Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Огірки квасили ваннами, а «буси» заповнювали під стелю, або Як я об’єднала 40 сіл Тернопільщини заради допомоги ЗСУ

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Вона повернулася до рідного села після окупації Криму й практично одразу взялася за волонтерство. Ользі Цісаренко вдалося об’єднати десятки сіл та селищ заради однієї мети – допомогти українським бійцям давати відсіч російським загарбникам.

Із початком повномасштабного вторгнення діяльність Ольги лише посилилася. Утім тепер, крім продуктів та домашньої їжі, наші воїни отримують від Тернопільщини ще й автівки, тепловізори та амуніцію. Як жінка, яка втратила на війна нареченого та брата, стала лідеркою волонтерського руху, розповідає ШоТам.

Ольга Цісаренко

волонтерка, засновниця волонтерського руху в селі Борщівка Тернопільської області

Російсько-українську війну я зустріла в Криму

Колись давно я переїхала до Криму – ще до початку російсько-української війни в 2014-му році. Це був вимушений переїзд через стан здоров’я, та згодом я закохалася у півострів. У клімат, море, набережну… Відтоді мрію повернутися до українського Криму. 

Російська армія прийшла на півострів неочікувано й дуже швидко. Спочатку я вирішила зачекати. Здавалося, що ось-ось – і прийдуть українські захисники, виженуть окупантів. Але цього не сталося.

Минуло два роки. У 2016-му я взяла відпустку та приїхала в рідне село. До того моменту я була впевнена, що знаю про все, що відбувається вдома. Так, я припускала, що в Криму новини фільтруються, але не уявляла, що аж настільки. Тоді вирішила, що час повертатися на материкову частину України. Годі чекати.

Намагалася за місяць «наздогнати» новини останніх років

Я приїхала до Криму, завершила роботу за контрактом і зібрала речі. Тоді ще, пригадую, поблизу моєї роботи вивісили російський триколор. Ми з подругою десь набралися хоробрості й тихенько його зняли. Були впевнені, що нас ніхто не бачив, утім невдовзі помітили, що за нами йде «парочка». Ніколи не думала, що вмію бігати так швидко.

Власне, контракт закінчився – і я нарешті повернулася додому, до рідної Борщівки. Чесно? Було соромно. Я відчувала, що надто довго сиділа й чекала. Мені вже давно слід було виїхати звідти. Наступний місяць я практично не вилазила з інтернету: читала й дивилася все, що пропустила за цей час.

Після виїзду з окупованого Криму Ольга Цісаренко впродовж місяця вивчала новини останніх двох років, а згодом стала волонтеркою та почала допомагати бійцям ЗСУ. Фото: ШоТам.

Там було стільки інформації, ви навіть собі не уявляєте! У Криму мені здавалося, що я знаю про Революцію Гідності абсолютно все. Я так помилялася. З’ясувалося, що інформаційна цензура на півострові працювала на всіх своїх російських потужностях. Мені було соромно, а водночас я почувалася втомленою, бо намагалася якнайшвидше наздогнати все, що пропустила.

А пошта надішле таку кількість допомоги?

Згодом я відчула, що хочу якось допомагати нашим військовим, які на той момент боронили схід України. Тобто бажання було, але я геть не знала, як і що маю робити. Але пізніше сталося так, що я познайомилася з чоловіком і відразу зрозуміла – він військовий. Це якось відчувалося. Потім я зустрілася й із його дружиною.

Він – військовослужбовець, а вона – волонтерка. Знайомство з ними порадувало мені перший поштовх до волонтерства. Спершу я робила те, що могла, зважаючи на фінансові та фізичні можливості. Збирала якісь смаколики, продукти, передавала це все через своїх нових знайомих. 

Але з часом вони переїхали: чоловіку надали квартиру у Львові. Так мій перший місток волонтерства обірвався. Однак потреби бійців нікуди не зникли. І я розуміла, що наодинці забезпечити потреби бійців не зможу. А тому звернулася до односельчан.

