Врятував сотні тварин в Ірпені та Бучі. Як актор Олексій Суровцев став «Бородатою котомамусею»

Щоденні зйомки, репетиції, концерти, участь у шоу – таким було життя актора та хореографа Олексія Суровцева до 24 лютого. З початком повномасштабного вторгнення Олексій відкрив у собі нове покликання – рятувати із зачинених квартир і будинків домашніх тварин, господарі яких поїхали від війни. Завдяки «Бородатій котомамусі», як сам себе називає актор, сотні котів і собак з Ірпеня, Бучі та Гостомеля отримали другий день народження. 

Олексій Суровцев

Актор, волонтер

Після 24 лютого повернувся додому та став «різноробом»

Новина про повномасштабне вторгнення Росії мене застала на відпочинку в горах. Я одразу вирішив, що повернуся до Києва. Одна з перших думок – «Я можу бути корисним». Чим саме – ще не знав, але я фізично та морально здоровий чоловік, а отже, у будь-якому разі можу стати в пригоді. Збирався вступити в лави ТРО, однак виявилося, не один я так планував. Коли прийшов записуватися в тероборону, мені сказали, що охочих уже дуже багато, треба зачекати. Тож почав шукати собі інше заняття.

Спочатку я був «різноробом». Разом з іншими чоловіками патрулював місцевість навколо нашого житлового комплексу, допомагав жінкам і людям похилого віку з водою та продуктами, облаштовував підвал під бомбосховище. Коли зруйнували новий евакуаційний міст через річку Ірпінь біля села Романівка, я вирушив туди. Ми з волонтерами збудували переправу з дощок, і коли була масова евакуація по кілька тисяч осіб, допомагали. Це було досить складно: велика кількість людей ідуть по тонкому мосту, бабусі із сумками, дідусі з велосипедами, паніка, перевірка документів, речі випадають з рук.

Першого кота врятував із замкненої валізи

8 березня я прочитав оголошення, що в одній з машин залишили кота у валізі. Він був там чотири дні без їжі та води. Коли я поїхав його рятувати, вирушав наче на азартний квест. Я мав опис автомобіля, але не знав точно, як він виглядає та де стоїть. Навіть коли його знайшов, уже заліз у кузов і побачив валізу, яка підходила за описом, то був упевнений, що там кота вже немає. Адже минуло цілих чотири дні – хтось мав точно прийти та витягнути його. І коли я відкрив валізу, а звідти на мене дивився розкішний білий кіт, я, чесно кажучи, був вражений. Я опублікував відео про це в Instagram із закликом не кидати своїх домашніх улюбленців.

Наступного дня посипалося багато прохань врятувати тварин. І я зрозумів, що хочу цим займатися. У мене не було жодного алгоритму дій, я не знав, як це все організувати. Однак з досвідом і часом усе прийшло. Тепер у мене чітко налагоджений конвеєр.

Я навіть не думав, що те, чим нині займаюся, буде необхідно. Що буде настільки багато загублених, покинутих, замкнених тварин. Просто не уявляв: як можна поїхати, залишивши свого улюбленця? Коли ти покидаєш свій дім в умовах війни, то маєш бути готовий ніколи туди не повернутися, адже туди може, наприклад, прилетіти снаряд. Відповідно, можливо, ти вже ніколи не побачиш свою тварину. І той корм і вода, що залишаєш їй перед від’їздом, – це буде останнє, що вона з’їсть і вип’є. Це жахливо.

Своїх домашніх улюбленців підібрав з вулиці

Любов до тварин мені прищепили батьки. Із самого дитинства у мене завжди були домашні улюбленці. Ми жили в приватному будинку в смт, там це звичне явище – коли є і коти, і собаки. Потім ми переїхали до Дніпра, і там у мене також постійно були коти. Моя мама й досі їздить на дачу підгодовувати безпритульних тварин навіть у найлютіший мороз. Піклуватися про тварин – для мене це як зуби почистити, я не уявляю, як можна без цього. Ще до війни, коли я бачив на вулиці котів або собак, які не мали господарів, постійно щось купував для них, навіть коли не мав часу й було незручно.

