Суспільство
Закинуті атомні електростанції України, які можуть стати крутими артоб’єктами
Чотири закинуті атомні електростанції України – ще один наслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Після 1986 року їх будівництво зупинилось через протести місцевих. Проте ці закинуті будівлі ще можуть стати крутими артоб’єктами
Зараз в Україні діє чотири атомних електростанцій, які виробляють до 60% електроенергії в Україні. На кожну з них припадає по одній недобудованій.
Читайте в ШоТам, що це за закинуті атомні електростанції, які досі чекають на перетворення в технопарки, артоб’єкти чи локації для постапокаліптичних фільмів.
Чому Харківщина так і не стала “атомною”
Село Бірки, що в Зміївському районі, могло стати енергетичним рогом достатку області. Тут планували побудувати АТЕЦ – атомну теплоелектроцентраль, що була здатна генерувати не тільки електричну, але й теплову енергію для опалення сусіднього великого міста. Цим містом був Харків.
Читайте також: Нацгвардія проводить антидиверсійну операцію в зоні відчуження (ВІДЕО)
В Бірках повинно було вирости стандартне містечко атомників: житлові будинки, дитсадок, школа, лікарня та будинок культури.
Як зупинилось будівництво?
У 80-х роках минулого століття першими з проєкту взялись зводити будинки для робітників ХАЕС.
Але будівництво зупинили Чорнобильська трагедія та заборона на законодавчому рівні будувати АЕС ближче, ніж за 30 кілометрів від населених пунктів.
Що залишилось від інфраструктури?
До заборони тут встигли побудувати дві дев’ятиповерхівки й розпочати будівництво третьої. Був навіть закладений фундамент для майбутньої школи.
Як справи сьогодні?
Збираєтесь до Бірок – готуйтесь до напівмістичних історій. Місцеві стороняться села – але не через сталкерські легенди. Вважається, що село розташоване в геопатогенній зоні, де місцеві часто спостерігають дивні явища. Пояснюють це тим, що у 1873 році в районі селища впав великий метеорит.
Чигиринська АЕС та закинута Орбіта на Черкащині
Закинуте селище Орбіта знаходиться за 70 кілометрів від Черкас. Кількадесят років тому воно повинне було стати “атомним” містечком-супутником Чигиринської АЕС, яку на Черкащині почали будувати ще на початку 70-х років.
Тоді поблизу села Стецівка побудували багатоповерхівки для енергетиків та будівельників. Місцеві розповідають: 35 років тому в місцевому магазинчику продавали такі продукти, яких не знайдеш і в області.
Як зупинилось будівництво?
Після Чорнобильської трагедії в 1986 році будівництво цієї АЕС припинилось, остаточно – під тиском громадськості у 1989 році.
Зараз, за інформацією “Радіо Свобода”, тут проживає близько сотні людей. І навіть квартиру в занедбаних будинках можна купити, за ціною від 200 до 2000 доларів. Зазвичай їх купують сім’ї, які тікали від війни на сході України.
Що залишилось від інфраструктури?
Більшість споруд в місті знаходяться в аварійному стані. Лише кілька п’ятиповерхівок мають газ, працює всього один магазин – 4 години на день. Ні енергетичного комплексу, ні школи, ні аптеки та лікарні побудувати не встигли.
Але, в цілому, ті житлові будинки, адміністративні будівлі, магазини та інші об’єкти інфраструктури, які встигли побудувати, все ще в непоганому стані.
І, звісно, тут височіє цегляна труба реактора, який ніколи не запрацює. Так що якщо мріяли стати дауншифтером, вас зустріне хвойний ліс навколо нечисленних багатоповерхівок і берег Дніпра неподалік.
Як справи сьогодні?
Якщо збираєтесь відвідати Орбіту, вирушати краще з компанією. Одному тут страшно, кажуть бувалі: в будівлях багато битого скла, на сходах та дахах недобудов може бути небезпечно.
Особливо прийдеться до смаку відпочинок в Орбіті любителям екстриму. Тут можна скільки завгодно гуляти по порожніх будівлях і дивитися на місто з висоти.
А можна й придбати житло – наприклад, двокімнатну квартиру з комунікаціями за 87 тисяч гривень.
Недобудована одеська АТЕЦ: сонячна енергія замість атомної
Цю атомну теплоелектростанцію вирішили побудувати у 1980-х роках за 25 кілометрів від Одеси. Планувалось, що АЕС буде виробляти не тільки електрику, а ще й забезпечувати Одесу теплом.
