Суспільство
ЗСУ б’ють окупантів, а ми – тату. Як Саша Енімал організував благодійну тусовку тату-майстрів і зібрав ₴500 тис. на армію
Щосуботи кияни та киянки мають можливість прикрасити себе новим татуюванням і одночасно підтримати Збройні сили України. Благодійна акупунктура, тату-марафон, флешдей – ці заходи можна називати по-різному, але всі вони проходять під одним гаслом: «Донать ЗСУ – отримай тату».
Організатор благодійної ініціативи, тату-майстер Саша Енімал розповів ШоТам про перші пів мільйона гривень на ЗСУ, тренди під час війни та українську мову в татуюваннях.
Набиваю тату й уявляю, як ми відвойовуємо свою землю
Малювати я любив з раннього дитинства. Мені подобалося фантазувати, зображувати психоделічні мотиви, придумувати нові створіння. Пригадую свій перший психоделічний малюнок: у п’ять років у маминому паспорті я намалював дулю, в якій було дуже багато маленьких пальців, приблизно 60. Це зображення запам’яталося, по-перше, тим, що було авторським, а по-друге, я отримав добрячого прочухана за нього.
У дитячому таборі я почав малювати на тілі своїх однолітків і захопився дизайном, зокрема розмальовував собі одяг. Доволі в ранньому віці носив довге волосся, мав пірсинг. Мені подобалося прикрашати себе й усе навколо. Татуювання – це певною мірою вдосконалення тіла, його домальовування. Перше тату я зробив людині у 2004 році, однак тоді це було хобі, на яке я не витрачав багато часу. А з 2016 року захоплення переросло в професію та роботу, яка мене забезпечує.
Робити татуювання – для мене цей процес є одним з найприємніших у житті. Я можу його асоціювати із чим завгодно. Наприклад, коли набивав блекворк (це зафарбовування великих ділянок тіла), то уявляв, що в такий спосіб наша армія відвойовує свої території назад. Зафарбоване ніби було мапою України.
На першому заході зібрали понад 26 тис. грн
На початку квітня у своєму Інстаграмі я опублікував пост, в якому закликав тату-майстрів до проведення флешдей – це коли професіонали виставляють свої малюнки, люди вибирають ескізи й одразу втілюють їх. На цю ідею мене наштовхнув знайомий майстер з України, який вже доволі давно проживає в Лос-Анджелесі. Він влаштував флешдей, де сам робив татуювання й донатив на ЗСУ. Я вирішив теж організувати таку ініціативу, трохи змінивши її – я запропонував долучитися своїм друзям-колегам. Як локацію ми обрали Нижньоюрківську, 31 – у мене багато знайомих, які там здають приміщення. Ми вибрали найбільш відповідне за розміром і спробували.
Уже 6 квітня відбулася перша благодійна акупунктура, в якій взяли участь 12 майстрів. Умови були такі: охочі отримати тату показували скриншот з донатом на ЗСУ від 500 грн і могли собі вибрати флеш або отримати фріхенд-татуювання – це коли щось малюється від руки. І з першого разу прийшло доволі багато людей. Тоді ніяких заходів майже не відбувалося, людям бракувало спілкування, тож вони були дуже заохочені прийти. Усі були раді бачити одне одного.
Після першого заходу я почав рахувати за скриншотами, скільки коштів задонатили люди. Вийшло приблизно 18 тис. грн. Однак потім я отримав ще скриншоти – загалом ми зібрали 26,2 тис. грн. Я зрадів – люблю бути приємно здивованим, адже готувався до найгіршого. Думав, що прийдуть п’ять майстрів і десять людей, що ми зможемо зібрати приблизно 10 тис. грн. А вийшло так, що багато хто хотів допомогти й долучитися до ініціативи. Так ми почали організовувати благодійні івенти щосуботи. Провели вже десять тату-марафонів.
З андеграунду – до музею
Кілька заходів ми провели в колаборації з артпростором «Ґражда» в Музеї-майстерні І. П. Кавалерідзе на Андріївському узвозі. На Нижньоюрківській ми винаймали приміщення, а артпростір надав нам локацію безкоштовно. «Ґражда» ставили музику, готували їжу та напої, а ми робили татуювання. Атмосфера відчутно змінилася, було дуже кайфово. Ми вийшли з андеграунду Нижньоюрківської на Андріївський узвіз, і це дуже надихнуло.
Не скажу, що минуле приміщення було гірше, адже й воно по-своєму вплинуло на процес. Локація на Нижньюрківській – це місце, де люди вже багато років проводять техновечірки, тож там відповідний настрій. А на наш захід у музеї заходило багато людей просто з вулиці, які збиралися подивитися на скульптури, а окрім цього, побачили й татуювання. Це була цікава суміш.
Коли прилітають ракети, мотивація працювати зростає
Команда майстрів у благодійних тату-марафонах змінюється постійно. Половина майстрів відвідують кожний івент, а інша половина – тільки один раз. Були люди, які спочатку долучалися, а потім перестали. Однак з’явилися й нові. Загалом я і розраховував, що так буде – люди втомлюються, витрачають свої гроші на витратні матеріали, а це немалі суми. Зазвичай тату-марафон триває з 12:00 до 21:00. Після нього нам ще треба зібрати й відвезти всі речі. А я взагалі беру на заходи все в подвійній кількості: два місця для татуювань, два столи, дві лампи, два стільці. Загалом забираю все, що є в моїй студії.