Відверто кажучи, вони неймовірно приємно мене здивували. На мій запит відгукнулася величезна кількість людей. Уявіть, я навіть злякалася, що пошта не впорається з масштабом допомоги, яку змогло зібрати одне українське село.

У жовтні 2021-го року Ольга Цісаренко отримала медаль «За жертовність і любов до України» від предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія. Фото: ШоТам.

Огірки у селі квасили буквально ваннами

Аби цей потік допомоги не зупинявся, я закликала сільських старост та священників, які мали прихожан у різних селах, організовувати збори та розповідати людям про можливість підтримати наших захисників. Це спрацювало: багато хто відгукнувся й приносив те, що мав. І це не могло не тішити.

Чому я кажу «те, що мав»? А яку допомогу можуть передати люди, які живуть у селах? Звісно, передусім домашню їжу. Сало, закрутки, вареники, сухі борщі, пиріжки. Словом, усе, що можна приготувати, запакувати й передати на фронт. А коли почалася повномасштабна війна, то огірки в селі квасили буквально ваннами. 

Крім того, мені вдалося налагодити комунікацію із тернопільськими волонтерами, які мали власний транспорт і можливість доставляти домашню їжу й питну воду ледь не на позиції. Часто коробками з нашою допомогою вдавалося завантажити одразу кілька мікроавтобусів.

Волонтерство у Борщівці не обмежується пакунками на фронт. Місцеві жителі долучаються й до інших активностей, зокрема, плетуть маскувальні сітки для українських бійців. Фото: ШоТам.

Випадковий допис познайомив мене із Сергієм

Та із військовослужбовцями мене пов’язує не лише щире бажання допомогти, а й неймовірний чоловік, якого звали Сергій. Звали – тому що він загинув. За лічені дні до нашої першої зустрічі. Минуло все багато часу, але мені й досі боляче згадували той період життя.

Це було геть не схоже на мене. Я ніколи не знайомилася у соціальних мережах, але завжди залишала вподобайки чи коментарі на світлинах із нашими захисниками. Якось лайкнула й Сергія, аж раптом він мені написав.

Поступово ми почали спілкуватися, дізнаватися одне про одного більше. Згодом почали телефонувати, складалося враження, ніби ми вже давно були знайомі. Це була світла людина, від якої віяло теплом. Він завжди усміхався й ніколи не засмучувався.

Він загинув за чотири дні до першої зустрічі

Під час однієї з телефонних розмов Сергій зробив мені пропозицію. Знаєте, мені здавалося, що я настільки добре знаю його, що навіть очікувало цього, а тому навіть не здивувалася. Він тоді ще пожартував: «Обручка буде на дулі танка, щоб точно не відмовилася». А я й не планувалася відмовлятися.

Ми домовилися зустрітися, коли йому дадуть відпустку чи бодай вихідні. Але ввечері він мені не зателефонував. Уже тоді я розуміла, що щось трапилося, адже ми мали своєрідну традицію – вечірній дзвінок. Наступного дня я дізналася, що Сергій загинув. Це трапилося за чотири дні до нашої першої зустрічі.

Мені важко згадувати, що було до цього і після. Прощання, поховання, під час якого я познайомилася з родиною Сергія – такими ж світлими людьми. Ми продовжували підтримувати зв’язок, але з часом цей контакт ставав дедалі важлим: і для мене, і для них.

Підтримкою для мене став мій чоловік. Він розумів, що мені довелося пережити, і спонукав мене до продовження життя, до нової любові і родини. Разом ми пережили багато чого і встигли народити двох чудових діток.

Впоратися із втратою нареченого Ользі допоміг майбутній чоловік. Фото: ШоТам.

Об’єднала майже 40 сіл і селищ

А потім почалася повномасштабна війна. На той день я якраз запланувала відправку посилок на схід. Це був важкий день, як, власне, і весь наступний рік. Було дуже холодно, але це не зупинило силу-силенну людей, які зносили абсолютно все, що мали, аби долучитися і допомогти.

