«У нас працюють переселенці, а земляків годуємо безкоштовно». Маріупольці відкрили в Києві «Шаурму на вугіллі»

Нещодавно в Києві з’явився новий кіоск із шаурмою, що одразу виділився серед десятків інших. По-перше, там виготовляють шаурму на вугіллі – в Україні рідко хто вдається до цієї технології. По-друге, гриль, на якому запікається м’ясо, є авторською розробкою, створеною спеціально для цього закладу. А по-третє, це шаурма «з Маріуполем в серці» – з таким гаслом власники-маріупольці взялися відновлювати свій бізнес у столиці після того, як їм вдалося виїхати з окупованого рідного міста.

Співзасновник «Шаурми на вугіллі» Максим Пустаков розповів ШоТам про евакуацію з Маріуполя після трьох тижнів повномасштабної війни, про переїзд до Києва та про те, що допомогло йому продовжити свою справу в нових умовах.

24 лютого збиралися відкрити шостий заклад мережі

Ми з партнером відкрили перший кіоск «Шаурми на вугіллі» восени 2020 року в центрі Маріуполя. Це припало на розпал пандемії, але ми давно збиралися запустити бізнес. Тоді у нас з’явилася можливість втілити план у життя та знайшли хороше приміщення. Оскільки все було готово, вирішили не чекати. Мій компаньйон запропонував зайнятися саме шаурмою на вугіллі. Для України це рідкість, тож ця технологія стала нашою особливістю.

Перший гриль ми придбали у людини, яка купила його за кордоном для запуску свого бізнесу, але через низку причин не змогла цього зробити. Коли ми почали працювати з грилем, я зрозумів, що в ньому є певні речі, які можна поліпшити. Зокрема, я хотів зробити його компактнішим, оскільки він підходив не для будь-якого приміщення та проходив не в кожні двері. Я звернувся до проєктувальників, і ми створили власні креслення. Відповідно до них почали виготовляти наступні моделі, які суттєво відрізнялися від першого гриля за габаритами.

У Маріуполі наш бізнес добре розвивався. За 13 місяців нам вдалося відкрити п’ять точок «Шаурми на вугіллі», а в команді працювало 40 людей. Ми мали великі плани на 2022 рік – вийти в інші міста Донецької області. Напередодні вторгнення орендували приміщення в Слов’янську, повністю зробили там ремонт і завезли обладнання. 24 лютого мало відбутися відкриття, але цього не сталося.

Чекали можливості, коли зможемо виїхати з Маріуполя

Напередодні вторгнення було багато новин про можливу повномасштабну війну. Ми цю
інформацію чули, читали, трохи переживали. але, здавалося, насправді нічого не віщувало біди. Ми жили в Маріуполі – дуже розвиненому місті. Спостерігали, як навколо все будується та запускаються нові проєкти. Про війну ніхто не думав. Водночас розуміли, що певна небезпека є, але й гадки не мали, що все буде саме так, настільки страшно.

24 лютого ми збиралися їхати до Слов’янська й відкривати нову точку «Шаурми на вугіллі». Вранці зателефонувала мама та сказала, що почалася повномасштабна війна. Ми із сім’єю увімкнули новини – і це був шок. Хотіли виїхати одразу, але в той день не змогли цього зробити за сімейними обставинами. Тож вирішили, що поки що потрібно знайти найбезпечніше місце та менше пересуватися вулицею – снаряди прилітали близько, і їх було багато.

Ми з родиною чекали можливості, коли зможемо виїхати. Однак коли вона з’явилася у нас, то виїжджати стало небезпечно. На всяк випадок ми зібрали документи й необхідні речі. Що стосується бізнесу – усе було просто зачинене. Ми нічого не змогли евакуювати та й не було куди. До того ж потрібно було для цього наймати людей і техніку, а у нас тоді не було такої можливості.

За містом снаряди не прилітали, але було багато окупантів

Ми провели в Маріуполі перші три тижні повномасштабної війни. Звісно, бачили страшні речі, ночували в різних укриттях, постійно пересувалися, шукаючи безпечні місця. Останні п’ять днів перебували в підвалі. Якщо спочатку ми розуміли, що ворог зайняв східну частину міста та звідти може прилетіти, то потім окупанти почали поступово нас оточувати. Зник зв’язок, з’являлася різна інформація, і не було зрозуміло, кому вірити.

Перша можливість покинути Маріуполь була 15 березня, тоді почали ширитися чутки, що люди виїжджають. У той день ми не зважилися це зробити, а наступного ранку все-таки вирвалися. Нам пощастило, що наша машина вціліла, завдяки цьому нам вдалося врятуватися. Було дуже страшно – усе навколо вибухало. Коли ми виїхали з Маріуполя, то дізналися, що місто вже повністю оточене. Стало безпечніше й небезпечніше одночасно: снаряди вже не прилітали, але по дорозі до Бердянська ми зустрічали багато окупантів, проходили їхні блокпости. Доводилося розмовляти з ними, показувати машину й документи. На щастя, до нас особливо багато запитань не було.

