Свого першого голуба Валеру вона побачила в закинутій квартирі майже бездиханним пташеням і врятувала. А другого — Юру — знайшла на вулиці зі зламаним крилом. Тепер дівчина веде блог про життя з вуличним птахом та розповідає, як їм важлива людська допомога. З початком повномасштабного вторгнення Марія створює провокативні арти та прикраси з посліду своїх голуба та папуги, аби привернути увагу світу, зокрема, і до подій в Україні.
Як буквально використовувати послід птахів і робити з цього соціальне мистецтво та як арт-активізм може змінити світ, розповіла для ШоТам художниця з псевдонімом Misha Kush.
Любов до птахів проявилася ще з дитинства
Я народилась у Києві, але більшу частину свого дитинства провела в селі. У бабусі завжди було велике господарство, а особливо багато курей, качок і гусей. Щоразу, коли ми купували нових курчат, бабуся дозволяла мені гратися з ними, тож вона помічала моїх улюбленців зеленкою, і так я могла відшукати серед 40 курочок своїх. Вони швидко приручалися та навіть виконували деякі команди. Ба більше: коли курчата хворіли, моя бабуся вчила мене їх лікувати, а саме того, які таблетки використовувати та в яких пропорціях. Також у мене завжди були папуги.
В якийсь момент у мене неочікувано з’явився перший голуб. Мій батько не брав участі у моєму житті, бо був залежним від алкоголю. Тому ми досить рідко з ним спілкувалися. Одного дня мені зателефонував двоюрідний брат та повідомив, що він помер. Мені дісталася від нього квартира. Про цей спадок я так і не дізналася б, якби не колектори. Виявляється, на квартирі був борг 70 000 грн у ЖЕКу, який хотів її вилучити. Та поки я займалася приватизацією квартири за півтора роки в ній завелися голуби.
Про цю новину я дізналася від сусідів, які й попросили приїхати перевірити квартиру. Приїжджаю — а там відчинене вікно. Я взяла ліхтарик, увійшла в туалет, а там за дверима побачила гніздо. У ньому лежали два померлі голуби та один, який ще дихав. То був мій Валера — так його згодом назвала. Полишити це маленьке пташеня я не могла, тому вирішила врятувати, але знайти лікаря-орнітолога виявилося ще тим завданням із зірочкою. Багато людей радили просто викинути голуба в смітник, буцімто він може бути заразним. Спочатко ситуація викликала в мене паніку, адже я не знала, що робити. Та мені вдалося знайти фахівчиню, яка працювала в Київському зоопарку, і вона змогла допомогти врятувати Валеру.
Тоді вона не лише вилікувала його — вона розвінчала міф про те, що голуби можуть бути заразними. Мій Валера був маленькою тендітною пташечкою, яка боязливо літала по квартирі. Та з часом я почала відчиняти пацану балкон, щоб він вчився літати, і він завжди повертався до мене. Але одного дня так і не прилетів додому. Я його шукала, кричала: «Валеро, ти де?». Люди вже питали: «Ви кого шукаєте? Брата?». Та він знайшов свою зграю. Більше я його так і не бачила.
Голуб Валера
Валера полетів, а я почала створювати арти
Свою першу серію картин я присвятила саме йому — уявляла, як Валера ніжиться на Балі, в Амстердамі, або як стоїть за діджейським пультом. Друзі кажуть: «Класні ідеї! Роби арт-виставку». Виявилося, що в Україні взагалі є серйозна проблема з притулками для птахів. Особливо це стосується птахів-інвалідів. Я знайшла лише декілька притулків, але вони розташовані в окремих областях, і це цілком ініціатива місцевих жителів, які самостійно будують клітки біля своїх будинків і допомагають птахам. Мені вдалося познайомитися з волонтерами з Житомирщини, які опікуються понад 200 птахами-інвалідами — деякі з них червонокнижні. Вони розповіли, що за законом України в нас дозволені притулки тільки для свійських тварин і деяких видів диких, натомість утримувати хижих і червонокнижних птахів заборонено.
Тож мій головний меседж у картинах — це привернути увагу людей до захисту птахів-інвалідів, бо, як виявилося, багато хто й не знав, що закон України обмежує їхні права на лікування. Та цим бідолашним птахам банально немає, де законно перебувати в притулках.
Квартиру, яку отримала в спадок, я продала. Розрахувалася з батьковим боргом, частину вклала в нове житло, а решту 2000 доларів вклала у свої картини. Я самостійно зробила рамки, використовуючи матеріали, які під ультрафіолетовим випромінюванням світяться навіть вночі, ще витратила на деревину, шпаклювання та фарбування.
