

Суспільство
Імам Сєвєродонецька Тємур Берідзе: «Іслам забороняє бути рабом, тому ми боремось на боці України»
Для Тємура Берідзе, голови мусульманської спільноти в Сєвєродонецьку, Україна стала другою батьківщиною. Приїхавши сюди 24 роки тому, він із сім’єю вирішив залишитися й заснував мусульманську громаду «Бісмілля». За його ініціативи в Сєвєродонецьку з’явилися ісламський культурний центр і мечеть, що у 2017 році стала єдиною на підконтрольній території Луганської області. Однак у червні 2022-го священну споруду знищили російські військові.
Нині імам живе в ісламському культурному центрі в Чернівцях, де продовжує займатися своєю діяльністю: очолює служіння, виконує капеланську роботу, а також організовує гуманітарну допомогу для тих, хто її потребує. Тємур розповів ШоТам про довгий шлях до створення мечеті в Сєвєродонецьку, погрози від Кадирова та про ісламські закони війни.
Обрав Україну за покликом душі
До 1998 року я жив з дружиною та двома дітьми у Грузії. За освітою я історик, викладав у школі та брав участь у громадських справах. Однак проблема зі здоров’ям старшої доньки змусила змінити життя. У неї був вивих тазостегнових суглобів на обох кінцівках. На той момент потрібно було лікувати доньку або в Харкові, або в Санкт-Петербурзі. Я обрав Україну, і ми з родиною переїхали сюди. Відтоді тут і проживаємо.
Мій вибір, мабуть, був ще й покликом душі. У Грузії була 200-річна політична боротьба з Росією, у 90-х – Абхазька війна, яка відбулася за участі Росії та під час якої ми втратили Абхазію, у 2008-му – російсько-грузинська війна. Оскільки я історик, то добре знаю менталітет росіян і як вони завжди діяли. Це й визначило мій вибір на користь України.

У 2002 році в Сєвєродонецьку в мене народилася третя донька, а через шість років моя родина отримала українське громадянство. Однак мій грузинський менталітет, культура й самобутність нікуди не поділися. Тому я вважаю, що тепер у мене дві батьківщини. У 2009 році, після паломництва до Мекки, священного міста мусульман, що в Саудівській Аравії, стався переломний для мене момент. Тоді я зрозумів, що вже більше пов’язаний з Україною, ніж з першою батьківщиною. У Грузії я прожив 29 років і реалізувався як громадська особистість, а в Україні – як духовна. Для мене друге важливіше, тому що все, що я роблю, пов’язано з моєю вірою.
Познайомився з єдиновірцями й ініціював створення громади
Коли я переїхав до Сєвєродонецька, протягом перших 10 років не мав можливості піти до мечеті, виконувати релігійні обряди, відзначати великі свята – свято розговіння та жертвопринесення. Весь час я ностальгував за тим, що для мене важливо, до чого я звик і з чим себе ідентифікую. Однак відчував, що поряд є єдиновірці.
У 2008 році я познайомився з мусульманами, які дотримувалися ритуалів. Це сталося завдяки моїй знайомій, яка, до речі, є християнкою. Вона мені сказала, що один хлопець розвозить газети на мусульманську тематику й приносить її чоловіку в кабінет. Я познайомився з ним, а потім він познайомив мене з іншими. Я зрозумів, що нас уже п’ятеро, і можна вже організовувати мусульманську громаду. Ми дізналися про мечеті в Луганську, Донецьку, Стаханові, Алчевську та інших містах. Коли я відвідав їх, то подумав: чому б і нам не створити мечеть у Сєвєродонецьку?

Свою громаду ми назвали «Бісмілля», що в перекладі означає «з іменем Аллаха», і зареєстрували її в 2009 році. Відтоді почалася щоденна робота, яка об’єднала мусульман міста. До 2016 року ми змінили дві адреси, і в обох випадках це були маленькі приміщення. У нас не було можливості орендувати щось більше, до того ж тоді було не так багато парафіян, осіб 15-20.
Наша громада займалася духовними справами, але я розумів, що цього недостатньо. Моєю метою було створювати дещо велике, знайомити людей з ісламом і ламати стереотипи навколо нього, брати участь у суспільно-політичному житті міста й області, займатися соціальними проєктами. Я прагнув створити ісламський культурний центр.

