

Суспільство
Імам Сєвєродонецька Тємур Берідзе: «Іслам забороняє бути рабом, тому ми боремось на боці України»
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Для Тємура Берідзе, голови мусульманської спільноти в Сєвєродонецьку, Україна стала другою батьківщиною. Приїхавши сюди 24 роки тому, він із сім’єю вирішив залишитися й заснував мусульманську громаду «Бісмілля». За його ініціативи в Сєвєродонецьку з’явилися ісламський культурний центр і мечеть, що у 2017 році стала єдиною на підконтрольній території Луганської області. Однак у червні 2022-го священну споруду знищили російські військові.
Нині імам живе в ісламському культурному центрі в Чернівцях, де продовжує займатися своєю діяльністю: очолює служіння, виконує капеланську роботу, а також організовує гуманітарну допомогу для тих, хто її потребує. Тємур розповів ШоТам про довгий шлях до створення мечеті в Сєвєродонецьку, погрози від Кадирова та про ісламські закони війни.
Обрав Україну за покликом душі
До 1998 року я жив з дружиною та двома дітьми у Грузії. За освітою я історик, викладав у школі та брав участь у громадських справах. Однак проблема зі здоров’ям старшої доньки змусила змінити життя. У неї був вивих тазостегнових суглобів на обох кінцівках. На той момент потрібно було лікувати доньку або в Харкові, або в Санкт-Петербурзі. Я обрав Україну, і ми з родиною переїхали сюди. Відтоді тут і проживаємо.
Мій вибір, мабуть, був ще й покликом душі. У Грузії була 200-річна політична боротьба з Росією, у 90-х – Абхазька війна, яка відбулася за участі Росії та під час якої ми втратили Абхазію, у 2008-му – російсько-грузинська війна. Оскільки я історик, то добре знаю менталітет росіян і як вони завжди діяли. Це й визначило мій вибір на користь України.

У 2002 році в Сєвєродонецьку в мене народилася третя донька, а через шість років моя родина отримала українське громадянство. Однак мій грузинський менталітет, культура й самобутність нікуди не поділися. Тому я вважаю, що тепер у мене дві батьківщини. У 2009 році, після паломництва до Мекки, священного міста мусульман, що в Саудівській Аравії, стався переломний для мене момент. Тоді я зрозумів, що вже більше пов’язаний з Україною, ніж з першою батьківщиною. У Грузії я прожив 29 років і реалізувався як громадська особистість, а в Україні – як духовна. Для мене друге важливіше, тому що все, що я роблю, пов’язано з моєю вірою.
Познайомився з єдиновірцями й ініціював створення громади
Коли я переїхав до Сєвєродонецька, протягом перших 10 років не мав можливості піти до мечеті, виконувати релігійні обряди, відзначати великі свята – свято розговіння та жертвопринесення. Весь час я ностальгував за тим, що для мене важливо, до чого я звик і з чим себе ідентифікую. Однак відчував, що поряд є єдиновірці.
У 2008 році я познайомився з мусульманами, які дотримувалися ритуалів. Це сталося завдяки моїй знайомій, яка, до речі, є християнкою. Вона мені сказала, що один хлопець розвозить газети на мусульманську тематику й приносить її чоловіку в кабінет. Я познайомився з ним, а потім він познайомив мене з іншими. Я зрозумів, що нас уже п’ятеро, і можна вже організовувати мусульманську громаду. Ми дізналися про мечеті в Луганську, Донецьку, Стаханові, Алчевську та інших містах. Коли я відвідав їх, то подумав: чому б і нам не створити мечеть у Сєвєродонецьку?

Свою громаду ми назвали «Бісмілля», що в перекладі означає «з іменем Аллаха», і зареєстрували її в 2009 році. Відтоді почалася щоденна робота, яка об’єднала мусульман міста. До 2016 року ми змінили дві адреси, і в обох випадках це були маленькі приміщення. У нас не було можливості орендувати щось більше, до того ж тоді було не так багато парафіян, осіб 15-20.
Наша громада займалася духовними справами, але я розумів, що цього недостатньо. Моєю метою було створювати дещо велике, знайомити людей з ісламом і ламати стереотипи навколо нього, брати участь у суспільно-політичному житті міста й області, займатися соціальними проєктами. Я прагнув створити ісламський культурний центр.

