«Бачив, що школа руйнується, тож сумнівів не було — треба рятувати». Цей вчитель знову став директором, аби відновити заклад після окупації росіянами

Леонід Якович присвятив майже 40 років свого життя рідній Андріївській гімназії на Київщині. В лихих 90-х він наважився прийняти посаду директора та вивів школу зі скрути. У 2022 році його попросили це зробити ще раз, і 65-річний чоловік погодився.

Під час окупації росіяни облаштували в школі штаб, де «жили як свині». Волонтери та вчителі вичистили все та із січня 2023 року повністю відновили навчання. 

Про допомогу українців та іноземців і створення сучасного сховища для всього села читайте в новому матеріалі ШоТам.

Леонід Хоменко

виконувач обовʼязків директора Андріївської гімназії.

У школі з дитинства й упродовж всього життя

Це моя школа, хоч керівництво району дорікало, що я таке кажу, бо це державна школа і мене туди призначили. Але розумієте, ця школа мені рідна: тут я вчився, тут пройшло моє дитинство. Потім потрапив на завод і в армію. Але щойно закінчив інститут у 1984 році, то повернувся в школу працювати — відтоді я тут. 

У 1995 році мені запропонували стати директором. Це були лихі 90-ті: місяцями ми сиділи без зарплати, вікна потріскані, опалення майже не працювало. Уявляєте, ми в котельню кинули 12 тачок вугілля, а вивезли 9 тачок шлаку. Ми стали називати таке паливо «донецька земля», але іншого не було.

Я бачив, що школа руйнується, тож сумнівів не було — треба рятувати. На допомогу прийшли випускники: одні виготовили нові двері, інші давали транспорт, щоб привезти паливо в школу чи якісь будівельні матеріали. Так потроху-потроху ми привели школу до ладу.

У квітні 2015 року я звільнився з посади директора, але залишився працювати вчителем біології та хімії та навіть працював на пів ставки ще в сусідній школі. Повернувся на посаду, коли знову почалась розруха у 2022 році. 

За літо після звільнення тут змінилися двоє директорів. Не було кому взятися за цю школу. Не сказав би, що хотів повертатися до директорства — я людина у віці, мені вже 65 років. 

Наша керівниця відділу освіти сказала: «Люди на передовій гинуть, а ти не хочеш 200 метрів від дому пройти», тож я й погодився. 

«Їдьте, бо прийдуть кадировці та братимуть вчителів на підвал»

Та, згадуючи минуле, в історії школи було багато «чорних смуг», хоча були й добрі часи. Колись наша школа приймала до 250 дітей з навколишніх сіл, адже ми були єдині, де учні могли отримати повну загальну освіту, тобто 10 (а потім 11) класів. Колись у нас навіть були паралельні класи!

Змінилося все, коли ввели ЗНО. Тоді професійна освіта стала більш популярною, а в 10-11 класи стало менше їздити дітей. Нас перевели на школу І-ІІ ступенів, тобто до 9 класу. Дітей було небагато, близько сотні. 

З 2019 року школа стала навчально-виховним обʼєднанням, тобто працювали як середня школа, а поруч був дитячий садок. У нас були спільна їдальня та двір, спільно планували якісь події, робили ремонти — планували якраз змінювати вікна на металопластикові. 

Аж потім почалася велика війна. Того ранку я був вдома. Встав раненько нагодувати худобу, зранку мав їхати на уроки в сусідню Новогребельську школу. 

Аж раптом дружина каже: «Йди в хату, війна почалась». Якраз у той момент пролетіли дві ракети в сторону Києва. Вони йшли так низько, що їх можна було добре розгледіти.

До нас приїхали родичі з Києва — думали, що в селі буде спокійніше. Хто ж знав, що ми потрапимо в оточення. На щастя, наші діти з онуками змогли виїхати в колоні 8-9 березня. Ми з дружиною та братом ще лишались. 

А наступного дня до нас дійшли російські солдати. Ходили по дворах і дивились, хто тут є, шукали зброю та військових. До нас прийшов один. Хоч був він кацапом, та більш-менш спокійним, і порадив нам виїжджати. Сказав, що скоро сюди прийдуть кадировці, а вони люблять брати на підвал військових, керівництво та вчителів. 

Їхати не було чим, але вдалося. На сусідній вулиці в пенсіонерів була машина (діти залишили), але не було водія. Ми обʼєдналися й усі разом поїхали на Захід. Місяць провели у знайомих на Тернопільщині, а жінки з дітьми до травня ще були в Італії.

З волонтерською плівкою замість вікон пробули пів року

8 квітня я повернувся додому. Хотілося ще раніше, але не було палива. Щойно добули 30 літрів бензину, то одразу рушили на Київщину.

