Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Володимир «Шаміль» Шередега про бюрократію в ЗСУ, «Павлівку», збори в твітері й допомогу побратимам

Опубліковано

Уперше Володимир Шередега пішов на війну 2014 року, долучившись добровольцем до батальйону «Дніпро-1». Рік потому він повернувся до цивільного життя, а в лютому 2022 знову спакував наплічник і вирушив до центру комплектування. Спочатку – оборона Київщини в лавах ТрО, далі – ЗСУ й східний напрямок, а потім – травма, яка через недбалість лікарів змусила військового надовго застрягнути у стінах лікарні.

Дві операції, депресія, «Павлівка», довготривала реабілітація і… твітер. Шередезі вдалося згуртувати довкола себе понад 30 тисяч читачів, а згодом – конвертувати аудиторію у допомогу пораненим побратимам. Про перші місяці вторгнення, помилку лікарів, армійську бюрократію та збори у твітері «пан Шаміль» розповів команді ШоТам.

Володимир «Шаміль» Шередега

Військовослужбовець Збройних сил України

У мене був усього один варіант – мобілізація

Я недооцінював російський ідіотизм і не думав, що у них його вистачить на повномасштабне вторгнення. До 24-го лютого думки були про те, що війна на сході може стати агресивнішою чи потужнішою. Думав, що все обмежиться, можливо, якимось коридором до Криму чи Півднем. Але аж ніяк не про те, що доведеться обороняти Київ. 

Але трапилося те, про що ми всі знаємо. Пригадую, як прокинувся від того, що дружина дивиться звернення російського диктатора. Тоді стало зрозуміло, що щось таки назріває. Хоч я і служив ще на початку російсько-української війни, та той досвід особливо не зіграв мені на руку. Адже емоцій було стільки, що зібрати їх докупи було доволі непросто. Та найголовніше, було розуміння, що іншого вибору немає. Треба знову брати зброю до рук. 

Григорій «Блек» Матяш (ліворуч) та Володимир «Шаміль» Шередега (праворуч). Піски, 2015 рік. Фото зроблене за кілька днів до загибелі «Блека».

Тому я автоматично почав збирати наплічник і вже незабаром стояв у черзі до одного з військкоматів, щоб мобілізуватися. Черга була шалена, я провів у ній увесь день, але все ж зміг оформитися. Спершу до територіальної оборони. Під час окупації Київщини з ворогом здебільшого боролася регулярна армія. Ми ж були у найближчому тилу – підвозили все необхідне та охороняли певні об’єкти. 

Попасна, Лисичанськ і траса на Бахмут

А вже у квітні я повноцінно перейшов у ЗСУ. Мені пощастило з підрозділом, командуванням, задачами та результатами. Мені дійсно все подобалося. Хіба, напевно, як і всім з самого початку, здавалося, що ми робимо недостатньо. Замало воюємо, замало до чогось долучаємося.

Я встиг поборотися з росіянами у Лисичанську та під Попасною, коли місто вже здалося. Наші позиції були якраз між Попасною і Бахмутом. Ми мали тримати цей напрямок, поки окупанти намагалися взяти під контроль трасу Бахмут-Лисичанськ і відрізати наших, які тоді ще були у Сєвєродонецьку. 

Це був десь травень місяць. Далі також було чимало всього, а потім я травмував коліно. Це трапилося влітку. І насправді це доволі прикра травма, яка наче й не мала вивести мене зі строю. Я був у спорядженні, переповзав по землі на правий бік, припіднявся на праву ногу і вивернув її разом із коліном. Як з’ясувалося згодом, я надірвав меніск і порвав зв’язки в коліні. 

Дві операції, і обидві – дарма 

Здавалося б, доволі розповсюджена травма коліна. Якщо її правильно лікувати – наслідків можна уникнути. Мене прооперували у військовому шпиталі. Забіжу наперед і скажу, що мені неправильно встановили спеціальний гвинт, який мав тримати порвану зв’язку, і це стало відправною точкою для всіх подальших проблем із ногою. 