Духовна робота, соціальні проєкти та проукраїнська позиція
Невдовзі з’явилися люди, які підтримали мою ідею, і ми купили будинок – колишній дитячий садок. Два поверхи, 425 кв. м, величезний двір – цього було достатньо для повноцінного розвитку й роботи. Будівлю потрібно було повністю перебудовувати й ремонтувати. Усе це відбувалося за участю парафіян і моєї сім’ї. У маленькому місті на 100 тис. осіб населення було складно знайти людей, які б об’єдналися навколо однієї ідеї. У Сєвєродонецьку не так багато мусульман і бізнесменів, які можуть допомогти коштами. Тож гроші шукали не тільки в Україні, але й за кордоном.

У 2017 році ми переїхали у власне приміщення й розпочали роботу в новому форматі. Вирішили, що на першому поверсі буде мечеть, де виконується духовна робота, а на другому – ісламський культурний центр, який займався соціальними проєктами, волонтерством і капеланством. Паралельно я створював активну проукраїнську громаду, яка не тільки дотримується релігійних обрядів, але й показує себе як частина єдиного суспільства. Нам це вдалося: за вісім років у нас не було жодного колаборанта. Про нас почали дізнаватися в усій Україні, і парафіян стало більше.

Я очікував повномасштабну війну
Для Луганської області війна почалася не цього року, а ще в 2014-му. Просто 24 лютого ми усвідомили, що вона набула більшого масштабу. Я очікував вторгнення та знав, що рано чи пізно це станеться, тому що Росія ніколи не зупиняється на одній території або одній цілі. 24 лютого о шостій ранку мені зателефонувало керівництво області та повідомило, що треба евакуювати людей. Цим я і зайнявся. Йти на передову в мене не було ні цілі, ні можливості через стан здоров’я. Моєю задачею було врятувати життя людей.
Свою сім’ю я вивіз того ж дня. Ми їхали у вантажівці мого друга з Одеси, не знаючи, куди саме прямуємо. Я взяв із собою лише документи та трохи одягу. Дорога була жахливою – їхали полями, оскільки нас не пускали їхати дорогою. Зупинилися в ісламському культурному центрі Дніпра, куди з’їхалися багато моїх друзів і знайомих з Харкова, Костянтинівки, Бахмута й інших міст. Далі ми вирішили рушати до Чернівців, на це було кілька причин. По-перше, там поряд кордон, звідти легше відправити родину в Європу. По-друге, є ісламський культурний центр, де можна зупинитися й пожити. Це було важливо, оскільки ми не знали, яка ситуація в місті з готелями, наскільки вони заповнені. Ми діставалися Чернівців чотири дні.

Півтора-два місяці я займався евакуацією людей. Сєвєродонецьк і Рубіжне постійно обстрілювали. Багато людей не могли одразу усвідомити, що треба виїжджати, ховалися в підвалах, жили в жахливих умовах. Хтось не мав коштів або транспорту, і ми цим допомагали. Радили, як краще діяти, впорядковували документи. У Чернівцях був депутат грузинського парламенту, і свою роботу я координував через нього. Він власним коштом відправляв людей в Європу, і було неважливо, чи це наші парафіяни, чи ні.
Кадировці цілеспрямовано обстріляли мечеть
За цей час я офіційно закрив наш центр у Сєвєродонецьку, але там перебували люди із сусідніх будинків, не мусульмани. Я дозволяв їм там жити, тому що будівля була надійною та міцною. Вважалося, що в центрі безпечно, тому що це священне місце. На нашому подвір’ї була свердловина з водою. Коли в Сєвєродонецьку через інтенсивні обстріли зникли електрика, вода й газ, люди поставили на подвір’ї генератор – і пів міста користувалося водою.
15 або 16 червня, точної дати я не знаю, російські військові, кадировці, цілеспрямовано обстріляли мечеть касетними снарядами. Це сталося вранці, коли багато мирних людей прийшли по воду. Я припускаю, що росіяни через дрон побачили скупчення народу та здійснили цілеспрямований удар, який зруйнував будівлю. Внаслідок влучання була велика пожежа, що тривала кілька днів, 20 людей загинули на подвір’ї, восьмеро – всередині будинку. Про це я дізнався з телеграм-каналу: жінка, що жила неподалік, опублікувала аудіоповідомлення, в якому повідомила про трагедію.

