Суспільство
«Веземо з дому їжу та обійми». Як волонтерський хаб «Криївка» на Полтавщині щодня допомагає українському війську
До повномасштабної війни Олена Кравченко з села Лутовинівка організовувала концерти та свята, а тепер їздить на передову й привозить захисникам продукти та обійми з дому. Разом з сестрою Оксаною та односельцями вона допомагає військовим з перших днів вторгнення.
Жінки збираються у волонтерському хабі, який назвали «Криївка», готують та надсилають їжу на фронт, а також збирають овочі, фрукти, випічку та маскувальні сітки від людей з сусідніх сіл. Про волонтерство, яке почалось з вареників і переросло в регулярні поїздки на фронт, Олена розповіла ШоТам.
Олена Кравченко
співзасновниця волонтерського хабу «Криївка».
Від інженерки до організаторки та волонтерки
За освітою я інженер-технолог сільського господарства, до декрету працювала на заводі. У мене є двоє синів, я була в батьківському комітеті, тому часто організовувала для дітей різні поїздки, розваги та свята. І коли в нас в селі з’явилася вакансія працівника культури, то я вирішила спробувати. З травня 2021 року я працюю завідувачкою в Лутовинівському будинку сімейного дозвілля.
Раніше ми займались художньою самодіяльністю, співали пісні, організовували концерти, святкували дні села та влаштовували ярмарки. Зараз ми проводимо благодійні заходи та на замовлення вітаємо колективом людей зі святами. Зароблені кошти також спрямовуємо на допомогу війську.
У селі організовують благодійні заходи. Фото надала Олена Кравченко.
Спершу допомагали продуктами хлопцям з ТрО в Полтаві
З початку 2022 року в нашому районі всі села активно готувались до святкування Міжнародного жіночого дня 8 березня. І ще ввечері 23 лютого ми зібрались в сільському будинку культури на репетицію. А наступного ранку мені зателефонувала сестра Оксана з Полтави й сказала, що почалась повномасштабна війна. Чи очікувала я цього? Не зовсім, адже мало читала новини, телевізор майже не дивлюсь, а чоловік завжди говорив, що все буде гаразд. Тому ці події стали для мене справжнім шоком та великим стресом.
Сидіти вдома я не могла – вже наступного дня ми разом зі старостою ходили селом та дивились, де можна облаштувати бомбосховища. Тоді ж зателефонувала сестра й спитала, чи можемо ми допомогти продуктами хлопцям з ТрО в Полтаві. Я кинула клич у Facebook-групу «Лутовинівська культура» і попросила людей допомогти, чим можуть. Я не очікувала, що відгукнеться фактично вся наша Козельщинська громада! Вже 27 лютого ми відправили на Полтаву три машини із продуктами. Коли ми втомлені повертались з міста ввечері, то нас в старостаті чекали люди з питаннями, що робитимемо далі. Всі ми тоді мали дуже заряджений настрій. З того часу почалась моя історія волонтерства.
Нашою візитівкою спершу були вареники
Коли я потрапила додому, то побачила в новинах сюжети про те, що в школах по селах люди почали збиратись ліпити вареники та передавати військовим. Я звернулась до директора відділу освіти й попросила, аби ми приходили до школи ліпити, адже все одно навчання не було. Вареники були нашою візитівкою на початку вторгнення. Ми називалися батальйоном «Лутовинівський вареник» і передавали їх на деокуповані території, переважно на Сумщину, а потім вже і військовим.
Люди з нашого села приносили картоплю, сир чи капусту для начинки. Потім моя сестра діставала борошно в Полтаві та привозила нам. Ми знайшли багато морозилок в селі, де зберігали вареники, потім все пакували й надсилали. А люди з сусідніх сіл переважно приносили нам випічку.
Мій односелець працював в Полтаві в пункті, куди проходили внутрішньо переміщені особи отримувати допомогу. Під час розмови його спитали, чи не знає, де знаходиться Лутовинівка. Він відповів, що живе в цьому селі, й тоді люди зі сльозами ділились – дуже вдячні за наші вареники і не знають, що з ними було б, якби не ця допомога.
«Я нагодую чужого сина, а хтось нагодує мого»
Місця для всіх охочих допомогти не було, тому наш сільський фермер допоміг зробити ремонт в приміщенні колишньої колгоспної їдальні, а ми облаштували там свій волонтерський хаб «Криївка». Тут ми збираємо продукти, маємо дві газові та дві електричні плитки, а також готуємо їжу для військових. Зазвичай я присвячую роботі в хабі першу половину дня, бо ввечері організовую репетиції з людьми. Але на зв’язку постійно, тому якщо будуть охочі попрацювати, то завжди прийду і відчиню людям приміщення.
