Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Ми не віддали жодного сантиметра нашої землі», – зоозахисник та воїн 68 єгерської бригади Павло Вишебаба

Опубліковано

До повномасштабного вторгнення Павло Вишебаба боровся проти жорстокого поводження з тваринами та очолював громадську організацію «Єдина планета». Активіст мріяв не просто «годувати песиків та котиків», а створити повноцінну систему захисту. Утім напад російської армії обірвав усі плани.

24 лютого Павло не вагався – він зібрав речі та вирушив до найближчого центру комплектування. Після навчань активіст перевівся до бойового підрозділу й потрапив на Донеччину. Він прийшов на війну звичайним солдатом, а за п’ять місяців став командиром відділення у 68-й окремій єгерській бригаді.

За цей час підрозділ Павла не віддав ворогу жодного сантиметра української землі. Ба більше, у складі бригади Вишебаба звільнив від окупантів п’ять населених пунктів. Свою історію зоозахисник та воїн Збройних сил України розповів ШоТам.

У крематорії я зрозумів, наскільки світ байдужий до маленьких створінь

Про те, що тварини можуть страждати, я не думав до 2010-го року. Тоді в Маріуполі я працював журналістом і якось редактор запропонував мені зйомку в міському крематорії для тварин. Там я зрозумів, наскільки цей світ жорстокий та байдужий до маленьких створінь. 

У крематорії, тварин спалювали живцем. Спершу хвостатих відловлювали на вулиці, це були нікому не потрібні, нібито шкідливі пухнастики. А вже у крематорії співробітники накачували їх снодійним і просто закидали в піч. 

Мені це здалося дикістю. Надто безжалісно, без жодних сумнівів чи співчуття, тварин просто спалювали. Цілими зграями, щоби вони «не шкодили на вулицях». Ось таке виправдання знайшли для себе в крематорії. 

Павло Вишебаба

У 2010-му в Україні ще не чули про зоозахисників

Відтоді я заглибився у вивчення цієї проблеми. Я усвідомив, що це дійсно проблема. І не одного міста чи регіону, а цілої країни. Країни, яка взагалі не піклувалася про маленьких чотирилапих. У 2010-му в Україні ще не чули про зоозахисників, як і не задумувалися, що так калічити тварин не можна. Ще сім років я виношував у собі огиду до жорсткого ставлення, до харчування продуктами тваринного походження і, звісно, до шкіряного одягу. 

За певний час, вже точно й не пригадаю, я прийшов до вегетаріанства. Це більш лояльний вид веганів. Перехід відбувся легко, бо коли мені щось не подобається, я просто виключаю це зі свого життя. Далі – одяг, з цим теж було просто. Треба лише підшукувати екологічні варіанти і слідкувати за складом тканини. Вже на цьому етапі я чітко і безповоротно зрозумів, що сьогодні для існування ми вже не потребуємо їжі тваринного походження. А страждання тварин для мене були найбільшими стражданнями у світі. 

Я не прагнув нагодувати собак і отримати за це грамоту

У 2017-му, коли я врешті знайшов однодумців, ми вирішили створити громадську організацію. Але мені ніколи не імпонувала ідея допомагати локально. Я не прагнув просто нагодувати 10 собак і отримати грамоту за чуйність. Ні, я хотів створити систему. Цілу систему допомоги тим, хто не може про себе подбати. Тож перед тим, як називати себе громадською організацією і починати діяти, ми написали статут. Це документ, який ми створили для себе, як закон. Закон, за яким ми будемо допомагати тваринам. 

Павло Вишебаба

Цей статут насправді максимально простий і зрозумілий для кожного. Там йдеться про те, що людство розвинулося настільки, що зникла потреба вбивати та катувати звірів. У самому статуті ще є важливе зауваження. Любити та піклуватися потрібно про кожне створіння. Коли я писав ці слова, то ніяк не міг зрозуміти: «Чому собак ми  любимо, а свиней – ні? Це теж жива істота, вона теж вміє думати і відчувати». Свою емпатію я формував для кожної тварини на планеті Земля. Від маленьких хробачків до величних буйволів. Кожен заслуговує на життя, а це життя повинно бути гідним. 