Мені потрібні були докази, і я попросив знайомого, який жив у Рубіжному, поїхати туди та зробити фотографії. Він надіслав їх тільки через тиждень, оскільки на тих територіях був поганий інтернет. Тож наприкінці червня я вже знав, що сталося. Написав пост у фейсбуці, в якому звинувачував кадировців і всіх причетних у цьому воєнному злочині. Я й не здогадувався, що російська сторона читає мою фейсбук-сторінку. Моя публікація дійшла до Кадирова, і він відповів мені з погрозами.
Знищили не просто мечеть, а джерело добра
Росіяни зруйнували не тільки будівлю – вони знищили величезне добро, яке приносив наш центр. Протягом останніх років щонеділі ми проводили акцію «Нагодуй того, хто потребує». Власним коштом, іноді за допомогою містян, ми безкоштовно годували 50-60 осіб, які не мали змоги поїсти, і забезпечували одягом. Згодом до нас у цій ініціативі приєдналися волонтери із Заходу України.

Ми вели екологічні проєкти. Коли в Сєвєродонецьку були пожежі, наш центр брав участь у гасінні та зборі коштів. Займалися капеланством, надаючи духовну й матеріальну допомогу воїнам, які були на передовій. ЗМІ добре висвітлювали нашу діяльність, нас усюди кликали. І це все знищила російська армія. Моя реакція була жорсткою, адже руйнувати мечеті, церкви й синагоги – це один з великих воєнних злочинів.
Духовна робота й повсякденне життя
Коли я приїхав до Чернівців, то зупинився в ісламському культурному центрі, де проживаю і досі. Сюди постійно прибувають люди, які прямують або до Європи, або, навпаки, вже повертаються додому. У центрі я займаюся духовною роботою як імам. Ми збираємо гуманітарну допомогу й надсилаємо в регіони, де її потребують. У Чернівцях багато людей живуть у спортивних залах і школах, ми допомагаємо їм продуктами та засобами гігієни. Співпрацюємо з турецькими фондами. Підтримують нас люди й поза організаціями. Зокрема, з Ірландії нам допомогли купити матраци – кілька місяців ми спали просто на підлозі. Хтось пожертвував нам холодильник. Так і облаштували свій побут.

Я звідси продовжую капеланську роботу, хоча багато моїх колег перебувають ближче до фронту. Збираю кошти, щоб надіслати нашим капеланам. Продовжую антиросійську агітацію – є люди, які залишилися на окупованих територіях і перейшли на бік ворога. Звісно, це боляче. Однак потрібно пояснювати їм, що вони помиляються. Я обрав залишитися в тилу й допомагати чим зможу. Мені хочеться розширити діяльність: створити хаб, де буде більше можливостей. Це мій план на майбутнє.
Я не бачив кровожерливих бандерівців
Звісно, Чернівці не стануть для мене повноцінною заміною Сєвєродонецька. Потрібно прожити тут певний час, познайомитися з місцевими мешканцями, керівництвом міста, зрозуміти, як тут живуть. Адаптуватися в ісламському культурному центрі для мене не проблема, тому що я вмію знаходити спільну мову з людьми.
Пригадую, як у 2015 році став капеланом і потрапив на офіцерські збори. Там говорили про проблеми армії: алкоголізм, суїцид, адаптацію людей із Заходу на Сході країни. Тоді багато військових української армії було із західних регіонів. Я знайомився з ними, дізнавався, про що вони думають. З’ясував, що немає великої різниці між людьми, які живуть у різних частинах країни. Я не бачив кровожерливих бандерівців, про яких говорили росіяни, навпаки – це звичайні добрі люди, які є патріотами України. Той досвід спілкування з військовими із Заходу допоміг мені адаптуватися й у Чернівцях.