Робити «гівняний мерч» цілком реально
Потім я створила мерч до картин — футболки та чашки з принтом посліду. Пам’ятаєте, як з дитинства нам казали: «Якщо голуб тебе обгидив, то це до грошей»? І знаєте, це працює. Саме тому ми з голубом Юрою почали робити «гівняний мерч», тож ти носиш футболку з гівном, щоб буквально притягувати гроші. Свою першу виставку картин я провела на Арт-заводі Платформа на фестивалі «Білі ночі». Була вражена, але люди купили мої картини та мерч. З того часу я почала розвивати свій бренд «Валера», який назвала на честь свого першого голуба.
Кожне замовлення я пакую в коробку з-під піци й додатково кладу корм для птахів, аби хтось із вас міг нагодувати Юриного братана.
Свого другого голуба я знайшла на вулиці
Тепер я живу з голубом Юрою, якого знайшла біля свого будинку. У мене є ритуал — зранку годувати пташок. Та одного разу я помітила пораненого голуба, який був окремо від зграї. У нього було зламане крило. Він був дуже наляканий і постійно намагався від мене втекти. За декілька днів він прийшов до мого під’їзду. Я подумала, що це доля, тому взяла кофту й почала його ловити, бо коти могли б з’їсти голуба. Далі лікувала Юру, але, на жаль, крило не вдалося відновити, бо воно вже зрослося неправильно. Нині він не може літати на велику висоту.
А взагалі сизі голуби раніше були домашніми тваринами, які повністю залежать від людини. Колись завдяки їм — ми виживали або передавали послання. Але тепер їх ненавидять. Чому? Так сталося, що вони почали жити в містах, і тепер ми маємо про них піклуватися, навіть якщо самі ми, люди, живемо в часи повного абсурдного гівна в суспільстві, коли люди можуть вбивати одне одного. Робити такі доволі провокативні арти з посліду я почала у Швейцарії, куди тимчасово переїхала з початку війни.
24 лютого я відразу не зрозуміла, що сталося. Але коли побачила великі черги людей, то поспішила швидко купити клітку для голуба на випадок евакуації, бо в мене не було маленької клітки, яка б помістилася в машину. Коли я зайшла в зоомагазин, то зовсім не побачила кліток, окрім як для хом’яків, тож довелося купити таку, щоб перевезти Юру. Помістила свого песика, 2 папуг і голуба в автівку, і ми евакуювалися. На дорогах затори були всюди, навіть у полях, де ти взагалі їх не очікуєш. 40 годин я перебувала за кермом. Спочатку мій маршрут був до Мукачева, але туди не доїхала. Я поїхала на Чернівці та через Румунію виїхала до Швейцарії.
Переживала весь час, щоб мене з голубом пропустили через кордон. У мене тоді навіть на собаку паспорта не було. Та кордони відкриті були й для тварин, тому мені вдалося виїхати зі своїми улюбленцями. А ось моя мама до останнього залишалася під Києвом в окупації. Вивозити її довелося дистанційно — це було вкрай важко, але мені вдалося, в цьому мені допоміг мій друг. Так мама пробула в Цюріху зі мною місяць, а щойно звільнили Київську область — поїхала садити картоплю. Натомість я почала відновлювати роботу над своїми артами, та тепер вони «кричали» про війну в Україні. Якщо перша серія моїх картин була створена в жартівливій формі, то другу серію я почала робити провокативним артом з Юриного посліду. Відверто кажучи, цим артам і папуга допомагав:) Бо я б ці картини довго робила. А так мені вдалося за рік зібрати посліду.
Картини з посліду — це виклик суспільству
У Цюриху мені вдалося за 170 франків представити свої картини на виставці «Кунст Лабор». На одній з картин я лайном написала «No War!». Потрібно було нагадати людям, що війна триває, і треба її зупинити. Багато хто з відвідувачів виставки вважав, що мої картини — з мармуру. Та коли дізналися, що вони з посліду — були шоковані. У Швейцарії з 2023 року заборонено годувати голубів на вулиці, але й тут є місцеві активісти, які борються з цією проблемою.
У деяких містах їх просто вбивають через велику популяцію. Проте у деяких регіонах це питання вирішили за допомогою волонтерів, які замінюють яйця в гніздах на штучні, а якщо в гнізді вже є пташенята, їх віддають для годування їжаків та інших тварин у зоопарку — це є повністю природним процесом. Крім того, у Цюриху також проводять відстріл голубів раз на рік на площі міста.
Ювелірка з посліду — гарний подарунок
Далі я почала робити прикраси, але вже не просто з принтом, як на футболці, а зі справжнім голубиним послідом. У Цюриху є один цікавий магазин з б/у речами, і я помітила там набори для виготовлення брошок і кліпс. Подивившись на них, я подумала, що це може бути чудовий подарунок для моєї мами, яка дуже сумує за своїм улюбленим песиком — можливо, я зроблю брошку з фотографією нашого собаки, заливши її епоксидною смолою.
