Суспільство
Я не біженка, я – українська дизайнерка. Як Відана Блонська популяризує українське мистецтво за кордоном
Відана Блонська – українська дизайнерка, яка через війну була змушена покинути домівку та разом із сином переїхати до Польщі. У Варшаві їй радили влаштуватися кур’єркою в Glovo або касиркою в супермаркет Biedronka. Та замість цього засновниця бренду Vidana відновила власну справу, якою займається вже 6 років.
Сьогодні Відана разом із мамою створює етноодяг та популяризує українське мистецтво за кордоном. Її клієнти – це діаспоряни з США та Європи, а нова команда також складається з українок. Свою історію дизайнерка розповіла ШоТам.
Відана Блонська
Українська дизайнерка, засновниця бренду Vidana
Після 24 лютого разом із сином виїхала до Польщі, де відновила свій бізнес та продовжує популяризувати українську культуру за кордоном
Заграва
24 лютого я була вдома в Крюківщині, це Бучанський район. Подзвонила мама. Кричала, щоб я звідти їхала. Близько 6 ранку телефоную татові мого сина, прошу, щоб відвіз мене з 6-річним сином до батьківського дому.
Ми зібрались за кілька хвилин. Я розуміла, що йде небезпека, в мене стояли наплічники, проте порожні: я до останнього намагалася думати, що це не так. Зібрала, що могла, і ми поїхали до мого рідного міста ー Жашкова, 140 км від Києва. День побули там. Вночі я почула, що щось летить, зрозуміло, що цивільні літаки не літають. Треба рятувати дитину. Вона не може розвиватися в таких умовах.
Мій син активний, йому потрібен рух, однолітки. Треба було щось робити, але їхати на захід України не хотіла. Там і без нас місця не було, і так само вили сирени. Тому наважилася їхати за кордон. Ніхто не був у захваті від мого рішення, мене підтримало кілька найближчих людей.
Страшно. Затори. У кожній області моніторю, чи ніде нічого не прилетіло. Небезпечно скрізь. На адреналіні я не спала, не їла… Певне, з тиждень я не відчувала такої потреби.
Ми перейшли українсько-угорський кордон. Стояли 8 годин на холоді з дитиною. У Польщі нас чекали родичі, у яких ми зупинилися на тиждень. Вони живуть у Вроцлаві, але там я залишатись не хотіла. Місто гарне, але не для мене. Мої друзі, які вже давно живуть у Варшаві, кликали мене до себе. Я до останнього відмовлялася, адже Варшава дорога. До того ж, усі біженці з України їдуть у великі міста. Та друзі наполягали: інші люди вірили в мене більше, ніж я сама.
Були дні, яких я навіть не пам’ятаю
Коли ти переступаєш лінію кордону, то просто множишся на нуль. Ти ніхто. Я свідомо це зробила. Найімовірніше, найближчі кілька років я не повернусь. Якщо вже пішла на цей крок, то це не просто перечекати. Це новий етап у житті. Я розуміла, що буду залишатимусь надовго.
Перше, що я почула, – можу піти на роботу в доставку Glovo, Bolt чи ще кудись. Знайомі хотіли допомогти мені, давали поради, складали резюме, намагалися знайти що-небудь без знання мови. В Україні я офіційно зареєстрована, платник податків. Людина, яка є творцем, митцем, артистом, чує, що має йти в Glovo. Так не може бути. Я була зла. Ця злість, напевно, перший час керувала мною та змушувала рухатись далі.
Друзі допомогли влаштували сина до школи, в мене з’явився час. Перший місяць ми жили в них, вони щодня витирали мені сльози, заспокоювали, купили антидепресанти, на яких я протрималась практично місяць. Були дні, яких я навіть не пам’ятаю. Траплялись панічні атаки, зриви, на фоні яких ставались сильні мігрені. Я сліпла на одне око або глухла на вухо. Цей біль приковував мене до ліжка.
Замість роботи в супермаркеті відновила власну справу
Через кілька тижнів у Варшаві я зрозуміла, що в доставку не піду, а на касу в Бєдронку (Biedronka, мережа супермаркетів в Польщі, ー ред.) мене не посадять. Я не знаю мови і зірвала собі спину та зіпсувала зір, коли будувала свій бренд і вишивала ночами. Отже, мені треба продовжувати своє. Те, на що я вже поклала здоров’я і час. Вдома в мене була студія етноодягу.