Після операції я опинився на реабілітації. Нога почала загоюватися, але коліно все ще не згиналося. Так тривало десь два місяці. За цей час нічого не змінилося, коліно не запрацювало, а отже, реабілітація не допомагала. Стало зрозуміло, що щось йде не так. 

Шаміль із твітера

Я пішов на другу операцію. Вона мала мобілізувати коліно і змусити його нарешті працювати. Тоді я ще не знав, що щось не так встановлено, чи взагалі про те, що під час першої операції трапилася якась помилка. 

Далі – знову двомісячна реабілітація, результат якої лише один – я ледве міг згинати коліно. Про те, щоб адекватно ходити чи бодай просто ставати на ногу, не йшлося взагалі. Суглоб не працював, а мені було боляче та некомфортно. 

Лікарі помилилися, але я дізнався про це лише згодом

Про лікарську помилку під час першої операції дізнався лише в листопаді. Я приїхав до Києва, щоб потрапити до фахівців з Інституту ортопедії. Там мені й пояснили, що неправильно встановлений гвинт серйозно нашкодив коліну. Він порвав і хрящ, і зв’язку, і навіть кістку. 

Його потрібно було виймати. От тільки просто взяти і одразу лягти під ніж я не міг. Треба було зачекати, поки після першої операції мине бодай пів року. Замкнуте коло. Необхідно вийняти гвинт, бо він руйнує коліно зсередини, але робити це вкрай ризиковано, оскільки може порватися зв’язка. Довелося чекати до лютого 2023 року. 

Володимир Шередега на псевдо Шаміль

Першого лютого мені зробили третю і, я сподіваюся, останню операцію на коліні. Гвинт зрештою вийняли. Утім лікарі сказали чекати чотири місяці – лише після цього вони зможуть оцінити результат та прогрес. Наразі минуло два з половиною місяці. І я нарешті можу ходити. Трошки, але ходити. 

Так, це ще далеко від ідеалу. Але якщо порівнювати з тим, що було після першої операції, то я дійсно відчуваю прогрес. Ніхто не говорить про якісь фізичні навантаження чи бігові марафони. Ні, поки що йдеться виключно про базову потребу – ходити. Зараз я маю ще близько місяця, аби покращити свій стан. Сподіваюся, ходити стане простіше, я зможу чимчикувати на своїх двох трохи довше, легше підніматися сходами.

Два тижні «на дурці» 

Та більш-менш позитивно налаштуватися мені вдалося відносно нещодавно. Між операціями я вже двічі лягав на лікування до психіатричної лікарні, або простіше – «на дурку». Це був не примус, а поступова потреба, яку я відчував. Я переймався за своє здоров’я, хвилювався, що не можу ходити, виконувати обов’язки. Мені було складно заспокоїтися, сконцентруватися на чомусь, читати або дивитися будь-що. Та й взагалі нормально функціонувати ментально було складно. 

Я вирішив поїхати в «дурдом», щоб, як мені здавалося, отримати лікування. Та коли прийшов, мене запевнили, що психічних захворювань немає. Є депресивно-тривожний розлад, тож потрібно «підібрати правильні медикаменти». І все. З’ясувалося, що в «Павлівці» (Київська міська психіатрична лікарня № 1 імені І. П. Павлова) не лікують, а глушать симптоми. Здебільшого там лежать люди, які вже не можуть самостійно впоратися зі своїми захворюваннями. Тоді їх вводять у такий медикаментозний стан, аби вони, умовно, «не вийшли у вікно». 

Сумарно я пробув «на дурці» два тижні. Але не можу сказати, що мене лікували. Після виписки нам із психотерапевтом довелося витратити десь чотири місяці, щоб підібрати комфортні та дієві антидепресанти. Бо ця справа далеко не з простих. Ліків існує сотні, якщо не тисячі. Але далеко не кожна пігулка може підійти конкретній людині. Тому це все надто індивідуально. 

