Суспільство
«Надягаємо бронежилети й вирушаємо». Історія жінки, яка під обстрілами возить пенсії в прифронтові села Донеччини
Історії, які ми тут зібрали, є прикладом лідерства для підприємиць та активісток. Попри війну, ці жінки відкривають чи продовжують бізнес, волонтерять і мотивують волонтерити.
«Я боюся. Коли їду, то подумки проговорюю: «Боже, хоч би повернулися», — каже Айгуль. Вона працює в «Укрпошті» й щомісяця розвозить людям пенсії в прифронтові села на Донеччині. Та небезпека оточує її не лише на роботі: вдома від обстрілів уже давно немає вікон, проте є чоловік, що завжди готовий захистити.
У яких умовах їй доводиться працювати, чому жінка так ризикує своїм життям і про що мріє — у матеріалі ШоТам.
Айгуль Лобова
Начальниця пересувного відділення поштового звʼязку №23 міста Курахове Донецької дирекції АТ «Укрпошта»
Живемо у квартирі без вікон
Мені — 54 роки, а чоловіку — 65. Ми родом з Авдіївки, виїхали з неї у 2014 році до Курахового. Тут мешкаємо в орендованій квартирі. Я вже два роки працюю на посаді начальниці пересувного відділення поштового звʼязку, а Олександр — мій чоловік, колишній поліціянт — уже пенсіонер.
У 2000-х я вже працювала в «Укрпошті», а ще в «Ощадбанку». У Кураховому до посади начальниці ще три місяці була листоношею.
У нас є донька й онук. Вони, як і ми, зустріли повномасштабну війну тут, у Кураховому. У серпні 2022 року через сильні обстріли ми з чоловіком змусили їх виїхати, і зараз вони мешкають на Київщині. А ми й далі тут — постійно тримаємо при собі «тривожну валізку».
Будинок у центрі міста, в якому ми мешкаємо, неодноразово потрапляв під артобстріли. На щастя, всі живі. Уже чотири рази ми замінювали пакети, які нам тут слугують замість вікон. Звіти часто роблю під лампою, яка працює через павербанк, бо немає світла. Та ще й до того ж часто сиджу у ванній кімнаті, бо більше ніде сховатися. Тому жити тут, у Кураховому, — це ще той квест.
Останнім часом ситуація з обстрілами погіршується. До роботи я добираюся перебіжками, швиденько, завжди з ризиком. Буває, на всьому шляху не зустрічаю жодну людину — бояться, ховаються. Розумію їх.
Залишилася в Кураховому, бо потрібна тут
Наше пересувне відділення обслуговує приблизно 20 сіл у Волноваському й Покровському районах Донецької області. Але взагалі не обмежуємося ними — куди нас відправить дирекція підприємства, туди їдемо.
З початком вторгнення ми не зупиняли роботу — продовжили працювати в тих умовах, які були. Багато інших приватних підприємств і ФОПів залишають свої місця, але ми й далі працюємо, поки можемо. «Укрпошта» після початку повномасштабної війни не перестала виплачувати людям пенсії.
Працювати в таких умовах не було вимогою від дирекції — це наше рішення. Якщо до вторгнення в нас було 30 пересувних машин, то наразі працюють лише дві (у кожній по три людини: листоноша, начальник і водій). Усі, хто хотіли виїхати, мали змогу це зробити, а я вирішила, що потрібна тут.
Люди на нас чекають
Пересувне відділення — це як повноцінна пошта. Отримуємо посилки та листи й щодня за графіком курсуємо до населених пунктів і доставляємо їх. А найголовніше, мабуть, те, що ми доставляємо людям гроші: пенсію, виплати з інвалідності, субсидії.
Також ми приймаємо платежі, поповнюємо мобільні телефони. У багатьох селах узагалі немає інтернету, то ми приїжджаємо й допомагаємо людям.
Є люди, які не мають змоги кудись поїхати, аби щось собі купити, — навіть до Курахового — то вони чи не найбільше на нас чекають. Ми привозимо, що потрібно: ліки, їжу тощо.
Водночас забираємо посилки в людей, які хочуть щось надіслати — переважно одяг дітям, які кудись виїхали. Нещодавно розвозили людям субсидію на дрова. Там досить гарна сума, й вони були дуже задоволені таким подарунком.
Села — ніби кадри з фільмів жахів
Свій перший виїзд під час повномасштабної війни я добре памʼятаю. Мене відправили роздати людям пенсії у Богоявленку, що у фронтовій зоні. Пізніше мені розказали, що по селу був авіаприліт із загиблими, після чого начальниця відділення пошти евакуювалася.