Зі мною вже давно живуть кіт Арбузик і кішка Кляксюня. Абсолютно прості коти. Сірого смугастого Арбузика забрав із села, а Кляксюню – з Євпаторії. Ще до окупації Криму я був там з колективом на гастролях. Ми всі жили у приватному будинку. Якось за дівчиною з нашої компанії кішка вночі пройшла 500 метрів від магазину до дому. Маленьке кошеня із закислим оком і діркою в животі. Ми її підлікували й говорили, що під кінець літа заберемо із собою. Однак зрештою всі роз’їхалися, а кішка залишилася. Куди її було подіти? Я й забрав до себе додому. Кляксюня зі мною вже понад 10 років.

Мінізоомагазин у машині та операція «Шаурма»

Коли на Київщині були активні бойові дії, я щодня виїжджав рятувати тварин. Не робив собі вихідних, тому що кожен день для когось із них міг стати останнім. Хоча це складно було робити і фізично, і морально, однак я знаходив сили. У моєму «Смарті» обов’язково було шість-сім переносок, два ломики та штурмова сокира для відчинення дверей, роздруковані мапи Ірпеня, тому що не було ні світла, ні інтернету, а також блокнот, в якому я записував усі адреси. Обов’язково завжди брав із собою корм і воду – я не тільки рятував домашніх улюбленців, а й підгодовував безпритульних собак і котів, щоб вони трохи протрималися. У моїй машині був цілий мінізоомагазин.

За останні місяці я здобув нові навички: можу відімкнути двері будь-якої складності та зловити найбільш дикого кота. Ну гаразд, каркала я точно не зловлю, але для всіх інших у мене є операція «Шаурма». Коли коти налякані, часто вони можуть бути агресивними. Тож спочатку я щодня стікав кров’ю, був весь подряпаний і покусаний. Потім зрозумів, що найголовніше – дезорієнтувати кота, щоб він не бачив, що відбувається. Тому я брав якусь ковдру або великий рушник, бажано махровий, накидав йому на голову, підвертав під лапи в декілька шарів, щоб він не прокусив, завертав його, як шаурму, і спокійно ніс до переноски.

У цих тварин було багато «чому?»

Коли я знаходив у квартирах тварин, вони всі реагували на мене по-різному. Здебільшого були налякані й не розуміли, що відбувається. У цих тварин багато «чому?». Чому бахкає на вулиці, чому немає господарів, чому їх ніхто не годує та не виносить лоток? Чому до них заходить якийсь бородатий дядько з ліхтариком на лобі й намагається їх зловити, а до цього він лупашив кувалдою двері пів години? Але були й тварини, які радісно мене зустрічали, лащилися. Були ті, в яких відчувалася претензія, мовляв, ти хто такий взагалі? А де корм?

Якось в Instagram я назвав себе «Бородатою котомамусею». А пішло це з мему, який колись побачив в інтернеті. Там стоїть великий брутальний бородатий чоловік з тату та тримає на руках кошеня, а поряд підпис «Ти можеш бути брутальним бородатим мужиком, а для свого котика ти завжди будеш бородатою мамусею». От і я став «Бородатою котомамусею». Люди це із задоволенням підхопили, і я абсолютно не проти.

Створення притулку стало приємною випадковістю

Коли я приймав заявку на порятунок тварини, то говорив господарям, що її треба обов’язково забрати в день визволення. Але інколи так не виходило: то я не встигав, то інші люди, і кілька разів було так, що ці улюбленці залишалися на мені. Додому до своїх котів я привезти не міг, оскільки не знав, наскільки здорова та чи інша тварина. Тож я шукав волонтерів, які могли б перетримати їх. Це завжди було дуже екстрено, нервово, потрібно було встигнути до комендантської години. 

