«Вільні будинки, пічне опалення, безкоштовно». Чи реально відродити українське село? Досвід історика, який реанімує рідні Івківці

Історик та краєзнавець Назар Лавріненко родом із села Івківці, що на Черкащині. Колись у цьому населеному пункті мешкали сотні людей, але рік за роком кількість місцевих зменшувалася. Сьогодні в селі, до якого з Черкас можна доїхати всього за годину, залишається близько пів сотні людей. Аби врятувати рідне село, Назар покинув велике місто та повернувся додому.

Тепер Івківці отримали шанс на друге життя: вільні будинки займають переселенці зі сходу та півдня країни, а сам чоловік розробив проєкт економічного розвитку забутого населеного пункту з великими амбіціями. Як це – відроджувати село – Назар Лавріненко розповів ШоТам.

Щоб побачити людину, потрібно пройти кілька районів

Відродження села – це не так просто і робиться не за два дні. Ідея повернути життя до Івківців з’явилася давно, ще до початку повномасштабного вторгнення. Мені було складно дивитися на те, як гине, знелюдніється і просто помирає на очах рідне село. Ви живете в місті? Тоді просто уявіть: щоб побачити бодай одну людину, вам потрібно пройти кілька районів. Ось так зараз у моєму селі. 

Це особливо боляче, коли є розуміння, що ти тут народився і маєш чимало спогадів з часів, коли село буяло і квітнуло, були люди, які жили, працювали та співали пісень. На одному кутку розпочинали пісню, а на іншому – продовжували, і так пісня линула на інший край… Ходили тими стежками і доглядали за будинками, які зараз стоять пусткою і відлякують своїми порожніми вікнами-очима.

Тоді і зародилася думка про те, що варто спробувати повернути сюди людей. Але тільки тих, хто дійсно цього хоче й розуміє, що таке село, як тут жити і працювати. Адже для тих, хто виріс у місті, посеред каміння, це доволі важко – ось так взяти і почати все з нуля в геть невідомому для себе середовищі. 

Замість сотень людей – кілька десятків

Село – це не стіни, село – це люди. Нині в Івківцях, що на Черкащині, людей залишилося небагато. Коли я зростав, у цьому селі було приблизно 700 душ, нині – всього 50. Здебільшого залишилися ті, хто з якихось причин не змогли прижитися в місті та повернулися. Я на власні очі бачив, як люди їдуть звідси, як їм хочеться певної урбанізації.

Я і сам свого часу поїхав у місто. Навчався, працював, викладав в університеті і навіть мав власну справу – доволі успішну фірму. Проте згодом зрозумів, що мені кортить повернутися туди, де довкола ліс і природа. Зараз ми з односельчанами маємо тут свій «живий куточок», але все одно є будиночки, які потихеньку поглинає природа. 

Люди, які тут колись жили, померли чи просто поїхали, а дітям просто нецікаво у селі. Принаймні, так було до великої війни. Поняття «село» взагалі не було популярним. Тож я почав думати, як цьому зарадити, що потрібно зробити, щоб люди почали повертатися. Мене випередила війна. Чергова атака росіян спонукала людей повернутися до життя за містом. 

Після допису у фейсбуці телефон не вщухає

Переїзд до села став необхідністю для тих, хто втратив житло через війну. І я просто вирішив допомогти людям та виклав невеличкий допис у соцмережі, мовляв, у нас є вільні будинки, в яких можна зупинитися, а за бажанням – зробити їх своєю домівкою. Відтоді мій телефон не мовчить ані дня. Дзвонять і пишуть люди, які дізналися про село й про те, що тут є можливість жити безкоштовно. Єдине, що потрібно – привести будиночок до ладу. 

До мене звертаються багато людей старшого віку чи, наприклад, українців, які потребують піклування. Але я пояснюю, що життя в селі – це не так просто. 

Буквально на днях зателефонувала родина з Херсона. Вони пояснили, що їм важко під обстрілами, без світла, і я запропонував село. На щастя, у нас є тут невеликий хостел, який безкоштовно приймає переселенців. А отже, можна приїхати, подивитися, що є в селі, які будиночки, що можна робити, як тут плине життя. До того ж у хостелі можна жити безстроково і безкоштовно.

Також ми чекаємо на людей з Луганщини. Вони приїдуть, подивляться, спробують і, можливо, залишаться з нами. Я кажу «можливо», адже до нас приїжджають чимало тих, кому немає куди подітися. Вони тимчасово живуть у хостелі, складають для себе план дій і їдуть далі. А ми раді допомогти і прихистити людей.

Чим займатися у селі? Бізнес, фермерство та ІТ

Основне питання від людей стосується роботи. Що можна робити у селі, аби отримувати за це гроші? Одразу можу сказати, що бути найманим працівником у нашому селі не вийде, адже це буде вкрай важко. 