У Сєвєродонецьку всі здебільшого говорили російською, однак за останні чотири-п’ять років багато хто перейшов на українську. У нас ніколи не було проблем, пов’язаних з мовою, і зараз я їх не відчуваю. Нині я на Заході України, де розмовляють українською, але мені ніхто не зробив жодного зауваження за мою російську. Я розумію українську, спілкуюся нею, але, наприклад, на інтерв’ю не говорю нею, тому що мій словниковий запас не настільки великий. Проте це ніколи не було проблемою, навіть коли я приходив на телеканал або радіоефір, який вели українською. Тож мовне питання й «захист російськомовного населення» – це вигадана Росією причина для виправдання страшного злочину.
Іслам забороняє бути рабом
У Корані, священній книзі ісламу, чітко сказано: життя та майно людини недоторканні. Ніхто не має права чіпати їх. А кожен, хто під час війни бореться за свою батьківщину, сім’ю, віру – це люди, які на боці справедливості. Для українських мусульман немає сумніву в тому, що ми зобов’язані, живучи на цій землі, захищати Україну, наші життя й віру та докладати зусиль, щоб наші діти були вільними. Іслам забороняє бути рабом.
Мусульмани – це корінна частина населення України, історія ісламу в нашій країні нараховує понад 10 століть. Ми тут місцеві, тому у нас є право захищати свою батьківщину. І цим правом нині скористалися дуже багато мусульман, які воюють проти ворога. На мій подив, їх сьогодні значно більше, ніж я думав і ніж бачив у 2015 році на передовій.

В ісламі є чіткі закони ведення війни. Не можна вбивати жінок, дітей, літніх людей і тварин. Не можна руйнувати школи, лікарні й релігійні споруди. Не можна навіть вирубувати дерева. Для російських мусульман, які воюють, цих законів не існує, а наші мусульмани їх дотримуються. В ісламі є таке поняття, як джихад – боротьба на шляху Аллаха. Вона може бути різною, і участь у війні – один з її різновидів. Це шлях, який ми маємо пройти, випробування від Бога. Просто так нічого не відбувається, і нині Аллах перевіряє нашу віру.
У мирний час будь-хто може говорити, що він вірянин, а коли наступає велике випробування, люди часто втрачають себе й обирають інший шлях. Наші імами, капелани та парафіяни в цій війні доводять: те, чому ми служимо, що ми створювали, було істиною в мирний час і залишається нею і тепер. І так буде до кінця.

Суспільство

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Протягом доби воїни ЗСУ відбили 48 ворожих атак на Лиманському, Бахмутському, Авдіївському та Мар’їнському напрямках.
Про це повідомив Генеральний штаб Збройних сил України.
«Противник зосереджує основні зусилля на веденні наступальних дій на Лиманському, Бахмутському, Авдіївському та Мар’їнському напрямках. В епіцентрі бойових дій залишаються населені пункти Білогорівка, Бахмут, Авдіївка та Мар’їнка. Підрозділи Сил оборони України було відбито 48 атак противника на зазначених напрямках», – йдеться в повідомленні.
Зазначається також, що авіація Сил оборони за добу завдала 5 ударів по районах зосередження особового складу та військової техніки окупантів.
«Наші ракетники та артилеристи протягом доби уразили 2 райони зосередження живої сили, озброєння та військової техніки противника, 1 склад боєприпасів та 2 склади пально-мастильних матеріалів ворога», – додають у Генштабі.
Нагадаємо, минулої доби воїни ЗСУ відбили 24 ворожі атаки на Донеччині та Луганщині.
Крім того, українські військові за допомогою безпілотника знищили замасковану російську РСЗВ БМ-21 «Град» поблизу тимчасово окупованого Донецька.
Фото: facebook.com/GeneralStaff.ua
Суспільство

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Доступно.UA розробляє новий соціальний проєкт для підтримки людей, що постраждали від війни.
Про це повідомляє ШоТам.
Проєкт має на меті мотивувати осіб, які отримали інвалідність внаслідок війни, повернутися до активного суспільного життя, попри виклики, пов’язані з інвалідністю. Надати їм психологічну підтримку, а також актуальну та чітку інформацію, яка допоможе з цими викликами впоратися: оформлення документів, реабілітація, працевлаштування тощо.
«Не всім щастить потрапити на реабілітацію за кордон, або отримати доступ до інформації щодо своєї інвалідності», – кажуть організатори.
Саме тому в межах кампанії за участю Олександра Будька буде створено три інформаційно-навчальні відеоролики про реабілітацію осіб, що отримали травми опорно-рухового апарату.

