Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Кіно – рупор, що кричить на весь світ». Це київський режисер, який знімає фільм про українську молодь під час війни

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Станіслав Конопльов живе в Польщі вже 8 років. Сюди він переїхав з Києва, аби навчатися за фахом, обраним батьками. Проте стрічки Девіда Лінча, Олександра Довженка і Кіри Муратової надихнули його змінити всі плани й піти в кіноіндустрію.

Напередодні повномасштабного вторгнення Стас готувався до прем’єри своєї другої стрічки. Утім наступ росіян змінили творчі плани режисера: після вагань та пошуків він наважився зняти нову картину. Про російсько-українську війну очима української молоді, яка перебуває за кордоном.

Станіслав запевняє, що не фільм про війну в реальному часі. Адже про це варто говорити згодом, після нашої перемоги. Натомість автор пропонує зануритись в особисті переживання людей, відповісти на ключове питання останніх місяців – «Як ти?».

Я обрав кіно, хоча батьки наполягали на іншій сфері

Після навчання в Кракові на туризмі, я переїхав жити до Ґдині. Там в мене не було жодної близької людини. Єдине, що я мав, – це роздуми про те, що хочу робити в житті.

Я почувався інтровертом, який боїться людей. Мене лякав шум суспільства. У свої 22 я не знав, що робити в житті. Але мені завжди подобалося кіно. У шкільні часи ночами я дивився різні фільми. Проте в мене, як, напевно, і в багатьох, на вибір першої освіти вплинули батьки. 

Згодом я зрозумів, що вони не проживатимуть це життя за мене. І обрав кіно. Довго не міг визначитися, що саме хочу робити в кіноіндустрії. Тому обрав продюсування, як фактично охоплює всі напрями. Так у 2019 році доля знову привела мене до Кракова.

режисер Станіслав Конопльов

Усе почалося з кліпу на пісню друга

Завдяки навчанню я отримав вкрай важливі знайомства в сфері кіно. А вже наприкінці першого курсу мій друг – молодий український співак та композитор Андрій Шавалюк – запропонував зняти для нього кліп. Звісно, я погодився. Так ми почали роботу над кліпом на пісню #пятницеюпахнеш.

Після роботи з кліпами я влаштувався до театру VIS a VIS як контент-мейкер. Заклад був задіяний у міських проєктах Кракова, тож я знімав і монтував для них відео. Там я познайомився зі старшими митцями, які мають більше знань і досвіду. Поступово почали з’являтися замовлення. Проте весь цей час я мріяв втілювати в життя власні ідеї.

Я не приховую амбіцій і нарешті знімаю своє кіно

Письменництво – це сфера, в якій я відчуваю себе найбільше досвідченим. Вчусь майстерності пера з 16 років. Під псевдонімом «Василь Листопад» написав сценарій до фільму «Pa.», який відкриває трилогію «Гірка присутність» про самотність. Це тема, яка мене турбувала. Самотність якийсь час тягнулася за мною, постійно перевтілювалася з одного середовища в інше. Це відчуття, яке не відпускало мене. 

Зі сценарієм я прийшов до режисера Краківського театру і запропонував йому головну роль. Він погодився. На початку минулого літа я зняв свій перший короткометражний фільм. Мені подобається вводити глядача в певний транс, аби він звертав увагу на деталі в кадрі. Сцени у цьому фільмі більше побудовані не на словах, а на відчуттях героя. Там є затяжні моменти, адже весь фільм – це монолог. 

режисер Станіслав Конопльов з друзями

Я подавався на фестивалі незалежного кінематографа. На Indie online film award ми отримали нагороду за найкращий чорно-білий фільм, на фестивалі V.I.Z. Film Fest – за найкращий сценарій. Звісно, щоб потрапити на найвідоміші закриті кінофестивалі, потрібно ще напрацювати досвід і вміння. Але це для мене ціль. Амбіцій я не приховую.

Другу стрічку з трилогії «Ти обіцяв не сумувати» поки не можна переглянути у вільному доступі. Поки що фільм можна буде побачити лише на деяких фестивалях, зокрема на Міжнародному кінофестивалі «Бруківка» та на фестивалі «Своїми Словами» 3 вересня у київському Будинку кіно. 

Моя ціль – розвивати нашу культуру в Україні та за кордоном

Для мене український культурний простір завжди був гострим питанням. Популяризована культура в Україні мене страшно бісить. На щастя, зараз це потроху змінюється. 

