Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«У нас працюють переселенці, а земляків годуємо безкоштовно». Маріупольці відкрили в Києві «Шаурму на вугіллі»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Нещодавно в Києві з’явився новий кіоск із шаурмою, що одразу виділився серед десятків інших. По-перше, там виготовляють шаурму на вугіллі – в Україні рідко хто вдається до цієї технології. По-друге, гриль, на якому запікається м’ясо, є авторською розробкою, створеною спеціально для цього закладу. А по-третє, це шаурма «з Маріуполем в серці» – з таким гаслом власники-маріупольці взялися відновлювати свій бізнес у столиці після того, як їм вдалося виїхати з окупованого рідного міста.

Співзасновник «Шаурми на вугіллі» Максим Пустаков розповів ШоТам про евакуацію з Маріуполя після трьох тижнів повномасштабної війни, про переїзд до Києва та про те, що допомогло йому продовжити свою справу в нових умовах.

24 лютого збиралися відкрити шостий заклад мережі

Ми з партнером відкрили перший кіоск «Шаурми на вугіллі» восени 2020 року в центрі Маріуполя. Це припало на розпал пандемії, але ми давно збиралися запустити бізнес. Тоді у нас з’явилася можливість втілити план у життя та знайшли хороше приміщення. Оскільки все було готово, вирішили не чекати. Мій компаньйон запропонував зайнятися саме шаурмою на вугіллі. Для України це рідкість, тож ця технологія стала нашою особливістю.

Перший гриль ми придбали у людини, яка купила його за кордоном для запуску свого бізнесу, але через низку причин не змогла цього зробити. Коли ми почали працювати з грилем, я зрозумів, що в ньому є певні речі, які можна поліпшити. Зокрема, я хотів зробити його компактнішим, оскільки він підходив не для будь-якого приміщення та проходив не в кожні двері. Я звернувся до проєктувальників, і ми створили власні креслення. Відповідно до них почали виготовляти наступні моделі, які суттєво відрізнялися від першого гриля за габаритами.

шаурма в Маріуполі
Заклад у Маріуполі.

У Маріуполі наш бізнес добре розвивався. За 13 місяців нам вдалося відкрити п’ять точок «Шаурми на вугіллі», а в команді працювало 40 людей. Ми мали великі плани на 2022 рік – вийти в інші міста Донецької області. Напередодні вторгнення орендували приміщення в Слов’янську, повністю зробили там ремонт і завезли обладнання. 24 лютого мало відбутися відкриття, але цього не сталося.

Чекали можливості, коли зможемо виїхати з Маріуполя

Напередодні вторгнення було багато новин про можливу повномасштабну війну. Ми цю
інформацію чули, читали, трохи переживали. але, здавалося, насправді нічого не віщувало біди. Ми жили в Маріуполі – дуже розвиненому місті. Спостерігали, як навколо все будується та запускаються нові проєкти. Про війну ніхто не думав. Водночас розуміли, що певна небезпека є, але й гадки не мали, що все буде саме так, настільки страшно.

24 лютого ми збиралися їхати до Слов’янська й відкривати нову точку «Шаурми на вугіллі». Вранці зателефонувала мама та сказала, що почалася повномасштабна війна. Ми із сім’єю увімкнули новини – і це був шок. Хотіли виїхати одразу, але в той день не змогли цього зробити за сімейними обставинами. Тож вирішили, що поки що потрібно знайти найбезпечніше місце та менше пересуватися вулицею – снаряди прилітали близько, і їх було багато.

маріупольці відкрили мережу закладів у рідному місті

Ми з родиною чекали можливості, коли зможемо виїхати. Однак коли вона з’явилася у нас, то виїжджати стало небезпечно. На всяк випадок ми зібрали документи й необхідні речі. Що стосується бізнесу – усе було просто зачинене. Ми нічого не змогли евакуювати та й не було куди. До того ж потрібно було для цього наймати людей і техніку, а у нас тоді не було такої можливості.

За містом снаряди не прилітали, але було багато окупантів

Ми провели в Маріуполі перші три тижні повномасштабної війни. Звісно, бачили страшні речі, ночували в різних укриттях, постійно пересувалися, шукаючи безпечні місця. Останні п’ять днів перебували в підвалі. Якщо спочатку ми розуміли, що ворог зайняв східну частину міста та звідти може прилетіти, то потім окупанти почали поступово нас оточувати. Зник зв’язок, з’являлася різна інформація, і не було зрозуміло, кому вірити.

