Імам Сєвєродонецька Тємур Берідзе: «Іслам забороняє бути рабом, тому ми боремось на боці України»

Для Тємура Берідзе, голови мусульманської спільноти в Сєвєродонецьку, Україна стала другою батьківщиною. Приїхавши сюди 24 роки тому, він із сім’єю вирішив залишитися й заснував мусульманську громаду «Бісмілля». За його ініціативи в Сєвєродонецьку з’явилися ісламський культурний центр і мечеть, що у 2017 році стала єдиною на підконтрольній території Луганської області. Однак у червні 2022-го священну споруду знищили російські військові.

Нині імам живе в ісламському культурному центрі в Чернівцях, де продовжує займатися своєю діяльністю: очолює служіння, виконує капеланську роботу, а також організовує гуманітарну допомогу для тих, хто її потребує. Тємур розповів ШоТам про довгий шлях до створення мечеті в Сєвєродонецьку, погрози від Кадирова та про ісламські закони війни.

Обрав Україну за покликом душі

До 1998 року я жив з дружиною та двома дітьми у Грузії. За освітою я історик, викладав у школі та брав участь у громадських справах. Однак проблема зі здоров’ям старшої доньки змусила змінити життя. У неї був вивих тазостегнових суглобів на обох кінцівках. На той момент потрібно було лікувати доньку або в Харкові, або в Санкт-Петербурзі. Я обрав Україну, і ми з родиною переїхали сюди. Відтоді тут і проживаємо. 

Мій вибір, мабуть, був ще й покликом душі. У Грузії була 200-річна політична боротьба з Росією, у 90-х – Абхазька війна, яка відбулася за участі Росії та під час якої ми втратили Абхазію, у 2008-му – російсько-грузинська війна. Оскільки я історик, то добре знаю менталітет росіян і як вони завжди діяли. Це й визначило мій вибір на користь України.

У 2002 році в Сєвєродонецьку в мене народилася третя донька, а через шість років моя родина отримала українське громадянство. Однак мій грузинський менталітет, культура й самобутність нікуди не поділися. Тому я вважаю, що тепер у мене дві батьківщини. У 2009 році, після паломництва до Мекки, священного міста мусульман, що в Саудівській Аравії, стався переломний для мене момент. Тоді я зрозумів, що вже більше пов’язаний з Україною, ніж з першою батьківщиною. У Грузії я прожив 29 років і реалізувався як громадська особистість, а в Україні – як духовна. Для мене друге важливіше, тому що все, що я роблю, пов’язано з моєю вірою.

Познайомився з єдиновірцями й ініціював створення громади

Коли я переїхав до Сєвєродонецька, протягом перших 10 років не мав можливості піти до мечеті, виконувати релігійні обряди, відзначати великі свята – свято розговіння та жертвопринесення. Весь час я ностальгував за тим, що для мене важливо, до чого я звик і з чим себе ідентифікую. Однак відчував, що поряд є єдиновірці.

У 2008 році я познайомився з мусульманами, які дотримувалися ритуалів. Це сталося завдяки моїй знайомій, яка, до речі, є християнкою. Вона мені сказала, що один хлопець розвозить газети на мусульманську тематику й приносить її чоловіку в кабінет. Я познайомився з ним, а потім він познайомив мене з іншими. Я зрозумів, що нас уже п’ятеро, і можна вже організовувати мусульманську громаду. Ми дізналися про мечеті в Луганську, Донецьку, Стаханові, Алчевську та інших містах. Коли я відвідав їх, то подумав: чому б і нам не створити мечеть у Сєвєродонецьку?

Свою громаду ми назвали «Бісмілля», що в перекладі означає «з іменем Аллаха», і зареєстрували її в 2009 році. Відтоді почалася щоденна робота, яка об’єднала мусульман міста. До 2016 року ми змінили дві адреси, і в обох випадках це були маленькі приміщення. У нас не було можливості орендувати щось більше, до того ж тоді було не так багато парафіян, осіб 15-20.

Наша громада займалася духовними справами, але я розумів, що цього недостатньо. Моєю метою було створювати дещо велике, знайомити людей з ісламом і ламати стереотипи навколо нього, брати участь у суспільно-політичному житті міста й області, займатися соціальними проєктами. Я прагнув створити ісламський культурний центр.

Духовна робота, соціальні проєкти та проукраїнська позиція

Невдовзі з’явилися люди, які підтримали мою ідею, і ми купили будинок – колишній дитячий садок. Два поверхи, 425 кв. м, величезний двір – цього було достатньо для повноцінного розвитку й роботи. Будівлю потрібно було повністю перебудовувати й ремонтувати. Усе це відбувалося за участю парафіян і моєї сім’ї. У маленькому місті на 100 тис. осіб населення було складно знайти людей, які б об’єдналися навколо однієї ідеї. У Сєвєродонецьку не так багато мусульман і бізнесменів, які можуть допомогти коштами. Тож гроші шукали не тільки в Україні, але й за кордоном.