Раніше ж як було? Артисти робили лайно-контент і цим жорстко впливають на підсвідомість людей. Вони не дають їжу для роздумів, а знущаються з наших більш інстинктивних реакцій на якісь речі. Українському кіно бракує глядача і підтримки.

робота над фільмом "Як ти?"

Я боротимусь з цим, мені хочеться вводити і просувати щось важливе. Щось таке, що залишається з людьми надовго. І я відчуваю перед цим відповідальність. 

Перший свій фільм я зняв польською та зрозумів, що мене не до кінця цікавить саме кіносвіт Польщі. Звичайн,о співпрацювати з польськими митцями завжди можна, але моя головна ціль – це бути в українському культурному просторі та розвивати нашу культуру. 

«Як ти?» – найважливіше питання під час війни

Для другого фільму я шукав виключно українських акторів. Для мене було важливо, аби це була саме українська мова, як і в завершальному фільмі трилогії. 

Моя трилогія – це три різних погляди на відчуття самотності. Перший розповідає про самотність однієї людини через якусь травму, яку вона отримує, другий – про самотність у стосунках. Третій – в групі, але додатково там підніматимуться й інші питання. Тому сама по собі самотність з порядку денного відходить на другий план.

режисер Станіслав Конопльов під час роботи з командою

Коли ти в небезпечній ситуації та живеш у власних страхах, то відчуваєш себе самотнім, ніби маленька дитина, яку залишили батьки. Фільм «Як ти?» – це історія про молодих людей, українців за кордоном. Розповідь про їхнє перенародження, незаплановане швидке дорослішання через травму війни. 

Уся моя родина живе в Києві. Так склалося, що мій п’ятнадцятирічний брат приїхав до мене за день до початку повномасштабної війни. А вже26 лютого мала відбутися прем’єра мого другого фільму. 

У центрі картини – особисті історії, внутрішній стан людини

Сьогодні, поки триває повномасштабна російсько-українська війна, я не можу бути осторонь. Я хочу й маю бути корисним. Спочатку було доволі складно концентруватися на творчості: довкола був хаос, я не до кінця розумів, яку саме роль повинен відігравати. У цей час виник проєкт «Листи з дому». 

Читайте також: «На показ прийшло все село». Харківська режисерка переїхала на Тернопільщину та влаштувала кінолабораторію для дітей

А вже трохи заспокоївшись, я вирішив розповісти історію про війну. Щоправда, розказувати про події, які відбуваються в Україні просто тут і зараз, я поки що вважаю недоречним. Для того, аби повністю усвідомити все пережите, людям потрібен час. Їм необхідно розібратися в собі, а вже потім – дивитися на це в кіно. Якби я знімав стрічку про події в реальному часі, глядачі могли б сприйняти це за фільм з Другої світової. Це був би просто інформаційний шум. 

процес роботи над фільмом "Як ти?"

Натомість я підійшов до цієї теми через внутрішній стан людини. Зокрема, через тих, кого знаю особисто. Усіх своїх персонажів я писав з рідних та знайомих. І обрав відрізок часу, який вмістив у собі, напевно, найскладніші переживання. Знаю, що подібних історій – мільйони. Проте я обрав особисту, бо відчуваю її.

Будь-який персонаж – це окрема людина. Коли герой моєї стрічки опиняється в певній ситуації, він вже самостійно приймає рішення. Фактично він перетворюється на незалежну людину. Тобто персонаж фільму ніби й схожий на свій прототип, але це вже окрема особистість. Фільм «Як ти?» – не біографічний. Це картина про спільні переживання. 

У своїх сюжетах я безпардонно копаюсь в людських слабкостях. Проте наші слабкості говорять не про те, які ми люди. Вони розповідають про те, що ми залишаємося людьми. Слабкість – це нормально. 

Актори тренуються перед зйомками

Нашу команду об’єднує одне бажання – перемога України

Близько двох місяців я писав сценарій до третього фільму. Я завжди консультуюсь щодо своїх текстів з мамою: вона мій найкращий і найгірший критик. Коли мати читає мої роботи, то не сприймає мене як сина. Вона одразу вишукує слабкі моменти. Другим прискіпливим редактором став мій близький друг. Мамо, Свят, привіт! 

