«Потяг прибуває за розкладом» — це книга журналістки та співзасновниці The Ukrainians Media Марічки Паплаускайте про людей, завдяки яким Укрзалізниця стала символом українського спротиву.
Про провідників, які на час евакуації ставали для пасажирів і за медиків, і за психологів, і за нянь, а інколи навіть за батьків. Про машиністів, які ризикували безпекою, аби вивезти людей з пекла. Про топменеджерів, які виконували обов’язки підлеглих. І всіх тих, хто без відпочинку і сну безплатно евакуйовував людей у велику війну. Про створення медичних потягів для захисників та захисниць, а також особливі подарунки для іноземних гостей на згадку про Україну.
До Дня залізничника ШОТАМ зібрав історії, які вразили нас найбільше. Ділимося уривками та щиро радимо прочитати «Потяг прибуває за розкладом» повністю.
Марічка Паплаускайте
журналістка та співзасновниця The Ukrainians Media, авторка книги «Потяг прибуває за розкладом»
1
«…Але як передати ампулу, коли навіть у проході між вагонами їдуть люди й там не пройти? Пасажири передавали скляну ампулу з рук у руки через увесь вагон обережно, аби не розбити, аж доки та не опинилася в Ірини. Спитавши дозволу матері, провідниця сама влила кілька краплин у привідкритий рот дитини. Далі лишалося чекати.
Минуло хвилин двадцять, перш ніж вони почули слабкий голос малої:
— Мам, — сказала та, — хочу пити.
Ірина хотіла заплакати. Але плаче й так пів вагона, а вона тут за головну. Тому вона проштовхалася до туалету, а там заплакала. Дякувала Богу і раділа, що чужій дитині стало ліпше. Вона сподівалася, що її сина теж хтось вбереже.»
2
«…Хоч так і не можна, машиністи брали пасажирів до своєї кабіни. За їхніми спинами їхали по шестеро-восьмеро людей. Михайло пригадує випадок, який досі зворушує його, дорослого дядька під два метри на зріст, до сліз.
— Ми вже мали рушати, а тут мама стоїть і до вікна мені доньку підіймає, перон високий. Дівчинці років пʼять. І плачучи каже: “Заберіть її”. Хіба таке можна витримати?.. Вибачте.
Тоді Михайло відчинив вікно і спустив жінці мотузку — забрав і дитину, і маму.»
3
«…— Ми вишні висадили, — показує юні дерева. — Мальви минулого року я посадила. Люблю ці квіти страшно, але вони цвітуть лише на другий-третій рік, то я чекаю. Тут у мене редисочка. А отут дині влітку були.
Я мушу зупинитися на мить, аби усвідомити: у місті, яке щоденно обстрілюють, на вокзалі, який є стратегічною ціллю для ворога, Наталя Іванівна посадила дині.»
4
«…Цікаво спостерігати, з якою насолодою чоловіки говорять про побут у депо в геть не смішному березні на межі кінця світу. Як готували їсти на кухнях поїздів, як годували військових, що охороняли станцію, як хтось пригнав на базу трактор, як прибирали самі у вагонах, як ходили з ліхтариками заглядати під колісні пари, піклуючись про свої потяги.
Прикро машиністам лише одне: як поїзди приходили на кінцеві станції, пасажири дякували стюардам, а про тих, хто привіз цей потяг, і не згадують.»
5
«…Пишається мобільним застосунком. Кожною фішечкою, яку він особисто вигадував і яка тепер працює. Ще б втілити все, що запланували! Автоматичний викуп квитків, сімейні купе поряд із жіночими, які вже запустили, бронювання квитків для військових, можливість змінювати місце в поїзді вже під час руху, аби полиці, зайняті лише на частину маршруту, не пустували решту дороги. Має ще багато азарту.
Поміж тим чи не вперше в житті Олексій знайшов собі розвагу поза роботою — купив пульт від FPV-дрона і вчиться літати у симуляторі. “Може, — так собі думає, — ще повоювати доведеться, то я буду готовий”.»
Фото з фейсбук-сторінки Марічки Паплаускайте і матеріалів Reporters
