Стретчинг замість тривог. Фітнес-тренерка з Миколаєва влаштовує благодійні заняття в Тернополі та допомагає ЗСУ

Вероніка Заярська – фітнес-тренерка з Миколаєва, яка була змушена покинути рідне місто через російське вторгнення. У новому для себе Тернополі дівчина опинилася наодинці: без рідних чи бодай знайомих.

Утім вже за кілька місяців Вероніці вдалося знайти роботу та подружитися з місцевими мешканцями. Тут вона займається волонтерством та проводить благодійні треування, збираючи кошти на допомогу Збройним силам України.

У найближчих планах тренерки – фітнес-марафон, який допоможе учасницям налагодити харчування та режим сну. Про евакуацію, перехід на українську та спорт під час війни Вероніка розповіла ШоТам.

24 лютого не було жодних думок – тільки страх

Я почала тренувати людей півтора року тому, і відтоді робота стала моїм основним захопленням. Працювала в спортивному клубі, і мій графік був розписаний з ранку до вечора. У мене на день було понад 50 клієнтів: це були групові та персональні заняття з фітнесу, стретчингу, а також у тренажерному залі. У мене був настільки щільний розклад з великою кількістю тренувань, що не було часу стежити за новинами. Тож про можливе вторнення Росії я й не здогадувалася.

24 лютого прокинулася о п’ятій ранку через вибухи – тоді зрозуміла, що почалася повномасштабна війна. У мене був запланований сеанс масажу. І масажистка, до якої я збиралася піти, стала першою людиною, хто мені написав того дня. Вона скасувала сеанс. О восьмій ранку я мала проводити тренування, і клієнтка повідомила мені, що, на жаль, не прийде на нього. Далі схоже повідомлення мені написала ще одна дівчина. Після цього наступні тренування я скасувала вже сама, бо не знала, чого чекати.

Я пішла до магазину й була шокована тим, що побачила там: багато людей набирали туалетний папір і свічки. Ввечері знову пролунали вибухи, і ми з чоловіком вирушили в укриття. Ми не обговорювали, що робити далі: залишатися в Миколаєві чи виїжджати. Думок не було взагалі – був просто страх.

До Тернополя потрапила випадково

Мій тато почав допомагати людям з евакуацією, вивозив їх з Миколаєва. Мені та мамі запропонував теж поїхати з ними до Вінницької області в село, де живуть наші родичі, зокрема мій двоюрідний дядько. Тож через два тижні після початку війни ми вирушили туди. Мій чоловік залишився в Миколаєві, а тато відвіз нас і повернувся назад.

Невдовзі з’явилася інформація про загрозу з боку Придністров’я. Дядько сказав, що нам з мамою треба поїхати, оскільки він не зможе нас вивезти в разі наступу. У його родині багато жінок, він один чоловік, і кількість місць у транспорті обмежена. У селі, на відміну від великого міста, не можна поїхати в будь-який час. Тому ми з мамою вирушили додому до Миколаєва.

Я зібрала літні речі та зв’язалася зі знайомим, який віз людей і сам прямував до Івано-Франківська. Вирішила їхати з ним, це було 30 квітня. Потім у нього змінилися плани, і він сказав: «Я вирушаю до Тернополя. Якщо хочеш – залишайся там». Я вирішила залишитися – все одно у мене не було жодних планів. Вдень знайшла на olx кімнату у приватному будинку на підселення, а вже ввечері заїхала туди. Живу там і досі.

Тиша, робота й орендована квартира

До своєї евакуації я ніколи не бувала в Тернополі. У мене тут не було жодної знайомої людини. Пригадую свої перші враження від міста: тиша, спокій, багато зелені та дуже привітні люди навколо. Одразу взялася за пошук роботи. Я хотіла продовжити тренувати, однак багато спортивних клубів у травні були зачинені. Думала влаштуватися в один з них, Workout Hall, однак тоді він тимчасово став прихистком для людей. Коли цей клуб відновив свою діяльність, я почала там працювати. Мені подобається на новій роботі. Почуваюся так, ніби влаштувалася не в інше місто, а просто перейшла до іншого клубу.

Я вперше тривалий час живу в орендованому житлі. Для мене це дуже незручно – іноді щось не працює або чогось необхідного немає. Мені вдалося налаштувати побут і адаптуватися, однак все одно хочеться бути у власному домі й розуміти, що там усе моє й залежить від мене, а не від власника. У Миколаєві залишилася квартира. На щастя, вона ціла, але там ніхто зараз не живе. Тільки тато іноді ходить і перевіряє, чи все гаразд.

Проводила благодійні тренування, щоб підтримати армію

У мене вже з’явилися улюблені місця в Тернополі: локація «Я люблю Тернопіль» із зеленою галявинкою, парк Здоров’я – ще там є спортивний майданчик неподалік, а також місце біля озера. Саме там, біля озера, я протягом двох тижнів проводила благодійні тренування зі стретчингу, на які можна було долучитися за донат. Усі отримані кошти я спрямовувала на необхідні запити для військових. На жаль, через погоду тренування поки скасували.