маріупольці
Максим із дружиною.

Перша можливість покинути Маріуполь була 15 березня, тоді почали ширитися чутки, що люди виїжджають. У той день ми не зважилися це зробити, а наступного ранку все-таки вирвалися. Нам пощастило, що наша машина вціліла, завдяки цьому нам вдалося врятуватися. Було дуже страшно – усе навколо вибухало. Коли ми виїхали з Маріуполя, то дізналися, що місто вже повністю оточене. Стало безпечніше й небезпечніше одночасно: снаряди вже не прилітали, але по дорозі до Бердянська ми зустрічали багато окупантів, проходили їхні блокпости. Доводилося розмовляти з ними, показувати машину й документи. На щастя, до нас особливо багато запитань не було.

У моєї сім’ї не було сумнівів, що потрібно відновити бізнес

Коли ми прибули до Кропивницького, я почав думати, як можна щось врятувати з нашого обладнання, яке залишилося у Слов’янську – туди можна було і заїхати, і виїхати. Щодо закладів «Шаурми на вугіллі» в Маріуполі – три повністю згоріли від прямих влучань, два були частково зруйновані. Усе, що можна було, розікрали мародери. Я знайшов людей, які евакуювали свої речі зі Слов’янська й мали місце в машині. Попросив їх за гроші допомогти мені, і вони привезли до Кропивницького частину обладнання, зокрема гриль, на якому ми зараз працюємо, а також дещо з меблів. Згодом я переїхав до Києва.

зруйновані заклади шаурми на вугіллі в маріуполі
Знищені заклади Максима в Маріуполі.

«Шаурма на вугіллі» – це справа нашого життя, яке у нас було до війни. Але й після вторгнення я хотів її продовжити. У рішенні відкритися в Києві мене підтримала насамперед моя сім’я. Якби родина сказала, що відновлювати бізнес поки що небезпечно та не на часі, то, можливо, я б не запускав заклад у Києві. Однак у моїх рідних не було сумнівів у тому, що треба продовжувати працювати.

маріупольці відкрили шаурму на вугіллі в Києві
Бізнес у Києві.

Звісно, нас дуже підтримали співробітники, які встигли виїхати й готові були повернутися до роботи. А ще нам дуже пощастило, коли ми приїхали до Києва й почали шукати місце для «Шаурми на вугіллі». Орендодавці дізналися, що ми з Маріуполя, і дуже добре поставилися до нас. Сказали, що допоможуть нам і дійсно допомогли. Вони дали нам хороше приміщення, в якому ми тепер працюємо. Коли ми почали діяти, усе одразу пішло якось легко. Відчувалося, що люди йдуть назустріч, а отже, ми все правильно робимо.

Маріупольців годуємо безкоштовно

Перед тим як розпочати облаштовуватися на новому місці, ми вивчали район. Помітили, що навколо хороший трафік – дуже багато і машин, і людей. Побачили, що поряд є ще декілька закладів із шаурмою. Зі свого досвіду ми знаємо, що у нас є свій споживач, свій портрет покупця. І ми знайшли його в тому місці, де відкрилися. Думаю, що ми не сильно завадили людям, які готували там шаурму до цього. У нас геть інший підхід, інша цінова категорія – наші страви коштують дорожче. Та й продукт зовсім інший, схожість тільки у лаваші та м’ясі.

Ми розширили меню порівняно з тим, яке воно було в Маріуполі. Готуємо шаурму на вугіллі з трьох видів м’яса: курятини, телятини та свинини. Нині найпопулярніші позиції у нас – «Сирна з курятиною і ананасом», «Фірмове асорті зі свининою» та «Подвійний сир з телятиною».

шаурма на вугіллі від маріупольців

У нашій команді працюють тільки люди з Маріуполя: два наших співробітники, які були з нами й до повномасштабної війни, і троє нових людей. Ми зв’язалися з гуманітарним центром, який надає допомогу маріупольцям, і запропонували охочим роботу в нас. Також передали туди 1000 флаєрів на безкоштовну шаурму для маріупольців. Людям, які звертаються в центр, штаб видає їх поступово, щоб не сильно завантажити нашу основну роботу. Тож до нас часто приїжджають і наші земляки.