Духовна робота, соціальні проєкти та проукраїнська позиція
Невдовзі з’явилися люди, які підтримали мою ідею, і ми купили будинок – колишній дитячий садок. Два поверхи, 425 кв. м, величезний двір – цього було достатньо для повноцінного розвитку й роботи. Будівлю потрібно було повністю перебудовувати й ремонтувати. Усе це відбувалося за участю парафіян і моєї сім’ї. У маленькому місті на 100 тис. осіб населення було складно знайти людей, які б об’єдналися навколо однієї ідеї. У Сєвєродонецьку не так багато мусульман і бізнесменів, які можуть допомогти коштами. Тож гроші шукали не тільки в Україні, але й за кордоном.

У 2017 році ми переїхали у власне приміщення й розпочали роботу в новому форматі. Вирішили, що на першому поверсі буде мечеть, де виконується духовна робота, а на другому – ісламський культурний центр, який займався соціальними проєктами, волонтерством і капеланством. Паралельно я створював активну проукраїнську громаду, яка не тільки дотримується релігійних обрядів, але й показує себе як частина єдиного суспільства. Нам це вдалося: за вісім років у нас не було жодного колаборанта. Про нас почали дізнаватися в усій Україні, і парафіян стало більше.

Я очікував повномасштабну війну
Для Луганської області війна почалася не цього року, а ще в 2014-му. Просто 24 лютого ми усвідомили, що вона набула більшого масштабу. Я очікував вторгнення та знав, що рано чи пізно це станеться, тому що Росія ніколи не зупиняється на одній території або одній цілі. 24 лютого о шостій ранку мені зателефонувало керівництво області та повідомило, що треба евакуювати людей. Цим я і зайнявся. Йти на передову в мене не було ні цілі, ні можливості через стан здоров’я. Моєю задачею було врятувати життя людей.
Свою сім’ю я вивіз того ж дня. Ми їхали у вантажівці мого друга з Одеси, не знаючи, куди саме прямуємо. Я взяв із собою лише документи та трохи одягу. Дорога була жахливою – їхали полями, оскільки нас не пускали їхати дорогою. Зупинилися в ісламському культурному центрі Дніпра, куди з’їхалися багато моїх друзів і знайомих з Харкова, Костянтинівки, Бахмута й інших міст. Далі ми вирішили рушати до Чернівців, на це було кілька причин. По-перше, там поряд кордон, звідти легше відправити родину в Європу. По-друге, є ісламський культурний центр, де можна зупинитися й пожити. Це було важливо, оскільки ми не знали, яка ситуація в місті з готелями, наскільки вони заповнені. Ми діставалися Чернівців чотири дні.

Півтора-два місяці я займався евакуацією людей. Сєвєродонецьк і Рубіжне постійно обстрілювали. Багато людей не могли одразу усвідомити, що треба виїжджати, ховалися в підвалах, жили в жахливих умовах. Хтось не мав коштів або транспорту, і ми цим допомагали. Радили, як краще діяти, впорядковували документи. У Чернівцях був депутат грузинського парламенту, і свою роботу я координував через нього. Він власним коштом відправляв людей в Європу, і було неважливо, чи це наші парафіяни, чи ні.
Кадировці цілеспрямовано обстріляли мечеть
За цей час я офіційно закрив наш центр у Сєвєродонецьку, але там перебували люди із сусідніх будинків, не мусульмани. Я дозволяв їм там жити, тому що будівля була надійною та міцною. Вважалося, що в центрі безпечно, тому що це священне місце. На нашому подвір’ї була свердловина з водою. Коли в Сєвєродонецьку через інтенсивні обстріли зникли електрика, вода й газ, люди поставили на подвір’ї генератор – і пів міста користувалося водою.
15 або 16 червня, точної дати я не знаю, російські військові, кадировці, цілеспрямовано обстріляли мечеть касетними снарядами. Це сталося вранці, коли багато мирних людей прийшли по воду. Я припускаю, що росіяни через дрон побачили скупчення народу та здійснили цілеспрямований удар, який зруйнував будівлю. Внаслідок влучання була велика пожежа, що тривала кілька днів, 20 людей загинули на подвір’ї, восьмеро – всередині будинку. Про це я дізнався з телеграм-каналу: жінка, що жила неподалік, опублікувала аудіоповідомлення, в якому повідомила про трагедію.