У 2017 році ми переїхали у власне приміщення й розпочали роботу в новому форматі. Вирішили, що на першому поверсі буде мечеть, де виконується духовна робота, а на другому – ісламський культурний центр, який займався соціальними проєктами, волонтерством і капеланством. Паралельно я створював активну проукраїнську громаду, яка не тільки дотримується релігійних обрядів, але й показує себе як частина єдиного суспільства. Нам це вдалося: за вісім років у нас не було жодного колаборанта. Про нас почали дізнаватися в усій Україні, і парафіян стало більше.

Я очікував повномасштабну війну

Для Луганської області війна почалася не цього року, а ще в 2014-му. Просто 24 лютого ми усвідомили, що вона набула більшого масштабу. Я очікував вторгнення та знав, що рано чи пізно це станеться, тому що Росія ніколи не зупиняється на одній території або одній цілі. 24 лютого о шостій ранку мені зателефонувало керівництво області та повідомило, що треба евакуювати людей. Цим я і зайнявся. Йти на передову в мене не було ні цілі, ні можливості через стан здоров’я. Моєю задачею було врятувати життя людей.

Свою сім’ю я вивіз того ж дня. Ми їхали у вантажівці мого друга з Одеси, не знаючи, куди саме прямуємо. Я взяв із собою лише документи та трохи одягу. Дорога була жахливою – їхали полями, оскільки нас не пускали їхати дорогою. Зупинилися в ісламському культурному центрі Дніпра, куди з’їхалися багато моїх друзів і знайомих з Харкова, Костянтинівки, Бахмута й інших міст. Далі ми вирішили рушати до Чернівців, на це було кілька причин. По-перше, там поряд кордон, звідти легше відправити родину в Європу. По-друге, є ісламський культурний центр, де можна зупинитися й пожити. Це було важливо, оскільки ми не знали, яка ситуація в місті з готелями, наскільки вони заповнені. Ми діставалися Чернівців чотири дні.

Півтора-два місяці я займався евакуацією людей. Сєвєродонецьк і Рубіжне постійно обстрілювали. Багато людей не могли одразу усвідомити, що треба виїжджати, ховалися в підвалах, жили в жахливих умовах. Хтось не мав коштів або транспорту, і ми цим допомагали. Радили, як краще діяти, впорядковували документи. У Чернівцях був депутат грузинського парламенту, і свою роботу я координував через нього. Він власним коштом відправляв людей в Європу, і було неважливо, чи це наші парафіяни, чи ні. 

Кадировці цілеспрямовано обстріляли мечеть

За цей час я офіційно закрив наш центр у Сєвєродонецьку, але там перебували люди із сусідніх будинків, не мусульмани. Я дозволяв їм там жити, тому що будівля була надійною та міцною. Вважалося, що в центрі безпечно, тому що це священне місце. На нашому подвір’ї була свердловина з водою. Коли в Сєвєродонецьку через інтенсивні обстріли зникли електрика, вода й газ, люди поставили на подвір’ї генератор – і пів міста користувалося водою. 

15 або 16 червня, точної дати я не знаю, російські військові, кадировці, цілеспрямовано обстріляли мечеть касетними снарядами. Це сталося вранці, коли багато мирних людей прийшли по воду. Я припускаю, що росіяни через дрон побачили скупчення народу та здійснили цілеспрямований удар, який зруйнував будівлю. Внаслідок влучання була велика пожежа, що тривала кілька днів, 20 людей загинули на подвір’ї, восьмеро – всередині будинку. Про це я дізнався з телеграм-каналу: жінка, що жила неподалік, опублікувала аудіоповідомлення, в якому повідомила про трагедію.

Мені потрібні були докази, і я попросив знайомого, який жив у Рубіжному, поїхати туди та зробити фотографії. Він надіслав їх тільки через тиждень, оскільки на тих територіях був поганий інтернет. Тож наприкінці червня я вже знав, що сталося. Написав пост у фейсбуці, в якому звинувачував кадировців і всіх причетних у цьому воєнному злочині. Я й не здогадувався, що російська сторона читає мою фейсбук-сторінку. Моя публікація дійшла до Кадирова, і він відповів мені з погрозами.

Знищили не просто мечеть, а джерело добра

Росіяни зруйнували не тільки будівлю – вони знищили величезне добро, яке приносив наш центр. Протягом останніх років щонеділі ми проводили акцію «Нагодуй того, хто потребує». Власним коштом, іноді за допомогою містян, ми безкоштовно годували 50-60 осіб, які не мали змоги поїсти, і забезпечували одягом. Згодом до нас у цій ініціативі приєдналися волонтери із Заходу України.

Ми вели екологічні проєкти. Коли в Сєвєродонецьку були пожежі, наш центр брав участь у гасінні та зборі коштів. Займалися капеланством, надаючи духовну й матеріальну допомогу воїнам, які були на передовій. ЗМІ добре висвітлювали нашу діяльність, нас усюди кликали. І це все знищила російська армія. Моя реакція була жорсткою, адже руйнувати мечеті, церкви й синагоги – це один з великих воєнних злочинів.

