Суспільство
Стара амбулаторія, 70-річний партизан і бажання виговоритися. Як лікарка-волонтерка побувала на деокупованій Херсонщині
У розбитій амбулаторії з потрісканими стінами Катерина Луцишин приймає пацієнтів. Всю необхідну техніку взяла з собою — тут її чекають пацієнти, які не матимуть змогу прийти пізніше, чи перезаписатися. У коридорах не гамірно, як у звичайних лікарнях. Тут проломлена стеля і тільки нещодавно відновили електрику.
Саме так люди з деокупованих територій Херсонщини отримують медичну допомогу — завдяки небайдужим лікарям-волонтерам, які їдуть, аби допомогти. Катерина — одна з них, лікарка УЗД з Тернополя, що приєдналася до поїздок з ГО «Casers». Жінка розповіла ШоТам, що її найбільше вразило у поїздці та чому варто приїхати ще не раз.
Катерина Луцишин
завідувачка Пульмонологічного відділення, лікарка УЗД Тернопільського фтизіопульмонологічного медичного центру.
Професія — не дитяча мрія, але без вагань зробила б це знову
Я працюю лікаркою 10 років. Не можу сказати, що все дитинство про це мріяла — але рада, що все склалося саме так. Дякую своїм батькам, що мене трошки підштовхнули до цього вибору. Жодного разу не пошкодувала, що стала лікаркою. Звісно, у цій професії є свої труднощі, але якби я зараз знову була в 11 класі та обирала куди вступати — я б без вагань зробила це. Я себе не бачу в іншій професії, інколи думаю, що я ж нічого іншого робити не вмію.
Про волонтерські виїзди на деокуповані території від ГО «Casers» у межах Програми «Спільнодія» я дізналася від директорки клініки, де працюю. Вона теж планувала їхати і запитала, чи я б хотіла приєднатися. Я зацікавилася. Заповнила заявку на сайті, зі мною зв’язалися вже за день — і запропонували поїхати навіть раніше, ніж я хотіла. А за тиждень я вже вирушила на Херсонщину.
Поїхали вчотирьох — я, сімейний лікар, психолог і водій. Спочатку дісталися до Миколаєва, а вже там нас зустріли координатори ГО «Casers». Ми одразу ж поїхали в ті села, де нас чекали — за один день охоплювали один населений пункт.
Катерина заповнила заявку на сайті, і вже через тиждень вирушила на Херсонщину. Фото надала героїня.
Всі ліки та потрібні апарати привозили з собою. Для нас було важливо надати допомогу, виписати препарати, а у складніших випадках — направити на подальше профільне лікування.
За день приймали десь 45 пацієнтів — це не моє звичайне робоче навантаження, але я була готова. Казала собі — треба зробити максимально багато, допомогти всім, кому можна, бо наступна медична допомога може до них не скоро потрапити.
Тож прийняли всіх охочих, залишилися лише ті, що чекали на інших фахівців. Деякі колеги їздили на огляд в будинки лежачих пацієнтів, декого на швидкій привозили працівники з ГО «Casers» — кому було складно дістатися до амбулаторії.
Їхати на Херсонщину — не страшно, страшно бути некорисною
Поки я була на такому виїзді тільки раз. Але точно поїду ще, бо відчула себе потрібною людям, які живуть на деокупованих територіях, і зрозуміла, що можу показати — вони так само потрібні нам. Не якимось закордонним організаціям, а Україні. Це наші люди, наші земляки. І хто їм допоможе з чужих, якщо ми самі не допоможемо? Тому точно поїду ще раз, і буду допомагати ГО «Casers» як можу, наприклад, зараз долучилася до онлайн-консультування пацієнтів.
На Херсонщині працювала як лікарка УЗД. Фото надала героїня.
Чому поїхала? Відчуваю, що я мало роблю для нашої перемоги і можу більше. Тому й погодилася. Чесно, я боялася, але не тому, що на деокупованій території небезпечно, ні. Я боялася, що просто приїду і чогось не знатиму, не зможу допомогти людям. Мене багато хто питав, чи був у мене страх їхати туди. Я ж відповідала: боялася бути некорисною.
Вдалося відвідати два села — Давидів Брід і Лиманець. Перший день провели у Лиманці — тут уже були наші колеги, тож ми тільки доопрацьовували звернення. Там розмістилися у старому фельдшерсько-акушерському пункті.
