Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Врятував сотні тварин в Ірпені та Бучі. Як актор Олексій Суровцев став «Бородатою котомамусею»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Щоденні зйомки, репетиції, концерти, участь у шоу – таким було життя актора та хореографа Олексія Суровцева до 24 лютого. З початком повномасштабного вторгнення Олексій відкрив у собі нове покликання – рятувати із зачинених квартир і будинків домашніх тварин, господарі яких поїхали від війни. Завдяки «Бородатій котомамусі», як сам себе називає актор, сотні котів і собак з Ірпеня, Бучі та Гостомеля отримали другий день народження. 

Олексій Суровцев

Актор, волонтер

Після 24 лютого повернувся додому та став «різноробом»

Новина про повномасштабне вторгнення Росії мене застала на відпочинку в горах. Я одразу вирішив, що повернуся до Києва. Одна з перших думок – «Я можу бути корисним». Чим саме – ще не знав, але я фізично та морально здоровий чоловік, а отже, у будь-якому разі можу стати в пригоді. Збирався вступити в лави ТРО, однак виявилося, не один я так планував. Коли прийшов записуватися в тероборону, мені сказали, що охочих уже дуже багато, треба зачекати. Тож почав шукати собі інше заняття.

Спочатку я був «різноробом». Разом з іншими чоловіками патрулював місцевість навколо нашого житлового комплексу, допомагав жінкам і людям похилого віку з водою та продуктами, облаштовував підвал під бомбосховище. Коли зруйнували новий евакуаційний міст через річку Ірпінь біля села Романівка, я вирушив туди. Ми з волонтерами збудували переправу з дощок, і коли була масова евакуація по кілька тисяч осіб, допомагали. Це було досить складно: велика кількість людей ідуть по тонкому мосту, бабусі із сумками, дідусі з велосипедами, паніка, перевірка документів, речі випадають з рук.

Першого кота врятував із замкненої валізи

8 березня я прочитав оголошення, що в одній з машин залишили кота у валізі. Він був там чотири дні без їжі та води. Коли я поїхав його рятувати, вирушав наче на азартний квест. Я мав опис автомобіля, але не знав точно, як він виглядає та де стоїть. Навіть коли його знайшов, уже заліз у кузов і побачив валізу, яка підходила за описом, то був упевнений, що там кота вже немає. Адже минуло цілих чотири дні – хтось мав точно прийти та витягнути його. І коли я відкрив валізу, а звідти на мене дивився розкішний білий кіт, я, чесно кажучи, був вражений. Я опублікував відео про це в Instagram із закликом не кидати своїх домашніх улюбленців.

Наступного дня посипалося багато прохань врятувати тварин. І я зрозумів, що хочу цим займатися. У мене не було жодного алгоритму дій, я не знав, як це все організувати. Однак з досвідом і часом усе прийшло. Тепер у мене чітко налагоджений конвеєр.

Я навіть не думав, що те, чим нині займаюся, буде необхідно. Що буде настільки багато загублених, покинутих, замкнених тварин. Просто не уявляв: як можна поїхати, залишивши свого улюбленця? Коли ти покидаєш свій дім в умовах війни, то маєш бути готовий ніколи туди не повернутися, адже туди може, наприклад, прилетіти снаряд. Відповідно, можливо, ти вже ніколи не побачиш свою тварину. І той корм і вода, що залишаєш їй перед від’їздом, – це буде останнє, що вона з’їсть і вип’є. Це жахливо.

Своїх домашніх улюбленців підібрав з вулиці

Любов до тварин мені прищепили батьки. Із самого дитинства у мене завжди були домашні улюбленці. Ми жили в приватному будинку в смт, там це звичне явище – коли є і коти, і собаки. Потім ми переїхали до Дніпра, і там у мене також постійно були коти. Моя мама й досі їздить на дачу підгодовувати безпритульних тварин навіть у найлютіший мороз. Піклуватися про тварин – для мене це як зуби почистити, я не уявляю, як можна без цього. Ще до війни, коли я бачив на вулиці котів або собак, які не мали господарів, постійно щось купував для них, навіть коли не мав часу й було незручно.