Засновники проєкту кажуть, що через емпатію глядача до головного героя, хочуть привернути увагу суспільства до важливої соціальної групи людей, які отримали поранення чи втратили кінцівки під час війни.
Читайте також: Майбутнє пам’яток – у приватних руках. Хто рятує культурну спадщину України? Історія ініціативи «Спадщина.UA»
«Завдяки таким ініціативам ми створюємо нове мислення, ламаємо стереотипи та допомагаємо зрозуміти одне одного в суспільстві. Відчуваю, що можу допомогти не тільки собі, а й іншим людям, які знаходяться у схожій ситуації, або ж їхні близькі», – ділиться Олександр Будько, головний герой інформаційної кампанії.

«Люди після повернення з фронту потребуватимуть підтримки, щонайменше в базових потребах активного соціального життя. Ми хочемо досягти максимального охоплення, щоб ветерани та інші особи, що постраждали від війни, а також їхні сім’ї мали повну обізнаність у тому, як їм діяти та де отримати підтримку, пов’язану з інвалідністю», – розповідає Дмитро Щебетюк, засновник ГО Доступно.UA та ідейний натхненник проєкту.
Довідка
Доступно.UA – неурядова організація, заснована в Україні у 2015 році, що займається моніторингом доступності українських міст. Організація має на меті нормалізацію сприйняття людей з інвалідністю суспільством, просування тренду архітектурної доступності в Україні та мотивацію людей до активного життя.
Дмитро Щебетюк – український громадський діяч, засновник організації «Доступно.UA», автор проєкту Рейтингу доступності міст України «Тостер», спортсмен, блогер, ведучий рубрики «Інклюзія» від «Телебачення Торонто».
Олександр Будько (позивний «Терен») – солдат, головний сержант взводу вогневої підтримки ІІ стрілецької роти 49-го окремого стрілецького батальйону Сухопутних військ ЗСУ (в/ч А4599). Втратив обидві ноги на ізюмському напрямку. Про свої військові будні та поранення військовий без прикрас пише в інстаграм-щоденнику, який читають понад 25 тисяч людей.
Нагадаємо, організація «Доступно.UA» розробляє новий проєкт для підтримки маломобільних груп населення та запускає інфокампанію про доступність в містах під час післявоєнної відбудови.
Фото надане ШоТам.
Суспільство

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Предстоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній призначив нового намісника Свято-Успенської Києво-Печерської лаври. Ним став архімандрит Авраамій (Лотиш).
Про це йдеться на сайті ПЦУ.
Крім того, Епіфаній звернувся до уряду з проханням надати Києво-Печерській лаврі у складі ПЦУ приміщення для звершення богослужінь, проживання братії та монастирської діяльності.
Предстоятель ПЦУ сподівається, що держава допоможе захистити намісника й монастир «від можливих провокацій з боку прихильників московського патріархату».
У 2021 році Авраамій був архімандритом Української православної церкви московського патріархату, проте тепер вирішив приєднатися до ПЦУ. У своєму зверненні новий намісник Києво-Печерської лаври назвав це рішення складним, але «єдино правильним і канонічно виправданим».
Також у своєму зверненні Авраамій закликав братію залишитися у лаврі в складі ПЦУ.
«Слід чесно визнати – наш дотеперішній намісник і священноначаліє в особі митрополита і Синоду крок за кроком формували сумну ситуацію, в якій ми опинилися. Замість діалогу – закритість і погрози. Замість усвідомлення необхідності правдиво, щиро й остаточно розірвати підлеглість москві, що веде проти нас війну – туманні та половинчасті рішення і заяви, які кожен тлумачить, як бажає», – зазначив Авраамій.
Довідка
2 грудня 2022 року Свято-Успенську Києво-Печерську лавру офіційно зареєстрували як монастир у складі Православної церкви України. Цей крок, за словами представників ПЦУ, було зроблено з метою відновлення історичної справедливості та подолання наслідків неканонічного підпорядкування української святині владі Московському патріархату.
10 березня стало відомо, що Києво-Печерська лавра розірвала договір оренди із московським патріархатом. До кінця березня 2023 року священники УПЦ МП мають покинути Лавру.
Нагадаємо, синод ПЦУ 28 березня схвалив рішення утворити релігійну організацію у Почаївській лаврі, яка перебуває в оренді в УПЦ Московського патріархату.
Фото: pomisna.info.