Ковід навчив мене проводити кастинги до своїх проєктів в онлайн-форматі. Я попросив претендентів прочитати фрагмент ролі на камеру. Охочих було багато. Звісно, траплялись і недоречні відео. Проте тішить, що з кожним кроком люди все більше сприймають мене як режисера і розуміють, на що погоджуються, коли бачать результати роботи та процес. У фільмі зніматимуться Кирило Смола, Мартин Конопльов, Вова Сватьєв, Юля Хамхіль і Ольга Цись. Зараз ми інтенсивно репетируємо.

Я режисую і продюсую цю картину. Щоранку прокидаюсь – і на мене чекає довжелезний список задач. Проте найважче – це спілкування з людьми, адже до кожного необхідно знайти підхід, особливо – до акторів. Мені необхідно переказати, як я розумію психологію персонажа. Важливо, щоб кожен член команди відчував свою причетність та цінність для цього фільму. 

Актори під час репетиції

Проєкт влаштовується на волонтерських засадах. У житті існує три мотивації: гроші, секс і безпека. У моєї команди конкретно цих трьох речей немає. Натомість у нас є щось більше. Щось, що нас всіх об’єднує. Це спільне бажання перемоги України в цій війні. Своєю роботою ми теж ведемо війну. 

Кіно – це рупор, і я хочу увімкнути його на повну потужність

У перші місяці повномасштабної війни різні закордонні організація та звичайні люди обирали, як саме можуть допомогти нашій країні. Навесні мені написала знайома акторка, яка живе в Лондоні та співпрацює з різними театрами. Італійці з Klimax Theatre Company запропонували допомогти з чимось артистичним українським митцям, але не мали конкретної ідеї. Я розповів їм про свій фільм, їм сподобалося. Так італійці стали нашими співпродюсерами.

14 серпня ми поїхали до Неаполя знімати картину. Італійські партнери забезпечують нам локацію, витрати на проживання та харчування, надають необхідну для фільмування техніку. Натомість ми відкрили збір, з якого 30% коштів підуть на підтримку української армії. Серед вимог спонсорів було кілька обмежень: не більш як 10 людей в команді та щоб всі були українцями. Останній вимозі я лише зрадів. 

режисер Станіслав Конопльов

Плануємо завершити постпродакшн стрічки під кінець осені. Тоді вирушимо з фільмом на фестивалі. Це важливо, адже так можна спілкуватися з глядачами. Людина, яка не в Україні та не є українцем, забуває про війну, оскільки вона безпосередньо її начебто не стосується. Але ми для того й працюємо, щоб своєю творчістю нагадувати світу: війна триває, і кожен може допомогти вплинути на її завершення. Мистецтво – це рупор, кіно – це рупор до світу. І я хочу використовувати його на повну гучність. 

Фото: Роман Бутим 

Текст: Христя Гарбіч

Суспільство

«Ми витримали пекло Луганщини». Як 22-річний випускник військової академії командує ротою 24 ОМБр

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Владислав ­«Анубіс» – 22-річний командир роти 24-ї ОМБр. У дитинстві мріяв повʼязати своє життя з правом. Але його батьки – колишні військові – своїм прикладом несвідомо вплинули на остаточне рішення хлопця.

Повномасштабна війна застала Владислава в одній із найгарячіших точок сходу. З першого дня, попри брак досвіду в певних аспектах, він став командиром роти. Його підрозділ прикривав відхід побратимів, героїчно втримував Попасну та знищив безліч російської техніки. А молодий командир став справжнім взірцем для українських воїнів.

Владислав Абрасович («Анубіс»)

Торішній випускник військової академії, 22-річний командир роти у 24-тій окремій механізованій бригаді імені короля Данила

Малим приміряв татову військову форму

Я родом із міста Яворів Львівської області. Саме там розташовується славетна 24-та Королівська бригада. Народився в сім’ї військовослужбовців. Мати брала участь в АТО, а батько проходив службу у миротворчій місії в Косово. Однак малим, коли почалася війна в Україні, я не дуже розумів, що це все означає. 

Зробити та змінити щось не міг, тому сподівався і вірив, що наші військові стримають ворога. Їхнє рішення я зрозумів уже в старшому віці. Скажу, що сприйняв і сприймаю досі це з гордістю. Саме батьки є для мене прикладом. Вони навчили головному – любити Батьківщину. За це я їм дуже вдячний.

Мене виховували в дисциплінованій, хорошій і люблячій сім’ї, де всі одне одного поважали. Мені завжди казали, хто я і звідки родом. Часом я згадую малого себе, який приміряв татову форму та величезне військове взуття.

