Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Як поєднується «Кадилак» і кози? Ця фермерка з Київщини робить крафтовий сир, береже своїх «дівчат» і руйнує стереотипи

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Фермерка Анастасія Кириленко розвозить замовлення на особливій моделі «Кадилака» — таких у світі всього 2000. Люди дивуються: як поєднуються така машина й кози? Та все просто: Анастасія обожнює свою справу і хоче зруйнувати всі стереотипи про фермерів.

«Часто фермера уявляють як зачуханого селянина в брудних чоботах і з брудними руками, замученого та безрадісного. Це не так!» — вважає Анастасія і своїм прикладом показує, якими можуть бути українські фермери. 

Про перших кіз, евакуацію з села Блиставиця на Київщині й повернення до своїх «дівчат» Анастасія розповіла ШоТам.

Анастасія Кириленко

«Ветеринарну операцію» провела в 10 років

У першому класі я завжди всім казала, що буду фермеркою. Я не зовсім розуміла, що це. У моєму дитячому уявленні фермер — це самодостатня, задоволена життям людина, якій всього вистачає і яка може ще й поділитися своїм благом з іншими людьми.  

Я народилася й виросла в Сумах, з 13 років жила в приватному будинку. Тварин ми не тримали, але в бабусі з дідусем було своє господарство. Пам’ятаю, як бабуся вранці доїла козу Мілку такої ж породи, як тепер мої кози — зааненської. Доїла й давала мені горня теплого молока з пінкою — дуже приємні спогади.

Я не одразу обрала ветеринарний фах, хоч мій прадід був ветеринаром, а я завжди дуже любила тварин. Свою першу «ветеринарну операцію» я провела ще в 10 років. У нас була кішка, біля хвоста в неї було багато ковтунців, шерсть зім’ялася і збилася. Усі сміялися, а я сказала, що допоможу їй, бо вона сама цього не зможе зробити, тож зрізала ковтунці та звільнила кішку від страждань. За цей вчинок мені купили баунті — це була моя перша нагорода. 

Я вчилася в хіміко-біологічному класі — все вело мене до професії лікаря. Але я зробила інакше — поїхала вчитися в Києві на економічному факультеті. Не можу сказати, що не бачила престижу у ветеринарному фаху, але мені здавалося, що економіст — це більш практично, і я зможу забезпечити себе. Тоді не було розуміння: якщо робиш те, що тобі подобається, можеш заробити і в 5 разів більше.

Але мені подобалося вчитися на економічному: я і захистила кандидатську, і викладала. Не скажу, що в попередньому житті я була незадоволена, проте саме тут, у козівництві, я знайшла рівновагу.

Анастасія Кириленко зі своїми козами в селі Блиставиця на Київщині. Фото: зі сторінки героїні на Фейсбуці

Перший сир і перші кози

Десь із 2017 року я займаюся зооволонтерством, рятую дуже багато собак. Саме ця любов до тварин і стала поштовхом, щоб задуматися над тим, чи правильно я взагалі живу і чому присвячую своє життя. Тварини — це найкращі, найчесніші, найщиріші друзі. Мабуть, з оцієї щирості, яку я від них відчуваю, все й почалося.

Анастасія Кириленко обожнює щирість тварин. Фото: зі сторінки героїні на Фейсбуці

Після народження першого сина ми з чоловіком вирішили переїхати з Києва в область, у село Блиставиця, тож уже з 2019 року живемо тут.

Того ж року я вперше спробувала Бельпер Кнолле — маленький твердий козиний сир, і була надзвичайно вражена його смаком та ароматом. А ще більше тим, що його зробив мій друг власними руками з українського молока. Це для мене був взагалі інший світ — десь він існував, але мене в ньому не було. 

Тож ми купили в друга кіз і почали потрошку їх ростити. Це був перший локдаун у 2020 році, а в мене вже було двоє синів, і я подумала, що непогано було б мати власних тварин, власне молочко — а з нього й кефір, і йогурт, і сир. Щоб були свіжі продукти для дітей. А тоді з хобі це переросло у справу життя. 

Я забігла в козятник і сказала: «Дівчата, пробачте мене»

24 лютого ми прокинулись о 4 ранку, подивилися з чоловіком одне на одного й сказали: «Почалось». Я не хотіла виїжджати, але о 12 годині пролунав перший вибух, і в нас пропав інтернет та зв’язок. Ми не знали, що опинилися в самому епіцентрі подій (село, в якому живе сім’я, розташоване біля Гостомельського аеропорту — ред.). 

