

Суспільство
«Надягаємо бронежилети й вирушаємо». Історія жінки, яка під обстрілами возить пенсії в прифронтові села Донеччини

Історії, які ми тут зібрали, є прикладом лідерства для підприємиць та активісток. Попри війну, ці жінки відкривають чи продовжують бізнес, волонтерять і мотивують волонтерити.
«Я боюся. Коли їду, то подумки проговорюю: «Боже, хоч би повернулися», — каже Айгуль. Вона працює в «Укрпошті» й щомісяця розвозить людям пенсії в прифронтові села на Донеччині. Та небезпека оточує її не лише на роботі: вдома від обстрілів уже давно немає вікон, проте є чоловік, що завжди готовий захистити.
У яких умовах їй доводиться працювати, чому жінка так ризикує своїм життям і про що мріє — у матеріалі ШоТам.

Айгуль Лобова
Начальниця пересувного відділення поштового звʼязку №23 міста Курахове Донецької дирекції АТ «Укрпошта»
Живемо у квартирі без вікон
Мені — 54 роки, а чоловіку — 65. Ми родом з Авдіївки, виїхали з неї у 2014 році до Курахового. Тут мешкаємо в орендованій квартирі. Я вже два роки працюю на посаді начальниці пересувного відділення поштового звʼязку, а Олександр — мій чоловік, колишній поліціянт — уже пенсіонер.
У 2000-х я вже працювала в «Укрпошті», а ще в «Ощадбанку». У Кураховому до посади начальниці ще три місяці була листоношею.
У нас є донька й онук. Вони, як і ми, зустріли повномасштабну війну тут, у Кураховому. У серпні 2022 року через сильні обстріли ми з чоловіком змусили їх виїхати, і зараз вони мешкають на Київщині. А ми й далі тут — постійно тримаємо при собі «тривожну валізку».
Будинок у центрі міста, в якому ми мешкаємо, неодноразово потрапляв під артобстріли. На щастя, всі живі. Уже чотири рази ми замінювали пакети, які нам тут слугують замість вікон. Звіти часто роблю під лампою, яка працює через павербанк, бо немає світла. Та ще й до того ж часто сиджу у ванній кімнаті, бо більше ніде сховатися. Тому жити тут, у Кураховому, — це ще той квест.

Останнім часом ситуація з обстрілами погіршується. До роботи я добираюся перебіжками, швиденько, завжди з ризиком. Буває, на всьому шляху не зустрічаю жодну людину — бояться, ховаються. Розумію їх.
Залишилася в Кураховому, бо потрібна тут
Наше пересувне відділення обслуговує приблизно 20 сіл у Волноваському й Покровському районах Донецької області. Але взагалі не обмежуємося ними — куди нас відправить дирекція підприємства, туди їдемо.
З початком вторгнення ми не зупиняли роботу — продовжили працювати в тих умовах, які були. Багато інших приватних підприємств і ФОПів залишають свої місця, але ми й далі працюємо, поки можемо. «Укрпошта» після початку повномасштабної війни не перестала виплачувати людям пенсії.
Працювати в таких умовах не було вимогою від дирекції — це наше рішення. Якщо до вторгнення в нас було 30 пересувних машин, то наразі працюють лише дві (у кожній по три людини: листоноша, начальник і водій). Усі, хто хотіли виїхати, мали змогу це зробити, а я вирішила, що потрібна тут.
Люди на нас чекають
Пересувне відділення — це як повноцінна пошта. Отримуємо посилки та листи й щодня за графіком курсуємо до населених пунктів і доставляємо їх. А найголовніше, мабуть, те, що ми доставляємо людям гроші: пенсію, виплати з інвалідності, субсидії.