Олексій Суровцев з котом

Зі мною вже давно живуть кіт Арбузик і кішка Кляксюня. Абсолютно прості коти. Сірого смугастого Арбузика забрав із села, а Кляксюню – з Євпаторії. Ще до окупації Криму я був там з колективом на гастролях. Ми всі жили у приватному будинку. Якось за дівчиною з нашої компанії кішка вночі пройшла 500 метрів від магазину до дому. Маленьке кошеня із закислим оком і діркою в животі. Ми її підлікували й говорили, що під кінець літа заберемо із собою. Однак зрештою всі роз’їхалися, а кішка залишилася. Куди її було подіти? Я й забрав до себе додому. Кляксюня зі мною вже понад 10 років.

Мінізоомагазин у машині та операція «Шаурма»

Коли на Київщині були активні бойові дії, я щодня виїжджав рятувати тварин. Не робив собі вихідних, тому що кожен день для когось із них міг стати останнім. Хоча це складно було робити і фізично, і морально, однак я знаходив сили. У моєму «Смарті» обов’язково було шість-сім переносок, два ломики та штурмова сокира для відчинення дверей, роздруковані мапи Ірпеня, тому що не було ні світла, ні інтернету, а також блокнот, в якому я записував усі адреси. Обов’язково завжди брав із собою корм і воду – я не тільки рятував домашніх улюбленців, а й підгодовував безпритульних собак і котів, щоб вони трохи протрималися. У моїй машині був цілий мінізоомагазин.

Олексій Суровцев біля автівки з тваринами, врятованими на Київщині

За останні місяці я здобув нові навички: можу відімкнути двері будь-якої складності та зловити найбільш дикого кота. Ну гаразд, каркала я точно не зловлю, але для всіх інших у мене є операція «Шаурма». Коли коти налякані, часто вони можуть бути агресивними. Тож спочатку я щодня стікав кров’ю, був весь подряпаний і покусаний. Потім зрозумів, що найголовніше – дезорієнтувати кота, щоб він не бачив, що відбувається. Тому я брав якусь ковдру або великий рушник, бажано махровий, накидав йому на голову, підвертав під лапи в декілька шарів, щоб він не прокусив, завертав його, як шаурму, і спокійно ніс до переноски.

У цих тварин було багато «чому?»

Коли я знаходив у квартирах тварин, вони всі реагували на мене по-різному. Здебільшого були налякані й не розуміли, що відбувається. У цих тварин багато «чому?». Чому бахкає на вулиці, чому немає господарів, чому їх ніхто не годує та не виносить лоток? Чому до них заходить якийсь бородатий дядько з ліхтариком на лобі й намагається їх зловити, а до цього він лупашив кувалдою двері пів години? Але були й тварини, які радісно мене зустрічали, лащилися. Були ті, в яких відчувалася претензія, мовляв, ти хто такий взагалі? А де корм?

Якось в Instagram я назвав себе «Бородатою котомамусею». А пішло це з мему, який колись побачив в інтернеті. Там стоїть великий брутальний бородатий чоловік з тату та тримає на руках кошеня, а поряд підпис «Ти можеш бути брутальним бородатим мужиком, а для свого котика ти завжди будеш бородатою мамусею». От і я став «Бородатою котомамусею». Люди це із задоволенням підхопили, і я абсолютно не проти.

Олексій Суровцев з врятованим на Київщині котом

Створення притулку стало приємною випадковістю

Коли я приймав заявку на порятунок тварини, то говорив господарям, що її треба обов’язково забрати в день визволення. Але інколи так не виходило: то я не встигав, то інші люди, і кілька разів було так, що ці улюбленці залишалися на мені. Додому до своїх котів я привезти не міг, оскільки не знав, наскільки здорова та чи інша тварина. Тож я шукав волонтерів, які могли б перетримати їх. Це завжди було дуже екстрено, нервово, потрібно було встигнути до комендантської години. 

Одного разу мені порадили відвезти кицьку на тимчасовий прихисток до ветеринарної клініки «Асті». Я приїхав туди, познайомився з персоналом, і мені сказали, щоб я привозив усіх тварин, кому це необхідно, вони зможуть їх прийняти. І я почав возити. Коли вчергове приїхав із сімома котами в руках і попросив, щоб прийняли до завтра, там сиділа директорка клініки Марія. Вона сказала: «А, так ось цей Олексій з Ірпеня. Зараз і поговоримо». Я зрозумів, що пахне смаженим. Виявилося, що місць у клініці вже немає, до того ж у когось із тварин була якась інфекція, тому в будь-якому разі вже не вийде залишати там котів і собак. Ми розговорилися з Марією та вирішили, що треба відкрити притулок. Скинулися грошима й за кілька днів підготували підвальне приміщення: зробили підлогу, двері, провели електрику, забезпечили опалення, поставили клітки. Потім почали все покращувати. 