Пам’ятаю, ми стояли на вулиці, і я казала: «Три дні — і все пройде. Я знаю, що не може бути по-іншому». Та вже 25 лютого чоловік розбудив мене, бо на вулицю заїхали танки — цього звуку я ніколи не забуду. Треба було їхати. Я забігла в козятник і сказала: «Дівчата, пробачте мене». Я не могла їх нікуди забрати. Накидала їм сіна, а сусід приглядав, поки нас не було.

Ми з двома синами виїхали до Польщі, а чоловік повернувся до Києва. У нашому селі була окупація, і ми не знали, що там відбувається. Я просила лише одного: щоб були живі люди й тварини. А 5 квітня гуляла в парку, відкрила телефон і побачила, що наше село звільнили. Це було найбільше щастя, бо можна вже було їхати додому. Для мене дім — моє місце сили, ніде я не можу себе так класно відчувати.

Тож збиралася повертатись, а чоловік написав, що наша Но́ра народила двох дівчат.

Я так летіла додому! Їхала цілий день, навіть не зупинялася. Перше, що я зробила вдома — відкрила козятник і подивилася на своїх «дівчат».

Але виявилося, що народила Леся, і не дівчат, а хлопчиків. Чоловік усе переплутав, але те, що вони живі й здорові — це найбільше щастя.

Я так бігла доїти їх зранку як ніколи до того. Це навчило мене цінувати те, що є, і розуміти, що зараз таке життя, що за секунду чи годину цього може не бути, тож вирішила не зупинятися. Зареєструвала ФОП, тепер плачу податки та хочу робити все більше й більше. Уже коли я повернулася, люди почали замовляти сир. Це було дуже приємно, я відчувала підтримку — це не про гроші, це про цінність.

Кіз у мене небагато — 4 дойних, 1 маленька, 1 цап. У мене є одна працівниця, яка допомагає і з козами, і в сироварні. Вона навчила мене доїти тварин і приглядати за ними. З нами вона вже чотири роки. 

Анастасія Кириленко з Норою — «праматір’ю», першою козою, яка з’явилася в господарстві сім’ї. Фото: Еліна Околіт

Зазвичай дою своїх дівчат сама двічі на день. Але роблю для себе вихідні, звісно — тоді віддаю кіз у руки помічниці. Та коли їду кудись відпочивати й рано не дою козу, то здається, що день уже йде не так. Це дуже дисциплінує: 365 днів на рік я на вулиці серед будь-якої погоди, і це прекрасно. Це і є життя.

Навчання в Україні та Швейцарії

Коли в мене з’явилися кози, я не вміла абсолютно нічого: ні доїти, ні правильно годувати, ні доглядати. Для мене це трохи було шоком. В інтернеті багато суперечливої інформації, а спеціалістів з великої та дрібної рогатої худоби було мало. 

Тож для того, щоб закрити свої потреби, я вирішила піти навчатися в Немішаєвський агротехнічний коледж на фельдшера ветеринарної медицини. У 2023 році закінчила. Мені потрібне було середовище, люди, які знають більше, ніж я, а не просто диплом. Тож саме на навчанні я дізналася багато корисного. Це все для того, щоб стати кращою, сучасною, класною фермеркою і сироваркою. Щоб мої кози жили краще, а молоко було смачнішим. 

Анастасія Кириленко презентує свою крафтову продукцію. Фото: зі сторінки героїні в Інстаграмі

Та я не зупиняюсь у пізнанні нового: цього року їздила у Швейцарію на навчання до української сироварки Тетяни Дядечко. Це допомогло вдосконалити рецепти, які використовувала до цього, і придумати щось нове. 

Цього року також була в Італії, на сирному фестивалі в місті Бра. Поїхала, щоб перейняти досвід. А мій висновок такий: рецепти сиру всі однакові, але він виходить у кожного різний. Це як борщ — набір продуктів один, а страва в усіх особлива. І це нормально, кожен щось своє додає. 

Крафтовий сир від «Сирного ательє родини Кириленків». Фото: зі сторінки героїні на Фейсбуці

Жодний цапик, який тут народився, не був зарізаний

Я займаюся монопродуктом — це шевр, козиний кислоферментний сир. З цієї основи роблю й інші види сиру. Вигадала авторський рецепт намазки, також роблю сирні кульки в олії з в’яленими томатами. Методом спроб і помилок виводяться кращі рецепти. 