Якщо сумуватиму за тим, що втратив, мені буде страшно рухатися далі

Я підтримую зв’язок з підприємцями, які теж виїхали з Маріуполя до Києва, однак вони не перевезли свій бізнес і натомість зайнялися волонтерством. Знаю людей, які виїхали до Львова й там відкрили свою справу заново. Вони молодці, і я дуже радий, що у них усе виходить. У нас схожі історії – їм пощастило так само, як і мені, тому що до них теж добре поставилися люди.

Нині ми плануємо розширити приміщення, в якому працюємо. У нас з’явилася можливість зробити його більшим і відкрити залу, щоб у холодний сезон наші гості могли зайти туди й отримувати шаурму не тільки з віконця. Ще у планах розширятися по Києву, однак коли саме це буде – сказати поки складно.

шаурма на вугіллі, яку створюють маріупольці

Коли я думав про відновлення бізнесу, то мислив так: якщо сумуватиму за тим, що втратив, мені буде страшно рухатися далі. Замість розвитку я буду згадувати, скільки зусиль доклав у минулому, як усе добре виходило, а тепер цього немає і потрібно проходити заново той самий шлях. Звісно, я стикаюся з певними ризиками: я добре знав місто, в якому народився та виріс, а тут усе інакше, інші люди. До того ж триває війна. Однак я вирішив, що якщо ми вижили, то треба відпустити ситуацію та діяти далі. Усім підприємцям, хто опинився в схожих обставинах, я радив би не зациклюватися на тому, що було. А ще вірити в нашу країну, у нашу державу – і відновлювати свою справу.

Суспільство

«Ми витримали пекло Луганщини». Як 22-річний випускник військової академії командує ротою 24 ОМБр

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Владислав ­«Анубіс» – 22-річний командир роти 24-ї ОМБр. У дитинстві мріяв повʼязати своє життя з правом. Але його батьки – колишні військові – своїм прикладом несвідомо вплинули на остаточне рішення хлопця.

Повномасштабна війна застала Владислава в одній із найгарячіших точок сходу. З першого дня, попри брак досвіду в певних аспектах, він став командиром роти. Його підрозділ прикривав відхід побратимів, героїчно втримував Попасну та знищив безліч російської техніки. А молодий командир став справжнім взірцем для українських воїнів.

Владислав Абрасович («Анубіс»)

Торішній випускник військової академії, 22-річний командир роти у 24-тій окремій механізованій бригаді імені короля Данила

Малим приміряв татову військову форму

Я родом із міста Яворів Львівської області. Саме там розташовується славетна 24-та Королівська бригада. Народився в сім’ї військовослужбовців. Мати брала участь в АТО, а батько проходив службу у миротворчій місії в Косово. Однак малим, коли почалася війна в Україні, я не дуже розумів, що це все означає. 

Зробити та змінити щось не міг, тому сподівався і вірив, що наші військові стримають ворога. Їхнє рішення я зрозумів уже в старшому віці. Скажу, що сприйняв і сприймаю досі це з гордістю. Саме батьки є для мене прикладом. Вони навчили головному – любити Батьківщину. За це я їм дуже вдячний.

Мене виховували в дисциплінованій, хорошій і люблячій сім’ї, де всі одне одного поважали. Мені завжди казали, хто я і звідки родом. Часом я згадую малого себе, який приміряв татову форму та величезне військове взуття.

У школі я був не надто уважним учнем. А найбільше під час уроків історії мене дратувало дізнаватися про страждання нашого народу. Усвідомлювати всю цю несправедливість. Та сьогодні ЗСУ виправляють ситуацію та повертають українцям довгоочікувану волю.