Мені потрібні були докази, і я попросив знайомого, який жив у Рубіжному, поїхати туди та зробити фотографії. Він надіслав їх тільки через тиждень, оскільки на тих територіях був поганий інтернет. Тож наприкінці червня я вже знав, що сталося. Написав пост у фейсбуці, в якому звинувачував кадировців і всіх причетних у цьому воєнному злочині. Я й не здогадувався, що російська сторона читає мою фейсбук-сторінку. Моя публікація дійшла до Кадирова, і він відповів мені з погрозами.
Знищили не просто мечеть, а джерело добра
Росіяни зруйнували не тільки будівлю – вони знищили величезне добро, яке приносив наш центр. Протягом останніх років щонеділі ми проводили акцію «Нагодуй того, хто потребує». Власним коштом, іноді за допомогою містян, ми безкоштовно годували 50-60 осіб, які не мали змоги поїсти, і забезпечували одягом. Згодом до нас у цій ініціативі приєдналися волонтери із Заходу України.

Ми вели екологічні проєкти. Коли в Сєвєродонецьку були пожежі, наш центр брав участь у гасінні та зборі коштів. Займалися капеланством, надаючи духовну й матеріальну допомогу воїнам, які були на передовій. ЗМІ добре висвітлювали нашу діяльність, нас усюди кликали. І це все знищила російська армія. Моя реакція була жорсткою, адже руйнувати мечеті, церкви й синагоги – це один з великих воєнних злочинів.
Духовна робота й повсякденне життя
Коли я приїхав до Чернівців, то зупинився в ісламському культурному центрі, де проживаю і досі. Сюди постійно прибувають люди, які прямують або до Європи, або, навпаки, вже повертаються додому. У центрі я займаюся духовною роботою як імам. Ми збираємо гуманітарну допомогу й надсилаємо в регіони, де її потребують. У Чернівцях багато людей живуть у спортивних залах і школах, ми допомагаємо їм продуктами та засобами гігієни. Співпрацюємо з турецькими фондами. Підтримують нас люди й поза організаціями. Зокрема, з Ірландії нам допомогли купити матраци – кілька місяців ми спали просто на підлозі. Хтось пожертвував нам холодильник. Так і облаштували свій побут.

Я звідси продовжую капеланську роботу, хоча багато моїх колег перебувають ближче до фронту. Збираю кошти, щоб надіслати нашим капеланам. Продовжую антиросійську агітацію – є люди, які залишилися на окупованих територіях і перейшли на бік ворога. Звісно, це боляче. Однак потрібно пояснювати їм, що вони помиляються. Я обрав залишитися в тилу й допомагати чим зможу. Мені хочеться розширити діяльність: створити хаб, де буде більше можливостей. Це мій план на майбутнє.
Я не бачив кровожерливих бандерівців
Звісно, Чернівці не стануть для мене повноцінною заміною Сєвєродонецька. Потрібно прожити тут певний час, познайомитися з місцевими мешканцями, керівництвом міста, зрозуміти, як тут живуть. Адаптуватися в ісламському культурному центрі для мене не проблема, тому що я вмію знаходити спільну мову з людьми.
Пригадую, як у 2015 році став капеланом і потрапив на офіцерські збори. Там говорили про проблеми армії: алкоголізм, суїцид, адаптацію людей із Заходу на Сході країни. Тоді багато військових української армії було із західних регіонів. Я знайомився з ними, дізнавався, про що вони думають. З’ясував, що немає великої різниці між людьми, які живуть у різних частинах країни. Я не бачив кровожерливих бандерівців, про яких говорили росіяни, навпаки – це звичайні добрі люди, які є патріотами України. Той досвід спілкування з військовими із Заходу допоміг мені адаптуватися й у Чернівцях.

У Сєвєродонецьку всі здебільшого говорили російською, однак за останні чотири-п’ять років багато хто перейшов на українську. У нас ніколи не було проблем, пов’язаних з мовою, і зараз я їх не відчуваю. Нині я на Заході України, де розмовляють українською, але мені ніхто не зробив жодного зауваження за мою російську. Я розумію українську, спілкуюся нею, але, наприклад, на інтерв’ю не говорю нею, тому що мій словниковий запас не настільки великий. Проте це ніколи не було проблемою, навіть коли я приходив на телеканал або радіоефір, який вели українською. Тож мовне питання й «захист російськомовного населення» – це вигадана Росією причина для виправдання страшного злочину.
Іслам забороняє бути рабом
У Корані, священній книзі ісламу, чітко сказано: життя та майно людини недоторканні. Ніхто не має права чіпати їх. А кожен, хто під час війни бореться за свою батьківщину, сім’ю, віру – це люди, які на боці справедливості. Для українських мусульман немає сумніву в тому, що ми зобов’язані, живучи на цій землі, захищати Україну, наші життя й віру та докладати зусиль, щоб наші діти були вільними. Іслам забороняє бути рабом.
Мусульмани – це корінна частина населення України, історія ісламу в нашій країні нараховує понад 10 століть. Ми тут місцеві, тому у нас є право захищати свою батьківщину. І цим правом нині скористалися дуже багато мусульман, які воюють проти ворога. На мій подив, їх сьогодні значно більше, ніж я думав і ніж бачив у 2015 році на передовій.