Допомога повинна бути системною  

Громадську організацію ми назвали «Єдина планета». Адже всі на цій планеті – її мешканці. І ми почали працювати. Робити одноразові акції чи годувати котів та собак ми не хотіли. Ми бачили організацію як систему допомоги. Тож діяти вирішили у багатьох сферах одразу. Ми взялися за законодавство України, за спробу заборони хутрових ферм і навіть за журналістів. Хапалися за будь-яку можливість донести справжню інформацію про те, що коїться на фермах, де катують тварин. 

Наша боротьба тривала не один день і продовжується сьогодні. За період, поки існує громадська організація, ми примудрилися закрити хутрові ферми в Україні і не дали побудувати нові. Абсолютно законно, без радикальних вчинків. Ми злагоджено змогли протистояти іноземним інвесторам, які хотіли тут зробити чергову катівню. 

акція проти хутра

Пам’ятаю, як ми раділи, коли нам все ж це вдалося. Хоча я і вважаю це проміжною перемогою й шампанське ми тоді не відкоркували, та емоцій від цього не забракло. Але зупинятися на досягнутому ніхто не збирався. Тож ми подали законопроєкт до Верховної Ради. Ми хотіли, аби в Україні взагалі припинили та заборонили виробництво хутра. Тривалий час цей проєкт нікого не цікавив.

Аби привернути до нього увагу, ми влаштовували мітинги, протести, зверталися до журналістів. Робили все, аби нас врешті почули. І це відбулося. Законопроєкт взяли на обговорення. От тільки навіть тут росії вдалося нашкодити. Почалася повномасштабна війна – і про законопроєкт забули. 

24 лютого я знав, що мушу робити

24-го лютого, коли росія напала на нас, у мене не виникло жодних сумнівів про те, де я маю бути. Боротися з несправедливістю з 17-го року було моєю роботою. Тож я просто додав собі ще один обов’язок. Щойно в мережі пояснили, що у військкоматах можна отримати зброю та стати на захист країни – я зібрався і пішов. Біля будівлі вже була черга. Коли я все ж потрапив всередину, то почув: «Черга на зброю на найближчі три дні». 

Просто губити три дні в черзі я не збирався. За цей час взяв родину і вивіз їх до Черкаської області. Там мене теж не взяли, відмовили чотири рази. Тоді мені зателефонували знайомі з заходу України, сказали, що там черг немає і записатися можна одразу. Без роздумів, без сумнівів, я знав, що мушу робити. Я приїхав до Тернополя і того самого дня став до лав територіальної оборони. Без відмовок, без черг і проблем мене записали, взяли на облік і я зголосився їхати на полігон для військових навчань. 

Можу сказати, що вчили мене якісно. Але всього не навчишся на полігоні, це війна. Тут кожен крок – це досвід. Ще варто сказати, що чимало досвіду мені передали мої старші побратими. І старші вони не за віком, а за досвідом. Один із таких, найближчий мені, – молодший за мене на 15 років. Але він на війні вже кілька років. А я до цього ніколи не тримав у руках зброю. 

військовий з кулеметом

У мирному житті я був веганом, тут дозволяю собі трохи більше 

Після навчань мене перевели у бойовий підрозділ. Так я потрапив на Донеччину й досі залишаюся тут. Я прийшов солдатом, а став командиром відділення 68-ї окремої єгерської бригади. За ці місяці, що я на позиціях, ми не віддали жодного сантиметру нашої землі. Нам навіть вдалося звільнити п’ять населених пунктів від москалів. І поки що додому ніхто не збирається. Я не можу сказати, що втомився. Як я можу втомитися, поки ворог досі хоче панувати в Україні?

Єдине на що точно можу пожалітися – це харчування. Тут, де немає постійного доступу до магазинів, мені довелося корегувати свій раціон. І якщо в мирному житті я був веганом – повністю відмовився від усієї їжі тваринного походження -то тут іноді дозволяю собі харчі з вмістом молочки. Лише тому, що періодично вибору немає. Зараз мені випала нагода спробувати вегетаріанські сухпаї з Туреччини. І я щиро здивований, чому таких немає у нас. 

Сподіваюся, що вони з’являться. Адже я знаю, що неймовірна кількість моїх знайомих та друзів, які також вегетаріанці чи вегани, пішли на фронт. І вони так, як і я, періодично страждають від того, що доводиться їсти. 

