Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Ризикнемо усім, аби підтримати економіку. Як ірпінська кав’ярня Taddy coffee перезапустилася на Волині

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Віталій Дудківський разом із дружиною вже понад десять років займаються сімейним бізнесом. До початку повномасштабного вторгнення вони встигли запустити в Ірпені кав’ярню Taddy coffee та відкрити рибну крамницю. Утім 24 лютого про бізнес довелося забути: Віталій разом із дружиною та 10-місячною дитиною переїхали до Нововолинська.

Тут вони перезапустили кав’ярню та перетворили потенційних конкурентів на справжніх друзів. А ще планують вдруге відкрити рибну крамницю: таку саму, як колись в Ірпені. Віталій називає Нововолинськ містом можливостей для підприємців і запевняє: український бізнес готовий ризикувати усім, аби підтримати економіку. Про релокейт, адаптацію та допомогу від волинян він розповів ШоТам.

10 років у бізнесі разом із дружиною

Я сам з Ірпеня Київської області. Там ми відкрили кав’ярню та рибну крамницю з доставкою суші у межах міста. В Ірпені ми займалися бізнесом протягом останніх десяти років. Якісь справи відкривалися, якісь закривалися. Але завжди працювали разом із дружиною – Валерією Солякіною.

Коли почалася повномасштабна війна, ми спочатку були вдома. У нас не було досвіду, як поводитися у такій ситуації. Та, зрештою, у кого він був? У нас маленька 10-місячна дитина. Треба було одразу вивозити сім’ю, а вже тоді – долучатися до допомоги. Але перші дні ми волонтерили. У місті працював волонтерський штаб, куди звозили гуманітарну допомогу. Я разом із іншими містянами розвозив усе необхідне на блокпости. Возили допомогу, поки був запит.

Кав’ярня в Ірпені.

Коли почалися активні бої, я зрозумів, що потрібно вивозити сім’ю кудись у безпечне місце. Наш бізнес в Ірпені дуже постраждав: усе вигоріло і було знищене. Виникло питання: куди переїжджати? Я спортсмен (займаюся фрі-файтом) і в кожному великому місті маю знайомих тренерів та знаю місцеві клуби.

Власне, у мене є друг, який живе в Києві, але родом з Нововолинська. Він запросив переїжджати сюди. Ми приїхали, нам усе розказали-показали. Минув місяць – і ми зрозуміли, що тут можна починати бізнес, так би мовити релокуватися. Переключити увагу на нову локацію. Там, в Ірпені, вже буде, як є. Згодом можна продати майно, але про це поки що не загадуємо. Нині важко щось планувати.

Ірпінський досвід прижився у Нововолинську

Ми вирішили зайнятися у Нововолинську тим, що вже робили до цього і що добре знаємо – відкрити кафе. Створити кав’ярню для нас не викликає труднощів, адже цей напрям нам добре знайомий. Назву взяли готову – Taddy coffee. Так само називався наш заклад в Ірпені, тож з цим питань не було. Та й з оформленням було легко: наш друг-дизайнер, який допомагав відкривати кафе на Київщині, допоміг перезапуститися на Волині. Вивіска приїхала до нас практично з дому – з Ірпеня, а ось обладнання купували на місці. Так вийшло, що насправді жодних труднощів не було.

Ми швидко знайшли і будівлю, і підтримку, провели запуск. Зустрілися з міським головою, він одразу нас прийняв, вислухав, підтримав. Абсолютно адекватна й молодіжна людина. Він зробив нам першу рекламу, і це важливо! До цього ніхто не дозволяв у місті робити лаунж-зони. Але ж трава – для відпочинку, а не для того, щоб на неї дивитися. Мер підтримав нашу ідею, дав дозвіл і ми зробили такий експеремент – облаштували біля кав’ярні дитячу лаунж-зону. Запустилися і, як показала практика, все вийшло дуже добре, дітям зайшла така ідея.

Taddy coffee у Нововолинську.

І від людей відчувалася підтримка. Місцеві – щирі, класні люди – намагаються допомогти. І не важливо, чи ти бізнесмен, чи ні. Переселенці, які сюди приїхали, завжди відкриті для розмови чи пошуків. Отож, все закрутилося. Постійно відбувалися якісь зустрічі, діалоги. Нововолинськ – класний. Так склалося, що тут утворивсячудовий нетворкінг. Спілкуватися легко, йдеш по місту, а назустріч – тисячі людей. Ти нікого не знаєш, а про тебе знають всі. Смішний момент. Але нині вже і я знаю багатьох нововолинців.