Але, коли вчергове прибирала за своїми птахами, я подумала: «Ну скільки вже можна це прибирати? А що, якщо використати послід для цієї форми і залити епоксидною смолою?». Я спробувала й була просто вражена результатом. Щоправда, це не вийшло відразу — довелося провести кілька експериментів. Якщо просто залити епоксидною смолою, то прикраса стає не такою, як треба: виникає реакція, і смола закипає та стає мутною. Потрібно було правильно обробити річ.
Але після перших невдалих спроб я зрозуміла, що з цим можна працювати. І коли нарешті досягла бажаного результату, послід дійсно нагадував мармур. «Гівняна біжутерія» — це умовна назва. Надалі я планую робити вироби зі срібла та золота.
Щиро кажучи, я це робила просто для розваги. Можливо, для людей, які бояться голубів, хоч я не розумію, чого вони бояться. У мене є підписники, які кажуть: «Ой, я подарую їх тещі», або: «У мене є знайома, яка боїться голубів, тож я подарую їй, і потім буду казати, що це просто незвичайний подарунок. А за кілька років розповім, з чого він зроблений».
Зараз я активно підтримую наших хлопців на передовій
Зараз я активно підтримую наших хлопців на передовій, і зібрані кошти від продажів своїх картин і мерчу віддаю на потреби армії. Також віддаю частину коштів і з власної кишені. З Юрою ми продовжуємо представляти картини на благодійних виставках: як у підтримку наших ЗСУ, так і для донесення свого соціального меседжу про проблему притулків для птахів. Я прагну привернути увагу до них, як до прекрасного. Допоки ви не знаєте, з чого ці картини зроблені, ви будете вважати їх просто мистецтвом, та щойно дізнаєтесь, якими «фарбами» створений арт, ви в цьому побачите відразу. Ось так ми в суспільстві звикли бачити прекрасне в пташці зовні, але вони викликають у нас огиду, коли нам кажуть, що від них можна заразитися. Але ж правила гігієни ніхто не відміняв!
Всупереч багатьом упередженням, міські голуби не переносять більше хвороб, ніж синиця чи дрізд. Більшість патогенів, якими вони заражаються не становлять загрози для людини, що вже давно доведено численними дослідженнями, зокрема Інститутом Роберта Коха . Ба більше, тісний контакт і спільне проживання з кішками та собаками може бути «небезпечнішим», ніж ризик передачі хвороби від голуба. А ще їхній послід не завдає шкоди будівлям. Про це йдеться, зокрема, у звіті 2004 року TU Darmstadt та Баварським бюро охорони пам’яток. Будинки переважно руйнуються через вуглецеві викиди.
Сережки з посліду
Також я веду свій ТікТок, де розповідаю про життя голубів. Часто в коментарях люди мені пишуть, мовляв, голуби харчуються на смітниках і можуть бути переносниками різних інфекцій. Але чому вони їдять на смітниках? Бо їм немає що їсти, особливо взимку.
Тому не забудьте сьогодні погодувати пташок, поки наша природа ще тільки розквітає.
Проєкт для психологічної підтримки ВПО із Донецької області запрацював у трьох центрах: у Рівному, Тернополі та Івано-Франківську.
Про це повідомили в Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.
Ініціативу запустив благодійний фонд «ЯМаріуполь». Організатори вказують, що у межах проєкту люди зможуть покращити свій психологічний та емоційний стан і краще адаптуватися у нових регіонах.
У центрах переселенці зможуть відвідувати групові сесії, заняття з арттерапії та музикотерапії, а також приєднуватися до виїздів на природу.
Разом із тим фахівці проводитимуть культурні й освітні заходи для ВПО, а також майстер-класи з технік саморегуляції та розвитку емоційної стійкості.
Організатори очікують, що проєкт може охопити понад десять тисяч людей різного віку.
Ініціативу реалізує БФ «ЯМаріуполь» у межах проєкту «Допомога ВПО в Західному регіоні через місцеві партнерства» спільно з БФ «Крила надії» й за підтримки Міністерства внутрішніх справ Чехії та програми «Допомога на місці».
Раніше ми писали про те, що «Громади зобов’язані допомагати переселенцям»: як на Чернігівщині підтримують тих, хто втратив дім.
Дебютний трилер Дениса Тарасова «БожеВільні» продовжує привертати увагу глядачів. За три тижні прокату стрічка зібрала понад 4,1 млн грн, а її подивилися більше ніж 26 тисяч людей.
Про це повідомили у Державному агентстві з питань кіно.
Про що фільм?
«БожеВільні» занурює глядачів у похмуру реальність каральної психіатрії в СРСР 1970-х років. Головний герой, Андрій, потрапляє до психіатричної лікарні через захоплення забороненою західною рок-музикою. Перед ним стоїть непростий вибір: співпрацювати з КДБ чи розкрити правду про тортури, які переживають ув’язнені.