Місто атомників – Теплодар – на березі Барабойського водосховища побудували, адміністративні будівлі звели, комунікації проклали. Встигли зробити навіть котельню та генераторну станцію.
Як зупинилось будівництво?
До масштабного будівництва самої АТЕЦ справа так не дійшла. Після аварії на Чорнобильській АЕС керівництво Радянського Союзу вирішило станцію під Одесою не будувати. А в Теплодар почали переселяти осіб, які постраждали від Чорнобильської аварії.
Що залишилось від інфраструктури?
Усе майно недобудованої АТЕЦ було передано Теплодару. Котельня, необхідна для запуску першого реактора, тепер опалює атомне містечко. Зараз в цих корпусах жевріє життя різних контор. І навіть працює бетонний завод, який спершу був побудований для зведення АТЕЦ.
Як справи сьогодні?
Сьогодні Теплодар оточений водосховищем, степами, фруктовими садами та виноградниками. А ще нещодавно побудували сонячну електростанцію, “зелена” енергія якої теж живить місто.
Однокімнатна квартира тут коштує від 326 тисяч гривень
Кримська атомна електростанція: була готова на 80%, тепер це руїни
Сьогодні Кримська АЕС знаходиться на анексованій території, а місцеві експерти наголошують: якби її все-таки добудували, півострову взагалі ніхто не був би потрібний.
Хай там як, але за ступенем готовності вона перевершує закинуті атомні електростанції. А бажання закопати в землю космічні кошти, витрачені на майже добудовану АЕС колись висловили саме місцеві жителі.
Кримську АЕС почали споруджувати в кінці 1970-х. Поруч звели містечко енергетиків Щолкіне – яке містом енергетиків так і не стало.
Як зупинилось будівництво?
Під час аварії на ЧАЕС Кримська АЕС була готова на 80%, але після Чорнобильської катастрофи будівництво спочатку призупинили, потім зовсім відмовилися від нього.
АЕС можна було легко добудувати, але прогресивна громадськість, спираючись на курортну сутність регіону і нестабільну сейсмічну зону, домоглася зупинки будівництва.
Читайте також: Шість безлюдних місць України, де вашу соціальну ізоляцію ніхто не порушить
Крим так і не отримав енергетичної незалежності, а майже повністю готовий перший енергоблок стали розкрадати.
Устаткування та спорудження комплексу продавали за безцінь або різали на металобрухт. Якщо спочатку це була майже готова АЕС, то зараз ні про яке її відновлення мова вже не йде.
Що залишилось від інфраструктури?
Багато всього: майже готове реакторне відділення, блокова помпова станція, корпус майстерень, охолоджувач на Акташському водосховище, гребля Акташського водосховища, підводний канал з водоприймальним резервуаром, дизельне господарство станції, дизель-генераторна станція. А у 2005 році Фонд майна Криму продав “секретній” юридичній особі все це добро за $207,000.
Як справи сьогодні?
На якийсь час в незалежній Україні Кримська АЕС стала об’єктом для поклоніння любителів покинутої архітектури та електронної музики. Так, в 1990-і прямо в недобудованому першому енергоблоці пройшов фестиваль “Республіка КаZантип”. Зараз будівля повільно руйнується. Ні про яку добудові атомної станції мова вже не йде, але от як артоб’єкт ці руїни все ще перспективні.
Суспільство
Аби розповісти про неймовірні історії успіху малого та середнього українського бізнесу, який попри війну продовжує динамічно розвиватися. Цей проєкт – частина нашого великого дослідження явища української мрії.
Навесні 2022 року, коли Ольга Лекова приходила обстежувати укриття шкіл та дитсадків, більшість з них були в жахливому стані — сірі стіни та старі меблі. Діти не хотіли туди йти під час тривоги.
Тоді інженерка вирішила розробити для укриттів меблі-трансформери, виконані із переробленого пластику — кольорові, довговічні та ще й з користю для природи.
Як відкрила власну-дизайн-студію у столиці, вклавши на старті лише 1500 гривень, та чому меблі для укриттів, що не приносять прибутку, є такими важливими для неї, Ольга розповіла ШоТам.
Вдень — студентка, вночі — няня у дитбудинку
Ще з дитинства я любила роздивлятися будинки рідного Донецька і розмірковувати: а як це влаштовано? А навіщо зроблено саме так?