Вишебаба

Громадська організація працює у воєнному режимі 

Поки триває воєнний стан – наша організація також працює у воєнному режимі. Ми призупинили майже всі проєкти, якими опікувалися до початку повномасштабного вторгнення, залишили лише найважливіші. І взялися за тих тварин, яких полишили господарі. Спершу це була лише Київська область. Там ми побачили, як просто кидають люди своїх улюбленців вдома чи на вулиці. 

Це шокує, правда. Тисячі маленьких тваринок, яких викинули зі свого життя ті, кому вони довіряли й кого любили. Спочатку ми забирали лише маленьку частинку тварин – скільки могли собі дозволити. Згодом, коли цих нещасних стало більше, ми створили цілий центр адопції. Він і зараз функціонує. У центрі волонтери знаходять нових господарів для тих, кого кинули через війну. На щастя, нам вдається віддати у люблячі майже всіх, кого знаходимо. 

військові ЗСУ

Після Бучі та Ірпеня почали з’являтися й інші пустирі на нашій мапі. Місця, де люди виїхали, але забули про тварин. Туди теж поїхали волонтери з кормом. А коли я опинився на Донеччині, то зрозумів, що кількох тонн корму нам не вистачить. Тут є селища, де 90% мешканців втекли, але тварини залишилися. І вони голодні. Тоді разом з командою ми вирішили організувати поставки у прифронтові зони. Я навіть примудрився власноруч прийняти 200 кг корму та змайструвати годівнички

Там, де я зараз, виходити на зв’язок вкрай важко. Тому справами ГО опікується моя заступниця. Коли я запропонував возити корм на схід країни. мені ніхто не відмовив. Навпаки, команда почала шукати тих, хто зможе нам допомогти. Зараз я знаю, що іноземні організації купують нам харчування для тварин і підвозять його до самого кордону з Україною. А далі – справа логістики. Чи то пошта, чи то волонтери. 

Найбільша підтримка зараз – це побратими 

Тих, хто вперше в окопі, вперше тримає зброю, вперше чує «прильоти», підтримують побратими. Бо саме вони поруч і чують те саме, що чую я. Пам’ятаю, як я на початку забігав в бліндаж щоразу, як чув щось схоже на «вихід» снаряду. Тоді я ще не розумів, що і до чого. Ховався, адже було страшно, я не розумів, що буде після цього «свисту». 

Вишебаба та побратим

Але згодом звик. А побратими з досвідом пояснили, чого варто боятися, а чого – ні. Вже зараз я розрізняю мало не кожен «вихід», знаю, який це снаряд, куди летить, треба бігти в окоп чи ні. Але для цього знадобився час і підтримка. Побратими зараз на першому місці. Бо вони поруч, і переймаєшся за них, як за себе. 

Моє навчання досі продовжується. Зараз я намагаюся освоїти все технологічне оснащення, яке нам привезли. Бо ця війна більш сучасна, тут міряються технологіями та артилерією. 

Я перестав дзвонити мамі 

Другий пункт моїх хвилювань – це рідні. Маленька донька. Нещодавно мене відпустили на кілька днів і донька приїхала у Тернопіль, щоб побачити мене. Це був сюрприз, я заховався у коробку, а вона її відкривала. Пригадую, це маленьке обличчя, яке перші 30 секунд хмурилося, ніби згадувало, хто я. А потім як скочила на руки! Відчуття неймовірні, цього бракує. 

А от мамі я взагалі перестав дзвонити, бо цей потік сліз не зупинити, а поговорити через нього неможливо. Ані дізнатися, як справи, ані запитати, як донечка. Нічого. Тільки хлюпання, хоч я й запевняю, що все гаразд, ми тримаємося. Тому я почав їй писати. Коротенькі повідомлення, але тепер я точно знаю, що і як вдома. 

Моє мистецтво на війні – для кожного

Тут, в бліндажі, писати вірші легко. Бо кожен новий день – це вже причина для вірша. Це причина, щоб написати щось цікаве, щось добре. Мушу сказати, що натхнення є завжди, коли ноги не відпадають від втоми. Я пишу про кожного з нас, хто разом зі мною. І пишу для кожного, хто читає. Тут я зрозумів, що так можу писати від імені тисяч військових. Ми проживаємо однакові емоції, нас турбують однакові хвилювання. 