Хотів працювати з правом, та взяв приклад з мами 

Взагалі своє життя я хотів пов’язати з правом. Бути хорошим юристом здавалося цілком досяжною мрією. Як і кожен чоловік, хотів здобути освіту, піти працювати, заробляти шалені гроші, одружитися з найкращою дівчиною та побудувати міцну сім’ю. Проте життя вносить свої корективи, і мої мрії змінилися на реальність. Я розумів, що війна змінила моє світобачення. А от щодо права, то ще не кінець. Учитися ніколи не пізно, і друга освіта не заважатиме.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Ставати військовим я не планував. Але ,зважаючи на те, в який час формувалася моя особистість, іншого вибору в мене не було. Ще під час навчання мене вразило, як моя мати захищала Україну, а багато чоловіків сиділи вдома і не реагували на те, що відбувається в країні – так звані диванні критики. Я захотів стати піхотинцем – тим, хто буде першим зустрічати противника, і робитиме це якісно. Тому вступив на відповідний факультет, щоб отримати хорошу військову освіту.

Роки навчання згадую з ностальгією

Родина завжди підтримувала всі мої рішення, розуміла, наскільки буде складно всім нам. Вони усвідомлювали ризики та рівень небезпеки. Але батьки завжди хвилюються за своїх дітей, це закономірно.

Присягу я склав у 2017 році під час навчання в Національній академії. Найбільше запам’яталося, як сотні людей з ідентичними бажаннями вчилися захищати та боротися. Бувало всяке, це ж хлопці: хтось смішний, хтось мовчазний. Практичні завдання бували веселими, і ми дещо записували на відео на згадку. Пам’ятаю, як на день народження хлопці вітали мене вночі: торт в обличчя як ритуал на кожне таке свято, гучні привітання і «військові» побажання. Було приємно і радісно, бо всі стали як рідні за ці роки.

Після випуску з академії я вирішив приєднатися до лав 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Сталося це в липні 2021 року.

Став командиром у 22 роки

Мені здається, батьки до кінця не вірили у ймовірність повномасштабної війни. Але і я, і наша рота були готові до такого розвитку подій. Інформація про ймовірне вторгнення в мене була ще 23 лютого. У цей момент я перебував в одній із гарячих точок сходу – селищі Золоте на Луганщині. Власне, там нас і зустріла велика війна. Я відчував переживання за родину. Тому в першу чергу набрав запитати, як вони. Моя сім’я проживає в Києві, який тоді вже обстрілювали.

24 лютого я обіймав посаду командира роти – у свої 22 роки. Досвіду на той момент, можливо, в певних нюансах бракувало. Але під час війни такі речі швидко надолужуються. У пеклі боїв ти швидко навчаєшся ухвалювати правильні рішення, які зможуть зберегти життя бійцям підрозділу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Коли я закінчив академію, то й подумати не міг, що через рік стану командиром. Мені здавалося, що потрібно багато чого ще вивчити та зрозуміти. Проте з часом навички стали звичкою і простою рутиною. Найбільше вони знадобилися після вторгнення. Багато чого я взяв від минулого командувача, він дійсно був професіоналом. А відповідальність узяв на себе без страху. Я відповідаю за свою роту, і ми одне ціле.

Навчав бійців із більшим досвідом

Звичайно, з побратимами у нас бувають мінімальні конфліктні ситуації. Але робота командира роти полягає, зокрема, й у пошуку компромісів, умінні вислухати звичайного солдата. Можливо, у певних мобілізованих при першому знайомстві зі мною виникає здивування, тому що наразі я один із наймолодших серед всієї роти. Але це все нюанси, і, думаю, здивування з часом зникає. 

З вищим командуванням, закономірно, теж трапляються конфлікти. Але спільною роботою ми знаходимо найкращий варіант розвʼязання проблем. Основне – вміти чути одне одного й бути однією військовою родиною.

Читайте також: Позивний «Джампер». Як 26-річний блогер з «білим» квитком став кулеметником в бригаді Чорних Запорожців

Найважчі моменти були, коли я навчав людей, які на війні не перший рік і в певних моментах знають більше, ніж я. Але вчитися одне в одного – не соромно. Це нормальна річ для саморозвитку.

У Золотому втратив перших побратимів 

Приблизно в обід 24 лютого позиції моєї роти росіяни почали масово обстрілювати з мінометів та реактивної артилерії. Наші хлопці були напоготові. Після оголошення «бойової готовності» вони знали, як діяти у будь-якому з можливих сценаріїв.