В ісламі є чіткі закони ведення війни. Не можна вбивати жінок, дітей, літніх людей і тварин. Не можна руйнувати школи, лікарні й релігійні споруди. Не можна навіть вирубувати дерева. Для російських мусульман, які воюють, цих законів не існує, а наші мусульмани їх дотримуються. В ісламі є таке поняття, як джихад – боротьба на шляху Аллаха. Вона може бути різною, і участь у війні – один з її різновидів. Це шлях, який ми маємо пройти, випробування від Бога. Просто так нічого не відбувається, і нині Аллах перевіряє нашу віру.
У мирний час будь-хто може говорити, що він вірянин, а коли наступає велике випробування, люди часто втрачають себе й обирають інший шлях. Наші імами, капелани та парафіяни в цій війні доводять: те, чому ми служимо, що ми створювали, було істиною в мирний час і залишається нею і тепер. І так буде до кінця.
Суспільство

Один із найкращих ортопедів Європи, француз Стефано Романо, вже всьоме приїхав до Львова, щоб допомогти українським захисникам. Упродовж п’яти днів він разом з українськими лікарями проконсультував понад 80 пацієнтів і провів 15 операцій, серед яких — дві надскладні на плечовому сплетенні.
Про це повідомили в реабілітаційному центрі UNBROKEN.
Романо працює в Парижі в одній із провідних приватних клінік та лікує футболістів французького клубу «Парі Сен-Жермен». У Львові він співпрацює з лікарями Лікарні Святого Пантелеймона. Цього разу разом з українськими колегами він виконав унікальні втручання, які допомагають повернути рухливість пораненим.
Один з пацієнтів — 46-річний військовий Юрій Лютий. Він долучився до ЗСУ в перші дні повномасштабного вторгнення та служив у 117-й механізованій бригаді. У січні на Донеччині отримав важке поранення: кілька куль влучили у плече та руку, внаслідок чого пошкодили аксілярний нерв.
Читайте також: «Раз на мільйон випадків»: 11-річному підлітку зі Львівщини видалили рідкісну пухлину
Під час операції хірурги провели нейротизацію — пересадили гілку здорового нерва до пошкодженого. За словами завідувача ортопедії Василя Рокити, це дає шанс на відновлення чутливості й рухливості руки. Зараз Юрій проходить реабілітацію у центрі UNBROKEN. Повну ефективність операції можна буде оцінити лише за рік.
Наступний візит Стефано Романо до Львова запланували за два місяці. Французький фахівець спільно з українськими медиками вже готується до нових операцій.


Нагадаємо, що нобелівський лавреат Кіп Торн та його дружина-нейробіологиня відвідали центр Unbroken (ФОТО).
Фото: сайт UNBROKEN
Суспільство

Аби бути супергероєм, не потрібні суперздібності. Достатньо стати донором плазми, адже кожна четверта людина щонайменше раз у житті потребувала чи потребуватиме переливання компонентів крові чи препаратів на їхній основі.
До Всесвітнього дня донора ШоТам разом з компанією Biopharma Plasma, яка першою в Україні почала виготовляти з донорської плазми ліки, що рятують життя, розробили тест. Усього 5 хвилин, і ви виявите, які хибні переконання щодо донації плазми ви маєте та про які бонуси для донорів ще не знаєте.
1. Як проходить донація плазми?

2. Хто може бути донором плазми?

3. Як часто можна здавати плазму?

4. Що таке взагалі ця плазма крові?

5. Чому донорство плазми таке важливе?

6. Чим можна замінити донорську плазму крові при виготовленні ліків?

7. Як плазмаферез впливає на наш організм?

8. Як довго відновлюються наші запаси плазми після донації?

9. З донорської плазми виготовляють препарати, такі як імуноглобуліни та фактори згортання крові. Як гадаєте, чиї життя рятують ці ліки?