У школі я був не надто уважним учнем. А найбільше під час уроків історії мене дратувало дізнаватися про страждання нашого народу. Усвідомлювати всю цю несправедливість. Та сьогодні ЗСУ виправляють ситуацію та повертають українцям довгоочікувану волю.

Хотів працювати з правом, та взяв приклад з мами 

Взагалі своє життя я хотів пов’язати з правом. Бути хорошим юристом здавалося цілком досяжною мрією. Як і кожен чоловік, хотів здобути освіту, піти працювати, заробляти шалені гроші, одружитися з найкращою дівчиною та побудувати міцну сім’ю. Проте життя вносить свої корективи, і мої мрії змінилися на реальність. Я розумів, що війна змінила моє світобачення. А от щодо права, то ще не кінець. Учитися ніколи не пізно, і друга освіта не заважатиме.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Ставати військовим я не планував. Але ,зважаючи на те, в який час формувалася моя особистість, іншого вибору в мене не було. Ще під час навчання мене вразило, як моя мати захищала Україну, а багато чоловіків сиділи вдома і не реагували на те, що відбувається в країні – так звані диванні критики. Я захотів стати піхотинцем – тим, хто буде першим зустрічати противника, і робитиме це якісно. Тому вступив на відповідний факультет, щоб отримати хорошу військову освіту.

Роки навчання згадую з ностальгією

Родина завжди підтримувала всі мої рішення, розуміла, наскільки буде складно всім нам. Вони усвідомлювали ризики та рівень небезпеки. Але батьки завжди хвилюються за своїх дітей, це закономірно.

Присягу я склав у 2017 році під час навчання в Національній академії. Найбільше запам’яталося, як сотні людей з ідентичними бажаннями вчилися захищати та боротися. Бувало всяке, це ж хлопці: хтось смішний, хтось мовчазний. Практичні завдання бували веселими, і ми дещо записували на відео на згадку. Пам’ятаю, як на день народження хлопці вітали мене вночі: торт в обличчя як ритуал на кожне таке свято, гучні привітання і «військові» побажання. Було приємно і радісно, бо всі стали як рідні за ці роки.

Після випуску з академії я вирішив приєднатися до лав 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Сталося це в липні 2021 року.

Став командиром у 22 роки

Мені здається, батьки до кінця не вірили у ймовірність повномасштабної війни. Але і я, і наша рота були готові до такого розвитку подій. Інформація про ймовірне вторгнення в мене була ще 23 лютого. У цей момент я перебував в одній із гарячих точок сходу – селищі Золоте на Луганщині. Власне, там нас і зустріла велика війна. Я відчував переживання за родину. Тому в першу чергу набрав запитати, як вони. Моя сім’я проживає в Києві, який тоді вже обстрілювали.

24 лютого я обіймав посаду командира роти – у свої 22 роки. Досвіду на той момент, можливо, в певних нюансах бракувало. Але під час війни такі речі швидко надолужуються. У пеклі боїв ти швидко навчаєшся ухвалювати правильні рішення, які зможуть зберегти життя бійцям підрозділу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Коли я закінчив академію, то й подумати не міг, що через рік стану командиром. Мені здавалося, що потрібно багато чого ще вивчити та зрозуміти. Проте з часом навички стали звичкою і простою рутиною. Найбільше вони знадобилися після вторгнення. Багато чого я взяв від минулого командувача, він дійсно був професіоналом. А відповідальність узяв на себе без страху. Я відповідаю за свою роту, і ми одне ціле.

Навчав бійців із більшим досвідом

Звичайно, з побратимами у нас бувають мінімальні конфліктні ситуації. Але робота командира роти полягає, зокрема, й у пошуку компромісів, умінні вислухати звичайного солдата. Можливо, у певних мобілізованих при першому знайомстві зі мною виникає здивування, тому що наразі я один із наймолодших серед всієї роти. Але це все нюанси, і, думаю, здивування з часом зникає. 

З вищим командуванням, закономірно, теж трапляються конфлікти. Але спільною роботою ми знаходимо найкращий варіант розвʼязання проблем. Основне – вміти чути одне одного й бути однією військовою родиною.

Читайте також: Позивний «Джампер». Як 26-річний блогер з «білим» квитком став кулеметником в бригаді Чорних Запорожців

Найважчі моменти були, коли я навчав людей, які на війні не перший рік і в певних моментах знають більше, ніж я. Але вчитися одне в одного – не соромно. Це нормальна річ для саморозвитку.