Мене настільки захопило козівництво, що я навіть зараз не можу опритомніти. Мені дуже подобається бачити, як ростуть мої кози, як народжуються, живуть. Усе, що я роблю у фермерстві, я роблю для покращення рівня та якості життя тварин. Можливо, десь це суперечить економічним показникам, але я роблю так, щоб мені було з цим легко жити.

Жодне козеня, жоден цапик, який тут народився, не був зарізаний.

Я кожному знайшла новий дім у Харківській, Полтавській, Миколаївській чи Одеській області. Я знаю, де і як живе кожен з них. Це не просто тварина, це як моя дитина якоюсь мірою. Коли ти бачиш, як воно народжується, як росте, робить перші кроки, пробує нову їжу — це чудо. 

А сир, мабуть, був другорядним, але тепер не менш важливим. Це мій спосіб турботи про людей, і я розумію свою відповідальність перед ними. Адже важливо мати гарну сировину, чисте та якісне молоко, і воно починається з утримання, годівлі, ветеринарного супроводу.

Моя філософія така — я не просто фермерка, а й просвітниця

Хочу руйнувати стереотипи про фермерів. Я, наприклад, деколи розвожу замовлення на своїй машині — «Кадилаку». Таких авто всього 2000 у світі, їх уже зняли з виробництва. Ми з чоловіком хотіли іншу машину, але, сівши в цю, я вже не змогла відмовитися від неї — люблю красиві речі. У ній я й сир привожу людям, буває, і зерно везу. Мені дуже подобається дивитися на обличчя людей, коли вони бачать, що доставка в нас теж люксова.

Саме так Анастасія розвозить замовлення з українським крафтовим сиром на своєму «Кадилаку». Відео: TikTok.

Адже часто фермера уявляють як зачуханого селянина в брудних чоботах і з брудними руками, замученого та нежиттєрадісного. Це не так! Ми віримо у власний розквіт і плекаємо своє. Покажіть мені італійця, який не любить моцарелу. Їх немає! Покажіть мені швейцарця, який не буде розказувати про раклет чи бельпери. 

У них є рух slow food: вони спочатку їдять місцеву продукцію, а вже потім, якщо не вистачить чогось, ідуть до інших фермерів. Цей рух є і в Україні, я також його популяризую. Не завжди результат моєї діяльності — це покупка моїх сирів. Якщо людина зацікавилася крафтом і навіть не зараз, а за якийсь час купить український крафтовий сир — теж потужний результат для мене.

Щодо козиного сиру є багато стереотипів: що він несмачний чи має неприємний запах. Та я доводжу, що все це не так. 

Іноді кажу, що підробляю психологом, бо коли на ярмарках люди підходять пробувати козиний сир, то одразу міняються в обличчі.

Вони розповідають про травматичний досвід як бабуся змушувала пити молоко. Такий біль в очах! А я кажу: «Йдіть сюди, я вам зараз покажу меджик». Даю свій сир, людина куштує і каже, що запаху неприємного зовсім нема. Звісно!

Бо в мене все серйозно: є правильна гігієна та годівля. З квітня 2023 ми дотримуємося сформованих остаточно гігієнічних вимог, які затверджені Кабміном як один з кроків наближення до стандартів ЄС. 

Анастасія Кириленко готує сир у своєму сирному ательє. Фото: Еліна Околіт

Я завжди розповідаю про користь сиру, що його можна їсти тим, у кого непереносимість лактози, бо молекула білка в ньому набагато менша, ніж у коров’ячому молоці. Моя філософія така: я не просто фермерка, а й просвітниця. Тож хочу виховати свого споживача, навчити, пояснити. Це не просто доїти козу й робити сир — це набагато більше.

Хочу зробити мультиферму: там будуть кури, качечки, молочні вівці й корівка

Чому сирне ательє? Знаєте, колись Агата Крісті казала, що всі її історії вона придумувала, коли їй було нудно і вона мила посуд. Так і в мене. Якось я мила підлогу й придумала, що наша справа має називатися саме «сирне ательє», бо це найкраще описує те, що ми робимо. Ательє — це про індивідуальність, про те, що можна «підігнати» під людину. Я можу змінити щось у сирі, дати іншу посипку, наприклад, щоб споживач був задоволений. 

Здебільшого продаю сир через інстаграм, також є магазин в Ірпені з моєю продукцією. У планах співпраця з львівським магазином та однією великою мережею (якраз ведемо переговори). 