Після школи я вступила на будівельний факультет Донбаської національної академії архітектури та будівництва. Паралельно з навчанням влаштувалася нянею у місцевий дитячий будинок, де жили дітки з інвалідністю, які потребували спеціалізованого догляду.
Саме там міцно сформувалось моє бажання піклуватися про те, аби дітям було комфортно і затишно у будь-яких умовах.
Закордон надихнув, але втілювати все хотілось вдома
В 2011 році я потрапила в програму навчання студентів за обміном і поїхала навчатися до Словаччини. Там вперше занурилась у тему переробки вторинної сировини.
Екскурсія на відомий сміттєпереробний завод у Відні, який завдяки старанням австрійського архітектора Фріденсрайха Хундертвассера більше нагадує казковий замок, повністю перевернув мої тогочасні уявлення про переробку сміття.
Десь у цей час в Києві якраз проходили протести проти зведення сміттєспалювальних заводів, а я зрозуміла — підхід до переробки сміття може бути дуже різним.
Після завершення навчання була можливість залишитись працювати за кордоном, але я такий варіант не розглядала. Хотіла всі нові знання і мрії втілювати вдома. Я повернулась в Донецьк і працювала у будівельній сфері.
Запустила бізнес в столиці з 1500 гривень
На початок 2014 року я вже була керівницею проєктів великої будівельної компанії. Але сталася окупація Криму, а потім почалося захоплення Донеччини росіянами. Ми з моїм чоловіком Петром ухвалили рішення їхати.
Компанія, де я тоді працювала, мала офіс у Києві, тож ми переїхали туди. Але виявилось, що жити в та орендувати житло в столиці за мою донецьку зарплату дуже сутужно. В 2016 році ми з чоловіком вирішили ризикнути і відкрити власну справу — дизайн-студію.
Ми не мали коштів, аби стартувати в тому масштабі, у якому хотілося, тому подалися на грант. Коли писали грантову заявку, то порахували, що нам треба для старту 250 000 гривень. Але грант ми так і не виграли.
І стартували з власних вкладень в…1500 гривень. Такою була вартість хостингу для нашого першого сайту. За півроку ми вже мали перші замовлення на розробку дизайну.
Укриття стали частиною життя
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми виплатили заробітну плату всім нашим працівникам і зупинили бізнес. Нікуди не виїжджали, з маленьким сином і собакою залишались в нашій квартирі.
А за пару місяців ми відновили роботу компанії, бо знову пішли замовлення. Разом з цим я почала на волонтерських засадах долучатися до обстеження укриттів та навчання громад щодо облаштування дійсно безпечних сховків
Більшість з них були в жахливому стані: без опалення, електропостачання, тільки голі сирі стіни. А в деяких громадах укриттів не було взагалі.
Дуже швидко ми зрозуміли, що укриття, які переважно розташовуються у підвальних приміщеннях, потребують спеціальних меблів, які б не загнивали за 2 роки від вологості, були зручними та багатофункціональними.
Але і цього замало, адже найчастіша публіка в укриттях — діти. Я сама — мама, і не можу не думати, як будуть почуватися діти, сидячи по кілька годин в приміщенні, де все сіре і суворе. Я хотіла, щоби в облаштованих нами укриттях було комфортно всім. Знаю, як емоційна атмосфера впливає на діток, як це відображається на їхньому розвитку. Тому я задумала створити для укриттів меблі з переробленого пластику: барвисті, зручні, безпечні.
Recast Plastic: парти перетворюються в ліжка
Ми з командою почали шукати підрядників, які б взялися за виготовлення меблів з переробленого пластику за нашими ескізами. Але не знайшли. І тоді ми вирішили робити їх самі. Так з’явився проєкт Recast Plastic.
Чоловікова освіта — хімік-технолог — стала нашим козирем. Але було потрібне спеціальне обладнання: шредер для подрібнення пластику, термопрес для виготовлення плит-заготовок та інструмент для вирізання з них деталей майбутніх меблів. Коштує все це чимало і ми знову подалися на грант, і цього разу нашу заявку схвалили. Але ми не могли чекати, поки надійдуть грантові кошти, адже мова йшла про укриття. Тож закупили стартове обладнання самі, а коли гроші таки надійшли на рахунок, ми докупили ще обладнання, подвоївши свої потужності.