Тепер наше кафе працює. Десять відсотків від прибутку віддаємо на Збройні сили України. Зрозуміли, що в такий спосіб можемо бути корисними. Стараємося допомагати бійцям. До того ж, є друзі та знайомі, які служать.

Потенційні конкуренти стали партнерами

Усе почалося з того, що я шукав будівлю й зайшов у кафе Novikcafe. Ми з дружиною постійно ходили туди на обід. Там класний інтер’єр, дуже смачне меню, а власники – відкриті до контактів. Так вийшло, що я шукав меблі для майбутньої кав’ярні й попросив у продавця підказати якогось меблевика. Вони порадили мені людину, яка робить меблі. Я зателефонував і кажу: «Давай зустрінемося». Зустрілися у тому самому закладі. З’ясувалося, що він товаришує з власниками, допомагав створювати це кафе. Усі всіх знають.

А власник Novikcafe – просто молодець. З нього все й почалося. Він допоміг запуститися, ми уклали договір про партнерство. Він допомагає переселенцям, серйозний бізнесмен. Як правило, з людьми такого штибу треба домовлятися про зустріч, а тут людина максимально проста.

Як конкурента нас не сприйняли, навпаки. Знаєте, здорова конкуренція – це нормально. Тут трафік людей дуже великий. На мою думку, можна ще п’ять кафе відкривати – і всім клієнтів вистачить. Закінчилися у нас трубочки – ми пішли до Novikcafe. Закінчилися у них скляночки – вони прийшли до нас.

Сімейний бізнес – найміцніший

З чим були труднощі? Наприклад, ми звикли працювати з морозивом «Монако». Але ми прекрасно знаємо, що в них постраждали заводи. Вони нешвидко привезли нам обладнання. Або бувають перебої з доставкою продукції. Є такі проблеми, але вони не залежать від нас. Так само зі скляночками та іншим. Частенько буває, що постачання чогось переривається або його більше не будуть постачати взагалі. Але люди розуміють, чому так трапляється, і ніхто не акцентує увагу на цьому. Тому справді серйозних труднощів не було.

До Нововолинська з нами приїхав мій племінник. Я його з дитинства треную, він мені довіряє. Нині йому випала нагода подивитися на власні очі, як будують кафе з нуля. І перейняти цей досвід. Я йому запропонував: батут – це буде твій бізнес. Будеш вчитися, з людьми спілкуватися. Відтак біля кафе поставили батут для дітей і почали продавати солодку вату. Це і є зона відповідальності мого племінника. Тепер тут купа дітей, бо їм це подобається.

Я спортсмен, а заняття спортом завжди допомагає. По-перше, через це маєш знайомих у кожному великому місті. Коли ти на майданчику з кимось пережив спортивний досвід, то такі люди дуже відкриті і завжди допоможуть. Це вже більше, аніж спорт. По-друге, спорт дисциплінує, а якщо це єдиноборства, як у мене, то він загартовує дух. У тебе адекватна самооцінка, є впевненість в діях, ти можеш правильно оцінити ситуацію, проаналізувати. І провести правильне планування.

За десять років спільної роботи в бізнесі у нас із дружиною вже органічно поділилися ролі, хто чим займається. Оскільки заклад маленький, то я проводжу зустріч, запускаю в роботу. Але можу, якщо потрібно, бути і кур’єром, і вантажником. Закупівлі здійснюємо робимо. А на дружині – персонал, бухгалтерія та фінанси. Вона це гарно вміє. Показує своїм прикладом, як потрібно.

Тепер ми бачимо, як уся країна об’єдналася. До кого не звернись – будь-яку допомогу волонтери надають дуже швидко. Усі хочуть бути корисними і чимось допомогти.

Про рибну крамницю і пошук лолося

Щодо розширення, звісно, є плани. Але не так все швидко, не так все просто. Усе буде йти поступово. Скажімо, нині ми тільки-тільки запустили формат доставки суші по Нововолинську. Але треба доробити правильний маркетинг, запустити ідею в світ. А вже потім можна буде переключатися або відгукуватися на інші пропозиції.

У Нововолинську я бачу бізнесові можливості. Скажімо, зауважив, що тут немає жодної рибної крамниці. Тобто м’ясних – багато, а рибної – жодної. А хочеться, щоб зайшов в крамницю, а там великий асортимент. Ми почали думати, в чому проблема. Немає попиту? А він наспраді є, і це видно по ринках.