Матеріалів я не взяла, а мама, яка є моїм модельєром, на той час була в Україні. Вона ідеальна в створенні одягу, але при цьому – вразлива. Через війну ніби заклякла. Творча людина не може працювати в таких умовах.
У найближчому стоковому магазині я придбала кілька лляних сорочок. На щастя, вмію обирати одяг. Купила фарби для тканин, пензлики. З цим клуночком прийшла до друзів і заявила, що починаю працювати.
Розмалювала першу сорочку, другу, потім – десяту, двадцяту. Десь через місяць до Польщі приїхала моя мама. Зараз вона живе та творить у східній частині країни, ми знову працюємо, як в Україні: вона шиє і надсилає мені на розмальовку чи вишивку.
Створили першу мініколекцію. Потім я попросила, аби мені відправили продукцію зі студії. Чесно кажучи, я вже морально попрощалася з нею, адже магазин в Бучанському районі. На щастя, вироби вціліли.
Принципово не співпрацюю з російськими шоурумами
Усі роки моєї роботи були спрямовані на західний ринок, тобто діаспору (Канада, США) та країни Європи. Загалом це іноземці, які цікавляться етнічною культурою України. Люди знаходять мене на пінтересті, там акаунт має мільйонні перегляди на місяць.
Мої колеги-дизайнери дивувались, чому я принципово відмовляюсь відправляти речі на росію та співпрацювати з російськими шоурумами, хоча таких пропозицій було чимало. Я ходила на Майдан. Знаю, що таке втрачати друзів на війні. Вона триває вже багато років, не тільки з 24 лютого. Моя позиція принципова. Коли я виїхала – не втратила свою аудиторію. З’явилися лише плюси. Тут швидка доставка, є все, що потрібно для роботи.
Під час перетину кордону було відчуття липкої злості
Я не біженка, не оформлювала жодних статусів. Не потребую допомоги для біженців. Я не приїхала сюди, бо це було моє рішення… Тут така тонка грань. Я приїхала шукати безпечне місце для дитини та з надією розвиватись і творити. Жодного разу не стояла в чергах за гуманітаркою. Натомість мені треба умови для роботи, можливість зняти житло, щоб дитина ходила до школи, щоб я була на рівні з тими, кому не довелося переживати стрес через вимушений переїзд.
А винайняти житло тут нелегко. Особливо, коли ти українка, приїхала після 24-го і в тебе дитина. Поляки не хотіли здавати в оренду, думали, що зараз поселять нас, а потім, якби в мене не було грошей, то, згідно з місцевим законодавством, вони не мали б права мене виселити. Звісно, я їх теж розумію. Проте як ти доведеш, що в тебе є дохід? У мене лише закордонний паспорт, і в ньому вписана дитина. Та мені пощастило: друзі допомогли винайняти житло.
Я вибрала Варшаву, бо вона чимось схожа на Київ. Я там вчилася і прожила більше 10 років. Варшава нагадує Київ темпом. Вона дорога і переповнена. Але багато українців вже повертаються додому. Хтось фінансово не витягує, хтось не може знайти роботу, комусь психічно важко, бо вдома сім’я, чоловіки.
З молодшим поколінням я спілкуюся тут англійською, зі старшим бувають проблеми. Але деколи це добре, що я не розумію мови. У нашому будинку живе бабця, яка ненавидить українців. Завжди щось буркоче в стилі «коли ви вже повернетеся додому».
Дійшли руки до офіційного оформлення. Я не люблю працювати нелегально, в мене огида до такого підходу. Звикла, що все офіційно. Спочатку вагалася, чи вийде в мене. Зараз розумію, що справи йдуть добре.
В Україні я досі ФОП. Коли перетинала кордон, у мене було відчуття липкої злості: я вивожу з країни себе, свій творчий ресурс, потенціал і свою дитину.
Шкільні питання мене більше не хвилюють
Син вдома ходив у перший клас, тут прийняли до зерувки (нульовий клас – ред.). Він там з 7:30 до 16:30. Йому подобається. Це одна з причин, чому я не планую повертатись найближчі роки. У нього, звісно, напружений досвід: нова мова, менталітет, діти. Він став такий дорослий за цей час. Вже говорить польською. Дитина швидко адаптувалась.
В Україні все було не так. Уроки з 08:00 до 12:00, потім мені треба було організувати групу продовженого дня, бо в мене бізнес, я не можу сидіти з дитиною. Я хороша мама, коли я попрацювала і коли моя дитина проводить час нормально – займається творчістю, іншими речами, які я забезпечую.