Наша команда розробила кілька моделей меблів саме для укриттів: це відкидні лави, що кріпляться до стіни, дитячі парти, з яких можна скласти прості ліжка, розсувні лави, які можна за потреби компактно скласти.
І все це стильне, кольорове та зроблене з пластикових відходів: пляшок, кришечок, стаканчиків, рекламних банерів, які мали всі шанси століттям лежати на звалищах, а натомість стали міцними й зручними меблями.
Ольга демонструє відкидну лаву з переробленого пластику, яку можна також використовувати як спальне місце.
Діти люблять наші меблі й наш цех
До нашого цеху в Києві часто приходять на екскурсії діти і дорослі, тож процес виробництва меблів Recast Plastic давно не секрет. Більшу частину сировини (а це вже перероблений пластик у вигляді дрібних гранул) ми закуповуємо в інших переробників. Частину заготовлюємо самі.
Аби отримати цікаві візерунки на меблях, гранули треба висипати у прес у певній послідовності: основний колір і «узори». З готових плит ми потім вирізаємо потрібні нам елементи.
Саме всі ці цяточки і плямки роблять наші меблі впізнаваними, а діти так люблять їх роздивлятися торкатися пальчиками, фантазувати, на що вони схожі. Я так радію, коли діти після екскурсії зі своїм класом на наше виробництво підходять і питають: «А можна я приведу до вас своїх батьків, аби вони теж це побачили?».
Вони повертаються додому і починають вдома організовувати сортування сміття. І це так тішить мене!
Міфи про меблі з переробленого пластику
Є два популярні міфи про меблі з переробленого пластику. Міф перший: «Вони крихкі». Міф другий: «Вони мають бути дешеві. Це ж зі сміття!».
Почну з ціни. Наші меблі при першій покупці десь в півтора-два рази дорожчі за аналоги з ДСП. Але важливо розуміти, що термін їх служби в умовах підвальної вологості — 50 років, а меблі з ДСП витримають там десь роки півтора.
Так, ми не звикли прораховувати на роки вперед, але ми не знаємо, скільки триватиме ця війна. Нераціонально купувати найдешевші меблі, аби потім змінювати їх кожні два роки, бо вони запліснявіли чи розкришились. Стільці і столи з пластику можна мити, дезінфікувати без жодного впливу на їхню якість.
Ми не використовуємо тонкий метал, фарбу, яка облазить. Всі матеріали якісні, довговічні і безпечні. Це, звісно ж, відображається на вартості.
Тепер про міцність. У нас є модель стільця, який часто беруть саме для військових: він важить близько 15 кілограмів. Аналоги інших виробників — близько 5 кг. Чому так? Бо ми розуміємо, що цей стілець має служити бійцю в повному екіпіруванні, а це чимала додаткова вага. Якщо взяти тонший метал, то стілець буде дешевший, але і довго не послужить.
Усі меблі для укриттів ми реалізуємо по собівартості, тобто нічого на них не заробляємо. Це такий соціальний проєкт. А для розвитку бізнеc-складової ми розробили лінійки дизайнерських меблів з переробленого пластику для дому, саду, готелів та ресторанів.
Тепер це «сміття» служитиме людям ще десятки років
Наші меблі з переробленого пластику є в 30 укриттях в різних куточках України. На жаль, не всі українці ще розуміють, у чому цінність повторної переробки та речей, виготовлених «зі сміття».
Ми не раз зустрічали реакцію: «А навіщо пластик? Чому дерев’яні меблі не поставити?». Цей підхід про те, щоб брати природні ресурси, не замислюючись про їх відновлення. Тоді як меблі з переробленого пластику допомагають зберігати дерева та скорочують території сміттєзвалищ.
Діти грають в «хрестики-нулики». Гра і меблі виготовлені з переробленого пластику.
Ми перетворюємо пластик, який міг опинитися в річках чи лісах на стильні, функціональні речі, що служитимуть десятиліттями.
Суспільство
У селищі Неполоківці, що на Буковині, місцеві називають її Славою чи Славочкою. 69-річна Ярослава Тодорівна здійснила свою мрію: тепер кожен яскравий тюльпан чи півонія — це справа її рук.
ШоТам розповідає про роботу тих людей, завдяки яким у кожне українське місто й село приходить весна.
Стала квітникаркою після 60
Ярослава Туркіна народилася та виросла в селищі Неполоківці. Її мама завжди насаджувала біля дому мальви, півонії, троянди, тож Слава перейняла цю любов і вже з п’ятого класу поралась у квітнику.
