На початку повномасштабного вторгнення день Олександри Мезинової починався о п’ятій ранку під звуки ракет, що детонували десь поряд з її притулком. Оминаючи росіян, вона щодня мала відшукати їжу для понад 3,5 тисяч підопічних «Сіріуса»;
«Найстрашніше — це думка, що одного дня я прокинусь і нічого більше не зможу знайти».
Та окупація не змусила Олександру опустити руки. Тепер притулок відновлюють, і, попри те, що він переповнений, тут щомісяця беруть під опіку нових тварин. Олександра розповіла #ШОТАМ, як «Сіріус» досі оговтується від окупації.
Любов до тварин — заслуга батьків
Директорка «Сіріуса» впевнена — любов до тварин їй прищепили батьки:
«І тато, і мама завжди рятували безпритульних тварин. Нас із сестрою привчали, що тваринам завжди треба допомагати. Не пам’ятаю такого, щоб у нас вдома не було поранених тварин — домашніх, сільськогосподарських або диких. Батьки їх лікували, годували, а потім чи випускали в ліс, чи прилаштовували».
Коли Олександра підросла, вона мріяла відкрити притулок. Та не розуміла, як це зробити:
«Багато спілкувалася з різними людьми й просила тих, хто їздить за кордон, привозити мені різні фото та відео притулків, розплідників, готелів для тварин, щоб я могла зрозуміти, як усе влаштовано».
Вона наважилася на цей крок у 1999 році — спочатку це була благодійна організація «Сіріус». За рік жінка взяла в оренду будівлю й організувала там притулок. Першим мешканцем був песик, у якого була зламана лапа.
За 17 років притулок двічі переїжджав в орендовані приміщення, аж поки Олександра не купила власне та не оформила землю.
Залишилися без їжі та в окупації
Притулок «Сіріус» розташований у селі Федорівка, неподалік від Києва. Це найбільший прихисток для тварин в Україні та один з найбільших у Європі. Тут мешкають близько 3,5 тисяч тварин. Працівники «Сіріуса» не тільки шукають нові родини підопічним, але й безкоштовно лікують і стерилізують тварин — своїх і чужих.
«До нас найчастіше приходять жителі громади, бо найближча клініка кілометрів за 40 — не всі жителі ОТГ можуть поїхати, і не у всіх є гроші»,
— каже Олександра.
Однак повномасштабне вторгнення суттєво змінило роботу притулку:
«Я зрозуміла, що почалася війна. Тоді я навіть не знала, що опинюся в окупації з тваринами, але мені було достатньо розуміння, що ми залишимося без їжі. І так воно й сталося».
Окрім цього, притулок залишився без кількох працівників — двох людей довелося звільнити: вони виявилися зрадниками. Мовляв, «Київ паде за кілька днів, треба налаштовуватися на співпрацю з росією».
«Після їхнього звільнення я щодня проводила зустрічі для своїх працівників. Я розказувала, що наші військові вже близько, і Київщину скоро звільнять. Не знаю, чому, але мої працівники мені вірили, хоча в нас не було жодного зв’язку, і ніхто з нас не міг навіть новини прочитати. Але вони думали, що мене є якась інформація, бо я їм дуже впевнено казала»,
— пригадує Олександра.
Тварини вижили на рідких бульйонах
Олександра разом з помічниками добувала харчі. Вона каже, що це були надлюдські зусилля, бо тваринам треба півтори тисячі тонн сухої їжі щодня:
«У нас було дуже мало сіл, по яких ми могли їздити. У перші дні нам вдавалося привозити тонну — це було не кожного дня, тому ми розтягували. Далі 500 кілограмів вдавалося знайти. А пізніше — 200.Не було тоді вже ні картоплі, ні цибулі — залишилися тільки ячмінь і пшениця. Це дуже погано для собак, але ми брали й це, бо виходу просто не було».
Коли ситуація стала критичною, притулку допомогла одна фірма, яка виробляла смаколики для собак. У них було 40 тонн м’яса, що розморозилося, тож тварини виживали на рідких бульйонах. Працівники «Сіріуса» намагалися давати більше їжі малюкам, мамам і старим тваринам.
Перше знайомство з росіянами
Олександра згадує день, коли у Федорівку зайшли росіяни. Група людей з автоматами бігала по притулку, шукаючи військових. Тоді дивом не розстріляли працівників, дітей її помічників і собак.
Ще один страшний день, який закарбувався в пам’яті, — коли Олександра з помічниками вкотре поїхала на бусі по їжу для собак. Їх зупинили росіяни та загнали в підвал.
«Ми з помічниками сиділи на підлозі, взялися за руки, і вони мені кажуть: “Сашо, ти не бійся, — це буде швидко й не боляче”. Ми попрощалися. Знали, що не вийдемо звідти живими.