Перші дні ми пакували все, що мали на місці. Згодом мені вдалося об’єднати майже 40 сіл та селищ різних громад, аби кожен міг внести свою частку допомоги. Ми постійно відправляли все нові й нові буси, завантажені пакунками, що прямували туди, де цих вантажів потребували найбільше.

А згодом односельчани почали долучатися до лав Збройних сил України. Мій чоловік також взяв до рук зброю, хай і на певний період. Тоді, звісно, ми почали допомагати й своїм. Збирали кошти, одягали, взували. Навіть залучали знайомих із-за кордону, які передавали нам необхідні речі. Тоді ще не було так важливо, нова це річ чи вживана. Головне – аби вона була.

Чоловік демобілізувався, коли ситуація стала більш спокійною. У нього троє дітей і я, чий стан здоров’я залишає бажати кращого. Попри це його військова амуніція зібрана й готова до використання, адже ми не знаємо, що чекає на нас у майбутньому.

Аби зібрати кошти на допомогу ЗСУ, у Борщівці влаштовують ярмарки, благодійні концерти та інші заходи. Фото: ШоТам.

Ми зобов’язані пам’ятати про тих, хто поклав життя за нас

За рік наше село втратило лише одного захисника – мого брата Романа, який став хрещеним батьком для мого сина. Сподіваюся, Рома так і залишиться найважчою, але єдиною втратою для мене та Борщівки. Ми згадуємо його завжди. Він завжди усміхався від вуха до вуха й ніколи не журився через дрібниці.

Роман воював ще задовго до 2022-го. Він був у Іловайську, брав участь у важких боях, а після 24 лютого знову став на захист нашої країни. Він одразу опинився там, де було гаряче й нестабільно. На початку вторгнення дружина Роми була на останніх місяцях вагітності. Брат побачив сина лише один раз, відпросившись у відпустку, аби потримати малюка на руках. Згодом ми дізналися, що він нікому не розповідав про народження другої дитини – боявся їхати, адже з відпустки важко повертатися на фронт. 

Під час повномасштабної війни Ольга Цісаренко втратила брата Романа. Фото: ШоТам.

Рома казав, що знав, що не повернеться. Він відчував. Брат загинув під Вугледаром унаслідок ворожого удару. Там було багато жертв і загиблих. Ми боремося за те, щоб про Романа пам’ятали: у селі перейменували вулицю на честь Героя і замовили меморіальну дошку. Про тих, хто поклав життя за нас та нашу країну, потрібно пам’ятати. 

Волонтерство – це внесок у захист від окупантів

Рік мої двоє дітей були без мами. Принаймні, я так вважаю. Адже мама на телефоні – це не мама. Мама в хаті, але не приділяє достатнього часу дітям. Я була постійно в роботі, на цілодобовому зв’язку з купою людей, щоби все зібрати, запакувати і відправити нашим захисникам. 

На той момент пріоритет змістився, адже я вважаю, що волонтерство – це вклад у перемогу. Це внесок у захист від російських окупантів. Коли минув рік від моменту повномасштабного вторгнення, стало простіше і легше. 

Більшість військових, яким ми допомагали, стали більш забезпеченими. Станом на зараз вони мають можливість закривати власні потреби самостійно. Тут не йдеться про щось дороговартісне і те, що можуть дістати лише волонтери. Ні, лише про певні базові потреби. Тож сьогодні наші передачі – це про відчуття дому. 

Ольга продовжує допомагати бійцям і сьогодні. І якщо на самому початку волонтерства йшлося лише про продути та базові речі, то тепер Борщівка забезпечує бійців амуніцією, автівками, генератори та іншим необхідним обладнанням. Фото: ШоТам.

Мрію повернутися в український Крим

Люди з нашого села й надалі передають усе те, що дарує захисникам відчуття дому. Щось таке, що нагадує: вони не самі, їх не покинули. Хоча зараз про це вже складніше говорити. Зброру йдуть дедалі важче, люди дещо розслабилися.

