Суспільство
Якщо на фронт – то разом. Батько з двома синами воюють пліч-о-пліч у складі 68 бригади
Сергій Пʼярин лише чотири роки тому дізнався, що має зведеного брата. Та виявилося, що в них чимало спільного: однакові хобі та склад родин. А тепер – ще й спільні бойові завдання на фронті, адже брати служать в одній бригаді.
Не зміг всидіти вдома й батько «В’юна» та «Чечена» – 58-річний чоловік мобілізувався до лав ЗСУ, аби звільняти країну пліч-о-пліч із синами. Тепер вони воюють втрьох та всіма силами наближать нашу перемогу. Історію своєї родини ШоТам розповів один з братів на псевдо «В’юн».
Сергій Пʼярин
Військовослужбовець 68 окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша на псевдо «В’юн»
Любов до країни успадкував від дідуся-пілота
Я родом із Хмельниччини, але до повномасштабного вторгнення жив у Сєвєродонецьку. Був будівельником. Мій дід – підполковник авіації. Я його не застав, але, можливо, ця відданість країні якось генами передалася мені, адже я – патріот.
Коли почалася Революція Гідності, я одразу пішов туди. У 2017 році був учасником самооборони, а згодом мене мобілізували, і я пішов в армію. Спершу був в Авдіївці, потім – у Зайцевому. Пізніше повернуся додому, але затримався там ненадовго – підписав контракт зі Збройними силами України. Так і продовжував службу.
Дізнався, що маю брата
Коли мені було 15 років, я дізнався, що маю зведеного брата. Однак познайомилися ми лише чотири роки тому – через соціальні мережі. Мій брат Анатолій П’ярин знайшов мене за прізвищем у фейсбуці, відтоді ми почали листуватися. Коли мій контракт закінчився, я одразу сів у авто й поїхав у Полтаву – до брата. Власне, так ми вперше зустрілися в реальному житті. Поступово у нас зав’язалися дуже теплі відносини.
Виявилося, що ми маємо дуже схожі історії. Обидва, як і наш батько, займалися зварювальними роботами, одружені та маємо по дві дитини.
Планував залишити військову справу – завадила Росія
У січні цього року в мене закінчився черговий контракт із ЗСУ, а напередодні – народилася донька. Тому я хотів перервати кар’єру військовослужбовця, аби займатися вихованням дитини. Але почалася повномасштабна війна, а отже, усі мої плани змінилися.
Скажу чесно, я не вірив у велику війну. Буквально за місяць до цього я служив у 128-й штурмовій бригаді, ми були в Широкиному, що під Маріуполем. Нічого не вказувало на можливі повномасштабні бої. Тобто бої були, але не схожі на окопну війну. Відповідно, я не готувався до вторгнення. І все ж, оскільки я військовий, у мене завжди напоготові зібраний рюкзак і тактичний одяг.
24 лютого о пʼятій ранку мені зателефонував добрий друг і сказав, що почалася велика війна. Я був шокованим, не міг у це повірити. Але потім мені почали дзвонити побратими з різних частин, адже я багато де служив за контрактом.
Найперше, що зробив, – заправив автівку та вивіз родину з Сєвєродонецька. А після цього одразу пішов до військкомату, а далі – вирушив захищати нашу країну.
Батько дізнався, що всі сини на фронті
Мій брат з початку вторгнення займався евакуацією сімей військовослужбовців із Запоріжжя та Харкова у складі добробату «Доброволець». Там же пройшов курси первинної медичної допомоги.
Коли роботи поменшало, він зателефонував і сказав: «Я в резерві, давай краще до тебе поїду». Я оформив на нього офіційний запит, і ось Толік («Чечен») опинився тут, зі мною, у складі 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша.
Десь через місяць наш батько від Толіка дізнався, що ми воюємо разом. Батько, Євген П’ярин, свого часу брав участь в Афганській війні, тож мав досвід бойових дій. Він сказав: «Сини воюють, а я що, буду вдома відлежуватись? Батькові без синів не можна. Україна – моя Батьківщина. Жодній «мавпі» не дозволено сюди заходити». Тож тепер наш 58-річний батько служить пліч-о-пліч із нами.
Опинилися на передовій усією родиною
Наразі ми родиною служимо в одному підрозділі, в одному взводі. На передовій перебуваємо вже сьомий місяць. Ми дуже хвилюємося один за одного. Коли їдемо з братом на завдання, батько лається: «Чому мене не взяли з собою?». Ми намагаємося зайвий раз не піддавати ризику його життя, особливо, зважаючи на вік. А він натомість ображається.
Загалом намагаємося не акцентувати увагу на тому, що ми – сім’я. Насамперед – бойові завдання. Родиною ми будемо вдома виховувати дітей та онуків, а тут ми – побратими, які боронять країну.