Плани в мене грандіозні. Дуже хочу зробити мультиферму: там будуть і кури, і качечки, і молочні вівці, і, може, корівка маленька. Ми вже купили землю під ферму, і вже десь навесні будемо переїжджати й організовувати простір.

«Дівчата» і «принцеси» Анастасії Кириленко у селі Блиставиця Київської області. Фото: Еліна Околіт

Мрію про будиночки, щоб туди приїжджали люди і могли відпочити від думок і галасу. Можна організувати і трудотерапію, бо є великий інтерес. Мені часто телефонують незнайомі люди і кажуть, що хочуть просто попрацювати у нас безкоштовно. Бо українці у стресі зараз і це складно переживати, постійно втрачати, жити в страху. Ми балансуємо між життям і смертю. Тож дати цю можливість — побути з твариною, погодувати її, попрацювати — це класний спосіб реабілітації. Отака моя мрія.

Суспільство

Єврокомісія виділила €75 млн на гуманітарну підтримку українців

Опубліковано

Європейська комісія оголосила про виділення 75 мільйонів євро на гуманітарні проєкти в Україні.

Про це повідомили на порталі Єврокомісії.

Йдеться про допомогу у наданні житла, послуги захисту, чистої води, освіти та охорони здоров’я.

«У центрі гуманітарної стратегії ЄС в Україні сьогодні лежить захист людей, які постраждали від війни, особливо тих, хто живе поблизу прифронтових районів», — йдеться у повідомленні.

Загалом з початку повномасштабної війни Європейська Комісія виділила 926 мільйонів євро на програми гуманітарної допомоги цивільним особам. Також 66 мільйонів євро було виділено на підтримку біженців.

Читайте також«Пам’ятайте – ви не одні». Як люди з травмами спини допомагають одне одному адаптуватися до нового життя

Наголошується, що гуманітарна допомога ЄС, яка присутня в Україні з 2014 року, працює по всій країні, зосереджуючись на важкодоступних районах поблизу лінії фронту у східних і південних областях.

Про Єврокомісію

Європейська комісія — вищий орган виконавчої влади Європейського Союзу, який приблизно відповідає ролі і функціям уряду у системах національних держав.

Нагадаємо, у Чернівцях за підтримки ЄС облаштовують житло для переселенців.

Раніше ми повідомляли, що Європейська рада схвалила виділення Україні 50 млрд євро допомоги.

Фото: АР.

Читати далі

Суспільство

ГУР запустив оновлений «Головний бот розвідки»

Опубліковано

В Україні запустили оновлений «Головний бот розвідки» у телеграмі.

Про це повідомили в Головному управлінні розвідки Міноборони України.

Зазначається, що за 2 роки війни, українці та всі, хто виступає проти військової агресії росії, надсилали розвідникам інформацію, яка допомогла:

  • знищувати склади, споруди, техніку окупантів, кораблі тощо;
  • здобувати важливу інформацію про сили та засоби ворога, дислокацію високопосадовців, колаборантів тощо;
  • виявляти плани окупантів та діяти на випередження;
  • фіксувати наслідки завданим окупантам ударів.

«Ми дякуємо кожному, хто надсилав інформацію через офіційний телеграм-бот і тим самим наближав і продовжує наближати перемогу України над країною-агресором. Ми закликаємо всіх українців повідомляти про «Головний бот розвідки» своїм рідним, друзям та знайомим на тимчасово окупованих територіях», — закликали в ГУР МО.

Читайте також: Психологічна допомога: чому це важливо та як організувати в громаді

Про бот

Головний бот розвідки (t.me/gur_official_bot) — це офіційний канал зв’язку жителів тимчасово окупованих територій України, усіх, хто хоче боротися з окупаційним режимом та небайдужих громадян, з Головним управління розвідки МО України.

Кожен користувач боту під час передачі інформації отримує базові інструкції з безпеки. Необхідно їх детально вивчити та дотримуватися.

Нагадаємо, хакери ГУР атакували програму керування дронами росіян.

Також ми розповідали, як розвідники ГУР знищили ракетний катер ворога «Івановєц».

Малюнок: ГУР МО/телеграм.

Читати далі

Суспільство

«Пам’ятайте – ви не одні». Як люди з травмами спини допомагають одне одному адаптуватися до нового життя

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту журналістики рішень. Ми створили його для людей, які постраждали від мінно-вибухових травм.
Тут розповідаємо історії українців, які втратили кінцівки чи отримали інші тяжкі поранення, щоби люди з такими випадками знали — в їхній унікальній ситуації є вихід.