Я почав викладати свої вірші у відеоформаті. І вони полюбилися. Тож тепер я намагаюся описувати частіше у римі те, що відчуваю. Думаю, це відгукується багатьом. А ще це допомагає відволіктися від думок про дім. Коли я побачив донечку, то вже їхати від неї не хотілося. Але поки що тут, на сході, думки про повернення додому просто ностальгічні. Сумки ніхто не пакує. 

Павло Вишебаба

Усі фото: facebook.com/vyshebaba.

Суспільство

Не шиють і не тчуть, а виготовляють за допомогою пістолета. Як у Черкасах створюють нетипові крафтові килими

Опубліковано

Що поєднує між собою крафтові килими і тафтинговий пістолет? Те, що перше можна створити за допомогою другого. Уявлення про килими та їхнє призначення змінює подружжя Сергія та Ельвіри Таморків з Черкас, які понад рік розвивають власну справу.

«Я думав, що килими це щось з типовими візерунками, що має лежати на підлозі або висіти на стіні. А потім зрозумів, що їх можна робити будь-якої форми та навіть у вигляді героїв фільмів чи мультфільмів», – ділиться Сергій.

Про килими у вигляді персонажів з Гаррі Поттера та підтримку державного гранту для ШоТам розповів засновник сімейного бізнесу RootsRugs Сергій Таморка. 

Перший килим – для друга

Сімейному бізнесу Сергій та Ельвіри Таморків більше року. Перший килим вони створили в грудні 2022 року та опублікували його фото в соціальних мережах. Це був двометровий крафтовий килим в етностилі з українськими та марокканськими мотивами, який подружжя зробило на замовлення свого друга.

Раніше Сергій з дружиною жили у Києві та працювали в сфері торгівлі одягом – мали власний магазин.  За освітою Ельвіра – біотехнолог, а Сергій технік сільського та лісового господарства. Освіта обох зовсім не пов’язана з творчістю, але саме вона є невід’ємною частиною життя цієї сім’ї. 

Подружжя Таморків, яке створює крафтові килими

Сергій та Ельвіра Таморки. Фото надав Сергій

Про створення килимів неординарним способом Сергій дізнався в 2019 році і хотів спробувати. Побачив кілька відео в американському YouTube та світлини на іноземних сайтах.

Незвичайний крафтовий килим

3D-килим, який створило подружжя. Фото надав Сергій Тиморка

Крафтові килими не лише на стіну та підлогу?

Сергій каже, що раніше мав доволі консервативну думку про килим: «Я думав, що килими – це щось з типовими візурунками, що має лежати на підлозі або висіти на стіні. А потім зрозумів, що їх можна робити будь-якої форми та навіть у вигляді героїв фільмів чи мультфільмів».

Яскравий килим, який свторило подружжя

Замовлення у вигляді мультиплікаційного героя. Фото надав Сергій Тиморка

Після початку повномасштабної війни ситуація з сімейним магазином одягу була доволі складною, в перші тижні весни розпродали весь наявний товар і вирішили припинити роботу. 

В Черкаси хотіли переїхати давно, бо звідти родом Ельвіра і місто завжди здавалося парі більш комфортним для життя. Сергій каже, що в Києві багато часу витрачав на логістику, дорогу, особливо в питаннях бізнесу. Після переїзду Сергій з Ельвірою думали, чим можуть займатися далі і чоловік згадав про виготовлення килимів.

Сергій розповідає, що процес створення килима починається з малюнка, який переноситься на раму. Малюнок може бути створений заздалегідь або намальований від руки, який потім треба за допомогою проектора перенести на полотно, яке перед тим натягують на раму. Далі відбувається процес вишивки, але не руками, а за допомогою пістолета, який протикає полотно. Чоловік наголошує, що це не машинна вишивка, килими створюються саме за допомогою пістолета.

Тафтинговий пістолет – постійний помічник в роботі тафтинговий пістолет, за допомогою якого подружжя створює вироби петельною технікою. Також можна використовувати великі пневматичні пістолети, аби створювати 3D-килими з довгим ворсом.

Процес створення крафтового килиму

Сергій Таморка створює килим за допомогою тафтингового пістолета. Фото: Суспільне Черкаси

Відразу вийшли на експорт

Спочатку Таморки придумували лише власні малюнки, адже експериментували та використовували різні мотиви вишивки. А далі клієнти почали робити замовлення за вже готовим малюнком. 