Забирає його няня, також українка. Вони разом граються, а я можу спокійно налагодити свою роботу. Харчування, ставлення до дітей ー є багато моментів, які тут спрощують мені шкільні питання. Нема такого, що телефонують і кажуть: «Здайте 300 грн на штори». Це мене тішить. Сподіваюся, що в Україні теж так буде.
Мій бренд народився з однієї сорочки
У декреті я нервувала, що деградую, тому вдома малювала портрети на замовлення. Якось мама пошила для мене лляну сорочку. Вона часто що-небудь шила мені. Я не люблю одяг, але мама вірила, що колись я одягну щось гарне. Подаровану сорочку я розмалювала і продала. Попросила маму пошити ще. З’явилися замовлення, студія, помічниця, офіційне оформлення, виставки.
У Польщі масштаби роботи збільшились, може бути 50 замовлень на тиждень, а може – 30, по-різному. Тому тут я вже знайшла дівчат з України, які допомагають з вишивкою та розписом. Також в мене є СММ-ниця, я працювала з нею раніше, як з моделлю, а після повномасштабного вторгнення запропонувала повноцінну роботу. Недавно подумала, скільки людей мені допомагають: зараз 5 чи 6 людей частково виконують роботу, якою я займалася сама.
Я ніколи не копіювала традиційний стиль. Але спостерігаю, як дизайнери копіюють мене. Одна з таких ситуацій змусила мене зареєструвати торговельну марку. Тепер чекаю підтвердження сертифікату, щоб подати в суд – за все треба платити.
В Європі авторське право працює чудово. І це чергова причина, яка мене заспокоює. Звісно, я сумую за домом. Мені не вистачає Києва, але є моменти, які життя дає для розвитку.
Читайте також: Вишиванка на День Незалежності: 8 українських модних етно-брендів
Мрії вже не ті
Я експресивна людина, агресивна та запальна. Мій характер змушує направляти енергію в два русла: музику і тепер вже бізнес. Раніше – в те, що я малювала. Але зараз я практично не малюю, більше займаюся менеджментом всіх процесів.
В Україні я мріяла вступити до музичної академії, готувалась, записалась на ЗНО. Я граю на фортепіано і трохи на гітарі. Створюю та виконую пісні. Як приїхала сюди, зрозуміла, що кожен день вже сам по собі мрія. Ти вже живеш, і в тебе все добре. Маєш плани, щось робиш, в тебе щаслива дитина.
Розмовляла Христя Гарбіч.
Тарас Яремій у новому випуску «PromПрокачка» завітав до йогині Світлани. Команда шоу оновила інтер’єр у маленькій однокімнатній квартирі героїні, а ведучий наважився постояти на цвяхах.
Йога на тлі війни
Світлана – йогиня, мама 4-річної Марії та дружина військового-добровольця. Жінка живе, працює та виховує доньку в однокімнатній квартирі. Попри постійний стрес, тісні квадратні метри й шум, вона не втрачає сили.
За словами Світлани, саме йога стала для неї точкою опори з початку повномасштабної війни — інструментом, що допомагає зберігати спокій і тримати ментальний баланс. Тепер вона ділиться цією практикою з іншими жінками, коли проводить онлайн-заняття, навчає працювати з тілом і диханням, розслаблятися після важких днів.
Читайте також: Продовжує допомагати побратимам: як в автомайстерні облаштували робоче місце для ветерана з інвалідністю (ВІДЕО)
Особливе місце в її практиці посідає донька. Світлана залучає Марію до занять, щоб із дитинства йога стала для неї природною частиною життя й внутрішньої опори.
Місія шоу
У шоу PromПрокачка має на меті повернути людям відчуття дому в непростий для країни час і розповісти їхні історії через простір, у якому вони живуть. Кожна серія — це особиста історія, інтер’єрна трансформація та маленьке нове життя в межах кількох квадратних метрів.
«Коли я вперше зайшов до її квартири, зрозумів: комфорту тут не вистачає, але є щось важливіше — світла, тепла енергія. І саме її ми хотіли підкреслити нашим оновленням»? — ділиться Тарас Яремій. Ведучий зауважив, що Світлана одна з тих жінок — сильних, глибоких, які щодня самостійно тримають тил, виховують дітей і водночас знаходять сили допомагати іншим.
Під відео закликають долучатися до збору «Дронопад», що триває у партнерстві з БФ «Повернись живим».
Нагадуємо, що дев’ятьох дітей повернули з ТОТ в Україну.