Ці історії можуть стати прикладом для держави та волонтерів, аби виробити системні рішення для людей, життя та тіло яких змінилося внаслідок війни.

Понад рік Іван Батрак з Донеччини лікується від мінно-вибухової травми спинного мозку та проходить реабілітацію у Львові. За цей час чоловік, який раніше працював шахтарем, почав вивчати новий фах – інструктора першого контакту, аби допомагати людям з ураженнями спинного мозку.

На прикладі роботи ГО «Група активної реабілітації» ШоТам розповідає, як працюють групи самодопомоги, що об’єднують людей з травмами.

Отримав травму спини під час обстрілу міста

Шахтар Іван Батрак жив у Покровську Донецької області. У лютому 2023 року під час обстрілу міста російськими збройними силами чоловік отримав травму хребта й спинного мозку.

Санітарна авіація доставила його до Дніпра, де чоловіку прооперували хребет і поставили спеціальну металеву конструкцію. Після цієї операції Івана Батрака за програмою «Лікарі без кордонів» перевезли до Львова, де він лікується й досі. 

Іван Батрак у модульному містечку у Львові, де зараз проживає. Фото: ШоТам

«Не залишайтеся з проблемою сам на сам»

Нещодавно чоловік потрапив до табору від громадської організації «Група активної реабілітації», яка допомагає людям з ураженнями спинного мозку. У цьому таборі з Іваном працюють люди, які також мають травми спини – фахівці першого контакту. Вони знайомляться з пацієнтами та розповідають про свій досвід, а також про те, як жити з травмою.

Зараз Іван мешкає в модульному містечку від «Групи активної реабілітації», яке адаптоване під потреби людей з інвалідністю: зокрема, санвузли та в’їзди доступні для крісел колісних. Від організації чоловік отримав власне крісло колісне й індивідуальні гігієнічні засоби. 

«Група активної реабілітації» понад тридцять років допомагає своїм пацієнтам на шляху від перебування в лікарні до адаптації в кріслі колісному – навчає людей обслуговувати себе, коли частина тіла є паралізованою. 

Карина Кардаш, лідерка ГО «Група активної реабілітації». Фото: ШоТам

«Ми намагаємося давати людині повний супровід, щоб вона могла повернутись у звичне оточення та жити повноцінне яскраве життя. Організовуємо терапевтичні прогулянки, спільний похід у кіно, театр чи кав’ярню. Основний сенс у тому, аби мотивувати людину виходити до інших людей, бо після травми це дуже некомфортно», – розповідає лідерка громадської організації Карина Кардаш.

За словами Карини, людям з травмою найскладніше бачити, як оточення сприймає їх по-іншому на кріслі колісному, а ще складно долати постійні бар’єри, пересуваючись, тому частіше люди обирають просто залишатися вдома.

«Пам’ятайте, що ви не одні, і завжди можна знайти для себе підтримку від тих, хто готовий її надати. Не залишайтеся з проблемою сам на сам», – каже Карина.

Найважливіше моральна підтримка

З Іваном Батраком в організації познайомилися, коли той ще перебував у лікарні. Його відвідав тренер-наставник, який теж пересувається на кріслі колісному, та розпочав з Іваном роботу. 

«Ми вчили Івана пересідати на крісло колісне, підібрали його разом з фахівцями лікарні та супроводжували чоловіка під час реабілітації в таборі протягом десяти днів – там він міг поспілкуватися з тими, хто має такі ж ураження спини. А потім ми запропонували Івану долучитися до команди інструкторів першого контакту», розповідає лідерка ГО «Група активної реабілітації».

Місяць тому чоловік почав навчання на інструктора першого контакту, аби допомагати людям, які мають травми спини, як і він сам. Його робота полягатиме в тому, аби познайомитися з людиною, поспілкуватися про травму, дізнатися стан ураження та пояснити, як відбуватиметься лікування та реабілітація. 

Іван Батрак самостійно пересідає в авто з крісла колісного. Фото: ШоТам

«Найважливіше те, що я маю підтримати людину морально, показати, що насправді не все так погано, і з усім можна впоратись. Я маю так допомогти, аби людині було простіше в цьому стані за межами лікарні та щоб вона не розгубилася за будь-якої ситуації», — ділиться Іван.

Матеріал створено в партнерстві з ПРООН в Україні за фінансової підтримки Уряду Японії. Серію публікацій реалізують в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною».

Читати далі