

Суспільство
«Тепер відчуваю себе на правильному місці». Волонтерка повернулася з Європи на Донеччину та проводить творчі заняття для дітей

Історії, які ми тут зібрали, є прикладом лідерства для підприємиць та активісток. Попри війну, ці жінки відкривають чи продовжують бізнес, волонтерять і мотивують волонтерити.
До повномасштабної війни Олександра Черномашинцева з Донеччини жила в Чехії та вивчала театральне мистецтво. Цього ж року жінка повернулася в Україну, їздить прифронтовими громадами, малює та ліпить вироби з пластиліну з дітками в укриттях. А ще разом з командою волонтерів з ГО «База UA» створює креативний простір у Краматорську, який офіційно відкриють наприкінці цього року.
«Я родом з Донеччини, це мій дім. Моя особиста місія тут — розвивати регіон. А діти та підлітки — це майбутні дорослі, які приноситимуть користь суспільству, тому займатися з ними саме зараз дуже важливо», — каже Олександра.
Для ШоТам жінка розповіла, як разом з командою «комфортних дорослих» займається розвитком дітей на прифронтових територіях і допомагає їм переживати війну.

Олександра Черномашинцева
керівниця культурного відділу по роботі з дітьми в ГО «База UA».
Під час великої війни приїхала з Чехії в Україну
Я народилася й виросла в Донецькій області. З початком війни у 2014 році поїхала до Києва. Захоплювалася кіно та навіть встигла попрацювати сценографкою, а потім мене захопив театр. У 2018 році я переїхала до Чехії та вступила до художньої академії вивчати театральне мистецтво. Повномасштабне російське вторгнення 2022 року я зустріла саме там. І хоча не була фізично в Україні, але зрозуміла, що маю знову навчитися жити з війною.
Від початку вторгнення я почала співпрацювати з громадською організацією «База UA», адже мала там знайомих. Вони перевозили людей за кордон, а я їх тут зустрічала та допомагала з адаптацією: їздила в лікарню до літніх людей, перекладала. Згодом стала координаторкою для студентів мистецьких спеціальностей, які вступили до мого освітнього закладу. З часом я вигоріла та зрозуміла, що навчання в університеті більше для мене неактуальне, тому вирішила робити щось більше. Я весь час замислювалася про те, що треба приїхати в Україну та бути в контексті того, що відбувається вдома.
У грудні минулого року вирушила на Донеччину. У Краматорську кілька тижнів допомагала колегам з евакуацією людей. Крім того, ми проводили заняття з дітьми в бомбосховищах. Найбільш небезпечно було в Бахмуті, де ми займалися в підвалі гуртожитку.
Хоч ми їздили в гарячі точки, у нас не було великого страху. Точніше, просто не було часу боятися: ми розуміли, навіщо це потрібно, і просто робили свою роботу.
Звісно, було складно адаптуватися до вибухів чи стресу, але допомагала команда волонтерів з організації. Саме тоді я вирішила остаточно повернутися в Україну. З березня 2023 року працюю в організації «База UA» керівницею культурного напрямку по роботі з дітьми.
Діти дуже радіють нашим зустрічам
Ми допомагали людям задовільняти гуманітарні потреби й евакуюватися, але пізніше разом з колегами зрозуміли, що немає систематичної роботи з дітьми на Донеччині, тому вирішили займатися цим. Кожен з членів нашої команди є креативною особистістю чи має мистецьку освіту, тому вирішили проводити творчі заняття. На початку роботи в організації я провела опитування на Донеччині, аби дізнатися, скільки в населених пунктах є дітей, які вони мають потреби та чи готові діти відвідувати творчі заняття.
Спершу ми працювали в режимі мобільних груп: приїздили в населені пункти, де було відповідне приміщення, збирали дітей і підлітків та займалися з ними. Ми просто приїжджали, привозили з собою коробку матеріалів та вирішували, що робитимемо далі. Починали з ліплення з глини чи пластиліну чи малювання гуашшю, а далі робили складніші речі — наприклад, розписували рюкзаки.
Діти дуже радіють нашим зустрічам: завжди посміхаються, обіймають нас, цікавляться, коли ми знову приїдемо. Для них ці заняття є чимось іншим, ніж школа — тут вони можуть бути серед своїх.
Іноді буває страшно усвідомлювати, що діти дуже до нас прив’язуються, а ми не зможемо до них приїжджати часто чи взагалі відвідувати їхні громади, але загалом робота з ними приносить нам велику радість.
Наша основна мета — підтримати громади, які ми відвідуємо. Зараз багато працюємо з Костянтинівкою, Миколаївкою, Тетянівкою, Святогірськом. Ми шукали дітей через місцеві церкви, школи чи гуртки, але хочемо розширювати канали пошуку тих, кому були б цікаві наші заняття. Сюди ми приїжджаємо постійно, знайомимося з батьками та потребами сімей. Наприклад, у Тетянівці ми дізналися, що наші підопічні потребують вікон, тому частина нашої команди вже поїхала їм допомагати.