Найближчими днями позиції нашої роти почали атакувати безпосередньо піхотою та легкою броньованою технікою. Наступ ми успішно відбили, знищили дві одиниці ворожої техніки, втрат зазнала і піхота окупанта. Але, на жаль, у ці дні наша рота втратила перших побратимів. Загалом після початку повномасштабної війни наш підрозділ зазнав суттєвих втрат, зокрема, й з офіцерського складу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

З 24 лютого до кінця березня ми тримали оборону Золотого, вдало відбиваючи ворожі атаки. А з квітня наш підрозділ відправився захищати Попасну. Цей населений пункт можна назвати справжнім пеклом. Противник обстрілював його безперестанку, застосовував важку артилерію, якої нам тоді дуже бракувало. Але попри це ми успішно відбивали атаки бойовиків «ЛНР», регулярної армії РФ та «кадирівців».

Уміло нищили ворога на Луганщині

Бійці мого та сусіднього підрозділів робили все можливе для утримання Попасної. Від цього міста фактично не лишилося нічого, крім груди каміння. Я вдячним усім, хто тримав ті позиції до останнього подиху. Люди працювали без права на сон та відпочинок, цілодобово вгризаючись у кожен метр землі, евакуйовували поранених побратимів під постійними обстрілами.

Після декілька днів відпочинку та відновлення підрозділу ми відправилися в Комишуваху, де були від самого початку та виконували бойове завдання. Ми місяць тримали цей населений пункт. Противник зазнавав великих втрат як у піхоті, так і у техніці. Завдяки вмілим діям солдатів та протитанковому озброєнню, яке нам надав захід, ми знищили колону воєнної техніки ворога.

Дещо символічно, що закінчив свій бойовий шлях у Луганській області наш підрозділ у тому ж Золотому, з якого й починав у лютому. Бої за Гірське і Рай-Олександрівку стали фінальним акордом нашого перебування в цій області.

Місцевий під обстрілами ніс нам воду

Вихід військ з оточення в Золотому та Гірському відбувався завдяки нашому прикриттю. Переживання у побратимів, звісно, були. Виникали питання, хто ж прикриватиме наш відхід, на який, якщо чесно, вже і не вистачало сил. 

Проте ми виконали завдання зайняти вказаний рубіж оборони, оскільки всі розуміли, що без цього наша та інші бригади можуть зазнати величезних втрат. Було важко, ми не встигали вкопатись. Росіяни завдавали вогневих ударів зі всього можливого озброєння. На жаль, у моєму підрозділі тоді не обійшлося без втрат. Але ми не звикли кидати своїх напризволяще, і розуміли, що прикриття відходу – наш обов’язок.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

При виході з Рай-Олександрівки в нас не було води. Ми були на новій для себе території. І зустріли там місцевого чоловіка, який під обстрілами виніс нам води та вказав кращий шлях для евакуації бійців. Приємно, що на Луганщині є такі люди. Сподіваюся, вже дуже скоро ми звільнимо їхні домівки від окупації. Проте за цей час я зустрічав і протилежні ситуації. Місцеві жителі часто працювали коригувальниками ворожої артилерії. У тій самій Попасній були й відверто проросійськи налаштовані люди старшого покоління.

Усмішка дівчини надихає боротися далі

Для мене дуже важливе збереження самоідентифікації української нації. Фактично, зараз пишеться історія нашої держави. Майбутні покоління повинні жити у вільній країні, яка не матиме сусіда з назвою «Росія». А ще багато сил на передовій дає шалена підтримка від коханої людини та рідних.

Моя дівчинка чекає на мене вже понад рік. Вона дуже хвилюється. Бувають важкі періоди, коли в мене зовсім немає зв’язку. Знаю, що їй теж складно, вона погано їсть і спить. Але моя Таня завжди каже: «Якщо тримаєшся ти, то і я мушу, бо тобі значно важче». Я щоразу з усмішкою читаю від неї повідомлення. Дівчина пише, як сильно мене любить і вірить у мої сили, просить берегти себе, розповідає, що з нею відбувається протягом дня, щось про роботу, бо так легше пережити мою відсутність.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Моя мотивація – фото усміхненої Тані та плани на наше спільне майбутнє. З нею я, звісно, не військовослужбовець. З нею я почуваюся собою, і вона надає мені сили своєю вірою. Я розумію, що це важкі стосунки, бо ми далеко одне від одного і зовсім не бачимось. Я роблю все можливе, щоб якнайшвидше її обійняти. Моя Танюша сильна, я в ній не помилився. 

