створенні київського Клубу творчої молоді «Сучасник», де її оточували такі видатні діячі як Іван Світличний, Василь Симоненко, Алла Горська та Василь Стус.

У її творчий доробок входять портрети знакових постатей, ілюстрації до поезій, серії графічних робіт на тему українського козацтва, а також монументальні керамічні стели, присвячені староукраїнській державності. Однією з найвідоміших робіт стала стела «Дерево життя» (1970), знищена партійними функціонерами.

Галина Севрук брала активну участь у захисті української культури та її діячів. Вона підписувала колективні листи на захист репресованих митців включно з відомим «Листом 139-ти». Її непохитна позиція стала причиною виключення з кандидатів у члени Спілки художників, а також призвела до переслідувань та обшуків.

Володимир Івасюк 

Володимир Івасюк — легендарний український композитор, який за свої короткі 30 років життя створив 107 пісень, 53 інструментальні твори та написав музику до кількох спектаклів. Його «Червона рута» стала справжньою народною піснею ще за життя автора, а такі хіти як «Водограй», «Я піду в далекі гори», «Капелюх» і «Пісня буде поміж нас» досі залишаються улюбленими для багатьох українців і відомими далеко за межами країни.

Івасюк був не лише видатним музикантом, а й справжнім патріотом. Він прагнув відродити любов українців до рідної культури та протистояти радянській пропаганді, яка намагалася стерти національну ідентичність. Його україномовні пісні перемагали на всесоюзних і міжнародних конкурсах, популяризуючи українську мову в усьому світі.

Радянська влада бачила в Івасюку загрозу — його популярність викликала тривогу в Кремлі, а партійні вожді хотіли змусити «улюбленого композитора України» працювати на комуністичну пропаганду. Проте Івасюк залишався вірним своїм принципам, відмовлявся писати російською та пояснював свою позицію просто: «Тому що я — українець».

Після того, як КДБ почав очорнювати Володимира Івасюка, його твори зникли з етерів теле- і радіопередач, а також з репертуару солістів. На твори митця була накладена негласна заборона.

24 квітня 1979 року Івасюк отримав телефонний дзвінок, після якого вийшов з будинку та більше не повернувся. 18 травня того ж року його знайшли повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія «самогубство» викликала підозру і в 1979 році, і сьогодні. За неофіційною ж версією смерть Івасюка була замовним убивством, виконаним КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Його похорон 22 травня 1979 року у Львові став масовою акцією протесту проти радянської влади.

Прокуратура Львівської області після його похорону через обласну компартійну газету заявила, що «студент Володимир Івасюк останнім часом потерпав від захворювань психіки».

Культурні діячі ОУН та УПА

Ніл Хасевич

Ніл Хасевич — не лише видатний український графік, але й активний діяч УПА, відповідальний за створення її символіки й оформлення підпільних видань. Отримавши диплом Варшавської академії образотворчих мистецтв, він повернувся на Волинь, де став членом ОУН і співпрацював з місцевими виданнями. З 1942 по 1952 рік Хасевич боровся в лавах УПА під псевдо Зот, керуючи друкарнею повстанців і створюючи ілюстрації до журналів «До зброї», «Український перець» і «Хрін».

Попри складні умови підпільного життя, Ніл Хасевич продовжував працювати художником-графіком, створивши 150 дереворитів, які видали за океаном в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА». Його твори доходили до Генеральної Асамблеї ООН та поширювалися через посольства, показуючи світові, що в Україні триває боротьба проти більшовицького режиму.

Він також розробив бофони — квитки на бойові фонди ОУН та УПА, які використовували як повстанські гроші та квитанції. Бофони несли в собі ідейний зміст визвольної боротьби, символізуючи опір українців проти окупантів.

«У своєму житті я втратив уже все, але як довго залишиться бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом…Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються… Слава Україні!», — так написав у своєму листі Ніл Хасевич. Цей лист передали на Захід незадовго до трагічної смерті у 1952 році.

Леонід Перфецький 

Леонід Перфецький — український художник-баталіст та офіцер армії УНР, чия творчість стала символом боротьби за українську незалежність. Народившись 23 лютого 1901 року в селі Ладижинка на Черкащині, його ще підлітком мобілізували на Першу світову війну. Окрім того, він навчався в школі прапорщиків у Петергофі.

З початком Української революції 1917-1921 років Перфецький повернувся на батьківщину, де став поручником і командиром кінної сотні 8-го пішого Чорноморського полку 3-тьої Залізної дивізії Армії УНР. Він брав участь у Першому Зимовому поході, який став важливим етапом в історії визвольної боротьби.

Під час Другої світової війни в 1944 році Перфецький приєднався до дивізії «Галичина» як художник-кореспондент і створив збірку графічних малюнків під назвою «Українська дивізія».

Після війни, опинившись у таборах для переміщених осіб в Австрії, Леонід Перфецький продовжував свою творчу діяльність. У 1953 році його художній твір «Україна у боротьбі» був опублікований у щоденній газеті «Свобода». Крім того, збереглося 78 акварелей і нарисів, що зображують життя українського Пласту.

Георгій Нарбут

Георгій Нарбут — ім’я, яке назавжди закарбоване в історії української графіки. Художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків, банкнот і поштових марок, Нарбут був одним із засновників та ректором Української академії мистецтв. У часи гетьманату Павла Скоропадського він розробив дизайн герба та печатки Української держави. Як говорить мистецтвознавець Павло Ковжун: «Нарбут нас графічно “українізував”».

Його пристрасть до геральдики проявилася ще в студентські роки, коли він віднайшов і реконструював герб свого роду, серед предків якого були запорозькі козаки. Подорожуючи Україною, Нарбут вивчав старовинні портрети та козацький одяг і навіть власноруч зшив собі козацький жупан.

У київський період, хоч і короткий, Георгій Нарбут зробив вагомий внесок у становлення української ідентичності. Для Української держави створив герб, заснований на символі Війська Запорозького — козаку з мушкетом. Також Нарбут подарував нам «Українську абетку» — справжній шедевр, що поєднує традиції українського рукопису та досягнення європейських майстрів у галузі шрифту.