У Золотому втратив перших побратимів 

Приблизно в обід 24 лютого позиції моєї роти росіяни почали масово обстрілювати з мінометів та реактивної артилерії. Наші хлопці були напоготові. Після оголошення «бойової готовності» вони знали, як діяти у будь-якому з можливих сценаріїв.

Найближчими днями позиції нашої роти почали атакувати безпосередньо піхотою та легкою броньованою технікою. Наступ ми успішно відбили, знищили дві одиниці ворожої техніки, втрат зазнала і піхота окупанта. Але, на жаль, у ці дні наша рота втратила перших побратимів. Загалом після початку повномасштабної війни наш підрозділ зазнав суттєвих втрат, зокрема, й з офіцерського складу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

З 24 лютого до кінця березня ми тримали оборону Золотого, вдало відбиваючи ворожі атаки. А з квітня наш підрозділ відправився захищати Попасну. Цей населений пункт можна назвати справжнім пеклом. Противник обстрілював його безперестанку, застосовував важку артилерію, якої нам тоді дуже бракувало. Але попри це ми успішно відбивали атаки бойовиків «ЛНР», регулярної армії РФ та «кадирівців».

Уміло нищили ворога на Луганщині

Бійці мого та сусіднього підрозділів робили все можливе для утримання Попасної. Від цього міста фактично не лишилося нічого, крім груди каміння. Я вдячним усім, хто тримав ті позиції до останнього подиху. Люди працювали без права на сон та відпочинок, цілодобово вгризаючись у кожен метр землі, евакуйовували поранених побратимів під постійними обстрілами.

Після декілька днів відпочинку та відновлення підрозділу ми відправилися в Комишуваху, де були від самого початку та виконували бойове завдання. Ми місяць тримали цей населений пункт. Противник зазнавав великих втрат як у піхоті, так і у техніці. Завдяки вмілим діям солдатів та протитанковому озброєнню, яке нам надав захід, ми знищили колону воєнної техніки ворога.

Дещо символічно, що закінчив свій бойовий шлях у Луганській області наш підрозділ у тому ж Золотому, з якого й починав у лютому. Бої за Гірське і Рай-Олександрівку стали фінальним акордом нашого перебування в цій області.

Місцевий під обстрілами ніс нам воду

Вихід військ з оточення в Золотому та Гірському відбувався завдяки нашому прикриттю. Переживання у побратимів, звісно, були. Виникали питання, хто ж прикриватиме наш відхід, на який, якщо чесно, вже і не вистачало сил. 

Проте ми виконали завдання зайняти вказаний рубіж оборони, оскільки всі розуміли, що без цього наша та інші бригади можуть зазнати величезних втрат. Було важко, ми не встигали вкопатись. Росіяни завдавали вогневих ударів зі всього можливого озброєння. На жаль, у моєму підрозділі тоді не обійшлося без втрат. Але ми не звикли кидати своїх напризволяще, і розуміли, що прикриття відходу – наш обов’язок.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

При виході з Рай-Олександрівки в нас не було води. Ми були на новій для себе території. І зустріли там місцевого чоловіка, який під обстрілами виніс нам води та вказав кращий шлях для евакуації бійців. Приємно, що на Луганщині є такі люди. Сподіваюся, вже дуже скоро ми звільнимо їхні домівки від окупації. Проте за цей час я зустрічав і протилежні ситуації. Місцеві жителі часто працювали коригувальниками ворожої артилерії. У тій самій Попасній були й відверто проросійськи налаштовані люди старшого покоління.

Усмішка дівчини надихає боротися далі

Для мене дуже важливе збереження самоідентифікації української нації. Фактично, зараз пишеться історія нашої держави. Майбутні покоління повинні жити у вільній країні, яка не матиме сусіда з назвою «Росія». А ще багато сил на передовій дає шалена підтримка від коханої людини та рідних.

Моя дівчинка чекає на мене вже понад рік. Вона дуже хвилюється. Бувають важкі періоди, коли в мене зовсім немає зв’язку. Знаю, що їй теж складно, вона погано їсть і спить. Але моя Таня завжди каже: «Якщо тримаєшся ти, то і я мушу, бо тобі значно важче». Я щоразу з усмішкою читаю від неї повідомлення. Дівчина пише, як сильно мене любить і вірить у мої сили, просить берегти себе, розповідає, що з нею відбувається протягом дня, щось про роботу, бо так легше пережити мою відсутність.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Моя мотивація – фото усміхненої Тані та плани на наше спільне майбутнє. З нею я, звісно, не військовослужбовець. З нею я почуваюся собою, і вона надає мені сили своєю вірою. Я розумію, що це важкі стосунки, бо ми далеко одне від одного і зовсім не бачимось. Я роблю все можливе, щоб якнайшвидше її обійняти. Моя Танюша сильна, я в ній не помилився. 