У нашій роті люди були готовими воювати без зарплати
Для мене найскладніше у цій війні – зробити так, аби мої побратими вижили. У нашому взводі переважно служать люди без бойового досвіду. Вони прийшли на фронт одними з перших, бо є патріотами, готовими йти та захищати свою країну. Деякі з них на початку навіть не розуміли, що таке «вихід» і «прихід» артснаряду. Але всі дуже вмотивовані, а це – головне.
До того ж половина нашого взводу навіть не знала, що їм платитимуть заробітну плату. Уявіть, вони збиралися телефонувати додому й позичати гроші, аби купити сигарети. Тобто мотивація у них була зовсім інша, і це точно не гроші.
Читайте також: «Роблю все, аби хлопці повернулися живими». Історія командира на псевдо «Шериф»
Часто їжу нам підвозять волонтери. Але ми намагаємося нікого не просити. Самі скидаємося, записуємо, хто що хоче, і їздимо до найближчих магазинів. Волонтери також втомлюються, вони не можуть постійно нас забезпечувати.
За сім місяців служби ми вже мали ротацію. Дружина брата нині у Польщі, але коли Толік під час відпустки поїхав до Львова, їм вдалося зустрітися. Батько також нещодавно трішки відпочивав.
Нас обстрілює і артилерія, і авіація
Наша бригада вже сьомий місяць має безпосереднє зіткнення з ворогом. По наших позиціях працюють ракетами П-300, танками, літаками, гелікоптерами. Були і «Гради», і «Смерчі», і «Урагани». Не працював поки хіба що «Сонцепьок». Бої дуже жорстокі.
Наші бійці вже втомилися. Ми чекаємо ротації, аби трохи відпочити. Для військових, які вперше беруть участь у бойових діях, дуже складно бути на війні. Те, що я бачив в АТО й ООС, не зрівняється з тим, що відбувається зараз.
Але мені здається, що перемога не за горами. Думаю, залишилося приблизно пів року до повної деокупації українських територій. Не знаю, чи відвоюємо Крим за цей час, але Луганськ і Донецьк – точно.
Спершу – захист країни, потім – пенсія
Після перемоги я хочу продовжити службу, але вже ближче до сім’ї, до дітей. Моїй дочці – 2,5 роки, а я бачив її сумарно тільки місяць. Натомість Толік мріє повернуся до улюбленої справи – кувати, зварювати.
А батька ми перетягнемо до Хмельницької області, буде собі бавитися з онуками на березі Дністра. Щоправда, він поки з цим не погоджується та постійно каже: «Перед тим, як внуків бавити, потрібно ще порядок у країні навести. На пенсію ще зарано».
Український бренд одягу FROLOV 14 лютого відкриє UFW денним рок-концертом. Квитки на покази можна отримати у благодійному розіграші для проєкту «Обличчя героїв».
Про це повідомили в інстаграмі FROLOV.
У сезоні FW25-26 Ukrainian Fashion Week запустила благодійну ініціативу «Обличчя героїв». Цей проєкт спрямований на підтримку, відновлення та реабілітацію поранених з мінно-вибуховими травмами обличчя.
Щоби отримати запрошення на один із показів, необхідно:
- зробити благодійний внесок від 2500 гривень на Монобанку;
- заповнити форму за посиланням;
- обрати бажаний для відвідування показ.
Організатори транслюватимуть подію онлайн, етер можна буде подивитися безплатно.
Нагадаємо, що Ukrainian Fashion Week створює адаптивну моду для ветеранів та людей із травмами.
Також ми писали, що український бренд FROLOV створив костюм для Бейонсе (ФОТО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UFW
Суспільство
У свої 73 Ярослав Мельничук не любить сидіти на місці: він опанував смартфон, допомагає онучці закривати благодійні збори для війська, співає та читає реп. А ще почав власну справу — виготовляє дерев’яні підставки під телефон. Каже, що робить ці речі з власної потреби, — щоб було зручніше дивитися улюблені відео про риболовлю:
«Це дуже кропітка праця: я завжди кажу, що легше хату збудувати, ніж робити ці підставки. Але саме вони дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу».
ШоТам розповідає історію дідуся, який завдяки онучці став зіркою інтернету та створив власну прибуткову справу на пенсії.
Ярослав Мельничук
пенсіонер, виготовляє дерев’яні підставки
Завдяки онучці про мене знає весь інтернет
Усе своє життя я працював будівельником, а коли вийшов на пенсію, то дуже полюбив ходити на риболовлю та просто гуляти біля річки в рідному селі. З часом почав збирати різні гілки на березі, щось із них виготовляти та лакувати.
А ще мені було шкода, коли щось красиве пропадає, тому вирішив створити вдома в альтанці музей, де збирав старовинні речі, які знайшов вдома чи принесли сусіди. В мене є старі годинники, машинки для стрижки, маслобійки, фото, касети та платівки. Діти часто приходять сюди й уважно все розглядають.