Але вирішили спробувати: відкрили двері підвалу та почали йти до нашої машини. Вони нас бачили, і ми спиною відчували, що зараз в нас почнуть стріляти. Але їх відволікли. Тоді ми забігли в бус і почали швидко їхати. Потрапили під міномет — дивом вціліли. Коли повернулися в притулок, найгіршим було те, що ми так і не добули їжі для тварин».
Спочатку жінка їздила по їжу тричі на день, потім двічі, а потім лише один раз. Росіяни часто поводили себе неадекватно. Олександра каже:
«Щодня життя в нашому селі ставало все тяжчим — ми мали робити все, що вони хотіли».
Собаки розривали вольєри та гинули від серцевих нападів
За час окупації в притулку загинуло одне цуценя і шість стареньких собак, але не від голоду, а від того, що серце не витримало звуків обстрілів. Також собаки воювали з сіткою на вольєрах — вони сильно боялися вибухів і намагалися звідти вибратися.
Постійне відчуття голоду провокувало між ними сварки. Собаки ставали дратівливими, інколи навіть агресивними одне до одного, намагаючись захистити те, що їм вдавалося знайти чи отримати. А ще сильно схудли:
«Ті, які були в нас товстенькими, стали нормальними; які були нормальними, стали скелетиками; ті, які були худі, лежали й не ворушилися, щоб зберегти енергію, що залишилася. Ми думали, що швидко їх відгодуємо, але деяких собак довелося навіть шпиталізувати, бо в них була анорексія».
Третина всіх тварин у притулку приїхала з зон бойових дій
1 квітня ЗСУ деокупували Київську область. Директорка дуже зраділа: «Я побачила українських військових. Ми обіймалися й не вірили, що це правда».
Однак повне розуміння того, що притулок вистояв, з’явилося не одразу:
«Я завжди вважала себе дуже сильною людиною. Мені здавалося, що в окупації я себе дуже гідно проявила. Але я помилялася, і я це зрозуміла, коли росіяни полишили Київщину. Головою я продовжувала жити в окупації ще місяці три — були депресії, панічні атаки».
Майже одразу волонтери почали привозити їжу для тварин. Першими відгукнулися Нідерланди — організація House of Animals. До них швидко приєдналися Польща, Німеччина, Сполучені Штати Америки, Данія та багато інших країн. Допомагали «Сіріусу» навіть з Австралії.
Зараз притулок потроху оговтується. Тварин відгодували, багатьом знайшли родину. Волонтери допомогли побудувати 200 нових вольєрів, і на часі покупка ще 400. В особливо жахливому стані лишаються ті, що постраждали під час окупації.
Тепер «Сіріус» переповнений. За місяць сюди привозять близько 60 тварин, а прилаштовують десь 40. Олександра каже, що не планувала більше брати пухнастиків, але це неможливо:
«Дуже багато тварин приїжджають до нас із зон бойових дій — це одна третина всіх, хто живе в притулку. Їх привозять військові та волонтери».
У «Сіріусі» зараз найбільше собак, котів утричі рази менше. Є також вівці, кури, їжаки, голуби, фазани, павичі, гусаки — це все врятовані тварини. Наприклад, гусаків передали військові з-під Запоріжжя, адже ті залишилися без господарів і їжі в прифронтовому селі.
Тварин прилаштовують у ті області, де менше обстрілів, а також намагаються подарувати їм нову родину за кордоном. Щоб пухнастий швидше знайшов господарів, у притулку регулярно фотографують і знімають відео тварин, намагаючись показати їхні найкращі риси та характер. Також ведуть сторінки в інстаграмі та фейсбуці, де постійно розповідають про кожну тварину. Ще у «Сіріусі» влаштовують дні адопції, коли люди можуть особисто познайомитися з чотирилапими.
Мріють побудувати власну клініку
Цей притулок часто називають містечком для тварин: тут є декілька свердловин, які нагадують озерця, два сучасних приміщення для котів, які більше схожі на звичайні кімнати у квартирах, будинок для собак літнього віку, а також операційна та стаціонар.
Олександра мріє облаштувати на території притулку повноцінну клініку з великим стаціонаром, операційними, кабінетами лікарів, грумінг-центром, рентгенологічним кабінетом і кабінетом ультразвукової діагностики.
«У нас дуже багато грошей іде на клініки. Такі кошти ми зібрати не можемо, тому маємо шалені борги — 600-800 тисяч гривень. Якщо в нас буде своя клініка, ми заощадимо величезні суми».
Щоб притулок повноцінно функціонував, на місяць треба півтора мільйона гривень, тому Олександра продовжує шукати фінансування для щоденних потреб у кормах і ветеринарних препаратах.
Ще тут не вистачає працівників. Директорка каже, що на таку роботу йти не хочуть, бо вона складна й брудна, а зарплатня — 15 тисяч гривень на місяць.
Однак, попри труднощі та стреси, здаватися Олександра не планує:
«Треба дуже багато сил, і це надтяжка робота, але притулок і робота з тваринами — це все моє життя. Я відновлююсь через тварин, які дивляться на мене з любов’ю і вдячністю».