Звісно, я вражена поїздкою. Вражена силою духу тих людей, які фактично лишилися без нічого: без домівок, без даху над головою. Але попри все вони повертаються додому, відбудовують своє, стягують матеріали, щоб знову мати дім. Не їдуть за кордон, а навпаки повертаються і боронять свої домівки. Навіть під час окупації боролися з окупантами, як тільки могли.
Я працювала як лікарка УЗД, але часто ми всі для них психологи. Люди діляться своїми історіями, їм треба виговоритись. Я перша не запитую, бо розумію, що люди пережили жах і багато хто втратив рідних. Але вони самі діляться. А коли бачать, що їх слухають насправді, з увагою, то розкриваються ще більше. Люди дуже доброзичливі — і це теж вражає, після всіх потрясінь, які пережили ці села та їхні жителі.
Лікарі розмістилися у старому фельдшерсько-акушерському пункті. Фото надала героїня.
Сильні люди в Давидовому Броду
Другий день був присвячений Давидовому Броду. Це село 8 місяців потерпало під окупацією росіян, тут не залишилося жодного вцілілого будинку. Ми теж розмістилися у старій амбулаторії. Але знаю, що до повномасштабної війни у селі була нова амбулаторія сімейної медицини — її росіяни зруйнували вщент. Будівля, де були ми, теж пошкоджена — пробита стеля, стіни.
Але для нас знайшли більш-менш цілі кабінети, там і приймали людей. ГО «Casers» допомогли відновити електрику і прибрати це місце завдяки підтримці Фонду Східна Європа у межах Програми «Спільнодія». Ця програма створена для всебічної підтримки волонтерського руху в Україні, щоб розвивати потенціал наших волонтерів і показувати їхню важливість.
Читайте також: «Якщо всі зроблять як я, чи стане світ кращим?». Три історії волонтерів ДСНС: медика, рятувальника та пожежниці
Та цей виїзд вдався не лише завдяки працівникам ГО, а й через справді героїчну історію медсестри Наталії. Вона працювала фельдшеркою у Давидовому Броду понад 20 років. Та коли у село прийшов «рускій мір», то окупанти знайшли жінку вдома. Наполягали, що вона мусить лікувати їхніх бійців. Наталія відмовилася, казала, що хай навіть застрелять її, а допомагати не буде.
У Наталії було особливе завдання — вона таємно допомагала місцевим жителям, винесла з нової амбулаторії обладнання, картки пацієнтів. Ризикуючи власним життям і здоров’ям, бо коли йшла забирати оснащення, то робила це свідомо і знала, що може не повернутися. Але таки збирала, що могла і берегла. Це приклад людини-альтруїстки, яка повністю віддається своїй роботі, своїм жителям — і це дуже надихає.
Прийом організували так, аби кожна людина знала, на яку годину має прийти. Фото надала героїня.
Саме завдяки їй прийом у Давидовому Броді пройшов чітко і без проблем — врятовані картки пацієнтів вона дбайливо розмістила у «новій» старій амбулаторії, де ми приймали людей. Розклала їх у теки. Організувала прийом так, що під кабінетами не сидів ніхто, кожна людина знала, на яку годину має прийти. Видно було як місцеві жителі ставляться до Наталії — як до мами, до наставниці та порадниці.
Також дуже запам’ятався 70-річний дідусь з цього ж села. Він живе тут з дружиною, їхній син загинув на війні влітку. Чоловік прийшов на обстеження, у нього були сильні болі, бо йому окупанти відбили нирки. Дідуся перенаправили на лікування, адже йому потрібна операція.
Чоловік у тимчасовій окупації допомагав ЗСУ як міг, чинив ворогам опір — підпалював машини, крав оснащення. Дідуся росіяни зловили, побили, спалили документи. Тож коли у село повернулася українська влада, постало питання відновлення документів. Це складний процес, місцеві чиновники відмовили родині. Але знаю, що ГО для нього знайшли юристів, які допомагають. Люди скривджені, часто зневірюються, якщо отримали одну відмову, то більше й не підуть. А так не має бути — бо то наші люди і вони пережили пекло в окупації! Добре, що ми їдемо, і можемо допомогти не тільки з медичними проблемами.
Матеріал підготовлено у межах спецпроєкту «Добровольці: працюємо заради миру». Він передбачає низку історій добровольців – пожежників, медиків, рятувальників.
Спецпроєкт реалізується у межах програми «Спільнодія», яка виконується Фондом Східна Європа у партнерстві з Українським незалежним центром політичних досліджень і ГО «Разом проти корупції» коштом Європейського Союзу.
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