Від малювання та програмування до психологічної підтримки
Кілька разів ми змогли відвезти дітей з Донеччини в літній табір у Трускавець, а також провести кілька днів у Святогірську. Тут не було безпечних умов і ми не могли ночувати там як у повноцінному таборі, а лише привозили дітей на свіже повітря та гралися на галявинах, які вже розмінували. Ми зрозуміли, що було б чудово мати креативний простір у Краматорську, де розташована наша організація.
Багато волонтерів приїжджали до дітей з гуманітарною допомогою та заняттями, але не було можливості в усіх їздити постійно. Ми вирішили заповнити цю нішу та пропонували дітям постійні творчі заняття в креативному просторі. Довго думали над назвою і хотіли, щоб вона мала якийсь локальний сенс. А якось я пішла гуляти з собакою, побачила в місті терикон та вигадала, що нашою назвою буде «Терикон», який ми трактуємо не лише в буквальному сенсі, але і як територію культури.

Ми створили відкритий простір, куди приходять діти та підлітки й де вони можуть зберігати всі матеріали та приладдя. Місце є безпечним, адже ми маємо укриття, і перебувати тут набагато спокійніше, ніж коли підлітки збираються десь біля супермаркетів. Ми орієнтуємося саме на підлітків від 12 років, бо в Краматорську вже є простори для молодших дітей, і також наша команда має більший досвід роботи саме зі старшими. Але, звісно, запрошуємо на заняття всіх.
Наразі в Краматорську ми працюємо з понад 25 дітьми: розвиваємо художні напрямки, малюємо гуашшю та фарбами, ліпимо вироби з пластиліну. Плануємо займатися програмуванням, анімацією, навчати англійської й того, що буде потрібне нашим відвідувачам, а також надавати психологічну підтримку. Заняття є та будуть повністю безкоштовними. А ще ми дуже хочемо, щоб діти почували себе тут як удома. Зараз над розвитком центру працюють п’ятеро людей. Кожен відповідає за якийсь свій напрям, але ми разом придумуємо ідеї, фарбуємо стіни та ремонтуємо приміщення.

Свобода бути собою та мати можливості для розвитку
Зараз наш простір відчинений на час занять чотири рази на тиждень за графіком. Ми хочемо, аби він був відчинений постійно, щоб навіть у час поза заняттями діти та підлітки могли сюди приходити та спілкуватися. Я собі уявляю, що за деякий час «Терикон» буде відкритим хабом, куди можна буде прийти почитати книжку, випити чаю, роздрукувати фото чи підготувати якийсь проєкт для навчання.
Зараз до нас приходять переважно діти з Краматорська. Ми обрали місце зі зручною транспортною розв’язкою, щоб з різних районів можна було зручно до нас дістатися. У майбутньому плануємо привозити до нас відвідувачів автобусом, який збиратиме їх на заняття та розвозитиме по домівках.
Для нас важлива довіра дітей, які до нас приходять. Вони називають нас «комфортними людьми», і ми дуже стараємося справді такими бути. Хочемо бути класними дорослими, які не засуджують і не диктують правила поведінки, а просто є поруч і підтримують. Ми приймаємо дітей та даємо їм свободу бути собою.