Більше 80% клієнтів замовляють крафтові килими у США, а інші – з Європи та України в тому числі. «Тафтиногові килими – це нова ніша в бізнесі, яка тільки зароджується в Україні, проте виробників уже є достатньо. Є виробники, які створюють килими саме для українських споживачів, ми ж вирішили відразу орієнтуватися на експорт», – каже Сергій.

Станом на сьогодні Таморки створили приблизно 200 килимів. Пошити килим можна і за кілька годин, але його створення не обмежується виключно шиттям. Тому в середньому на килим пара витрачає до двох-трьох робочих днів.

Синій килим створений Таморками

Об’ємний килим, який створили Таморки. Фото надав Сергій 

Корінь Мандрагори та етнічні мотиви

Сергій каже, що серед виробів має багато фаворитів, які, переважно, пов’язані з якимись персонажами. Наприклад, корінь Мандрагори з листками як у фільмі про Гаррі Поттера – одна частина килимка, а інша – горщик, за який корінь ховається. Це тип розсуваного килимка. В дитинстві Сергій дуже любив «Завойовник Зім», де був персонаж Гір, що перевдягався в зеленого собаку. Цього героя часто замовляли з-за кордону.

Килим, який створило подружжя

Розсувний килим з коренем мандрагори в горщику. Фото надав Сергій Таморка

«Найцікавіше для нас – робити щось унікальне, що потребує поєднання кількох технік. Ми хочемо створити найбільш унікальний килим в світі», розповідає Сергій Таморка.

Запитів від іноземних клієнтів дуже багато. Часто люди надсилають власні фото або просять створити якогось персонажа. Від клієнтів з України замовлень значно менше, але Сергій ділиться, що всі вони теж дуже різноманітні. Клієнти замовляли традиційний великий етнічний килим, а ще персонажів з аніме чи героїв мемів. 

Грантова підтримка для розвитку бізнесу

Розвивати власний бізнес Таморкам допоміг державний грант «Власна справа». Сергій ділиться, що подав заявку через «Дію» за кілька хвилин. І радить всім, хто хотів би спробувати податись на грантову підтримку, обов’язково подумати про свій бізнес-план – що хочете робити, як саме і кому це може бути потрібно. А ще важливо вміти планувати свій бізнес на тривалий час, хоча б на кілька років.

Таморкам грантові кошти допомогли збільшити об’єми сировини, кількість унікальних моделей, які створили самі та наповнили ними сайт, аби клієнти мали більший вибір. А ще орендувати приміщення, адже до того створювали килими вдома, де вже не поміщалися зі своїми рамами. 

Крафтові килими закордон продають за допомогою всесвітнього маркетплейсу крафтових товарів Etsy. Сергій та Ельвіра зараз взяли на роботу людину, яка адмініструватиме їхній магазин на цьому сайті, а вони витрачатимуть більше часу на саме створення килимів та своєї власної крафтової історії.

«Складно зберігати рівень якості при масштабуванні, тому ми хочемо залишатися на такому рівні своєї крафтовості. Ми прагнемо росту, але не плануємо створювати цех, де працюватимуть п’ятдесят людей, що робитимуть наші килими у великих об’ємах. Ми зосереджені на меншій кількості, але більшій якості», розповідає Сергій.

Килими на експорт, гроші – в Україну 

Для подружжя Таморків створення власних крафтових килимів – це можливість для творчості та прояву власної фантазії. «Ми хочемо приносити у цей світ щось цікаве, робити щось своє, продавати це закордоном, але залучати кошти сюди, в Україну», каже Сергій.

Чоловік переконує, що їхні кими відрізняються від магазинних тим, що їх не можна знайти на полицях магазинів. Він каже, що це унікальні роботи, які прив’язані до конкретних людей, залежно від їхніх запитів. А ще часто клієнти замовляють тафтингові килими як подарунок для своїх близьких.

Про плани на майбутнє Сергій відповідає впевнено та водночас з надією: «Ми плануємо покращувати свою майстерність, виготовляти більше цікавих килимів гарної якості, оновити свої інструменти та майстерню, покращувати сервіс та надання клієнтських послуг, створювати робочі місця. І найголовніше – знайти свій унікальний килим. А ще мріємо перемогти ворога у війні, аби відновили авіасполучення і доставка в США займала кілька днів».