Місто має 50 тисяч жителів. Можливо, варто просто допомогти їм? Тож зараз я шукаю лосося. Може, вдасться знайти його в Польщі – ми ж на кордоні. Нині це дефіцитний ринок. У нас є напрямки збуту, тому я хочу знайти базу чи завод для закупівлі риби.

Місто бізнесових можливостей

Нововолинськ – цікаве місто. Тут мені дуже подобається близькість до Європи. Кожен, хто не лінується (а я трохи побув в Нововолинську і поспілкувався з людьми), має якусь свою справу. Тут починати легше, бо в інших містах багато хто намагається вирватися у столицю, а тут під боком є добрі шанси. Тому мені це місто припало до душі. Було, що ми зібралися в компанії. Сиділи за столом. Усі нові люди і ми знайомилися між собою.

З’ясувалося, що кожен має власну справу: той музикою займається, той торгує обладнанням, той має справу з машинами, інший – робить меблі. Кожен у своїй ніші. Я був вражений. Це ж не було якесь бізнес-зібрання. Просто зібралося коло друзів. З такими людьми можна робити справу, або якусь пораду почути.

Місцевий базар – повністю з європейськими товарами. Польське молоко дешевше, має потрібну жирність. В Ірпені було навпаки: європейським напрямом опікувалися крамниці. Якщо там був правильний сервіс та асортимент – це взагалі топ. Туди всі їхали, незважаючи на дистанцію, в інший кінець міста. Ми самі так їздили, бо мені це дуже подобається. А тут, в Нововолинську, на кожному кроці крамничка чи базарчик – і все повністю європейське. Це круто. В Ірпіні такого немає. Або їдеш – через хату хтось щось робить в гаражі і продає.

Місцеві підприємці готові ризикувати

А ще в Нововолинську планують створити індустріальний парк. Влада мала б звернути увагу, що є скупчення підприємців, які готові ризикувати у бізнесі. їм треба давати можливість рухатися вперед. Якби влада підтримала нас грантами, ми могли б щось робити. Я сам відкрив би мінімум п’ять проєктів. З кожного готовий віддавати по 10% на ЗСУ. І тут таких бізнесменів багато.

Кожен підприємець готовий виділяти кошти на допомогу армії, бо зараз головне – це перемога. Ми би зробили набагато більше і швидше. Це був би вагомий внесок в економіку, яку потрібно підтримувати. Це важливо, бо ще не зрозуміло, як пережити зиму. Були б зарплати і податки.

Ми точно колись будемо повертатися в Ірпінь, бо дім там, де люди. Це однозначно. Кафе можна буде і залишити, і продати – я ставлюся до цього як до бізнесу. Сьогодні воно допомагає заробляти якісь гроші на життя. Треба перезимувати, а там – побачимо. Зараз важко будувати якісь плани.

Суспільство

«Ми витримали пекло Луганщини». Як 22-річний випускник військової академії командує ротою 24 ОМБр

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Владислав ­«Анубіс» – 22-річний командир роти 24-ї ОМБр. У дитинстві мріяв повʼязати своє життя з правом. Але його батьки – колишні військові – своїм прикладом несвідомо вплинули на остаточне рішення хлопця.

Повномасштабна війна застала Владислава в одній із найгарячіших точок сходу. З першого дня, попри брак досвіду в певних аспектах, він став командиром роти. Його підрозділ прикривав відхід побратимів, героїчно втримував Попасну та знищив безліч російської техніки. А молодий командир став справжнім взірцем для українських воїнів.

Владислав Абрасович («Анубіс»)

Торішній випускник військової академії, 22-річний командир роти у 24-тій окремій механізованій бригаді імені короля Данила

Малим приміряв татову військову форму

Я родом із міста Яворів Львівської області. Саме там розташовується славетна 24-та Королівська бригада. Народився в сім’ї військовослужбовців. Мати брала участь в АТО, а батько проходив службу у миротворчій місії в Косово. Однак малим, коли почалася війна в Україні, я не дуже розумів, що це все означає. 

Зробити та змінити щось не міг, тому сподівався і вірив, що наші військові стримають ворога. Їхнє рішення я зрозумів уже в старшому віці. Скажу, що сприйняв і сприймаю досі це з гордістю. Саме батьки є для мене прикладом. Вони навчили головному – любити Батьківщину. За це я їм дуже вдячний.

Мене виховували в дисциплінованій, хорошій і люблячій сім’ї, де всі одне одного поважали. Мені завжди казали, хто я і звідки родом. Часом я згадую малого себе, який приміряв татову форму та величезне військове взуття.