Про офіційне відкриття простору ми ще не оголосили — плануємо це зробити наприкінці грудня. Я пишаюся тим, що навіть з такою маленькою командою ми змогли створити креативне місце, яке надихає навіть нас самих та дає нам можливості для розвитку.
Моторошно, що діти пародіюють звуки війни
Я родом з Донеччини, це мій дім. Моя особиста місія тут — розвивати регіон. А діти та підлітки — це майбутні дорослі, які приноситимуть користь суспільству, тому займатися з ними саме зараз дуже важливо. Я хочу бути корисною, щоб розвивати не тільки дітей на прифронтових територіях і допомагати їм переживати війну, але й робити цим вклад у розвиток України.
Під час занять завжди бувають якісь веселі теплі випадки, коли діти жартують або ставлять якісь смішні запитання. Зазвичай вони не поводять себе якось драматично, хоча розуміють усе, що відбувається довкола. Вони не говорять страшні фрази про війну, але, наприклад, у Костянтинівці до нас на заняття приходив хлопчик, який може робити пародію на звук сирени. Це дуже моторошно, якщо подумати, що діти займаються чимось таким, а не пародіюють якісь безтурботні звуки.
Попри все, в мене не було думок про те, що моє повернення в Україну — це неправильне рішення. Іноді буває ностальгія, але я переконана, що як і всі інші люди просто сумую за часами до війни, за спокійним мирним життям. Зараз я відчуваю себе на правильному місці. Можливо, це навіть егоїстично, але коли я допомагаю іншим, то почуваюся дуже класно, адже бачу віддачу та результат.
Суспільство

Український бренд одягу FROLOV 14 лютого відкриє UFW денним рок-концертом. Квитки на покази можна отримати у благодійному розіграші для проєкту «Обличчя героїв».
Про це повідомили в інстаграмі FROLOV.
У сезоні FW25-26 Ukrainian Fashion Week запустила благодійну ініціативу «Обличчя героїв». Цей проєкт спрямований на підтримку, відновлення та реабілітацію поранених з мінно-вибуховими травмами обличчя.
Щоби отримати запрошення на один із показів, необхідно:
- зробити благодійний внесок від 2500 гривень на Монобанку;
- заповнити форму за посиланням;
- обрати бажаний для відвідування показ.
Організатори транслюватимуть подію онлайн, етер можна буде подивитися безплатно.
Нагадаємо, що Ukrainian Fashion Week створює адаптивну моду для ветеранів та людей із травмами.
Також ми писали, що український бренд FROLOV створив костюм для Бейонсе (ФОТО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UFW
Суспільство

У свої 73 Ярослав Мельничук не любить сидіти на місці: він опанував смартфон, допомагає онучці закривати благодійні збори для війська, співає та читає реп. А ще почав власну справу — виготовляє дерев’яні підставки під телефон. Каже, що робить ці речі з власної потреби, — щоб було зручніше дивитися улюблені відео про риболовлю:
«Це дуже кропітка праця: я завжди кажу, що легше хату збудувати, ніж робити ці підставки. Але саме вони дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу».
ШоТам розповідає історію дідуся, який завдяки онучці став зіркою інтернету та створив власну прибуткову справу на пенсії.

Ярослав Мельничук
пенсіонер, виготовляє дерев’яні підставки
Завдяки онучці про мене знає весь інтернет
Усе своє життя я працював будівельником, а коли вийшов на пенсію, то дуже полюбив ходити на риболовлю та просто гуляти біля річки в рідному селі. З часом почав збирати різні гілки на березі, щось із них виготовляти та лакувати.
А ще мені було шкода, коли щось красиве пропадає, тому вирішив створити вдома в альтанці музей, де збирав старовинні речі, які знайшов вдома чи принесли сусіди. В мене є старі годинники, машинки для стрижки, маслобійки, фото, касети та платівки. Діти часто приходять сюди й уважно все розглядають.

Ярослав Дмитрович показує дерев’яну підставку для пляшок у власному домашньому музеї. Фото надала Віталія Грицак
Кілька років тому мені подарували смартфон. Онуки навчили ним користуватися, тож часом я дивлюся якісь відео, і так натрапив на ролик з підставками під телефон. Я вирішив, що хочу робити таке ж, бо коли ми дивилися щось разом з онукою, то зазвичай спирали телефон на якусь банку. Тому для мене дерев’яна підставка — це дійсно корисна річ.
Спершу не вдавалося створити щось красиве, але я дуже старався. Першими моїми виробами були підставки з нотами — я зробив їх для учнів моєї дочки, яка викладає в музичній школі.