10. Чи правда, що за донацію плазми можна отримати грошову компенсацію?

Йой, ми виявили у твоїх відповідях чимало шкідливих упереджень! Але головне, що в тебе є бажання дізнатися більше на таку важливу тему, як донорство плазми крові. Можливо, ти раніше зовсім нічого не чув/не чула про донацію компонентів крові або ж це були вигадки чи відверті жахайки на медичні теми, яких, на жаль, вдосталь у мережі. Але тепер ти точно знаєш, що:
— донорство плазми, як і донорство крові, рятує людські життя;
— при донації плазми донор зберігає всі свої червоні кров'яні тільця, а натомість його кров очищується від токсинів;
— донором може стати кожен повнолітній, хто має вагу більше 50 кг, добре самопочуття та бажання рятувати життя;
— аби відновити об’єм плазми, нашому організму знадобиться всього 1-2 доби. Головне пити достатньо чистої води та не забувати споживати білки;
— донори плазми можуть отримати безкоштовні консультації лікаря та пройти медичні скринінги в центрах Biopharma Plasma в різних містах України.
Детальніше про умови тут. Мапа центрів Biopharma Plasma — за посиланням.
Ти ще маєш трохи сумнівів: а може, плазма не така потрібна, як кров? Чи дійсно вона когось рятує? Чи справді донація плазми безпечна для донора? Настав час поповнити свою базу знань, аби стати амбасадором донорського руху в Україні! А почати можеш із цієї пам’ятки:
— донорська плазма життєво необхідна тим, хто бореться з онкологією, імунодефіцитом, важкими опіками та пораненнями;
— донорство плазми приносить користь самому донору: під час процедури плазмаферезу його кров очищується від токсинів та «омолоджується»;
— аби відновити задоначений об’єм плазми, нашому організму знадобиться всього лиш 1-2 доби! Головне пити достатньо чистої води та не забувати споживати білки.
Донори плазми можуть отримати безкоштовні консультації лікаря та пройти медичні скринінги в центрах Biopharma Plasma по всій Україні! Детальніше про умови тут. Мапа центрів Biopharma Plasma — за посиланням.
Нічого собі, ти знаєш так багато про донорство плазми крові! Схоже, ти вже маєш досвід у цій важливій справі.
Австралієць Джеймс Гаррісон першим увійшов в історію як «Людина з золотою рукою» — за своє життя він пожертвував плазму крові 1 173 рази та врятував життя більш ніж 2 мільйонів новонароджених. Можливо, саме ти підхопиш цю супергеройську місію та станеш новою «Людиною з золотою рукою» та легендою донації з України? Ділися своїми результатами в соцмережах — не для того, аби похвалитися, а щоб твої друзі знали, до кого можуть звернутися по пораду як до досвідченого донора!
Ну а бонусом для них буде мапа центрів Biopharma Plasma, де всі донори можуть отримати тут.
Поділіться своїми результатами:
Фото: Biopharma Plasma
Суспільство

У Галицькому національному природному парку зафіксували найбільшу на заході України колонію рідкісних птахів. Науковці нарахували десятки гнізд та сотні пташенят представників родин Ібісових і Чаплевих, які занесені до Червоної книги України.
Про це повідомили на сторінці Галицького національного природного парку.
На початку червня дослідники провели облік у полівидовій колонії птахів, щоб зрозуміти масштаби явища. У парку виявили близько 25 гнізд Косаря білого, у яких — 36 пташенят. Загальна кількість цих птахів у парку близька до 90. Зазвичай цей вид мешкає вздовж Чорноморського узбережжя, і востаннє у Галицькому нацпарку його гніздування фіксували 15 років тому.
Серед інших рідкісних птахів — Чепура мала (29 гнізд, 101 пташеня) та Квак звичайний (52 гнізда, 168 пташенят). Їхню чисельність у парку нині оцінюють в 160 та 270 особин.
Читайте також: Щоб зберегти рідкісні рослини, у лісах Хмельниччини створили три охоронні зони
А ще дослідники помітили Коровайку буру — одного з найрідкісніших птахів для Опілля. В Україні цей вид трапляється лише в кількох локаціях на півдні, тож, за словами орнітологів, його поява на Івано-Франківщині — надзвичайна рідкість.




Нагадуємо, що на Поліссі втілять найбільший в історії України проєкт по відновленню боліт у заповідниках.
Фото: фейсбук-сторінка Галицького національного природного парку