У притулку за тваринами доглядає і персонал клініки, і волонтери, і я сам. Нині там приблизно 40 котів. У нас ще є і собаки, просто я більше відповідальний за котів, оскільки я «котомамуся». Це не означає, що я менше люблю собак, але з котами я легше знаходжу спільну мову.

Ставлення до тварин має бути таким самим, як і до дітей

Були випадки, коли господарі не могли забрати своїх улюбленців. Раніше я їх засуджував, намагався «вилікувати», посварити, мовляв, як так, зробіть щось. Гаразд, ви перебуваєте в Німеччині, але ж можна щось придумати. Нині багато волонтерів, організацій займаються транспортуванням тварин до Європи. Так, на це потрібно витратити кошти та стикнутися зі складнощами. Але хіба ви кинете дитину через труднощі й те, що живете в однокімнатній квартирі, де немає достатньо місця? Ставлення до тварин має бути таким самим відповідальним, як і до дітей. На жаль, не всі із цим згодні, тому так і виходить. 

Актор Олексій Суровцев з котом

Однак ми знаходимо всім тваринам дім. Приблизно половина котів з нашого притулку шукають нових господарів. Мене дуже тішить, що вони знаходяться досить швидко. Коли у нас були активні бойові дії, котів взагалі розгрібали. Можливо, у людей було більше почуття провини. Просто так ми не віддаємо тварин: обов’язково їх стерилізуємо, вакцинуємо, чипуємо.

Читайте також: 35 тис. хлібин для Бучі та Гостомеля. Як топ-кондитерка Києва перетворила бізнес на волонтерський проєкт

Нещодавно з Гостомеля я привіз шістьох котів, чотири з них – «бандити» з вулиці, двох уже забрали. Вони тепер стали дуже домашні, ласкаві, це вже зовсім інші коти. Нові господарі мажуть їм лапки кремом, манікюр роблять. У мене аж сльози радості навертаються, коли люди, які їх прихистили, надсилають фото та відео з цими тваринами. Коли розумію, що не просто щось там зробив, а змінив життя кота або собаки. Вони були налякані, брудні, голодні або взагалі при смерті, а зараз з ними все добре. Це надихає.

«Котячий рай» після перемоги

До початку повномасштабного вторгнення я думав, що коли це станеться, то злякаюся та розгублюся. Я дуже боявся війни. Але коли занурюєшся у воєнну реальність з головою, то все інакше сприймаєш і страх відступає. Я не очікував, що ми, українці, можемо бути настільки сильні, незламні, нескорені та єдині. Це відчувається в кожній дії, ми всі як одна велика сім’я.

Безумовно, після нашої перемоги я продовжу допомагати тваринам. Однозначно притулок буде розширюватися. У цьому питанні хочемо перейняти досвід європейських країн. Цілком імовірно, що наберу команду волонтерів-однодумців, які будуть перебувати не тільки в Києві. Дуже хочу зробити кімнату «Котячий рай», де стерилізовані, неагресивні та привчені до лотка коти будуть просто жити. У них будуть будиночки, сходинки та все, що їм потрібно.

Як підтримати притулок для тварин 

5168 7422 26094 435

Surovtsev Oleksii 

IBAN – UA843052990000026206744630618

PayPal 

[email protected]

Crypto: tron(trc)

TSEJQH4dJhrjPDg6EszRgPvwcudfRD7WJ6

Відео дня

Суспільство

Підрозділ Аеророзвідки «Карлсон» знищив ворожу базу на Херсонщині (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Аеророзвідка «Карлсон» на Херсонщині знищила базу російських окупантів, на якій розміщували вантажні авто.

Відео опублікували на ютуб-каналі Аеророзвідки «Карлсон».

«Рідні, милі краєвиди. А ще миліше бачити, як знищуються орківські бази. Сумісна та якісна праця, і ніякої магії», — йдеться у повідомленні.