«Лутовинівські помагайчики, збираємось на борщик! Починаємо з 9:00, приходьте, хто може», – моє повідомлення в чаті, яке люди ніколи не ігнорують, а приходять та допомагають. Буває так, що приходить багато людей, а коли сезон і потрібно доглядати за городом, приходить менше, але постійно хтось є – до 20 людей.
Є люди, які готують в «Криївці», а є й ті, хто робить це вдома після роботи. Часто приходять жінки, в яких воює син чи чоловік. Кажуть, що нагодують чужих синів, а хтось нагодує їхніх. А ще приходять дітки, які часто самі питають, чим допомогти. Наймолодший помічник навчається в третьому класі. Допомагають також і мої сини та племінники.
До «Криївки» часто приходять жінки, в яких воює син чи чоловік. Фото: ШоТам.
У «Криївці» готуємо, пакуємо та збираємо все необхідне
Мій чоловік зараз мобілізований та служить на фронті, але раніше був мозковим центром нашого волонтерського хабу, відповідав за всі організаційні речі та ремонтував все, що треба. Минулого літа ми купили герметичний автоклав, адже готували рибні консерви чи тушкованки. А чоловік придумав готувати сухі борщі. Ми нарізаємо рагу овочів, складаємо їх у спеціальні герметичні пакети, а потім потрібно туди додати 400-500 мл кип’ятку і буде дві порції готового борщика.
Так само пізніше ми почали готувати тушковану картоплю з м’ясом, гречану кашу чи рибу в томаті. Так ми почали готувати сухпаї в автоклаві на вихід для хлопців. Зараз ми маємо автоклав на понад 70 пакетиків.
А ще наш хаб є перевалочним пунктом, де ми збираємо все необхідне. В сусідній Козельщині жінки теж організувались в перші дні повномасштабної війни та плетуть маскувальні сітки. Я забираю ці сітки, а сестра вже надсилає військовим. У наш хаб приїжджають люди з усіх довколишніх сіл. Люди передають випічку, овочі, фрукти, домашні закрутки, воду, подушки, каремати, компоти, яйця, зелень, солодощі та все, що необхідно на фронті.
Військові дуже радіють, коли читають написи на коробках, які придумують волонтери. Фото: ШоТам.
«Вірте в нас так, як ми віримо у вас»
Понад рік я організовувала роботу в рідному селі, а все необхідне від нас на фронт возила моя сестра. Коли Оксана минулого року приїжджала з фронту, то хлопці нам переказували таку фразу: «Вірте в нас так, як ми віримо у вас». Ця фраза надихає нас і досі. Пізніше я відчула, що теж маю поїхати на передову разом з сестрою. Коли я їду на Схід та бачу очі захисників, то хочу туди їхати знову. Я випадаю з життя на кілька днів, бо треба все приготувати, зібрати, бути довго в дорозі, а потім відпочити, але воно того вартує.
Коли ми приїжджаємо, то спершу багато обіймаємось, бо саме так передаємо хлопцям тепло з дому. Коли я їздила на фронт до наших односельців, то після повернення зустрілась з дружиною одного з них, обійняла її та сказала, що це передачка з фронту.
Коли цей чоловік там мене обіймав, то теж думав про свою дружину. Це дуже цінні емоції, які додають сили працювати. Військові завжди усміхнені та запитують як справи вдома, адже історії з цивільного життя додають їм сили для боротьби. А ще вони дуже радіють, коли читають написи на коробках, які придумують наші волонтери. Військові своєю чергою підписали снаряд «від козельщинських спідниць» та надіслали його ворогу.
Коли Олена їде на Схід та бачить очі захисників, то хоче туди їхати знову. Фото: ШоТам.
Маємо бути гідним тилом та надійною підтримкою для захисників
За весь час роботи я пишаюсь тим, що люди не перестають ходити на волонтерство та присвячувати цьому свій час. Бувають моменти, коли допомагають менше і ми відчуваємо занепад сил, але все ж ми тримаємось та продовжуємо робити свою роботу. Мені ніколи не відмовляють, коли я звертаюсь по допомогу. Ми розуміємо, що для перемоги нам потрібна зброя, але віримо, що наші передачки з дому з нашим теплом, також допомагають захисникам наближати перемогу.Я мрію про перемогу та працюю з надією, що вона скоро буде. Ми мріємо наліпити наших вареників, зібрати всіх людей, які нам допомагають, та запросити тих, кому ми допомогли. Я закликаю всіх допомагати, хто чим може – донатами, працею, продуктами чи речами. Чим більше зараз ми вкладемо в нашу перемогу, тим швидше вона настане. На фронті зараз воюють найкращі люди, а ми маємо бути міцним тилом, щоб бути гідними тих, хто зараз нас захищає.