Читати далі

Суспільство

Як дозвілля допомагає людям після травм повертатися до звичного життя

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту журналістики рішень. Ми створили його для людей, які постраждали від мінно-вибухових травм.
Тут розповідаємо історії українців, які втратили кінцівки чи отримали інші тяжкі поранення, щоби люди з такими випадками знали — в їхній унікальній ситуації є вихід.

Ці історії можуть стати прикладом для держави та волонтерів, аби виробити системні рішення для людей, життя та тіло яких змінилося внаслідок війни.

Яким є шлях до відновлення після травм, отриманих внаслідок війни? Окрім медичної допомоги, реабілітації та психологічної допомоги важливо забезпечити умови, щоб люди мали доступ на рівні з іншими мешканцями громади до спортивних, культурних закладів та заходів. Регулярні фізичні заняття допомагають в реабілітації, а дозвілля допомагає повернутися до життя як до травми. 

Дозвілля повертає до звичного життя

Станом на кінець 2023 року в Україні проживають приблизно 3 млн людей з інвалідністю, як зазначало Мінсоцполітики. 

Лікування, реабілітація та психологічна підтримка необхідні для відновлення постраждалих від вибухонебезпечних предметів. Та не менш важливим є повернення чи наближення його до того ритму життя, яке було до травми. Це можна зробити, забезпечивши доступ на рівні з усіма до дозвілля.

Фізичні вправи допомогли відновитися

Сергій Прищепа серйозно постраждав унаслідок вибуху касетних снарядів, коли їхав з родиною в авто на Київщині в березні 2022 року. Його дружина закрила своїм тілом 9-річного сина й загинула, а хлопчик отримав психологічну травму. 

Сергій отримав переломи руки та щелепи, а також опікові й уламкові травми. Йому вчасно надали першу медичну допомогу, а потім зробили низку операцій.

Сергій Прищепа показує автівку, яка постраждала внаслідок касетних снарядів. Фото: ШоТам

«До звичного ритму життя я повернувся не одразу, – згадує Сергій. – У мене був абонемент у спортзал, куплений у січні до початку повномасштабної війни, і тільки восени 2022 року я знову спробував фізичні вправи в спортзалі».

Чоловік каже, що регулярні фізичні заняття по півтори години на день відволікають психологічно, а також допомагають фізично. Спочатку його ноги згиналися не повністю – бракувало сил і мʼязової маси. Тепер чоловік повернувся до того рівня підготовки, який мав до поранення. 

Наблизитися до життя, яке в Сергія було до поранення, він зміг влітку 2023 року, адже у квітні йому ще робили операції на щелепі. 

«Звісно, у звʼязку з тим, що в країні війна, дозвілля змінилося. Ми з сином їздимо на дачу, відпочиваємо, я працюю. Якщо в Києві залишаємося, то, наприклад, йдемо в кіно. Нещодавно були на ВДНГ – каталися на ковзанах», – розповів Сергій.

Сергій Прищепа повернувся до того рівня фізичної підготовки, який мав до поранення. Фото: ШоТам

Країна стає доступнішою

Заступниця керівника ГО «Доступно.UA» Наталка Пархитько каже, що за останні роки інфраструктура в Україні стала більш доступною для людей з інвалідністю. 

«Не потрібно придумувати щось нове окремо для людей з інвалідністю. Головна задача – це зробити доступнішими якомога більше послуг, інфраструктуру та інформацію», – наголошує експертка.

Також важливим є сприйняття людей з інвалідністю, тому що досі існує бар’єр у спілкуванні. Так людей, які отримали інвалідність, жаліють або навпаки – героїзують, і це може бути неприємним досвідом. Якраз через небажання чути такі слова люди часом і вирішують побути вдома замість корисного дозвілля – подорожей, відвідування кінотеатрів тощо.

«Приміром, у Києві є доступні локації [для людей з інвалідністю]. Це, наприклад, кінотеатри в торгово-розважальних центрах. Так, можливо, вони й не ідеальні, але все ж надають можливість брати активну участь у соціальному житті Києва», – каже Наталка Пархитько.