У моєї сім’ї не було сумнівів, що потрібно відновити бізнес

Коли ми прибули до Кропивницького, я почав думати, як можна щось врятувати з нашого обладнання, яке залишилося у Слов’янську – туди можна було і заїхати, і виїхати. Щодо закладів «Шаурми на вугіллі» в Маріуполі – три повністю згоріли від прямих влучань, два були частково зруйновані. Усе, що можна було, розікрали мародери. Я знайшов людей, які евакуювали свої речі зі Слов’янська й мали місце в машині. Попросив їх за гроші допомогти мені, і вони привезли до Кропивницького частину обладнання, зокрема гриль, на якому ми зараз працюємо, а також дещо з меблів. Згодом я переїхав до Києва.

«Шаурма на вугіллі» – це справа нашого життя, яке у нас було до війни. Але й після вторгнення я хотів її продовжити. У рішенні відкритися в Києві мене підтримала насамперед моя сім’я. Якби родина сказала, що відновлювати бізнес поки що небезпечно та не на часі, то, можливо, я б не запускав заклад у Києві. Однак у моїх рідних не було сумнівів у тому, що треба продовжувати працювати.

Звісно, нас дуже підтримали співробітники, які встигли виїхати й готові були повернутися до роботи. А ще нам дуже пощастило, коли ми приїхали до Києва й почали шукати місце для «Шаурми на вугіллі». Орендодавці дізналися, що ми з Маріуполя, і дуже добре поставилися до нас. Сказали, що допоможуть нам і дійсно допомогли. Вони дали нам хороше приміщення, в якому ми тепер працюємо. Коли ми почали діяти, усе одразу пішло якось легко. Відчувалося, що люди йдуть назустріч, а отже, ми все правильно робимо.

Маріупольців годуємо безкоштовно

Перед тим як розпочати облаштовуватися на новому місці, ми вивчали район. Помітили, що навколо хороший трафік – дуже багато і машин, і людей. Побачили, що поряд є ще декілька закладів із шаурмою. Зі свого досвіду ми знаємо, що у нас є свій споживач, свій портрет покупця. І ми знайшли його в тому місці, де відкрилися. Думаю, що ми не сильно завадили людям, які готували там шаурму до цього. У нас геть інший підхід, інша цінова категорія – наші страви коштують дорожче. Та й продукт зовсім інший, схожість тільки у лаваші та м’ясі.

Ми розширили меню порівняно з тим, яке воно було в Маріуполі. Готуємо шаурму на вугіллі з трьох видів м’яса: курятини, телятини та свинини. Нині найпопулярніші позиції у нас – «Сирна з курятиною і ананасом», «Фірмове асорті зі свининою» та «Подвійний сир з телятиною».

У нашій команді працюють тільки люди з Маріуполя: два наших співробітники, які були з нами й до повномасштабної війни, і троє нових людей. Ми зв’язалися з гуманітарним центром, який надає допомогу маріупольцям, і запропонували охочим роботу в нас. Також передали туди 1000 флаєрів на безкоштовну шаурму для маріупольців. Людям, які звертаються в центр, штаб видає їх поступово, щоб не сильно завантажити нашу основну роботу. Тож до нас часто приїжджають і наші земляки.

Якщо сумуватиму за тим, що втратив, мені буде страшно рухатися далі

Я підтримую зв’язок з підприємцями, які теж виїхали з Маріуполя до Києва, однак вони не перевезли свій бізнес і натомість зайнялися волонтерством. Знаю людей, які виїхали до Львова й там відкрили свою справу заново. Вони молодці, і я дуже радий, що у них усе виходить. У нас схожі історії – їм пощастило так само, як і мені, тому що до них теж добре поставилися люди.

Нині ми плануємо розширити приміщення, в якому працюємо. У нас з’явилася можливість зробити його більшим і відкрити залу, щоб у холодний сезон наші гості могли зайти туди й отримувати шаурму не тільки з віконця. Ще у планах розширятися по Києву, однак коли саме це буде – сказати поки складно.

Коли я думав про відновлення бізнесу, то мислив так: якщо сумуватиму за тим, що втратив, мені буде страшно рухатися далі. Замість розвитку я буду згадувати, скільки зусиль доклав у минулому, як усе добре виходило, а тепер цього немає і потрібно проходити заново той самий шлях. Звісно, я стикаюся з певними ризиками: я добре знав місто, в якому народився та виріс, а тут усе інакше, інші люди. До того ж триває війна. Однак я вирішив, що якщо ми вижили, то треба відпустити ситуацію та діяти далі. Усім підприємцям, хто опинився в схожих обставинах, я радив би не зациклюватися на тому, що було. А ще вірити в нашу країну, у нашу державу – і відновлювати свою справу.