Сказати, що я не відчуваю втоми, було б дещо лицемірно. Звісно, хочеться бодай на якийсь час повернутися до родини та коханої дівчини. Без їхньої підтримки було б значно важче. Дякую їм за те, що підтримують мене, попри все. А сили для боротьби за правду і волю є завжди.

Перемогу треба наближати разом

Після перемоги України планую продовжувати свою службу у лавах Збройних сил України. Хочеться робити армію ще більш професійною, піднімати рівень підготовки, передаючи свій досвід майбутнім новобранцям. 

Армія повинна залишатися потужною навіть після перемоги, оскільки саме вона є запорукою мирного майбутнього країни. Ну й, звісно, думаю про свою майбутню сім’ю та прості побутові справи.

Для перемоги Україна повинна бути єдиною. Тому хотілося б максимальної єдності не лише в лавах ЗСУ, а й загалом у країні. Ми повинні позбавитися від усього російського культурного спадку, викреслити зі свого життя все з ним пов’язане. З Росією наразі потрібно боротися спільним фронтом, усім світом. Аби надалі такі війни стали винятково історією та ніколи не повторювалися.

Читати далі

Суспільство

Воїни ССО України збили ворожий бомбардувальник Су-34 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські спецпризначенці збили ворожий бомбардувальник Су-34 із переносного зенітного ракетного комплексу «Ігла».

Відео опублікували на фейсбук-сторінці Командування Сил спеціальних операцій ЗС України.

«Нагадуємо росіянам, що кожен їхній виліт і надалі дорівнюватиме самогубству. Адже, українське небо, як і українські воїни своїх ворогів не прощають», — написали українські спецпризначенці.

Зазначається, що літак збили бійці 8-го полку спеціального призначення ССО ім. Князя Ізяслава Мстиславича.

Відзначимо, що СУ-34 — це російський всепогодний, двомісний винищувач-бомбардувальник. Вартість одного літака Су-34 становить близько 1 мільярда рублів.

Про ССО України

Сили спеціальних операцій Збройних сил України — окремий рід сил Збройних сил України, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Неофіційним гімном ССО України є пісня «Тихо прийшов, тихо пішов», написана під час російсько-української війни. Під час повтомасштабного вторгнення РФ в Україну воїни ССО виконали низку важливих спецоперацій, зокрема:

  • підірвали понтонний міст окупантів на Луганщині;
  • знищили ворожі «Гради», що обстрілювали Сєвєродонецьк;
  • виявили та знищили станцію зв’язку окупантів на Харківщині;
  • підірвали ворожий КамАЗ у глибокому тилу ворога;
  • підірвали у тилу ворога міст на Донеччині;
  • захопили БПЛА «Орлан-10» із заводською документацією.

Нагадаємо, воїни-десантники збили два ворожі літаки Су-25 та Су-30.

Також ми повідомляли, як воїни 73-го центру спецоперацій знищили ворожу БМД-4.

Фото: wikimedia.org.

Читати далі

Суспільство

Бійці 40 ОАБр знищили склад боєприпасів і техніку окупантів (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Воїни 40-ї артилерійської бригади знищили ворожий склад боєприпасів, військову вантажівку та броньовану техніку загарбників.

Відео опублікували на фейсбук-сторінці 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта.

«Що необхідно для підняття настрою? Великокнязівська бригада знає правильну відповідь!», — написали наші захисники.

Читайте також: «План народився просто в дорозі». Як компанія «ТАНА» з Луганщини евакуювала не лише виробництво, а й всю команду

Про 40 ОАБр

40 окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта — з’єднання артилерійських військ, підпорядковане оперативному командуванню «Південь». Бригада створена 6 лютого 2015 року. Військове злагодження бригади відбувалося на полігоні Широкий Лан. Бригада названа на честь литовського княза Вітовта, який вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор’я.

Нагадаємо, бійці 68 єгерської бригади розгромили ворожу зенітну установку.

Також ми раніше повідомляли, як бійці 40 ОАБр видовищно знищили ворожу САУ.

Фото: facebook.com/40OAbrigade.

Читати далі