Найкращий варіант – коли є своя справа, яку вийде перевезти до села. Або ж коли є варіант для бізнесу, який можна розвивати саме у селі. І, звісно, найбільш традиційний спосіб заробітку – це фермерство. Тут вже варіантів вдосталь, потрібно лише обрати бажаний напрям.

Зараз я бачу, наприклад, програмістів, які не прив’язані до місця роботи і переїжджають до села. Облаштовують будиночки, ставлять Starlink і продовжують працювати. Але при цьому живуть поза містом, насолоджуються природою. 

Є проблеми, які варто вирішувати негайно

Моя головна мрія – аби села (не тільки мої Івківці) почали оживати. І йдеться не лише про економіку, а й про традиції. Хочеться, аби давно забуті українські традиції знову згадалися і отримали друге життя. Наприклад, зараз ви ніде не почуєте вираз «Братіку, подай..», бо саме так у нас колись говорили у селах. «Братіку» – це архаїчне українське звернення, яке загубилося. 

Або ж коли сусіди запрошували вас до столу, потрібно було двічі відмовитися і лише на третій раз – погодитися. Такого ви вже не почуєте, ця традиція теж давно забулася. Але якби людей у селі побільшало, то, я впевнений, це все можна було би повернути. 

Крім того, я хочу, аби створили спеціальні земельний та житловий фонди саме для сільської місцевості. Нині з будиночками, в які ніхто роками не приїжджав, є проблеми. Адже щоб дійсно купити і переоформити ділянку, потрібно знайти родичів власників. Тобто тих, хто й думати забув про такий скарб, не вступив у спадок. А далі – домовлятися документально. 

Найскладніше – знайти власників покинутих будинків

Зробити це можна, але складно та довго, а ще – доволі дорого. Як правило, такі будинки віддають за символічну ціну, особливо ті, хто не хоче ними займатися та не планує повертатися у село. Основна проблема полягає у тому, щоб знайти цих власників і юридично оформити всі документи. 

Саме тому я чекаю, щоб у нашому законодавстві зробили спрощену процедуру для переоформлення таких ділянок у селах. Сьогодні це вкрай важливо, особливо, якщо поміркувати про ту кількість людей, які залишилася без даху над головою. Раніше це все можна було зробити просто в сільській раді: коли помирав власник, то сусід чи просто охочий викупляв домогосподарство і продовжував доглядати за будинком. 

Івківці прокинулися, а з ними – й сусідні села

Моя ідея полягає у розробці державної програми «Життя у селі». Для цього у кожній громаді із «неперспективними» селами слід сформувати земельний та житловий банки. Площі земельного банку мають надаватися для створення малих фермерських господарств (до 40 га) – як економічної основи для оживлення економіки. А житловий банк має формуватися із закинутого житлового фонду сіл. 

Як це має працювати на практиці? Сільська рада за спрощеною процедурою купує приміщення (якщо є у кого) або у судовому порядку за спрощеною процедурою отримує право власності. Публікує відомості про наявне житло на сайті громади та передає охочим. Якщо умови виконуються, то після визначеного строку громадяни отримують право власності, а громада поповнюється новими людськими ресурсами.

Ідеальний варіант – три роки живеш чи працюєш на ділянці, а після цього отримуєш право приватизувати її. Так люди зможуть повертатися до сіл, де вже давно нікого не було. А ще – використовувати для фермерства землю, яка вже забула, що таке людські руки. Я не законодавець, тому створити цей законопроєкт не можу. Але все ж починається з ідеї, правильно? Ідею я подав і намагаюся її просувати. 

Далі – слово. І тут допомагають які, вже перебралися на природу і розповідають про свій досвід. Власне, я також своїм прикладом показую, що таке життя за містом, чим можна займатися у селі. А заключний етап – діло. І це діло якраз стосується українських законодавців, яким під силу полегшити документальне оформлення забутих будинків у українських селах. 

Після того, як я почав запрошувати людей до Івківців, сусідні села теж «прокинулися». Знаходять людей, яким потрібна допомога, і так само розповідають про своє село, намагаються допомогти з житлом тим, кому це дійсно необхідно і хто готовий спробувати себе у селі. 

Село – це свої звичаї, але тут все чесно

Важливо розуміти, що життя в селі – це не просто і не для всіх. Знаєте, є такий парадокс, люди з села доволі швидко звикають до міста і починають своє життя там. А от тим, хто народився та виріс у місті, призвичаїтися до села складніше. 

Тут свої звичаї, свої особливості. Цікаво те, що у селі всі про всіх все знають. І не тільки те, чим ти можеш нині займатися, а й що робили батьки, діди, прадіди. І з цим потрібно змиритися. Здається, що саме від цього більшість і тікає у велике місто, бо там ніхто нікого не знає. 

Але перевага села в тому, що тут все чесно і зрозуміло. Усе як є, і ніяк інакше. І не варто забувати про те, що в селі завжди можна знайти, чим себе зайняти. Тут немає часу опускати руки.