Підставка «Моя дочка музикантка» від Ярослава Дмитровича. Фото надала Віталія Грицак
Далі онучка Віта написала на своїй сторінці про мене, і музичне училище з Полтавщини замовило 30 таких підставок. Потім почали замовляти й інші підписники Віти. Я не ставив якоїсь ціни — казав, що дадуть, те й буде. Половину коштів витрачав на матеріали, а половину віддавав на армію.
Мої підставки вже бачили Америку й Австралію
Справа так захопила мене, що я почав створювати зайчиків, песиків та інших тваринок. Символом нашого села Коропець є риба короп, тому я створив і таку підставку — це улюблений мій виріб, бо риболовля є моїм захопленням. До речі, її замовляють наші односельці, які живуть за кордоном, тому мої підставки вже є у Франції, Таїланді й Америці. А один з найскладніших виробів — підставка з тризубом — полетів до Австралії. Звідти ж у мене замовили кенгуру.
Підставку з тризубом замовили односельці Ярослава Дмитровича, що живуть в Австралії. Фото надала Віталія Грицак
Я створюю кожен виріб досить довго: спершу його треба намалювати, потім вирізьбити, пошліфувати та полакувати, а далі він висихає понад добу. Це дуже кропітка праця, але саме підставки дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу.
У мене поки немає майстерні — я облаштував собі робоче місце в стодолі. Там поставив свій станок і зберігаю всі підставки, яких за день можу створити пʼять-шість.
Знайомі та друзі мене підтримують — кажуть, що вже чули про мене по радіо. А я собі жартую, що мене вже навіть в Америці показують. В юності я їздив по світу й зовсім не мав часу робити щось для себе, що приносить мені радість.
Мій молодший брат — різьбяр, племінник також виготовляв меблі, тому я вирішив продовжувати сімейну традицію. Рідні завжди підтримують і радіють за мене, та іноді дружина жартує, щоб я не задирав носа, бо ще хтось мене собі забере. Але то все жарти, і я дуже вдячний своїй онучці за підтримку, і що тепер про мене знає весь інтернет.

Ярослав Дмитрович залюбки робить підставки для військових та дає лоти на благодійні розіграші онучки. Фото надала Віталія Грицак
А ще мої підставки замовляють на фронт. Якось нам навіть надіслали фото, як використовують підставку для телефона в окопі. Звісно, з військових ми кошти не брали — це наша маленька подяка за захист. Щиро хотів би перемоги для України, а ще прожити ще хоча б 10 років, щоб міг зібрати своїх рідних і друзів за великим столом в нашому селі на березі Дністра.
Перша дідова підставка зібрала 150 тисяч для війська
Мої підписники дуже полюбили діда, бо він такий, який є, нікого з себе не вдає. Та йому й не треба це робити, адже дід завжди був дуже харизматичний. Коли він почав створювати підставки, я саме організовувала благодійний збір для нашого війська — тоді ми разом зняли відео, заспівали та зачитали реп і виставили його підставку як благодійний лот.
Він і раніше допомагав мені з лотами — то свій фірмовий маринований оселедець запропонує, то домашнє вино. А того разу підписники побачили підставку й почали запитувати, чи можна таке придбати окремо.

Віта написала про дідусеві підставки у своїх соцмережах, і так у нього з’явилися перші покупці. Фото надала Віталія Грицак
Так і стартувала рекламна кампанія з підтримки дідового бізнесу. До речі, тоді ми зібрали понад 150 тисяч гривень для бригади «Рубіж» — це був один з перших виробів, який називався просто «Під ваші тіліфони». Переможець так щиро дякував, що дідові це було набагато цінніше за гроші.
Тепер, коли я організовую благодійні збори й долучаю до цього діда, то завжди знаю, що зможу швиденько зібрати необхідну суму.
Він завжди долучається до усіх моїх зборів — чи дає підставку на розіграш, чи просто сам донатить. За минулий рік вдалося зібрати близько півтора мільйона гривень, зокрема й завдяки його допомозі.
Понад пів тисячі виробів з оригінальними назвами
Дід придумує дуже цікаві назви для своїх виробів. Наприклад, підставка з нотою називається «Моя дочка-музикантка», зайчик — «Той, хто поїв усю капусту на городі», а ще є «Гусі-гусі, га-га-га», «Пливе качка, пливе сороката, я ж тобі казала, що я не багата». Також у діда є «Білочка, що поїла всі горішки і нема, що продати» або «Зуб, дешевший, ніж у стоматолога».