Сказати, що я не відчуваю втоми, було б дещо лицемірно. Звісно, хочеться бодай на якийсь час повернутися до родини та коханої дівчини. Без їхньої підтримки було б значно важче. Дякую їм за те, що підтримують мене, попри все. А сили для боротьби за правду і волю є завжди.

Перемогу треба наближати разом

Після перемоги України планую продовжувати свою службу у лавах Збройних сил України. Хочеться робити армію ще більш професійною, піднімати рівень підготовки, передаючи свій досвід майбутнім новобранцям. 

Армія повинна залишатися потужною навіть після перемоги, оскільки саме вона є запорукою мирного майбутнього країни. Ну й, звісно, думаю про свою майбутню сім’ю та прості побутові справи.

Для перемоги Україна повинна бути єдиною. Тому хотілося б максимальної єдності не лише в лавах ЗСУ, а й загалом у країні. Ми повинні позбавитися від усього російського культурного спадку, викреслити зі свого життя все з ним пов’язане. З Росією наразі потрібно боротися спільним фронтом, усім світом. Аби надалі такі війни стали винятково історією та ніколи не повторювалися.

Читати далі

Суспільство

Воїни ССО України збили ворожий бомбардувальник Су-34 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські спецпризначенці збили ворожий бомбардувальник Су-34 із переносного зенітного ракетного комплексу «Ігла».

Відео опублікували на фейсбук-сторінці Командування Сил спеціальних операцій ЗС України.

«Нагадуємо росіянам, що кожен їхній виліт і надалі дорівнюватиме самогубству. Адже, українське небо, як і українські воїни своїх ворогів не прощають», — написали українські спецпризначенці.

Зазначається, що літак збили бійці 8-го полку спеціального призначення ССО ім. Князя Ізяслава Мстиславича.

Відзначимо, що СУ-34 — це російський всепогодний, двомісний винищувач-бомбардувальник. Вартість одного літака Су-34 становить близько 1 мільярда рублів.

Про ССО України

Сили спеціальних операцій Збройних сил України — окремий рід сил Збройних сил України, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Неофіційним гімном ССО України є пісня «Тихо прийшов, тихо пішов», написана під час російсько-української війни. Під час повтомасштабного вторгнення РФ в Україну воїни ССО виконали низку важливих спецоперацій, зокрема:

  • підірвали понтонний міст окупантів на Луганщині;
  • знищили ворожі «Гради», що обстрілювали Сєвєродонецьк;
  • виявили та знищили станцію зв’язку окупантів на Харківщині;
  • підірвали ворожий КамАЗ у глибокому тилу ворога;
  • підірвали у тилу ворога міст на Донеччині;
  • захопили БПЛА «Орлан-10» із заводською документацією.

Нагадаємо, воїни-десантники збили два ворожі літаки Су-25 та Су-30.

Також ми повідомляли, як воїни 73-го центру спецоперацій знищили ворожу БМД-4.

Фото: wikimedia.org.

Читати далі

Суспільство

Бійці 40 ОАБр знищили склад боєприпасів і техніку окупантів (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Воїни 40-ї артилерійської бригади знищили ворожий склад боєприпасів, військову вантажівку та броньовану техніку загарбників.

Відео опублікували на фейсбук-сторінці 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта.

«Що необхідно для підняття настрою? Великокнязівська бригада знає правильну відповідь!», — написали наші захисники.

Читайте також: «План народився просто в дорозі». Як компанія «ТАНА» з Луганщини евакуювала не лише виробництво, а й всю команду

Про 40 ОАБр

40 окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта — з’єднання артилерійських військ, підпорядковане оперативному командуванню «Південь». Бригада створена 6 лютого 2015 року. Військове злагодження бригади відбувалося на полігоні Широкий Лан. Бригада названа на честь литовського княза Вітовта, який вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор’я.

Нагадаємо, бійці 68 єгерської бригади розгромили ворожу зенітну установку.

Також ми раніше повідомляли, як бійці 40 ОАБр видовищно знищили ворожу САУ.

Фото: facebook.com/40OAbrigade.

Читати далі