Це неправильно. Так не має бути. Я думаю, це проблема м’якості нашого та короткої пам’яті нашого народу. Не хочу навіть думати, що ось ще трішки – і хтось знову буде брататися з ворогом. Але й таке може бути…

Я мрію про якомога швидшу перемогу та відновлення. Мрію про нормальне життя. Хочу знову стати жінкою та мамою для своїх дітей, а не волонтеркою, яка пакує десятки коробок з харчами. А ще мрію повернутися в український Крим і показати дітям набережну Ялти. 

Цей матеріал створено у співпраці з Фондом імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ – Україна.

Суспільство

Асистенти вчителя та ресурсна кімната: як в Україні працює інклюзивна освіта під час війни

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту журналістики рішень. Ми створили його для людей, які постраждали від мінно-вибухових травм.
Тут розповідаємо історії українців, які втратили кінцівки чи отримали інші тяжкі поранення, щоби люди з такими випадками знали — в їхній унікальній ситуації є вихід.

Ці історії можуть стати прикладом для держави та волонтерів, аби виробити системні рішення для людей, життя та тіло яких змінилося внаслідок війни.

«Ми були в окупації, в оточенні. У цей час дитина пережила дуже багато страхів», – ділиться мама 8-річного Всеволода. Такий досвід негативно вплинув на психіку дитини: хлопчик перестав комунікувати з людьми, почав погано їсти та спати. Допомогу для нього батьки знайшли в інклюзивному центрі в Бучі, що на Київщині.

Під час воєнного стану в Україні відновили свою роботу більшість інклюзивно-ресурсних центрів. Там з дітьми працюють фахівці, які визначають, як на малечу вплинули травми, та знаходять шляхи для відновлення. Бучанський досвід інклюзивної освіти під час війни – у матеріалі ШоТам.

Інклюзивної освіти потребують понад 50 тисяч дітей

Попри воєнний стан, в Україні продовжують працювати спеціальні заклади освіти й інклюзивні класи. За інформацією Міносвіти, нині працюють понад 6 тисяч інклюзивних груп у дитсадках і 29,3 тисячі класів у школах, а також 690 інклюзивно-ресурсних центрів (ІРЦ).

З 2022 року в таких закладах фахівці можуть проводити комплексну оцінку дітей, які отримали психологічні травми, та в разі потреби надавати їм психолого-педагогічний супровід під час навчання.

інклюзивна освіта, Бучанський ІРЦ
Дитина займається у Бучанському інклюзивному центрі. Фото: ШоТам

За останні п’ять років кількість учнів, які мають особливі освітні потреби, зросла більш ніж удвічі. На кінець 2023 року особливі освітні потреби мали 11 тисяч дітей у садках,  40 тисяч школярів, а також 7 тисяч діток різного віку, які перебували на обліку в ІРЦ.

Війна не відкинула інклюзію на задній план

Один із закладів, який нині, в умовах війни, продовжує роботу з дітками, які мають особливі освітні потреби – Бучанський ліцей №3. Там навчаються ті, хто мають інтелектуальні, навчальні чи мовленнєві труднощі.

Зі школярами в класі працюють асистенти вчителя. Також для них організовують додаткові заняття: корекційні й розвиткові. У школі є практичний психолог, логопед і дефектолог, які працюють з дітьми.

інклюзивна освіта, Бучанський ліцей №3
Будівля Бучанського ліцею №3. Фото: ШоТам

Заступниця директорки Наталія Харченко розповідає, що на базі ліцею є «ресурсна кімната» – спеціально облаштоване приміщення, де проводять групові психолого-педагогічні заняття для діток з особливими освітніми потребами. Її постійно поповнюють корисними матеріалами, які потрібні для занять.

«На базі ліцею громада відкрила інклюзивно-ресурсний центр, на обліку в якому перебувають приблизно 600 дітей. Він ставить за мету надати право діткам з особливими освітніми потребами здобути якісну освіту», – каже директорка закладу Альона Комінко. Тут проводять комплексну оцінку, яка визначає освітні потреби дитини, а також надають рекомендації для закладів освіти щодо супроводу такої дитини на інклюзії надалі в її навчанні.