Читайте також: «Мрію повернутися на службу». Історія морпіха Гліба Стрижка, який потрапив у полон, захищаючи Маріуполь

Про підрозділ

Спецпідрозділ «Карлсон» — формування добровольців, частина з яких до війні не знала армійської справи. Від 24 лютого вони об’єдналися заради перемоги. За цей час бійці стали асами сучасної війни, спецами нових технологій, а також – кращим розвідувальним підрозділом на Херсонщині.

Нагадаємо, ССО України показали унікальні кадри роботи снайперів на війні.

Як ми повідомляли раніше, вийшов документальний фільм про підрозділ аеророзвідки «Карлсон».

Фото: скриншот із відео.

Відео дня
Читати далі

Суспільство

«Я не можу сказати: наберіть завтра, подумаємо». Як киянин на байку став Святим Миколаєм для наших бійців

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Максим – киянин, який захоплюється мотоциклами й присвятив цій справі частину свого життя. До повномасштабного вторгнення він займався продажем та ремонтом байків, а після 24-го лютого став волонтером.

Оскільки за кермом автівки хлопець бував всього кілька разів, улюблений мотоцикл став єдиним і головним способом доставляти допомогу нашим захисникам. На байку Максиму навіть вдалося заїхати під Гостомель, коли там намагався висадитися російський десант.

Сьогодні він продовжує волонтерити, адже війна пішла з Києва, але не з усієї України. Максим закриває запити бійців і вигадує, як доставити необхідне спорядження туди, де не замовкають снаряди окупантів. Каже, поки українські бійці стоять – не має права опускати руки.

Мотоцикл і я – одне ціле 

За свої 30 років на машині я їздив двічі. По парковці. Решту свого життя я провів на двох колесах. Спершу це були велосипеди, потім мопеди, а вже зараз це мотоцикли. У авто я почуваюся невпевнено: ним не можна маневрувати. А от з мотоциклом – я одне ціле. Я точно знаю, що у відповідальний момент на нього можна покластися. 

Початок повномасштабної війни я проспав. Прокинувся на енний дзвінок коханої. Вже за 20 хвилин був у неї під будинком. На вулицях Києва був хаос: люди йшли групами, з сумками та котами у руках, на заправках водії мало не билися за бензин, а дороги були забиті в усіх напрямках. Але для мотоцикла – це не проблема. І поки усі стояли в заторах – я швидесенько доїхав. 

волонтер на байку

Перший і другий день я не знав, що краще, який варіант обрати: найголовнішим завданням було зберегти життя своїй дівчині. Тож я знайшов бензин, вивіз кохану до Білої Церкви і разом з іншими волонтерами попросив її їхати на захід. Сам повернувся до Києва. 

Від кухаря морпіхів до волонтера – один крок 

До 24-го лютого я продавав мотоцикли, екіпірування до них і займався ремонтом цих залізних коней. Звісно, що з початком повномасштабного вторгнення робота зупинилася миттєво. Що робити і як допомогти? Ці питання, як і в кожного з нас, вирували в моїй голові. 

Довго думати не довелося – подзвонив знайомий, сказав, що потрібні кухарі: годувати морських піхотинців. Я погодився одразу, бо досвід готувати на сотні людей був. Три дні разом з командою я годував щонайменше 200 військовослужбовців, які боронили столицю від ворога. 

На щастя, продукти нам привозили і шукати їх необхідності не було. Але я знав, що армійцям бракує військового оснащення, і взяв на себе цю відповідальність. Спальники, каремати, наколінники, дрібне оснащення, яке зміг – дістав. А от де взяти ті ж шоломи чи бронежилети – навіть не здогадувався. 

Магазини для автоматів

На четвертий день ранок почався з дзвінків до волонтерів. Я зателефонував кожному, кого знав і чий номер був у мене в телефоні. Я забирав все, що давали волонтери і віз у частину морських піхотинців. Тягати речі довелося на собі, брав велетенський рюкзак, запаковував так, що він мало не тріщав. А те, що не влазило у наплічник, – кріпив до мотоцикла. Скотчем чи просто прив’язував мотузками. І віз. 