Суспільство
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
День вогнеборця Сергія Дідика починається о п’ятій — він прокидається й виганяє корову на пасовище. Потім збирає в саду персики — у нього аж 30 дерев — чи робить вино. Далі допомагає дружині готувати сніданок для дітей, снідає сам і їде на зміну.
«У мене восьмеро дітей, і коли йде війна, я хочу, аби вони знали — тато робить все можливе, щоб їхнє життя було безпечне».
Добровольці Казанківської громади мають по два-три виїзди щодня й навіть уночі, адже через спеку та необережне поводження з вогнем часто горять поля та житлові будинки. Окрім побутових пожеж, їм доводиться зіштовхуватись і з наслідками обстрілів. Та місцеві знають, що за потреби завжди можуть звернутися по допомогу до односельців.
«Доводиться дуже багато працювати й майже не спати»
51-річний Сергій працює вогнеборцем з того дня, як у його громаді заснували добровільну пожежну команду. А взагалі він сантехнік — ремонтує системи водопостачання та каналізації. Цю справу не кинув, працює за фахом у вільні від чергувань дні.
У Сергія восьмеро дітей — від 2 до 25 років. Коли починає згадувати, скільки хлопчиків, а скільки дівчаток, то сам плутається, але велика родина — те, чим пишається:
«Хтось спрямував своє життя у фермерство, хтось — у бізнес, а я своє життя присвятив дітям. У селі роботи як такої немає, але дітей треба забезпечувати, їм треба дати знання, одягати й годувати. Доводиться дуже багато працювати й майже не спати».
Команда добровольців-вогнеборців. Сергій Дідик на фото зліва. Фото: Сергій Дідик
Сергій згадує, що коли з’явилася можливість долучитися до добровільної пожежної команди, то він не вагався. Для нього це стало особистою місією — захистити дітей як своїх, так і чужих.
Дружина підтримала рішення, бо розуміє, як важливо для чоловіка допомагати іншим. Але як мама восьми дітей вона не може не хвилюватися.
«Коли виїжджаю на зміну, вона постійно переймається: “А раптом дим”, “А раптом ти впадеш, і колега не почує»… Я її заспокоюю, але все одно дуже часто телефонує, навіть інколи заважає (сміється)», — розповідає вогнеборець.
Діти також проявляють до батькової роботи неабиякий інтерес. Зокрема, двоє синів точно вирішили, що після школи навчатимуться пожежної справи і теж стануть на шлях вогнеборців.
Команда добровольців-вогнеборців навчають дітей пожежної безпеки. Фото: Анастасія Іванова
У спеку навіть кинутий недопалок може спричинити масштабну пожежу
Через спеку та відсутність дощів роботи в рятувальників побільшало. Головна причина пожеж — сама людина, адже будь-яка іскра може спричинити лихо. Наймасштабніша пожежа на пам’яті чоловіка — займання церкви.
«Хтось запалив смітник. Було до +40 градусів і сильний вітер. Вогонь перекинувся на церкву. Нам ще не поступив виклик від диспетчера — люди просто прибігли до нас у депо й сказали, що церква горить. Ми одразу поїхали на місце. Коли приїхала ДСНС, уже ми на той час пожежу ліквідували».
Часто горять залишки стебел пшениці, ячменю або жита, які залишаються на полі після збору врожаю — люди підпалюють сміття, його розносить вітром, горять поля та навіть житлові будинки. Рятувальник як приклад наводить нещодавнє чергування:
«Вранці загорівся пустир у людини, перекинулося на дрова — ми загасили. Після обіду горіли кругом хати — теж загасили пожежі. Потім у чоловіка зайнялася драбина, і теж ми виїжджали».
Пожежа на полі. Фото надала Олена Журавська
Найчастіше першими на місце події прибувають саме добровольці й беруть на себе перші необхідні дії. Це може бути організація евакуації, локалізація пожежі та надання першої допомоги постраждалим. Коли приїжджає ДСНС, добровольці підвозять воду, щоб ефективніше діяти разом.