Фото надали творці шоу
Суспільство
Допомогли зупинити іноземні поставки ворогу, арештувати накрадене, списатися важкохворим — це мізер результатів роботи «Слідства.Інфо», про які говоримо в новому випуску подкасту «А шо далі?» про реальний вплив незалежної журналістики.
У гостях студії «ШоТам» головна редакторка «Слідства.Інфо» та військова репортерка Анастасія Станко, а з нею +1. Донечка Насті Іванка всі 50 хвилин або тихенько слухає розмову про роботу на фронті, або спить під колискову про викриту елітну нерухомість держслужбовців та перевірки НАБУ у фігурантів.
Читайте також: «А шо далі?»: ШоТам стартує новий подкаст про вплив незалежної журналістики на суспільство
У подкасті згадували дива на війні, суддів, «покарання службою», допуски журналістів і незмінну правду, яку хочуть зробити змінною. Анастасія розповіла, як воєнкорила вагітною, згадала «перли» своїх героїв і роботу з іноземними медіа.
Підтримуйте команду ШоТам, аби бачити більше подібного контенту.
Нагадуємо, що попри поранення і втрату зору український ветеран веде кулінарний блог і надихає інших (ВІДЕО).
Суспільство
Ми прагнемо надихнути прикладом, аби інші підприємці долучалися до цієї державної програми.
Після поранення на фронті Руслан Задорожний шукав нову роботу, аж тут йому запропонували посаду адміністратора в СТО. Завдяки державній компенсації власниця майстерні облаштувала для ветерана зручне робоче місце, і тепер він може впевнено виконувати свою роботу.
Знайшов нову роботу
До повномасштабної війни киянин Руслан Задорожний працював менеджером в інтернет-магазині. Та коли на власні очі побачив, як росіяни руйнують українські міста, — не зміг залишатися вдома. У листопаді 2022 року Руслан пішов на фронт гранатометником.
Після року служби потрапив під ворожий обстріл на Куп’янському напрямку:
«Ми відбивали черговий штурм, і я повертався в бліндаж. Побачив, як на мене — це буквально в долю секунди відбулось — летить граната з АГС — ВОГ. Було пряме влучання в руку, й уламки потрапили в ногу».
Руслан отримав тяжкі поранення та втратив руку. На лікування й реабілітацію знадобилося півроку, а опісля він почав шукати нову роботу. В якийсь момент Русланові запропонували вакансію на СТО.
«Я шукав СТО для своєї автівки. Приїхав сюди, мені все тут сподобалося. Розговорилися про роботу, і мені запропонували вакансію майстра-приймальника. Мене зацікавило саме це СТО ідеєю — те, що це допомога військовим, і тут збирають, ремонтують військові автівки. Я вирішив залишитися».
Облаштували робоче місце для працівника з інвалідністю й отримали компенсацію
Співвласниця автомайстерні Марія Ксьондзик з 2022 року передавала автівки на фронт. Згодом виникла потреба в ремонті машин, тож вона з партнерами відкрила в Києві СТО.
«Щоб відповідати за якість машин, які ми передаємо, потрібно контролювати й сам ремонт. Ми закриваємо повний цикл для військових — від збору донатів на ремонт авто до, власне, повного ремонту автомобіля. За весь час відремонтували вже понад 500 фронтових авто», — розповідає Марія.
Роботи було чимало, тож, аби розвантажити майстрів, Марія планувала найняти майстра-приймальника, який узяв би на себе якісний процес прийому авто та їх супровід. Якраз тоді на СТО для технічного обслуговування власного автомобіля і приїхав Руслан.
Прийшовши до Центру зайнятості, Марія та Руслан дізналися, що держава компенсує витрати на облаштування робочого місця для людей з інвалідністю. Так власниця майстерні придбала для працівника техніку й оформила відшкодування:
«Ми облаштували для нього зручне робоче місце: купили ноутбук і принтер. Компенсація покрила всю суму — ми витратили близько 76 тисяч гривень. У Центрі зайнятості нам допомогли оформити всі документи».
Тепер ветеран приймає автівки на ремонт, а до того ж, привчившись працювати за ноутбуком лівою рукою, заповнює документи.
На новій посаді Руслан планує набратися досвіду та з часом відкрити власне СТО.
Інформаційна кампанія щодо державної програми компенсації за облаштування робочих місць для людей з інвалідністю реалізується Програмою розвитку Організації Обʼєднаних Націй (ПРООН) в рамках проєкту «Протимінна діяльність в Україні» на запит Міністерства економіки України за участі Державної служби зайнятості та за фінансової підтримки Уряду Республіки Корея.