інклюзивна освіта, Бучанський ІРЦ
Дитина грається у Бучанському інклюзивному центрі. Фото: ШоТам

«Основна наша мета – якомога більшою мірою сприяти соціалізації й адаптації дітей у суспільстві й навчальних закладах, зокрема», – розповіла директорка центру.

Замкнувся в собі й перестав говорити

Чимало дітей внаслідок війни зазнали травм, що вплинули на їхнє життя, зокрема, й на освітній процес. «Ми чуємо від батьків про «відкат» у розвитку дітей, погіршення їхнього стану, – каже Альона Комінко. – Це ті виклики, які фахівці центру приймають щодня».

Вплив війни відчула на собі, зокрема, родина Костяченків. Стан здоровʼя Всеволода з початком повномасштабної війни дуже погіршився. Як каже мама хлопчика Олена, він став більш замкнутим, роздратованим, перестав комунікувати з іншими та будь-що робити. Всеволод погано їв і спав. 

«Ми родиною виїхали з Маріуполя: були в окупації, в оточенні. У цей час дитина пережила дуже багато страхів. Нам вдалося виїхати, ніхто не постраждав фізично, але всі дуже постраждали морально. У дитини залишилося все, що вона мала – іграшки, друзі – в окупованому Маріуполі», – ділиться Олена.

інклюзивна освіта, Бучанський ІРЦ
Ресурсна кімната у Бучанському інклюзивному центрі. Фото: ШоТам

Впоратися з цим самотужки батьки не змогли, тому звернулися по допомогу до фахівців. Зараз Всеволод за порадою психіатра має індивідуальне навчання, тобто вчителі приходять до нього додому проводити уроки. Також він відвідує інклюзивний центр, який уже допоміг хлопчику знову заговорити з іншими. Його мама ділиться, що Всеволод усе частіше почав перемикатися з думок про минуле на те, де він зараз і що має. Улюблені дні тижня Всеволода – вівторок і пʼятниця, бо саме тоді хлопчик приходить у свій улюблений центр.

Дбати про себе потрібно й дітям, і дорослим

«Через війну серед дітей почастішали випадки заїкань, погіршилася памʼять, зросла тривожність», – ділиться шкільна психологиня Ольга Ващенко. Каже, це почалося після переходу дітей на дистанційне навчання. Вдома з батьками такі діти можуть розмовляти й поводитися нормально, та щойно буде потреба виступити перед усім класом і вчителем, зʼявляться проблеми, яких раніше не було.

Ольга Ващенко
Дитяча психологиня Бучанського ліцею №3 Ольга Ващенко. Фото: ШоТам

Психологиня радить батькам дітей, які повертаються на навчання після травм, обовʼязково поговорити на тему безпеки, щоб школярі не боялися. Діткам, зокрема, слід розповісти, що в навчальному закладі є укриття, куди можна буде спуститися на випадок повітряної тривоги. Якщо страх не зникає, то варто відвести дитину до психолога.

А ще батькам варто стежити за власним психологічним станом. Згідно з результатами дослідження, опублікованого в Американському журналі психіатрії, ризики тривожних розладів, депресії та вживання психоактивних речовин були вищими в дітей тих батьків, які мали депресію, ніж у дітей тих батьків, які жили без депресії.

Альона Комінко
Директорка Бучанського інклюзивного центру Альона Комінко. Фото: ШоТам

Про це каже й директорка Бучанського інклюзивного центру Альона Комінко. Вона переконана: розвиток дітей насамперед залежить від внутрішньої стабільності дорослих, які перебувають поруч з ними. Тому дуже важливо, щоб батьки турбувалися й про себе та не боялися в разі потреби звернутися по психологічну допомогу.