Ярослав Дмитрович показує дерев’яну підставку для пляшок у власному домашньому музеї. Фото надала Віталія Грицак
Кілька років тому мені подарували смартфон. Онуки навчили ним користуватися, тож часом я дивлюся якісь відео, і так натрапив на ролик з підставками під телефон. Я вирішив, що хочу робити таке ж, бо коли ми дивилися щось разом з онукою, то зазвичай спирали телефон на якусь банку. Тому для мене дерев’яна підставка — це дійсно корисна річ.
Спершу не вдавалося створити щось красиве, але я дуже старався. Першими моїми виробами були підставки з нотами — я зробив їх для учнів моєї дочки, яка викладає в музичній школі.
Підставка «Моя дочка музикантка» від Ярослава Дмитровича. Фото надала Віталія Грицак
Далі онучка Віта написала на своїй сторінці про мене, і музичне училище з Полтавщини замовило 30 таких підставок. Потім почали замовляти й інші підписники Віти. Я не ставив якоїсь ціни — казав, що дадуть, те й буде. Половину коштів витрачав на матеріали, а половину віддавав на армію.
Мої підставки вже бачили Америку й Австралію
Справа так захопила мене, що я почав створювати зайчиків, песиків та інших тваринок. Символом нашого села Коропець є риба короп, тому я створив і таку підставку — це улюблений мій виріб, бо риболовля є моїм захопленням. До речі, її замовляють наші односельці, які живуть за кордоном, тому мої підставки вже є у Франції, Таїланді й Америці. А один з найскладніших виробів — підставка з тризубом — полетів до Австралії. Звідти ж у мене замовили кенгуру.
Підставку з тризубом замовили односельці Ярослава Дмитровича, що живуть в Австралії. Фото надала Віталія Грицак
Я створюю кожен виріб досить довго: спершу його треба намалювати, потім вирізьбити, пошліфувати та полакувати, а далі він висихає понад добу. Це дуже кропітка праця, але саме підставки дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу.
У мене поки немає майстерні — я облаштував собі робоче місце в стодолі. Там поставив свій станок і зберігаю всі підставки, яких за день можу створити пʼять-шість.
Знайомі та друзі мене підтримують — кажуть, що вже чули про мене по радіо. А я собі жартую, що мене вже навіть в Америці показують. В юності я їздив по світу й зовсім не мав часу робити щось для себе, що приносить мені радість.
Мій молодший брат — різьбяр, племінник також виготовляв меблі, тому я вирішив продовжувати сімейну традицію. Рідні завжди підтримують і радіють за мене, та іноді дружина жартує, щоб я не задирав носа, бо ще хтось мене собі забере. Але то все жарти, і я дуже вдячний своїй онучці за підтримку, і що тепер про мене знає весь інтернет.
Ярослав Дмитрович залюбки робить підставки для військових та дає лоти на благодійні розіграші онучки. Фото надала Віталія Грицак
А ще мої підставки замовляють на фронт. Якось нам навіть надіслали фото, як використовують підставку для телефона в окопі. Звісно, з військових ми кошти не брали — це наша маленька подяка за захист. Щиро хотів би перемоги для України, а ще прожити ще хоча б 10 років, щоб міг зібрати своїх рідних і друзів за великим столом в нашому селі на березі Дністра.
Перша дідова підставка зібрала 150 тисяч для війська
Мої підписники дуже полюбили діда, бо він такий, який є, нікого з себе не вдає. Та йому й не треба це робити, адже дід завжди був дуже харизматичний. Коли він почав створювати підставки, я саме організовувала благодійний збір для нашого війська — тоді ми разом зняли відео, заспівали та зачитали реп і виставили його підставку як благодійний лот.
Він і раніше допомагав мені з лотами — то свій фірмовий маринований оселедець запропонує, то домашнє вино. А того разу підписники побачили підставку й почали запитувати, чи можна таке придбати окремо.
Віта написала про дідусеві підставки у своїх соцмережах, і так у нього з’явилися перші покупці. Фото надала Віталія Грицак
Так і стартувала рекламна кампанія з підтримки дідового бізнесу. До речі, тоді ми зібрали понад 150 тисяч гривень для бригади «Рубіж» — це був один з перших виробів, який називався просто «Під ваші тіліфони». Переможець так щиро дякував, що дідові це було набагато цінніше за гроші.
Тепер, коли я організовую благодійні збори й долучаю до цього діда, то завжди знаю, що зможу швиденько зібрати необхідну суму.
Він завжди долучається до усіх моїх зборів — чи дає підставку на розіграш, чи просто сам донатить. За минулий рік вдалося зібрати близько півтора мільйона гривень, зокрема й завдяки його допомозі.