«Я люблю землю. Коли бачу квіти, в мене наче крила відкриваються, і я хочу працювати», — ділиться жінка.
Спочатку вона працювала бібліотекаркою, згодом готувала випічку в кафе, але потайки мріяла про інше. Коли їхала в тролейбусі, а за вікном комунальні працівниці садили квіти, вона хотіла опинитися на їхньому місці. Могла ж займатися улюбленою справою лише вдома.
Вперше на офіційну роботу з квітами жінка влаштувалася вже в 60 років — у Неполоковецький ліцей:
«Думала: це хто таку стару жінку прийме до роботи? Всі ж хочуть працівників 30-річних. А мене взяли».
У ліцеї вона працює вже 9 років, а в селищній раді — 3. Каже, дуже вдячна, що в неї повірили, пішли назустріч. Керівники надали все, що було потрібне для роботи: завезли ґрунт, приладдя, облаштували місце під квіти.
Ярослава Тодорівна з головою Неполоковецької громади Григорієм Васильовичем. Фото: Олеся Богдан
«Це для мене щось таке величне»
Робочий день Ярослави Тодорівни починається ще на світанку. Спочатку вона обходить кожну свою клумбу, перевіряє, чи все добре, думає, яких іще квітів додати. Прополює, досаджує рослини. Завдяки її роботі селище квітне майже весь рік: спочатку тюльпанами та мускарі, а пізніше чорнобривцями й хризантемами:
«Я собі зошит заводжу та креслю кожну клумбу. Дивлюся, що маю посадити, щоб воно цвіло з весни до пізньої осені. Думаю, як мені підібрати правильно кольори, бо є холодні та теплі тони. Що буде гарно з жовтим чи червоним».
Квітникарка працює біля селищної ради. Фото: Олеся Богдан
За такими ескізами й створює клумби — у кожній є щось своє. Тож навесні головна вулиця селища розквітає: яскраві тюльпани, ніжні мускарі. Біля ліцею теж краса — Ярослава Тодорівна щоразу додає нові квіти, обдумує, як зробити найкраще.
«Це для мене щось таке величне, що я не можу навіть пояснити. В мене аж очі загоряються. Як це не любити? Я не розумію. Якби мала можливість до неба посадити квіти, я б це зробила — уквітчала б аж туди», — каже жінка.
Місцеві, звісно, помічають таку красу та дякують Ярославі.
«У жінки прекрасна душа, а тому і її золоті руки створюють таку красу! Свою роботу треба любити. Низький уклін таким людям!», — пише місцева жителька Марія Борець.
Фото: Олеся Богдан
У травні «Укрзалізниця» запускає літню виробничу практику для майже тисячі юних залізничників у Дніпрі та Рівному.
Про це повідомили в УЗ.
Про запуск нового сезону
3 травня 600 вихованців розпочнуть роботу на Дніпровській дитячій залізниці. Наступного дня поїзди вирушать у перший рейс на Рівненській дитячій залізниці, де проходитимуть практику 356 вихованців.
До початку нового сезону на обох дитячих залізницях провели ремонтні роботи на станціях та у виробничих приміщеннях, оновили фарбування рухомого складу, виконали профілактичні огляди вузлів і агрегатів локомотивів.
10 травня також запланували старт руху поїздів на Львівській дитячій залізниці. Натомість юні залізничники з Харкова та Запоріжжя, де через безпекову ситуацію навчання проводиться в онлайн-режимі, матимуть можливість здобувати практичні навички під час відвідування колег з інших міст.
Читайте також: «Нова пошта» та «Повернись живим» завершили збір на 300 млн гривень для ППО
Графік руху
Дніпро:
- травень, вересень, жовтень — у вихідні дні з 10:00 до 18:00;
- червень, липень, серпень — у четвер та п’ятницю з 12:00 до 18:00, у суботу та неділю — з 10:00 до 18:00;
- 1 та 2 листопада — з 10:00 до 18:00.
Рівне:
- травень, вересень, жовтень — у суботу та неділю з 10:00 до 17:30;
- червень, липень, серпень — у четвер та п’ятницю з 11:00 до 15:30, у суботу та неділю з 10:00 до 17:30.
Нагадаємо, що «Укрзалізниця» запустила новий флагманський потяг між Харковом та Ворохтою.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка УЗ