Недалеко від нашого дому була вирва від снаряда, але будинок був цілий. З побитими вікнами, пограбований мародерами, але, порівнюючи з іншими, то це не так вже й критично. Вкрали здебільшого теплі речі, взуття, техніку та ножі. 

У школі росіяни влаштували свій штаб. У підвал з усього села зносили подушки, матраци, ковдри, але жили як свині. Коли після звільнення бригада волонтерів розчищала приміщення, то багато жінок не могли переносити той сморід і все, що там бачили. 

Школа вистояла. Перед центральним входом розірвався снаряд і уламками пошкодило дах, а вікна та двері вибило вибуховою хвилею. Зруйновано також всі комунікації: опалення, воду, електрику, однак стіни залишилися цілими.

Першими на допомогу прийшли волонтери з Фастова. На жаль, я не знаю їхніх імен, та вони приїжджали потім ще у вересні. Стала якась машина біля школи й кілька чоловік ходили та заглядали у вікна. Я вийшов і запитав: «Хто ви?». Відповіли: «Ми волонтери. 2 квітня тут забивали вікна плівкою, а от зараз повертаємося з Харківщини і вирішили заїхати подивитись, як там воно у вас». 

Та плівка в нас прослужила до жовтня 2022 року, і лише потім привезли нам вікна. Розвантажили та встановили також за підтримки волонтерів — релігійної організації з села Боярка. Усю роботу вони зробили безоплатно всього за три дні. 

Маємо найкраще шкільне сховище в районі

У грудні 2022 року до нас приїхала благодійна організація SavED. Спитали, що нам потрібно. Тоді вже навчалися початкові класи на першому поверсі, але все ще не мали повноцінного сховища — був підвал, але це ж не зовсім те, що треба. 

Сходили, подивилися, пофотографували. За два дні приїхала інженерна служба і склала проєкт. До лютого сховище було готове. 

Воно може вмістити 130 сидячих місць, при тому що навчаються зараз 72 учнів та 26 вихованців дитячого садка, плюс вчителі та персонал. Є дві великі освітлені зали з партами для занять. Навіть електрику та інтернет провели до столів, тож можна проводити хоч уроки з інформатики. Маємо столи та стільці, аби можна було провести якісь заходи. 

Стоїть акумуляторна установка, що підтримує освітлення протягом 18 годин. Звісно, якщо підключити техніку чи обігрівачі, то триматиме менше часу. Крім цього, ми маємо окремий вхід у приміщення для жителів села, що відкритий цілодобово. Там також є стільці — можна прийти й пересидіти лиху годину.

Тому ми змогли поступово відновлювати навчання. 6 грудня 2022 року вийшли молодші класи, а з 16 січня школа запрацювала повноцінно. Із серпня вже цього року дитячий садок прийняв дітей. 

Сімʼї з дітьми повернулися, хоч і не всі. Хтось лишається за кордоном, але діти продовжують навчатись у нас онлайн — таких учнів у нас семеро. Є також одна сімʼя, яка переїхала з Херсонщини, і діти ходять до нас на навчання. 

Зробили косметичні ремонти в класах за підтримки батьків: постелили лінолеум, закрили вікна — скрізь тепло й затишно. Однак коридори та вхідну зону ми ще не встигли відремонтувати. Центральний вхід також побитий від вибухової хвилі. Але в січні 2024 мають розпочати відновлення цих частин школи за підтримки благодійної організації з Норвегії.

Інша релігійна організація з Угорщини займалася ремонтом дитячого садка. Вони самі найняли бригаду та самі контролювали відбудову, самі давали будматеріали, які потрібно. За два місяці ми отримали приміщення європейського рівня. Це треба бачити! Зала, дві мебльовані кімнати, їдальня, санвузол — усе високого рівня. 

Та є ще над чим працювати. Ми досі шукаємо можливості та спонсорів, які обладнають для школи спортзал. Вікна поставили, але дверей немає — росіяни познімали все, аби прикривати свої окопи. Також працюємо над дитячим майданчиком — випускники скинулись і привезли — та треба ще зробити покриття, огородити, і можна буде безпечно дітям гратися біля садочка. 

Та найбільша біда для нас — це те, що ми досі не можемо харчувати дітей. Наша їдальня згоріла й ще не відновлена, тому приймаємо і дитячому садку не на повний день, а лише до обіду. Угорці привезли обладнання в морському контейнері, але в нас немає приміщення, де можемо зберігати продукти харчування. Цим ми зараз і займаємось. 

Зараз я опікуюсь відновленням школи, але як тільки закінчу і піду на повноцінну пенсію, то буду спокійно рибалити на річці Здвиж.

Цей матеріал створено ГО «Криголам» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ICAP Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. 

Зміст статті не обовʼязково відображає погляди ICAP Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.