У школі я був не надто уважним учнем. А найбільше під час уроків історії мене дратувало дізнаватися про страждання нашого народу. Усвідомлювати всю цю несправедливість. Та сьогодні ЗСУ виправляють ситуацію та повертають українцям довгоочікувану волю.

Хотів працювати з правом, та взяв приклад з мами 

Взагалі своє життя я хотів пов’язати з правом. Бути хорошим юристом здавалося цілком досяжною мрією. Як і кожен чоловік, хотів здобути освіту, піти працювати, заробляти шалені гроші, одружитися з найкращою дівчиною та побудувати міцну сім’ю. Проте життя вносить свої корективи, і мої мрії змінилися на реальність. Я розумів, що війна змінила моє світобачення. А от щодо права, то ще не кінець. Учитися ніколи не пізно, і друга освіта не заважатиме.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Ставати військовим я не планував. Але ,зважаючи на те, в який час формувалася моя особистість, іншого вибору в мене не було. Ще під час навчання мене вразило, як моя мати захищала Україну, а багато чоловіків сиділи вдома і не реагували на те, що відбувається в країні – так звані диванні критики. Я захотів стати піхотинцем – тим, хто буде першим зустрічати противника, і робитиме це якісно. Тому вступив на відповідний факультет, щоб отримати хорошу військову освіту.

Роки навчання згадую з ностальгією

Родина завжди підтримувала всі мої рішення, розуміла, наскільки буде складно всім нам. Вони усвідомлювали ризики та рівень небезпеки. Але батьки завжди хвилюються за своїх дітей, це закономірно.

Присягу я склав у 2017 році під час навчання в Національній академії. Найбільше запам’яталося, як сотні людей з ідентичними бажаннями вчилися захищати та боротися. Бувало всяке, це ж хлопці: хтось смішний, хтось мовчазний. Практичні завдання бували веселими, і ми дещо записували на відео на згадку. Пам’ятаю, як на день народження хлопці вітали мене вночі: торт в обличчя як ритуал на кожне таке свято, гучні привітання і «військові» побажання. Було приємно і радісно, бо всі стали як рідні за ці роки.

Після випуску з академії я вирішив приєднатися до лав 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Сталося це в липні 2021 року.

Став командиром у 22 роки

Мені здається, батьки до кінця не вірили у ймовірність повномасштабної війни. Але і я, і наша рота були готові до такого розвитку подій. Інформація про ймовірне вторгнення в мене була ще 23 лютого. У цей момент я перебував в одній із гарячих точок сходу – селищі Золоте на Луганщині. Власне, там нас і зустріла велика війна. Я відчував переживання за родину. Тому в першу чергу набрав запитати, як вони. Моя сім’я проживає в Києві, який тоді вже обстрілювали.

24 лютого я обіймав посаду командира роти – у свої 22 роки. Досвіду на той момент, можливо, в певних нюансах бракувало. Але під час війни такі речі швидко надолужуються. У пеклі боїв ти швидко навчаєшся ухвалювати правильні рішення, які зможуть зберегти життя бійцям підрозділу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Коли я закінчив академію, то й подумати не міг, що через рік стану командиром. Мені здавалося, що потрібно багато чого ще вивчити та зрозуміти. Проте з часом навички стали звичкою і простою рутиною. Найбільше вони знадобилися після вторгнення. Багато чого я взяв від минулого командувача, він дійсно був професіоналом. А відповідальність узяв на себе без страху. Я відповідаю за свою роту, і ми одне ціле.

Навчав бійців із більшим досвідом

Звичайно, з побратимами у нас бувають мінімальні конфліктні ситуації. Але робота командира роти полягає, зокрема, й у пошуку компромісів, умінні вислухати звичайного солдата. Можливо, у певних мобілізованих при першому знайомстві зі мною виникає здивування, тому що наразі я один із наймолодших серед всієї роти. Але це все нюанси, і, думаю, здивування з часом зникає. 

З вищим командуванням, закономірно, теж трапляються конфлікти. Але спільною роботою ми знаходимо найкращий варіант розвʼязання проблем. Основне – вміти чути одне одного й бути однією військовою родиною.

Читайте також: Позивний «Джампер». Як 26-річний блогер з «білим» квитком став кулеметником в бригаді Чорних Запорожців

Найважчі моменти були, коли я навчав людей, які на війні не перший рік і в певних моментах знають більше, ніж я. Але вчитися одне в одного – не соромно. Це нормальна річ для саморозвитку.