У закладах усе частіше зʼявляються вбиральні, адаптовані під потреби людей з інвалідністю – вони зручні та мають широкі проходи. Також іноді зустрічаються знижені касові зони, щоб людям на кріслі колісному було комфортніше купити все необхідне.

Бізнесу у сфері дозвілля варто ставати свідомішим

Проєктна менеджерка групи проєктів з інклюзії та реабілітації UNDP Олена Іванова закликає бізнес, що пов’язаний з дозвіллям, ставати соціально свідомим – більш доступним для людей з інвалідністю. Дбати про фізичну доступність закладу, пристосовані вбиральні. Це стосується всіх видовищних закладів та закладів харчування, фітнес-клубів.

Для людей, які втратили слух, робити дублювання жестовою мовою та титрування, а для тих, хто втратив зір – аудіодескрипцію фільмів та спектаклів, спортивних змагань. Для дітей – інклюзивні парки розваг і майданчики, мистецькі школи та спортивні гуртки.

Читайте також: Інклюзивні парки для дітей в Україні: як працюють та як створити у своїй громаді

Від цього заклади лише виграють, адже люди будуть приходити й витрачати там гроші. А для самих постраждалих це можливість почуватися на рівні з іншими й мати дозвілля, яке допомагає відновлюватися фізично та психологічно.

Матеріал створено в партнерстві з ПРООН в Україні за фінансової підтримки Уряду Японії. Серію публікацій реалізують в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною».

Читати далі

Суспільство

Штучний інтелект допомагатиме розміновувати Україну — Мінекономіки

Опубліковано

Міністерство економіки підписало угоду про партнерство з американською компанією Palantir Technologies, яка використовуватиме штучний інтелект для допомоги в розмінуванні України.

Про це йдеться у повідомленні міністерства.

Зазначається, що гуманітарне розмінування — це нульовий етап відновлення України. Наразі потенційно забрудненими є 156 000 квадратних кілометрів землі, в зоні ризику перебуває понад 6 мільйонів українців.

«Саме тому прискорення гуманітарного розмінування, зокрема завдяки співпраці з такими технологічними компаніями як Palantir — це можливість зберегти життя людей та швидше розпочати відбудову України», — зазначила міністерка Юлія Свириденко під час підписання документа в Лондоні.

Угода містить конкретні положення щодо співпраці за такими напрямками:

  • оцифрування операцій гуманітарного розмінування, автоматизація процесів, передбачених Національною стратегією протимінної діяльності на період до 2033 року;
  • розширення цифрових можливостей для координації вивільнення та оцінки земель, визначення пріоритетів регіонів та управління ризиками в протимінній діяльності;
  • використання асистента на базі платформи штучного інтелекту Palantir (AIP) для прийняття рішень у протимінній діяльності.

Платформа працюватиме з великими базами даних, сформованих дотичними до виконання заходів протимінної діяльності структурами, починаючи від органів місцевого самоврядування, регіональної влади, міністерств та відомств і завершуючи операторами протимінної діяльності.

Читайте також«Наша місія – зробити українське поле безпечним». У стартапі Efarm.pro винайшли трактор-розміновувач на автопілоті. Як він працює

Передбачається, що бази міститимуть як сталу інформацію, наприклад, оцінку економічної ефективності сільгоспземель, близькість забруднених територій до комунікацій тощо, так і оперативну, яка буде регулярно оновлюватися. Йдеться, зокрема, про дані обстеження територій ДСНС, ДССТ, неурядовими операторами, кількість та стан техніки, наявність піротехнічних підрозділів  на конкретних напрямках і т.ін.

Як працюватиме платформа

Завдяки можливостям Palantir AIP, платформа аналізуватиме інформацію та надаватиме рекомендації щодо оптимізації процесів. Наприклад, зможе порадити, враховуючи всі дані, як найефективніше провести очищення конкретної території – за допомогою нових методів розмінування, таких, як дрони, чи з застосуванням традиційних методів. Кінцевою ж метою вбачається розмінувати території швидше та за менших витрат.

Раніше ми повідомляли, що у Мінекономіки планують, що штучний інтелект допоможе в гуманітарному розмінуванні території України. Відомство уже сформувало цілісну стратегію інформаційного менеджменту гуманітарного розмінування, що базується на data-орієнтовному підході.

Фото: Мінекономіки України.

Читати далі