Так минуло кілька днів, у частині зрозуміли, що я потрібен їм, як волонтер, а не кухар. Адже, як з’ясувалося, домовлятися про різноманітні та необхідні речі для військових я вмію не гірше, ніж кермувати залізним конем. 

Перша поїздка на позиції 

Буквально за тиждень у нас сформувалася команда з 4 людей: я, моя дівчина і її дві подруги. Вони у Львові, я – в Києві. У соцмережах дівчата збирали гроші, аби придбати необхідне. Почали з дріб’язку: трошки наколінників, трошки плитоносок, трошки шкарпеток. Вони закуповувалися на заході, поки столиця стояла порожньою, і відправляли до мене через інших волонтерів.

Перша поїздка на позиції до бійців запам’яталася найдужче. Ранок і дощ стіною. Хлопці вже виїхали з частини. У них не було ані дощовиків, ані навіть рукавичок. Купити, щоб передати їм, я вже не встигав. І раптово, ніби той грім, мені доїхала посилка зі Львова від дівчат. Я не знав, що в ній, думав, може, ще наколінники. Але ні. Це були такі потрібні рукавички і дощовики. 

Читайте також: ЗСУ б’ють окупантів, а ми – тату. Як Саша Енімал організував благодійну тусовку тату-майстрів і зібрав ₴500 тис. на армію

Я не думав, просто зібрав все, що було у рюкзак, ще трохи причепив до мотоциклу і поїхав. Відверто, я не знав, де точно розташовані позиції наших військових. Але втрачати час – було би безвідповідально. Найбільший бонус мотоциклу – оперативність. З одного кінця міста в інший я доїхав дуже швидко, настільки, що мало не загубився і не поїхав далі. Зупинився вчасно, щоби спробувати подзвонити і дізнатися куди далі. 

Бійці зорієнтували мене і вже чекали, коли я під’їжджав. Кажуть, що почули здалеку. Бо мінус мотоциклу – його гучність. І ці щасливі очі військових, коли я почав витягати з рюкзака дощовики і рукавички. Ніби малі діти, розбирали все одразу з рук, натягали на себе і дякували. Здавалося б, просто рукавички, а скільки слів подяки я почув.

Страшно їхати не до військових, а повертатися від них

Вдячність військових і розуміння, що є можливість їм допомогти – підбадьорили до наступних поїздок. Їхати до найближчого блокпосту біля зони бойових дій чи позицій не страшно. Чесно. Пам’ятаю, як завіз посилку під Гостомель. Там гатили з артилерії так, що мотоцикл ніхто не чув, але і страшно не було. Бо є розуміння: я їду до тих, хто мене захищає. Я знаю, що зобов’язаний доїхати, бо везу важливі речі. 

Це можуть бути плити для бронежилетів (і від надважкого рюкзаку спина відмовляється вирівнюватися), це можуть бути дорогі тепловізори (і ти не маєш права впасти, бо ніхто міняти на нові не буде). А ще бійці завжди чекають з чаєм і намагаються нагодувати, бо хочуть віддячити. Звісно, якщо дозволяє ситуація довкола. А от їхати геть завжди неприємно. Здавалося, наче залишаю їх сам на сам з ворогом.

Військовий поруч з байком

Понад 10 підрозділів підопічних 

За місяць наша маленька команда почала забезпечувати більш як 10 підрозділів. Тих, хто увесь березень захищав столицю. Я шукав і знаходив те, що було потрібно найбільше: від баулів (великих сумок) та магазинів для набоїв до коптерів. Тут і знадобилися мої робочі навички: знайти, перевірити якість і ще й про знижку домовитися.

Пам’ятаю своє здивування, коли дівчата за три години зібрали 100 тисяч гривень і вже зранку я забрав новенький тепловізор. А на позиціях він з’явився через півгодини з того моменту, як я вперше взяв його до рук. 

Волонтерська допомога для ЗСУ

Щодня від ранку й до вечора я не випускав телефон із рук. А у перервах мотався по місту. Бо волонтерство – це про вічні телефонні дзвінки, повідомлення і про десятки коробок. У руках, або примотаних до мотоциклу. 

Дозволяв собі відпочити тільки вже пізно ввечері, коли нарешті повертався додому. Я колекціоную вінілові платівки, тож слухав музику і дивився спалахи війни у столиці з вікна 24-го поверху. 