Протягом тижня майстри працюють у своєму звичному режимі, а суботу виділяють на благодійність. Я помітив, що коли в місті все спокійно, у майстрів менше мотивації долучатися до тату-марафонів, а коли прилітають ракети – вона зростає та з’являються сили. Люди діють, тому що війна продовжується, і вони хочуть наблизити країну до перемоги чим можуть.
Найпопулярніші ескізи – на українську тематику
Війна змушує людей діяти активніше. Наприклад, хтось протягом п’яти років збирався набити татуювання й постійно відкладав, а тут війна. Людина думає, що треба швидше набивати, поки кінцівки на місці та взагалі є можливість це зробити. До того ж часто клієнти хочуть зафіксувати на своєму тілі історичний момент у формі татуювання.
Нині найпопулярніші запити від клієнтів – на українську тематику. І ми теж малюємо відповідні ескізи: народні візерунки, герби, козаків тощо. Я помічаю, як за останні місяці змінюються уподобання, і це відбувається тоді, коли на війні відкривається щось нове. Ми дізнаємося щось про «Джавеліни» або російський корабель – це починають бити спочатку більше, а потім менше. Найнесподіваніший запит від клієнта за цей час – величезний герб, який ми зробили хлопцю на весь торс, від шиї до ременя. У мене самого теж є тату з українською тематикою – напис «Крим», це моя батьківщина. Тільки, на жаль, з російською буквою, яку треба виправити на українську. А ще маю на руці телефонний код міста Полтава «0532», тому що доволі багато років там прожив.
Довгий шлях до української мови
Охочих набити собі щось українською мовою проти мирного часу стало набагато більше. Як і людей, які перейшли на неї в побуті. Ми на наших івентах заохочуємо відвідувачів розмовляти українською. Взагалі я б хотів написати плакат, що на наших заходах – тільки українська мова, але ж у нас вільна країна.
Сам я перейшов на українську три тижні тому. Мій шлях до цього був доволі довгий. У Криму змалечку мене оточувала російська мова, але вона мені не дуже подобалася з естетичної точки зору, оскільки для мене вона різка. Я з дитинства любив вивчати щось нове, і освоєння української мови було для мене саме таким. Спробував перейти з російської, коли мені було 17. Тоді я розмовляв українською пів року. Потім влаштувався на роботу, де мені треба було чітко відповідати на важкі запитання. Я не витримав і зламався: знову перейшов на російську, тому що так було швидше й легше відповідати.
Повномасштабна війна стала поштовхом пережити перші три тижні суржику перед тим, як я перейшов на українську. Вважаю, що мова відіграє дуже велику роль у цій війні. І зокрема, це одна з причин того, чому на нас напала Росія. Коли я жив у Криму, на весь півострів було три українські школи. Час від часу я мешкав у Полтаві, а коли повертався до Феодосії, то з мене кепкували, що я кажу не «чо», а «шо». Мої друзі-підлітки, коли чули, як на пляжі спілкуються українською люди із Заходу України, сміялися. Для них це був прикол. Яким чином кримчани можуть вважати себе українцями, якщо не знають мову? Вони ж не можуть навіть прочитати Конституцію України.
Набив «Вибухівку» інструктору з особистої безпеки
Про нашу благодійну ініціативу з тату написали багато світових ЗМІ: The Guardian, Reuters, NBC News та інші. Іноземці висловлюють слова підтримки, однак я не сказав би, що розголос якось вплинув на нашу діяльність. Звісно, я не знаю, як би було, якби цього не відбулося, але я роблю татуювання тим самим людям, яким робив і до цього. З’являються й нові, але з таким самим темпом, як було раніше.
Читайте також: Мільйон на ровері. Як львів’янин проїхав 1500 км прифронтовими містами, аби зібрати кошти на ЗСУ
Нещодавно я зробив татуювання одному французу за 200 євро. Ще він купив у мене мої малюнки за 50 євро. Ми з ним були знайомі ще до війни – це товариш мого майстра з Парижа. Він інструктор з особистої безпеки, приїхав в Україну після початку повномасштабної війни та співпрацює з охоронцями, які захищають українських посадовців. Я йому набив міну й напис українською «вибухівка».
На благодійних івентах ми зібрали пів мільйона гривень
На тату-марафонах я планував зібрати пів мільйона гривень – це була основна ціль. Ми досягли її доволі швидко, тож, здавалося б, можна й розслабитися. Але ця хвиля йде, це працює, усе всім подобається, тому ми продовжуємо. Сьогодні цілий день спілкувалися з командою, обговорювали, де будемо проводити наступний захід. Я припускаю, що згодом може настати спад і ми будемо робити тату-марафони менш активно. Однак поки що всі натхненні й хочуть іти далі.
Мене дуже підтримує можливість займатися улюбленою справою навіть під час війни. Незважаючи навіть на те, що тричі прилітали ракети за 800 м від моєї студії на «Лук’янівській». Завдяки тому, що я у професії давно й реалізувався в ній до певної міри, вона дає мені можливість продовжувати працювати й донатити. У мене велика аудиторія в Інстаграмі, і підписники постійно пишуть, що надихаються моїми думками, тож я можу підтримувати людей і в такий спосіб.
Усі фото – з особистого архіву героя.
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