У Золотому втратив перших побратимів 

Приблизно в обід 24 лютого позиції моєї роти росіяни почали масово обстрілювати з мінометів та реактивної артилерії. Наші хлопці були напоготові. Після оголошення «бойової готовності» вони знали, як діяти у будь-якому з можливих сценаріїв.

Найближчими днями позиції нашої роти почали атакувати безпосередньо піхотою та легкою броньованою технікою. Наступ ми успішно відбили, знищили дві одиниці ворожої техніки, втрат зазнала і піхота окупанта. Але, на жаль, у ці дні наша рота втратила перших побратимів. Загалом після початку повномасштабної війни наш підрозділ зазнав суттєвих втрат, зокрема, й з офіцерського складу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

З 24 лютого до кінця березня ми тримали оборону Золотого, вдало відбиваючи ворожі атаки. А з квітня наш підрозділ відправився захищати Попасну. Цей населений пункт можна назвати справжнім пеклом. Противник обстрілював його безперестанку, застосовував важку артилерію, якої нам тоді дуже бракувало. Але попри це ми успішно відбивали атаки бойовиків «ЛНР», регулярної армії РФ та «кадирівців».

Уміло нищили ворога на Луганщині

Бійці мого та сусіднього підрозділів робили все можливе для утримання Попасної. Від цього міста фактично не лишилося нічого, крім груди каміння. Я вдячним усім, хто тримав ті позиції до останнього подиху. Люди працювали без права на сон та відпочинок, цілодобово вгризаючись у кожен метр землі, евакуйовували поранених побратимів під постійними обстрілами.

Після декілька днів відпочинку та відновлення підрозділу ми відправилися в Комишуваху, де були від самого початку та виконували бойове завдання. Ми місяць тримали цей населений пункт. Противник зазнавав великих втрат як у піхоті, так і у техніці. Завдяки вмілим діям солдатів та протитанковому озброєнню, яке нам надав захід, ми знищили колону воєнної техніки ворога.

Дещо символічно, що закінчив свій бойовий шлях у Луганській області наш підрозділ у тому ж Золотому, з якого й починав у лютому. Бої за Гірське і Рай-Олександрівку стали фінальним акордом нашого перебування в цій області.

Місцевий під обстрілами ніс нам воду

Вихід військ з оточення в Золотому та Гірському відбувався завдяки нашому прикриттю. Переживання у побратимів, звісно, були. Виникали питання, хто ж прикриватиме наш відхід, на який, якщо чесно, вже і не вистачало сил. 

Проте ми виконали завдання зайняти вказаний рубіж оборони, оскільки всі розуміли, що без цього наша та інші бригади можуть зазнати величезних втрат. Було важко, ми не встигали вкопатись. Росіяни завдавали вогневих ударів зі всього можливого озброєння. На жаль, у моєму підрозділі тоді не обійшлося без втрат. Але ми не звикли кидати своїх напризволяще, і розуміли, що прикриття відходу – наш обов’язок.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

При виході з Рай-Олександрівки в нас не було води. Ми були на новій для себе території. І зустріли там місцевого чоловіка, який під обстрілами виніс нам води та вказав кращий шлях для евакуації бійців. Приємно, що на Луганщині є такі люди. Сподіваюся, вже дуже скоро ми звільнимо їхні домівки від окупації. Проте за цей час я зустрічав і протилежні ситуації. Місцеві жителі часто працювали коригувальниками ворожої артилерії. У тій самій Попасній були й відверто проросійськи налаштовані люди старшого покоління.

Усмішка дівчини надихає боротися далі

Для мене дуже важливе збереження самоідентифікації української нації. Фактично, зараз пишеться історія нашої держави. Майбутні покоління повинні жити у вільній країні, яка не матиме сусіда з назвою «Росія». А ще багато сил на передовій дає шалена підтримка від коханої людини та рідних.

Моя дівчинка чекає на мене вже понад рік. Вона дуже хвилюється. Бувають важкі періоди, коли в мене зовсім немає зв’язку. Знаю, що їй теж складно, вона погано їсть і спить. Але моя Таня завжди каже: «Якщо тримаєшся ти, то і я мушу, бо тобі значно важче». Я щоразу з усмішкою читаю від неї повідомлення. Дівчина пише, як сильно мене любить і вірить у мої сили, просить берегти себе, розповідає, що з нею відбувається протягом дня, щось про роботу, бо так легше пережити мою відсутність.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Моя мотивація – фото усміхненої Тані та плани на наше спільне майбутнє. З нею я, звісно, не військовослужбовець. З нею я почуваюся собою, і вона надає мені сили своєю вірою. Я розумію, що це важкі стосунки, бо ми далеко одне від одного і зовсім не бачимось. Я роблю все можливе, щоб якнайшвидше її обійняти. Моя Танюша сильна, я в ній не помилився. 