Бійці кажуть, я для них, як Святий Миколай: з бородою і подарунками

Окупантів відбили від столиці подалі. Це означало, що й бійці, яких ми забезпечували, будуть переміщатися вглиб країни. Тож наша маленька команда почала працювати на випередження. Я дізнавався, коли орієнтовно той чи інший підрозділ буде вирушати на схід, і що з нагального їм потрібно. 

Дівчата почали закуповувати амуніцію партіями, а моя квартира перетворилася на справжнісінький склад. 

Коробки стояли в коридорі, біля ліжка, за ліжком, навіть на підземному паркінгу, поруч з мотоциклом – всюди, де я міг їх поставити. Крім військового оснащення, вдома почали з’являтися «сувеніри» від бійців. Хлопці передавали гільзи від набоїв, уламки російських літаків і консерви. Без жартів, консерви з м’ясом та рибою, казали, щоб я не голодував. 

За час повномасштабного вторгнення я проїхав близько 6 тис. км 

За чотири місяці мого волонтерства з’явилася невелика, але злагоджена система. Працює періодично зі збоями, але ж працює! Я знайшов підрядників майже під кожен запит військових. 

Максим на байку

Вже точно знаю, якої якості мають бути підсумки під гранати, де спробувати на міцність плити для бронежилетів і як доставити посилки під самий Бахмут мало не в руки бійцям. Так, це складно і трохи втомлює, але поки стоять українські бійці – я не можу опустити руки і сказати: «Наберіть завтра, подумаємо». 

Відео дня
Читати далі

Суспільство

В Україні запустили освітню платформу «Ментори в тилу», яка допомагає ЗСУ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

В Україні запустили платформу «Ментори в тилу», завдяки якій можна отримати професійні консультації від айтівців, засновників та менеджерів відомих компаній. Усі зароблені кошти команда проєкту перераховує на допомогу ЗСУ.

Про це ШоТам розповіли засновники проєкту.

Серед спеціалістів, які надають консультації, – працівники компаній Google, Facebook, Amazon, Дія, Vimeo, AJAX тощо. Загалом понад 100 людей у ролі менторів надають професійні консультації, а отримані кошти перераховують до фондів підтримки Збройних сил України.

«Головна ідея створення платформи – допомагати спеціалістам, які прагнуть розвиватися, швидко отримати необхідні досвід і знання. Класичне навчання потребує постійної залученості, що особливо важко спрогнозувати в часи війни. Менторські сесії ж відбуваються у зручний і вільний для обох сторін час. Ще одна ціль – у такий спосіб залучати кошти для підтримки наших захисників», – розповіли засновники проєкту.

Як працює платформа

Під час купівлі сесії з ментором людина обирає, в який із фондів хоче перерахувати кошти. Наразі майданчик працює з фондами Валерія Залужного, Сергія Притули, «KOLO» та «Повернись живим». Крім того, можна обрати фонди поза цим переліком.

Наразі на платформі є 6 напрямків:

  • HR / Рекрутинг
  • Маркетинг / PR / Реклама
  • Менеджмент
  • IT-розробка
  • Дизайн / Графіка
  • Стартапи

Кожен із напрямків має певний набір фільтрів і ключових навичок для зручного пошуку ментора з потрібним досвідом. Профіль ментора детально заповнений, має відеопривітання, а також календар з актуальними годинами для сесій із ним.

Платформа планує розширювати наявні напрямки, аби охопити всі види діяльності (наприклад, агрономія, будівництво, медицина тощо). Водночас Україна — не єдиний регіон, де працює майданчик. Тут вже є фахівці із США, Великобританії, Сінгапуру та деяких країн ЄС.

Про засновників проєкту

Проєкт «Ментори в тилу» — один із напрямків від «Роботи в тилу», платформи, де можна знайти роботу, волонтерські запити або запропонувати власну допомогу; а також «Виробників в тилу» – хабу перевірених українських виробників військового спорядження.

Нагадаємо, американська комунікаційно-технологічна компанія Zoom надає безкоштовний доступ до своїх сервісів українським університетам та профтехам.

Як ми повідомляли раніше, українцям дозволили безкоштовно здобувати другу профтехосвіту.

Фото: texty.org.ua.

Відео дня
Читати далі