інклюзивна освіта, Бучанський ІРЦ
Діти граються у дворі Бучанського інклюзивного центру. Фото: ШоТам

Щоб дорослі могли краще допомагати дітям, UNDP організувала тренінг з сенсорної інтеграції. 44 особи, серед яких фахівці ресурсних центрів, психологи, педагоги, логопеди та батьки дітей, які отримали травми та порушення внаслідок війни в Україні отримали нові знання як працювати та спілкуватися з такими дітками. 

Матеріал створено в партнерстві з ПРООН в Україні за фінансової підтримки Уряду Японії. Серію публікацій реалізують в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною».

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили пілотний проєкт зубопротезування ветеранів

Опубліковано

Уряд запустив пілотний проєкт щодо зубопротезування ветеранів.

Про це повідомив прем’єр-міністр Денис Шмигаль.

Зазначається, що учасники бойових дій, люди з інвалідністю внаслідок війни та інші категорії військовослужбовців зможуть безкоштовно отримати ці послуги в лікарнях, незалежно від їхньої форми власності.

Держава компенсує медзакладам витрати на лікування через Національну службу здоров’я України.

Загалом планують спрямувати на цю програму 750 млн грн, які вже закладені в державному бюджеті.

Читайте також: «Наші клієнти – люди з титановим стрижнем». Стоматолог з Краматорська перевіз свою клініку до Чернівців

Читайте також: «Військові теж бояться стоматологів». Як лікар з Одещини Анатолій Стодола рятує зуби українських бійців на передовій

Нагадаємо, у Львові подружжя стоматологів безкоштовно лікує зуби захисникам.

Фото: Урядовий портал.

Читати далі

Суспільство

Лікарню на Львівщині обладнали сонячною електростанцією

Опубліковано

У Львівській області на Бориславській центральній міській лікарні встановили сонячні панелі з системами збереження енергії. Гібридну сонячну станцію встановлено на будівлі поліклінічного та терапевтичного відділень медичного закладу.

Про це повідомили у Міністерстві охорони здоров’я України.

Зазначається, що загальна потужність станції – 30 кВт. Крім значної економії енергоносіїв, таке обладнання дозволяє накопичувати енергію і може використовуватися як резервне джерело живлення. Запас акумуляторного модуля становить 40 кВт.

Чому це важливо?

Сонячна електростанція здатна згенерувати до 25000 кВт електричної енергії на рік, що дасть можливість економити до 35% електричної енергії, необхідної для функціонування будівлі. Так, близько 160 тис. грн на рік лікарня зможе зекономити на оплаті комунальних послуг.

Сонячна станція складається з 52 фольтаічних елементів, потужністю 540 Вт кожен, інвертора, блоку управління, 8 акумуляторів місткістю по 5 кВт та системи захисту.

Читайте також: «Не підходь, не чіпай, дзвони 101»: як у громаді на Київщині місцевих навчають ризикам вибухонебезпечних предметів

Для монтажу та встановлення сонячних панелей на даху лікарні був проведений ремонт перекриття будівлі коштом місцевого бюджету. Загальна вартість перекриття даху на 750 м² склала 294 тис. грн.

Про лікарню

Центральна міська лікарня м. Борислава надає послуги з первинно-медико-санітарної допомоги та багатопрофільного амбулаторного й стаціонарного лікування. Лікарня має поліклінічне, терапевтичне, дитяче, акушерсько-гінекологічне відділення та відділення хірургічних патологій лікарні, що розташовані за різними адресами. Зараз медзаклад обслуговує населення Бориславської громади та сусідніх громад Дрогобицького району Львівської області – понад 40 тисяч осіб.

«В умовах щоденних обстрілів та атак з боку російської армії на енергетичну систему України встановлення сонячного енергетичного обладнання дозволить забезпечити безперебійну роботу лікарень за будь-яких критичних умов, у тому числі у випадку аварійних відключень електроенергії», — йдеться у повідомленні.

Нагадаємо, в Ірпені на Київщині сонячні панелі встановили у дитячому садочку.

Окрім того, на даху трамвайного депо Вінниці встановили сонячну електростанцію.

Фото: МОЗ України.

Читати далі