Одного разу мені порадили відвезти кицьку на тимчасовий прихисток до ветеринарної клініки «Асті». Я приїхав туди, познайомився з персоналом, і мені сказали, щоб я привозив усіх тварин, кому це необхідно, вони зможуть їх прийняти. І я почав возити. Коли вчергове приїхав із сімома котами в руках і попросив, щоб прийняли до завтра, там сиділа директорка клініки Марія. Вона сказала: «А, так ось цей Олексій з Ірпеня. Зараз і поговоримо». Я зрозумів, що пахне смаженим. Виявилося, що місць у клініці вже немає, до того ж у когось із тварин була якась інфекція, тому в будь-якому разі вже не вийде залишати там котів і собак. Ми розговорилися з Марією та вирішили, що треба відкрити притулок. Скинулися грошима й за кілька днів підготували підвальне приміщення: зробили підлогу, двері, провели електрику, забезпечили опалення, поставили клітки. Потім почали все покращувати. 

У притулку за тваринами доглядає і персонал клініки, і волонтери, і я сам. Нині там приблизно 40 котів. У нас ще є і собаки, просто я більше відповідальний за котів, оскільки я «котомамуся». Це не означає, що я менше люблю собак, але з котами я легше знаходжу спільну мову.

Ставлення до тварин має бути таким самим, як і до дітей

Були випадки, коли господарі не могли забрати своїх улюбленців. Раніше я їх засуджував, намагався «вилікувати», посварити, мовляв, як так, зробіть щось. Гаразд, ви перебуваєте в Німеччині, але ж можна щось придумати. Нині багато волонтерів, організацій займаються транспортуванням тварин до Європи. Так, на це потрібно витратити кошти та стикнутися зі складнощами. Але хіба ви кинете дитину через труднощі й те, що живете в однокімнатній квартирі, де немає достатньо місця? Ставлення до тварин має бути таким самим відповідальним, як і до дітей. На жаль, не всі із цим згодні, тому так і виходить. 

Однак ми знаходимо всім тваринам дім. Приблизно половина котів з нашого притулку шукають нових господарів. Мене дуже тішить, що вони знаходяться досить швидко. Коли у нас були активні бойові дії, котів взагалі розгрібали. Можливо, у людей було більше почуття провини. Просто так ми не віддаємо тварин: обов’язково їх стерилізуємо, вакцинуємо, чипуємо.

Читайте також: 35 тис. хлібин для Бучі та Гостомеля. Як топ-кондитерка Києва перетворила бізнес на волонтерський проєкт

Нещодавно з Гостомеля я привіз шістьох котів, чотири з них – «бандити» з вулиці, двох уже забрали. Вони тепер стали дуже домашні, ласкаві, це вже зовсім інші коти. Нові господарі мажуть їм лапки кремом, манікюр роблять. У мене аж сльози радості навертаються, коли люди, які їх прихистили, надсилають фото та відео з цими тваринами. Коли розумію, що не просто щось там зробив, а змінив життя кота або собаки. Вони були налякані, брудні, голодні або взагалі при смерті, а зараз з ними все добре. Це надихає.

«Котячий рай» після перемоги

До початку повномасштабного вторгнення я думав, що коли це станеться, то злякаюся та розгублюся. Я дуже боявся війни. Але коли занурюєшся у воєнну реальність з головою, то все інакше сприймаєш і страх відступає. Я не очікував, що ми, українці, можемо бути настільки сильні, незламні, нескорені та єдині. Це відчувається в кожній дії, ми всі як одна велика сім’я.

Безумовно, після нашої перемоги я продовжу допомагати тваринам. Однозначно притулок буде розширюватися. У цьому питанні хочемо перейняти досвід європейських країн. Цілком імовірно, що наберу команду волонтерів-однодумців, які будуть перебувати не тільки в Києві. Дуже хочу зробити кімнату «Котячий рай», де стерилізовані, неагресивні та привчені до лотка коти будуть просто жити. У них будуть будиночки, сходинки та все, що їм потрібно.