Понад пів тисячі виробів з оригінальними назвами
Дід придумує дуже цікаві назви для своїх виробів. Наприклад, підставка з нотою називається «Моя дочка-музикантка», зайчик — «Той, хто поїв усю капусту на городі», а ще є «Гусі-гусі, га-га-га», «Пливе качка, пливе сороката, я ж тобі казала, що я не багата». Також у діда є «Білочка, що поїла всі горішки і нема, що продати» або «Зуб, дешевший, ніж у стоматолога».
Кожен виріб Ярослава Дмитровича має оригінальну назву. Фото надала Віталія Грицак
За понад рік у діда було більше 500 замовлень. Він створив певний асортимент, який він виготовляє наперед, але буває, що люди звертаються з проханнями створити щось особливе. Наприклад, одна жінка замовляла підставку у вигляді окулярів для своєї подруги, яка працює окулісткою, а ще одні покупці мали вдома кажана, тому попросили вирізьбити його.
Дід дуже любить дарувати свої вироби — якщо хтось із чимось йому допоможе, він залюбки дарує якусь підставку.
Люди завжди дуже вдячні й надсилають свої фото з виробами. Я відразу роблю скрин та пересилаю дідові у вайбер. Наша з ним переписка — це суцільні скриншоти відгуків його клієнтів. Я зовсім не очікувала, що так буде, але дуже рада, що дід знайшов свою справу, і вона приносить йому радість.
Мрію про таку ж старість, як у діда
Спершу дід казав, що не треба встановлювати якусь конкретну ціну — оплата буде, що дадуть. Десь рік ми так і працювали. Люди платили по-різному — від 200 до 500 гривень. Але потім я побачила, що він приділяє цьому дуже багато часу та сил, втомлюється від фізичної роботи, тому тепер кажу, що в середньому підставка коштує 400-500 гривень, щоб дідова робота окупилася.
Коли ми надсилаємо людям вироби, завжди додаємо лист із побажаннями від діда та ще якийсь подарунок — це можуть бути сушені яблука від бабусі, свіжі груші з нашого саду, горіхи чи цукерки. Я ж дуже люблю підставку, яка в діда не вийшла — це мав бути козеріг, але ми назвали його чупакаброю, і вона тепер у мене на поличці.
Віталія з дідусем Ярославом Дмитровичем. Фото надала героїня
Я дуже щаслива, що маю у своєму житті такого діда. Він завжди дає мені щось домашнє, коли я кудись їду, та завжди зустрічає, коли повертаюся додому. Дід дуже мене любить і завжди підтримував мою творчість, тому я тепер навзаєм підтримую його справу.
Дуже ним пишаюся, адже зазвичай літнім людям складно зробити якийсь новий крок. А дід не такий — він є мотивацією для нашої сім’ї: у нього зараз така старість, якої хотілося б і мені.
В Україні запустили медіаплатформу Signal to Resist. Матеріали на сайті присвячені опору та деокупації тимчасово захоплених росією територій України.
Про це повідомляє головний редактор платформи Дмитро Кузубов у фейсбуці.
Про проєкт
На платформі розповідають історії незламності людей, які пережили окупацію. У першу чергу журналісти досліджують поневолення Херсона, що тривало вісім з половиною місяців. Команда Signal to Resist збиратиме розповіді цивільного та воєнного спротиву окупації, аналізуватиме важливі епізоди цього періоду, контроверсійних персонажів та діяльність руху опору.
Усі матеріали дублюватимуть англійською для фіксації воєнних злочинів і серед міжнародної аудиторії.
Читайте також: Українські ветерани здобули першу нагороду на «Іграх Нескорених»
Своєю історією для проєкту поділилася журналістка та мати трьох дітей Світлана Горєва, яка не виїжджала з Херсона під час окупації.
Головним редактором Signal to Resist став харківський журналіст Дмитро Кузубов, який працював фрилансером для «Української правди», Hromadske, Liga.net, Texty. А також співпрацював з The New York Times, CNN та Die Zeit для матеріалів про російську агресію проти України.
Фото з фейсбук-сторінки Дмитра Кузубова
«Чому саме Херсон? Це єдиний обласний центр, який росіяни захопили після 24 лютого 2022-го, й водночас — приклад масштабного опору. Опору місцевих, який разом із вдалими діями наших військових приніс результат — довгоочікуване звільнення», — пояснив на своїй сторінці у соцмережах головний редактор Дмитро Кузубов.
Перспективи
Цього року команда медіаплатформи планує презентувати фільм про спротив херсонців окупації. Над документальною стрічкою працює естонський режисер Ільмар Рааґ та команда українських журналістів і кінематографістів з компанії DGTL RLGN.
Нагадуємо, що анімація «Я померла в Ірпені» перемогла на міжнародному фестивалі короткого метру у Франції.
Фото обкладинки: сайт Signal to Resist