Кожен виріб Ярослава Дмитровича має оригінальну назву. Фото надала Віталія Грицак
За понад рік у діда було більше 500 замовлень. Він створив певний асортимент, який він виготовляє наперед, але буває, що люди звертаються з проханнями створити щось особливе. Наприклад, одна жінка замовляла підставку у вигляді окулярів для своєї подруги, яка працює окулісткою, а ще одні покупці мали вдома кажана, тому попросили вирізьбити його.
Дід дуже любить дарувати свої вироби — якщо хтось із чимось йому допоможе, він залюбки дарує якусь підставку.
Люди завжди дуже вдячні й надсилають свої фото з виробами. Я відразу роблю скрин та пересилаю дідові у вайбер. Наша з ним переписка — це суцільні скриншоти відгуків його клієнтів. Я зовсім не очікувала, що так буде, але дуже рада, що дід знайшов свою справу, і вона приносить йому радість.
Мрію про таку ж старість, як у діда
Спершу дід казав, що не треба встановлювати якусь конкретну ціну — оплата буде, що дадуть. Десь рік ми так і працювали. Люди платили по-різному — від 200 до 500 гривень. Але потім я побачила, що він приділяє цьому дуже багато часу та сил, втомлюється від фізичної роботи, тому тепер кажу, що в середньому підставка коштує 400-500 гривень, щоб дідова робота окупилася.
Коли ми надсилаємо людям вироби, завжди додаємо лист із побажаннями від діда та ще якийсь подарунок — це можуть бути сушені яблука від бабусі, свіжі груші з нашого саду, горіхи чи цукерки. Я ж дуже люблю підставку, яка в діда не вийшла — це мав бути козеріг, але ми назвали його чупакаброю, і вона тепер у мене на поличці.

Віталія з дідусем Ярославом Дмитровичем. Фото надала героїня
Я дуже щаслива, що маю у своєму житті такого діда. Він завжди дає мені щось домашнє, коли я кудись їду, та завжди зустрічає, коли повертаюся додому. Дід дуже мене любить і завжди підтримував мою творчість, тому я тепер навзаєм підтримую його справу.
Дуже ним пишаюся, адже зазвичай літнім людям складно зробити якийсь новий крок. А дід не такий — він є мотивацією для нашої сім’ї: у нього зараз така старість, якої хотілося б і мені.
Суспільство

В Україні запустили медіаплатформу Signal to Resist. Матеріали на сайті присвячені опору та деокупації тимчасово захоплених росією територій України.
Про це повідомляє головний редактор платформи Дмитро Кузубов у фейсбуці.
Про проєкт
На платформі розповідають історії незламності людей, які пережили окупацію. У першу чергу журналісти досліджують поневолення Херсона, що тривало вісім з половиною місяців. Команда Signal to Resist збиратиме розповіді цивільного та воєнного спротиву окупації, аналізуватиме важливі епізоди цього періоду, контроверсійних персонажів та діяльність руху опору.
Усі матеріали дублюватимуть англійською для фіксації воєнних злочинів і серед міжнародної аудиторії.
Читайте також: Українські ветерани здобули першу нагороду на «Іграх Нескорених»
Своєю історією для проєкту поділилася журналістка та мати трьох дітей Світлана Горєва, яка не виїжджала з Херсона під час окупації.
Головним редактором Signal to Resist став харківський журналіст Дмитро Кузубов, який працював фрилансером для «Української правди», Hromadske, Liga.net, Texty. А також співпрацював з The New York Times, CNN та Die Zeit для матеріалів про російську агресію проти України.

Фото з фейсбук-сторінки Дмитра Кузубова
«Чому саме Херсон? Це єдиний обласний центр, який росіяни захопили після 24 лютого 2022-го, й водночас — приклад масштабного опору. Опору місцевих, який разом із вдалими діями наших військових приніс результат — довгоочікуване звільнення», — пояснив на своїй сторінці у соцмережах головний редактор Дмитро Кузубов.
Перспективи
Цього року команда медіаплатформи планує презентувати фільм про спротив херсонців окупації. Над документальною стрічкою працює естонський режисер Ільмар Рааґ та команда українських журналістів і кінематографістів з компанії DGTL RLGN.
Нагадуємо, що анімація «Я померла в Ірпені» перемогла на міжнародному фестивалі короткого метру у Франції.
Фото обкладинки: сайт Signal to Resist