Коли їздимо, часто бачу вибиті вікна, вщент знищені будівлі. І дуже багато сіл виглядають як у фільмах жахів — п’ять будинків побиті, шостий наполовину цілий. Але навіть у такі місця треба їздити.
Якщо є село, в якому мешкають 15 людей, то і їм потрібно привезти пенсії, тому надягаємо бронежилети й вирушаємо.
Нас супроводжують поліціянти, тож їздимо до людей двома машинами. Якщо є реальна загроза обстрілу, намагаємося швиденько виїхати з небезпечної зони.
Молю Бога, щоб біда нас оминула
Колись, пригадую, виплатила пенсію літній жінці в Катеринівці, а за дві години мені зателефонували й сказали, що в тому селі почався обстріл, і пенсіонерку вбило на місці.
У лютому ми заїхали в село Пречистівка під Вугледаром, і я побачила дрон — хто його знає, наш він чи російський. Згодом виявилося, що український. А коли за місяць ми знову туди поїхали, то потрапили під прицільний обстріл. Добре, що живі залишилися, але стрес пережили чималий. Ця зона — непередбачувана. Вона страшна.
Я боюся. Думаю, як і всі. Коли їду, то подумки проговорюю: «Боже, хоч би все було гаразд, хоч би відпрацювати, хоч би повернутися». Така в нас робота.
Люби бояться, що ми їх покинемо
Наша структура — критична. Якщо ми хоча б на один день пізніше приїдемо, люди вже лякаються. Дзвонять і питають: «А чи ви нас не покинули? А чи ви приїдете?». Ми дуже потрібні їм.
Приємно бачити розуміння від людей, що ми ризикуємо життям заради них. Вони просять, щоб ми берегли себе, щоб були обережнішими. Слова подяки чуємо щоразу. А ще вони кажуть, що без нас не зможуть. Буває, люди питають: «А що, як ви звільнитеся й поїдете?». Заспокоюю — поки працюємо, їздимо.
Я вдячна чоловіку за підтримку. Він ставиться до моєї роботи з розумінням, а для того, щоб я швидше закінчила робочий день, він, буває, приходить і допомагає мені.
Мрію дожити до Перемоги
Не скажу, що я якась суперсмілива — просто дуже люблю свою роботу. Я на своєму місці. А ще мене мотивують наші люди. Усі вони вірять у нас, вірять у Перемогу, чекають її, і ми хочемо зробити щось добре для них.
Так, завжди є ризик, але ж він виправданий. Поки є можливість, ми їздимо. Я не відчуваю страх у моменті, коли летять артснаряди. Тоді для мене головне — швидко віддати пенсії і повернутися цілою. Усвідомлення пережитого приходить згодом, уже вдома.
Найголовніше для мене — вижити, дожити до пенсії. А друга мрія — щоб була Перемога, щоб відігнати окупантів з рідної Донеччини. У села в районі Мар’їнки, Авдіївки зараз не їздить жодна служба. Там не розвозять пенсії, немає магазинів — лиш розруха. Я чекаю, коли там знову відчуватиметься життя.
- підвищення обізнаності викладачів про те, як вчасно та правильно надавати першу психологічну допомогу;
- як підтримувати емоційний стан студентів, які цього потребують;
- як визначати наявність у студента гострого чи накопиченого стресу;
- як піклуватися про власне психічне здоров’я та психічне здоров’я оточуючих.
Укрзалізниця додала до свого парку ще два медичні евакуаційні вагони для потреб Медичних сил ЗСУ. Загалом їх кількість становить 66, і до кінця року планується збільшити цю кількість на ще 4 вагони.
Про це повідомляє Укрзалізниця.
Про ініціативу
Евакуація та перевезення поранених воїнів у спеціально обладнаних медичних вагонах показали свою ефективність. Насамперед, це швидкість та можливість надання повноцінної медичної допомоги (у т.ч. екстреної хірургічної та реанімаційної) під час ходу поїзда.
Читати також: Українські розробники створили бойовий колісний дрон CRAB (ВІДЕО)
Про потяги
Усі вагони оснащені апаратами штучної вентиляції легень, переливання крові, кардіомоніторами, аспіраторами та іншою медичною технікою. Завдяки живленню від генератора вони є повністю автономними.
“Дякуємо вагонобудівникам, локомотивним та евакуаційним бригадам Укрзалізниці, що спільно з медиками Командування Медичних сил Збройних Сил України самовіддано працюють задля порятунку поранених воїнів”, – повідомляє УЗ в своєму зверненні.
Нагашаємо, що українські хакери здійснили кібератаку на сервіси партії “єдина росія”.
Також ми повідомляли, що за рік існування кластеру Brave1 на ньому зареєстрували 1600 оборонних розробок.
Фото: УЗ