А на практиці – доволі не індивідуальне ставлення до військових, які проходять лікування. Де-факто вважається, що боєць, який лежить у лікарні, просто «косить» від служби. Вигадує собі якісь хвороби й робить усе, аби не повертатися на фронт. Так майже скрізь, і в «дурдомі» – також. 

У «Павлівці» навіть є окреме відділення для військовослужбовців, але воно повністю заповнене. Вояк кладуть всюди, де є вільне місце, і намагаються якомога скоріше виписати. А ставлення, як і всюди, доволі специфічне та упереджене. 

Армія – це повільна бюрократична машина

Попри все можу сказати, що мені пощастило з підрозділом та людьми з яким я служив. Тому що для всіх, абсолютно всіх процедур, лікарняних маніпуляцій, навіть банально для того, щоб приїхати у шпиталь, військовий має отримати направлення від командування. І я їх отримував. 

А є ті, кому ці направлення просто не видають або змушують чекати бозна-скільки. Розумієте, армія – це бюрократія. Тут все, що стосується потрібних папірців для військовослужбовців, – це довго й нудно. А з початком повномасштабної війни стало ще гірше. Попереду на мене чекає військово-лікарська комісія. Судячи з усього, що шириться мережею, це пекло. 

пан Шаміль
Володимир Шередега. Архівне фото.

Тому я готуюся до черг. Довгих черг. Підозрюю, що це може затягнутися на місяці. І тут вже питання не у фізичних випробуваннях лікарень, а в тому, як швидко буде рухатися армійська бюрократична машина. 

30 тисяч гривень за годину? Зберемо

Зараз також намагаюся допомагати зі зборами для поранених військових і потреб деяких лікарень. Я почав активно вести сторінку у твітері, і в певний момент вона «зайшла» людям, вони почали підписуватися. 

З’ясувалося, що твітер – це корисний інструмент закриття певних фінансових потреб для поранених бійців. Власне, цим я й зайнявся після третьої операції. Гортав стрічку і випадково натрапив на допис дівчини, яка збирала кошти на реабілітацію чоловіка після поранення та низки операцій. Для розуміння: якісна приватна реабілітація, якщо відвідувати її кожен день чи бодай через день, може коштувати і 20 тисяч гривень на місяць. 

А чоловік – я вже точно не пам’ятаю – чи частково отримував зарплату, чи його вивели поза штат. Тобто він залишився без виплат і потягнути такі витрати самостійно не міг. Тож я запропонував допомогти. За годину нам вдалося зібрати близько 30 тисяч гривень, яких мало вистачити на два чи три місяці. Задоволені та вдячні були всі. 

Читачі ставлять «дзвоник», аби не проґавити збір

Так воно й пішло. Написала одна, друга, третя людина. Зверталися з проханням підтримати збір, наприклад, на заміну суглоба, операцію чи реабілітацію. Словом, будь-що, пов’язане з підтримкою військових, які отримали поранення і зараз не можуть фінансово забезпечити собі дійсно гідне лікування. 

Мені пише справді велика кількість людей. Уявіть, 30 тисяч читачів, а скільки в них є знайомих, друзів, рідних чи близьких, які потребують підтримки? Збори на моїй сторінці закриваються дійсно швидко, і це не може не тішити. Люди готові допомагати пораненим. З самого початку читачі навіть писали у коментарях, що ставлять «дзвоник» на сторінку, аби не проґавити збір. 

На фото 25-річний капітан ЗСУ Владислав, який повністю втратив руку. За добу читачі Володимира Шередеги зібрали майже мільйон гривень на протез для воїна.

Єдиний недолік такої кількості охочих – збори невідомих людей доволі складно перевірити на достовірність. Дехто просто не може пояснити, на що саме необхідні гроші, чи, скажімо, надати докази реальності цієї потреби. А шахраї не нехтують можливістю нажитися. 