Духовна робота й повсякденне життя

Коли я приїхав до Чернівців, то зупинився в ісламському культурному центрі, де проживаю і досі. Сюди постійно прибувають люди, які прямують або до Європи, або, навпаки, вже повертаються додому. У центрі я займаюся духовною роботою як імам. Ми збираємо гуманітарну допомогу й надсилаємо в регіони, де її потребують. У Чернівцях багато людей живуть у спортивних залах і школах, ми допомагаємо їм продуктами та засобами гігієни. Співпрацюємо з турецькими фондами. Підтримують нас люди й поза організаціями. Зокрема, з Ірландії нам допомогли купити матраци – кілька місяців ми спали просто на підлозі. Хтось пожертвував нам холодильник. Так і облаштували свій побут.

Я звідси продовжую капеланську роботу, хоча багато моїх колег перебувають ближче до фронту. Збираю кошти, щоб надіслати нашим капеланам. Продовжую антиросійську агітацію – є люди, які залишилися на окупованих територіях і перейшли на бік ворога. Звісно, це боляче. Однак потрібно пояснювати їм, що вони помиляються. Я обрав залишитися в тилу й допомагати чим зможу. Мені хочеться розширити діяльність: створити хаб, де буде більше можливостей. Це мій план на майбутнє.

Я не бачив кровожерливих бандерівців

Звісно, Чернівці не стануть для мене повноцінною заміною Сєвєродонецька. Потрібно прожити тут певний час, познайомитися з місцевими мешканцями, керівництвом міста, зрозуміти, як тут живуть. Адаптуватися в ісламському культурному центрі для мене не проблема, тому що я вмію знаходити спільну мову з людьми.

Пригадую, як у 2015 році став капеланом і потрапив на офіцерські збори. Там говорили про проблеми армії: алкоголізм, суїцид, адаптацію людей із Заходу на Сході країни. Тоді багато військових української армії було із західних регіонів. Я знайомився з ними, дізнавався, про що вони думають. З’ясував, що немає великої різниці між людьми, які живуть у різних частинах країни. Я не бачив кровожерливих бандерівців, про яких говорили росіяни, навпаки – це звичайні добрі люди, які є патріотами України. Той досвід спілкування з військовими із Заходу допоміг мені адаптуватися й у Чернівцях.

У Сєвєродонецьку всі здебільшого говорили російською, однак за останні чотири-п’ять років багато хто перейшов на українську. У нас ніколи не було проблем, пов’язаних з мовою, і зараз я їх не відчуваю. Нині я на Заході України, де розмовляють українською, але мені ніхто не зробив жодного зауваження за мою російську. Я розумію українську, спілкуюся нею, але, наприклад, на інтерв’ю не говорю нею, тому що мій словниковий запас не настільки великий. Проте це ніколи не було проблемою, навіть коли я приходив на телеканал або радіоефір, який вели українською. Тож мовне питання й «захист російськомовного населення» – це вигадана Росією причина для виправдання страшного злочину. 

Іслам забороняє бути рабом

У Корані, священній книзі ісламу, чітко сказано: життя та майно людини недоторканні. Ніхто не має права чіпати їх. А кожен, хто під час війни бореться за свою батьківщину, сім’ю, віру – це люди, які на боці справедливості. Для українських мусульман немає сумніву в тому, що ми зобов’язані, живучи на цій землі, захищати Україну, наші життя й віру та докладати зусиль, щоб наші діти були вільними. Іслам забороняє бути рабом.

Мусульмани – це корінна частина населення України, історія ісламу в нашій країні нараховує понад 10 століть. Ми тут місцеві, тому у нас є право захищати свою батьківщину. І цим правом нині скористалися дуже багато мусульман, які воюють проти ворога. На мій подив, їх сьогодні значно більше, ніж я думав і ніж бачив у 2015 році на передовій. 

В ісламі є чіткі закони ведення війни. Не можна вбивати жінок, дітей, літніх людей і тварин. Не можна руйнувати школи, лікарні й релігійні споруди. Не можна навіть вирубувати дерева. Для російських мусульман, які воюють, цих законів не існує, а наші мусульмани їх дотримуються. В ісламі є таке поняття, як джихад – боротьба на шляху Аллаха. Вона може бути різною, і участь у війні – один з її різновидів. Це шлях, який ми маємо пройти, випробування від Бога. Просто так нічого не відбувається, і нині Аллах перевіряє нашу віру.

У мирний час будь-хто може говорити, що він вірянин, а коли наступає велике випробування, люди часто втрачають себе й обирають інший шлях. Наші імами, капелани та парафіяни в цій війні доводять: те, чому ми служимо, що ми створювали, було істиною в мирний час і залишається нею і тепер. І так буде до кінця.