Зараз у добровільній пожежній команді працюють троє чоловіків. Вони чергуються між собою та заступають на зміну вдвох. Старший пожежник команди Сергій Петришин раніше працював водієм зерновозу та був «майстром на всі руки». Коли сформували добровільну пожежну команду, Сергію запропонували її очолити, і він з радістю погодився:
«Раніше я перевозив зерно, тож чудово розумію, як кожен врожай важливий для нашого села. Якщо спалахне пожежа на полі чи в сараї, то це не просто згоріле майно — це втрачені доходи, їжа для сімей».
Команда добровольців-вогнеборців разом з ДСНС. Фото надала Олена Журавська
Зараз добровольців знає вся громада та навіть їм допомагає. Наприклад, якщо стається масштабна пожежа, місцеві фермери на тракторах підвозять воду прямо до лісосмуги.
Депо — не просто гараж з місцем для чергування
Громадська організація «Добровольці-вогнеборці» створює добровільні пожежні команди в селах і маленьких містечках. У Казанківській громаді її заснували влітку 2022 року на базі комунального підприємства «Добробут». Будівля, в якій чергують вогнеборці — навчальний комбінат, який належить місцевому відділу освіти. Два бокси переобладнали під пожежну станцію — там добровольці можуть поспілкуватись, обговорити дії, провести час.
«Коли ми вирішували, де саме буде цей підрозділ, то враховували час доїзду, відстань між населеними пунктами і, звісно, обирали, щоб приміщення було в гарному стані. Якщо депо — це просто гараж з місцем для чергування, то воно не буде цікавим ні для жителів, ні для команди», — каже начальниця КП «Добробут» Олена Журавська.
Член добровільної пожежної команди у депо. Фото: Сергій Дідик
Для того, щоб розслабитися після чергувань, там облаштували зону відпочинку. Добровольці часто збираються після зміни, щоб подивитися фільм, пограти в настільний футбол або просто поспілкуватися за горнятком кави. Все це допомагає підтримувати позитивний настрій у команді та знижувати стрес після складних викликів.
Коли заснували добровільну пожежну команду, Сергій та його колеги мали лише ентузіазм, але їм бракувало необхідних навичок та обладнання. Проте завдяки співпраці з Проєктом USAID «ГОВЕРЛА» вони отримали захисне спорядження, мотопомпи, бензопили, прожектори, вогнегасники та гідравлічні інструменти, а представники ГО «Добровольці-вогнеборці» всьому їх навчили.
Деяке обладнання громада закупила власним коштом — вони придбали шланги й насоси для подачі води або піни, а також інвестували в якісні радіозв’язки, щоб покращити координацію під час роботи.
Вчать протипожежної безпеки змалечку
Пожежники громади кажуть, що на території села знаходили міни, снаряди, гранати та інші вибухові пристрої, які не здетонували. Тому кожен має знати, як себе поводити, якщо знайшов небезпечні предмети, зокрема, діти. Щоб зробити громаду безпечнішою, громадська організація «Добровольці-вогнеборці» проводить дитячі пожежні табори.
«У кожній з трьох змін по 15 дітей від 11 років. Їх навчають професійні сапери, медики, вогнеборці. Сценарій розписаний похвилинно. Діти спілкуються з пожежниками, розпитують про захопливі історії з життя рятувальників і навіть пробують себе в їхній ролі під час спеціально організованих симуляцій», — розповідає експертка з контролю та діловодства відділу освіти, молоді та спорту Казанківської селищної ради Анастасія Іванова.
Дитячі пожежні табори. Фото надала Анастасія Іванова
Пригода не обходиться й без екскурсії до місцевої пожежної частини. Там можна побачити, як виглядає машина вогнеборців та їхнє обладнання, дізнатися, як працює пожежна служба.
А ще діти беруть участь у різних спортивних змаганнях. Наприклад, вони переносять «постраждалих» і долають перешкоди, як справжні пожежники.
«Особливо сподобалося хлопцям. Одинадцятикласники навіть вирішили, що отримуватимуть спеціалізовану вищу освіту, щоб здобути професію пожежника», — каже Анастасія Іванова.
Дитячі пожежні табори. Фото надала Анастасія Іванова
Добровільні пожежні команди — справжня опора громади. Вогнеборець Сергій Дідик каже, що щоразу, коли лунає виклик, у нього стискається серце:
«Знаєте, я одразу думаю про те, щоб ніхто з родин не постраждав. Це ж не просто пожежа — там можуть бути сім’ї, чиї життя висять на волосині».
Коментарі
Коментарі
Коментарі