Благодійний фонд? Поки що у мене зв’язані руки

Щоб уникнути непорозумінь і не втратити довіру читачів, збори скоротилися здебільшого до людей, яких особисто знаю я, мої друзі, знайомі або знайомі знайомих. Тобто має бути бодай одна спільна людина, яка зможе поручитися за збір. Адже довіряти фотографіям якихось документів теж не можна. П’ять хвилин у фотошопі – і «липова» довідка готова. 

За цей час, якщо я не помиляюся, вдалося закрити 34 приватні збори на потреби конкретних поранених бійців. Крім того, я також допомагав із придбанням обладнання Житомирській лікарні, а Київській клінічній лікарні №8 – із медикаментами для відділення травматології. Також підтримав «Павлівку», коли вони робили ремонт у спортзалі для військових.

Спортзал у «Павлівці», який облаштували завдяки підписникам «Шаміля».

Чи не хотів би я відкрити благодійний фонд? Хотів би. Це ідея, над якою я постійно розмірковую. Щоправда, у мене зв’язані руки, поки я є діючим військовослужбовцем. Військові не можуть займатися підприємницькою чи громадською діяльністю. Тому поки що допомагаю так, як можу. 

У колажі використано світлину Юлії Вебер для видання Бабель.

Суспільство

Ярмарок, призи та аукціон: у Чернівцях організують благодійний вечір народної пісні

Опубліковано

У вівторок, 18 червня, о 17:30 у Чернівцях, у Сквері вишиванки, відбудеться вечір народної пісні.

Про це повідомляє Центр культури і дозвілля ЧНУ у Facebook.

Центр культури і дозвілля ЧНУ запрошує всіх шанувальників народної пісні, любителів поспівати у цікавій компанії та тих, хто хоче для себе відкрити красу української народної пісні.

“На заході співатимемо як відомі, так і дещо призабуті народні пісні. Якщо у твоєму репертуарі є народні пісні – запрошуємо тебе на нашу імпровізовану сцену. Також на тебе чекають: народні танці, ярмарок хендмейду, розіграш призів та благодійний аукціон”, – ідеться у дописі.

Читайте також: Для відновлення громад виділять €1 мільярд: подробиці

Упродовж вечора збиратимуть кошти на дрон DJI Mavic 3T для професора юридичного факультету Сергія Меленка і його піхотного підрозділу.

Нагадаємо, Сумський театр з жовтня адаптує вистави для людей із порушеннями зору.

Фото: ЦКІД

Читати далі

Суспільство

Орландо Блум приїхав в Україну, щоб підтримати дівчинку з Ірпеня

Опубліковано

Британський актор Орландо Блум приїхав в Україну, щоб підтримати восьмирічну Мілану з Ірпеня. Під час боїв у Київській області дівчинка була змушена разом із батьками тікати з рідного міста.

Про це розповіли в UNICEF.

Під час бойових дій в Київській області дитина разом із батьками була змушена евакуюватися зі свого рідного міста.

Читайте також: Головнокомандувач ЗСУ показав, як наші воїни виявляють і нищать техніку ворога

За інформацією UNICEF, Мілана отримала травму, яка призвела до часткової втрати зору. Попри всі труднощі, вона виявляє надзвичайну силу й віру в майбутнє.

Відео зустрічі за посиланням.

Нагадаємо, США виділяють $1,5 млрд на відновлення енергетики України.

Фото: UNICEF

Читати далі

Суспільство

Головнокомандувач ЗСУ показав, як наші воїни виявляють і нищать техніку ворога

Опубліковано

Відео з найяскравішими епізодами знищення підрозділів ворога Головнокомандувач ЗС України генерал-полковник Олександр Сирський розмістив у себе на Facebook-сторінці.

«Бачимо і нищимо. Ворогу не сховатися. Слава Україні!» — підписав відео Головнокомандувач.

Відео можна переглянути за посиланням.

Нагадаємо, Німеччина оголосила про новий пакет військової допомоги Україні.

Фото: Олександр Сирський

Читати далі