Сказати, що я не відчуваю втоми, було б дещо лицемірно. Звісно, хочеться бодай на якийсь час повернутися до родини та коханої дівчини. Без їхньої підтримки було б значно важче. Дякую їм за те, що підтримують мене, попри все. А сили для боротьби за правду і волю є завжди.

Перемогу треба наближати разом

Після перемоги України планую продовжувати свою службу у лавах Збройних сил України. Хочеться робити армію ще більш професійною, піднімати рівень підготовки, передаючи свій досвід майбутнім новобранцям. 

Армія повинна залишатися потужною навіть після перемоги, оскільки саме вона є запорукою мирного майбутнього країни. Ну й, звісно, думаю про свою майбутню сім’ю та прості побутові справи.

Для перемоги Україна повинна бути єдиною. Тому хотілося б максимальної єдності не лише в лавах ЗСУ, а й загалом у країні. Ми повинні позбавитися від усього російського культурного спадку, викреслити зі свого життя все з ним пов’язане. З Росією наразі потрібно боротися спільним фронтом, усім світом. Аби надалі такі війни стали винятково історією та ніколи не повторювалися.

Читати далі

Суспільство

Воїни ССО України збили ворожий бомбардувальник Су-34 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські спецпризначенці збили ворожий бомбардувальник Су-34 із переносного зенітного ракетного комплексу «Ігла».

Відео опублікували на фейсбук-сторінці Командування Сил спеціальних операцій ЗС України.

«Нагадуємо росіянам, що кожен їхній виліт і надалі дорівнюватиме самогубству. Адже, українське небо, як і українські воїни своїх ворогів не прощають», — написали українські спецпризначенці.

Зазначається, що літак збили бійці 8-го полку спеціального призначення ССО ім. Князя Ізяслава Мстиславича.

Відзначимо, що СУ-34 — це російський всепогодний, двомісний винищувач-бомбардувальник. Вартість одного літака Су-34 становить близько 1 мільярда рублів.

Про ССО України

Сили спеціальних операцій Збройних сил України — окремий рід сил Збройних сил України, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Неофіційним гімном ССО України є пісня «Тихо прийшов, тихо пішов», написана під час російсько-української війни. Під час повтомасштабного вторгнення РФ в Україну воїни ССО виконали низку важливих спецоперацій, зокрема:

  • підірвали понтонний міст окупантів на Луганщині;
  • знищили ворожі «Гради», що обстрілювали Сєвєродонецьк;
  • виявили та знищили станцію зв’язку окупантів на Харківщині;
  • підірвали ворожий КамАЗ у глибокому тилу ворога;
  • підірвали у тилу ворога міст на Донеччині;
  • захопили БПЛА «Орлан-10» із заводською документацією.

Нагадаємо, воїни-десантники збили два ворожі літаки Су-25 та Су-30.

Також ми повідомляли, як воїни 73-го центру спецоперацій знищили ворожу БМД-4.

Фото: wikimedia.org.

Читати далі

Суспільство

Бійці 40 ОАБр знищили склад боєприпасів і техніку окупантів (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Воїни 40-ї артилерійської бригади знищили ворожий склад боєприпасів, військову вантажівку та броньовану техніку загарбників.

Відео опублікували на фейсбук-сторінці 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта.

«Що необхідно для підняття настрою? Великокнязівська бригада знає правильну відповідь!», — написали наші захисники.

Читайте також: «План народився просто в дорозі». Як компанія «ТАНА» з Луганщини евакуювала не лише виробництво, а й всю команду

Про 40 ОАБр

40 окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта — з’єднання артилерійських військ, підпорядковане оперативному командуванню «Південь». Бригада створена 6 лютого 2015 року. Військове злагодження бригади відбувалося на полігоні Широкий Лан. Бригада названа на честь литовського княза Вітовта, який вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор’я.

Нагадаємо, бійці 68 єгерської бригади розгромили ворожу зенітну установку.

Також ми раніше повідомляли, як бійці 40 ОАБр видовищно знищили ворожу САУ.

Фото: facebook.com/40OAbrigade.

Читати далі