Відео: FILM.UA Group
Нагадаємо, що орган із труб і уламків ракет звучатиме на вокзалі у Львові.
Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
У Бобровицькій громаді на Чернігівщині зараз живуть понад 2 тисячі переселенців. Крім житла, роботи, гуманітарки та допомоги з документами, ці люди потребують психологічної підтримки, тому влада у співпраці з благодійниками створила для них безкоштовний соціально-психологічний простір.
директор центру надання соціальних послуг Бобровицької сільської ради.
Уся допомога є безкоштовною
Наш соціально-психологічний простір створений на базі місцевого центру надання соціальних послуг. З втіленням цього проєкту нам допомогла благодійна організація «Право на захист». Усі послуги простору безкоштовні.
Крім як по психологічну допомогу, переселенці приходять до нас із різними питаннями. От днями чоловік з інвалідністю із Запорізької області звертався щодо ремонту електрики в будинку, куди його заселили. Інша сім’я живе в будинку, де немає газу, тому потрібно допомогти з дровами, адже стало холодніше. Ми стараємося всім допомогти, чим можемо — надаємо продукти, постіль, теплий одяг, через благодійників дістаємо ліки, допомагаємо оформити документи.
Центр соціальних послуг Бобровицької сільської ради. Фото: ШоТам
Геннадій Іванюк
виконувач обов’язків голови Бобровицької міської ради Чернігівської області
«Ми хочемо, аби їм було в нас комфортно»
Наша Бобровицька громада має значну допомогу від Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» — матеріальну підтримку, а також тренінги для фахівців. Нам допомагають відновитися після бойових дій, адже росіяни окупували 9 сіл громади та знищили понад 160 будівель.
Проєкт виділив нам багато необхідної техніки: пересувні фари для роботи вночі, екскаватор для ремонту доріг, а також чотири дробарки для переробки деревини. Тепер ми безкоштовно забезпечуємо переселенців дровами, аби вони могли опалити своє нове житло.
Їхні діти навчатимуться у відновленій опорній школі, адже «ГОВЕРЛА» фінансує там ремонт і допомагає створити бомбосховище. Проте не менш важливим є й моральний стан переселенців, тому ми створили для них соціально-психологічний простір. У майбутньому хочемо виділити під нього окреме приміщення та найняти на роботу більше фахівців.
Геннадій Іванюк і Михайло Ділок спілкуються про розвиток соціально-психологічного простору. Фото: ШоТам
Вважаю, що громади зобов’язані допомагати переселенцям знайти житло та роботу, адже ці люди втратили свій дім. Ми хочемо, аби їм було в нас комфортно, і щоб вони не мусили їздити по інших містах у пошуках житла.
Марина Бушеленко
психологиня соціально-психологічного простору у Бобровицькій громаді
Люди часто бояться психологів, але ми хочемо допомогти
Я — дружина загиблого воїна, мама та психологиня, яка щось робить, аби допомогти іншим. Коли люди покидають свій дім і переїжджають у нове середовище, вони не знають, що на них чекає.
Ми зустрічаємося з клієнтами індивідуально раз на тиждень, сеанс триває 45 хвилин. Часто до мене звертаються молоді мами з дітьми, які стають розгубленими на новому місці.
От нещодавно до мене приходила жінка з Сум, у якої там залишилися батьки. Через це вона відчуває постійну тривогу, тому я стараюся допомогти їй зібратися та навчитися боротися з тривогою, аби не переносити її на свою дитину.
Часто люди бояться психологів, але ми хочемо допомогти. Я не даю порад, не засуджую, а слухаю та намагаюся допомогти розібратися з хаосом в голові, скерувати людину в правильному напрямку. Тоді на душі стає легше, адже зі мною можна поплакати та бути собою.
Переселенка Лариса Бабій на прийомі в психологині Марини Бушеленко. Фото: ШоТам
Після нашої роботи вони завжди дякують і зазначають, що бачать зміни: діти адаптуються в садочках, налагоджують сон і свій емоційний стан. Я допомагаю жінкам звернути увагу на власні бажання та згадати про свої базові потреби.
Я завжди раджу планувати своє майбутнє, бо якщо ви знаєте, чого прагнете, то відволікаєтеся від стресу. Насамперед це потрібно дорослим, але я працюю також з дітьми та підлітками. Перші сеанси ми проводимо за присутності їхніх батьків, а далі вже самі.
Марина Бушеленко біля будівлі соціально-психологічного простору для переселенців Бобровицької громади. Фото: ШоТам
Зараз ми починаємо співпрацювати з психологами з інших центрів, а ще плануємо проводити для переселенців у місті різноманітні тренінги. Наступного літа хочемо відкрити інклюзивну кімнату для дітей з інвалідністю та загалом завдяки психологічним технікам допомагати людям жити краще.
Коментарі