Також ми приймаємо платежі, поповнюємо мобільні телефони. У багатьох селах узагалі немає інтернету, то ми приїжджаємо й допомагаємо людям.
Є люди, які не мають змоги кудись поїхати, аби щось собі купити, — навіть до Курахового — то вони чи не найбільше на нас чекають. Ми привозимо, що потрібно: ліки, їжу тощо.
Водночас забираємо посилки в людей, які хочуть щось надіслати — переважно одяг дітям, які кудись виїхали. Нещодавно розвозили людям субсидію на дрова. Там досить гарна сума, й вони були дуже задоволені таким подарунком.
Села — ніби кадри з фільмів жахів
Свій перший виїзд під час повномасштабної війни я добре памʼятаю. Мене відправили роздати людям пенсії у Богоявленку, що у фронтовій зоні. Пізніше мені розказали, що по селу був авіаприліт із загиблими, після чого начальниця відділення пошти евакуювалася.
Коли їздимо, часто бачу вибиті вікна, вщент знищені будівлі. І дуже багато сіл виглядають як у фільмах жахів — п’ять будинків побиті, шостий наполовину цілий. Але навіть у такі місця треба їздити.
Якщо є село, в якому мешкають 15 людей, то і їм потрібно привезти пенсії, тому надягаємо бронежилети й вирушаємо.

Нас супроводжують поліціянти, тож їздимо до людей двома машинами. Якщо є реальна загроза обстрілу, намагаємося швиденько виїхати з небезпечної зони.
Молю Бога, щоб біда нас оминула
Колись, пригадую, виплатила пенсію літній жінці в Катеринівці, а за дві години мені зателефонували й сказали, що в тому селі почався обстріл, і пенсіонерку вбило на місці.
У лютому ми заїхали в село Пречистівка під Вугледаром, і я побачила дрон — хто його знає, наш він чи російський. Згодом виявилося, що український. А коли за місяць ми знову туди поїхали, то потрапили під прицільний обстріл. Добре, що живі залишилися, але стрес пережили чималий. Ця зона — непередбачувана. Вона страшна.
Я боюся. Думаю, як і всі. Коли їду, то подумки проговорюю: «Боже, хоч би все було гаразд, хоч би відпрацювати, хоч би повернутися». Така в нас робота.
Люби бояться, що ми їх покинемо
Наша структура — критична. Якщо ми хоча б на один день пізніше приїдемо, люди вже лякаються. Дзвонять і питають: «А чи ви нас не покинули? А чи ви приїдете?». Ми дуже потрібні їм.
Приємно бачити розуміння від людей, що ми ризикуємо життям заради них. Вони просять, щоб ми берегли себе, щоб були обережнішими. Слова подяки чуємо щоразу. А ще вони кажуть, що без нас не зможуть. Буває, люди питають: «А що, як ви звільнитеся й поїдете?». Заспокоюю — поки працюємо, їздимо.

Я вдячна чоловіку за підтримку. Він ставиться до моєї роботи з розумінням, а для того, щоб я швидше закінчила робочий день, він, буває, приходить і допомагає мені.
Мрію дожити до Перемоги
Не скажу, що я якась суперсмілива — просто дуже люблю свою роботу. Я на своєму місці. А ще мене мотивують наші люди. Усі вони вірять у нас, вірять у Перемогу, чекають її, і ми хочемо зробити щось добре для них.
Так, завжди є ризик, але ж він виправданий. Поки є можливість, ми їздимо. Я не відчуваю страх у моменті, коли летять артснаряди. Тоді для мене головне — швидко віддати пенсії і повернутися цілою. Усвідомлення пережитого приходить згодом, уже вдома.
Найголовніше для мене — вижити, дожити до пенсії. А друга мрія — щоб була Перемога, щоб відігнати окупантів з рідної Донеччини. У села в районі Мар’їнки, Авдіївки зараз не їздить жодна служба. Там не розвозять пенсії, немає магазинів — лиш розруха. Я чекаю, коли там знову відчуватиметься життя.
Суспільство

«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.
Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами».
Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.
Про «Дім метеликів»
«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. Усі його послуги безкоштовні й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате.
ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.
Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате
Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.
На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього.
«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.
Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони.
Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти.
«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями.
Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:
«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».
Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором
Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає.
Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.
Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.
Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.
«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.
Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку.
«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.
Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати.
«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».
Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток
У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців.
Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.
Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття.
Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія.
Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила.
Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі.
Суспільство

Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.
Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.
Як чоловік отримав поранення
Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.
«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.
Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону
Лікування та реабілітація
До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.
«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.
Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.
«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.
У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.
Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю
Суспільство

На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.
Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.
Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.
«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.
У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.
Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).
Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).
Фото обкладинки: сайт КОВА