У цій ініціативі мене підтримала громадська організація «Звільнення з полону», в якій я почала волонтерити невдовзі після приїзду до Тернополя. Я допомагала там сортувати й фасувати гуманітарну допомогу, яку передавали, зокрема, й до Миколаєва. Займаюся цим і до сьогодні. До речі, на мої благодійні тренування приходили й волонтери організації, адже волонтерська діяльність дуже енергозатратна й має неприємний побічний ефект – біль у попереку. Тож я реабілітувала наших же помічників.

Спорт допомагає справлятися з тривожними новинами

Заняття спортом добре допомагають пережити такі важкі часи, як війна. Фізичне навантаження сприяє виділенню гормонів. Завдяки тому, що ми робимо певні вправи, можна притупити дію «негативних» гормонів і викликати сплеск «позитивних» – наприклад, ендорфінів, які ще називають гормонами щастя. Ми читаємо тривожні новини – і мимовільно стискаємося, наші м’язи скорочуються, у тілі виникає скутість. Заняття стретчингом, навпаки, розтягує м’язи, внаслідок чого виникає розслаблення й підйом настрою. Тому в такий спосіб можна добре впливати не тільки на фізичний, але й на емоційний стан. Година стретчингу або фітнесу – це краще, ніж посидіти в телеграмі, читаючи новини.

Нині я ще працюю над запуском свого першого марафону схуднення, який стартує в телеграмі з 25 серпня. Я розкриватиму в ньому питання харчування, вживання води, режиму сну. Під час марафону ми будемо і тренуватися: можна вибрати фітнес або стретчинг. Деякі люди не можуть займатися фітнесом через певні обмеження, наприклад, через біль у коліні, сколіоз або грижі. Тому я пропоную їм легше навантаження.

Учасниці марафону заповнюватимуть таблицю, щоб контролювати, що та як вони їдять. Багато дівчат думають: «Та я ж нічого не їм», а коли починають записувати, виявляється великий букет, починаючи тортами й закінчуючи фаршированою рибою. Я допоможу налагодити раціон і взагалі режим дня. Коли проводила тестовий марафон, то з’ясувала, що деякі дівчата нині взагалі не сплять, і цю проблему треба розв’язувати.

Почала говорити українською – і люди подумали, що я місцева

Я все життя говорила й думала російською мовою, однак коли приїхала до Тернополя, одразу почала спілкуватися українською. Багато хто подумав, що я місцева. Коли знайомилася з людьми й казала, що з Миколаєва, вони дивувалися, наскільки вільно я можу говорити українською. Однак мені насправді це давалося не так легко. Наприклад, я знаю не всі слова, вживаю русизми. На перших тренуваннях дівчата інколи робили мені зауваження. Я на це нормально реагувала, ба більше, просила мене виправляти, адже я хочу розмовляти красивою українською мовою.

Я навчалася в російській школі, але тричі на тиждень у нас були уроки української – завдяки цьому я знаю мову. Нині слухаю багато місцевих блогерів, це допомагає мені розширювати словниковий запас. Я зрозуміла, що головне в цій справі – просто говорити і все. Не варто задумуватися. Навіть якщо інколи вилітають російські слова, у цьому немає нічого страшного. Так, деяким літнім людям це може не подобатися, але молодь до цього ставиться абсолютно нормально.

У Тернополі мені пощастило з оточенням

Тернопіль схожий на невелике європейське місто з маленькими та вузькими вуличками. Він дуже зелений і охайний. Пам’ятаю, коли мій знайомий водій віз мене сюди, а я не знала, що мене чекає, він сказав: «Тобі сподобається місто, бо тут дуже чисто». Так і сталося. Люди можуть іти вулицею та підняти папірець, який лежить на дорозі. Я думала, що в Тернополі буде холодно, а тут теж спекотно, як і на Півдні України. Однак місцеві сказали, що клімат так змінився тільки в останні роки. А ще мене вразило, що, на відміну від Миколаєва, у тернопільських приватних будинках немає кондиціонерів і москітних сіток, хоча тут і багато комарів.

Мені пощастило з оточенням – навколо мене тільки хороші люди, з деякими з них я подружилася. Однак, незважаючи на це, я почуваюся самотньою, і це важко прийняти. Дуже хочеться додому, у мирне життя, у Миколаїв, де тихо та спокійно, а не як зараз. Там тепер коїться жах: щодня вибухи, є проблеми з питною водою, немає роботи. Щоб не було часу постійно сидіти в новинах, я намагаюся себе займати і роботою, і волонтерством, і новими хобі. Наприклад, нещодавно пішла на пол денс і записую відео в інстаграмі, щоб мотивувати не тільки себе, а й інших людей. Вважаю, що в будь-якому разі потрібно рухатися вперед і працювати, адже це наближає нас до перемоги.