Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Готові переробити весь пластик Волині». Історія релокейту запорізької компанії «Грін компані»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Фірма «Грін компані», що займається переробкою пластикових пляшок, переїжджала двічі. У 2014 році підприємцям довелося їхати з рідного Маріуполя до Запоріжжя, а цьогоріч компанія евакуювалася на Волинь. Осіли у невеликому містечку Нововолинськ, де поступово перезапускають виробництво. Про побудову бізнесу, переїзди та адаптацію на новому місці ШоТам розповів засновник компанії Грін компані» Андрій Михайлов.

Першу компанію відкрив у 20 років

Моя перша робота була в газеті Меткомбінату імені Ілліча, на якому працювали понад сто тисяч людей. На піку розвитку газета мала 100-тисячний наклад. Я ще вчився, але мене запросили допомогти налаштувати обладнання для верстки, яке щойно купили. Прийшов допомогти і відпрацював рік. Потім рік відбув на телеканалі «Інтер», а згодом відкрив свою компанію. Тоді мені було 20 років.

Ми займалися заправкою та ремонтом картриджів, ремонтом комп’ютерів, продажем бухгалтерського програмного забезпечення. Пізніше разом із моїм другом Олексієм відкрили комп’ютерний клуб. Загалом мали 4 клуби і близько 250 комп’ютерів.

Оскільки я айтішник, мене попросили допомогти налаштувати радіостанцію в Маріуполі. Ми ставили систему, яка автоматично запускала музику. Там я вперше почув «Тартак» і був приємно здивований. Йшов 2002 рік. І це було щось нове для сходу України. У мене є всі їхні альбоми. Найкрутіший концерт «Тартака» в Маріуполі був у нічному клубі. Прийшли тільки ті, хто любив цю музику. Олександр Положинський спочатку співав, а потім зіскочив зі сцени і разом з нами запалював. Він дуже крутий.

Прочитав про переробку пластику й поїхав до Китаю

Після 2008 року курс долара впав, і на початку 2009-го ми з Олексієм думали, чим займатися. Гуляли по вулиці і розмовляли, що можна зробити, що буде актуально через рік. Глядь, пляшки валяються – думаємо, давай їх переробляти. Подивилися в інтернеті, як воно працює. Знайшли інформацію, що в китайському місті Гуанчжоу проходить величезна виставка. Поїхав туди. Там було 12 павільйонів, кожен – як Міжнародний виставковий центр в Києві. Із них 4 чи 5 – присвячено переробці пластику.

Я був там тиждень і зібрав буквально цілу валізу з каталогами. Обійшов виставку: тут взяв буклет, там взяв. Потім бачу, що все не влізе, і купив валізу. Коли Олексій мене зустрічав на вокзалі, я сказав, що привіз каталоги. Він засміявся. Тоді я відкрив кришку і він ахнув: «Як ми будемо це все вивчати?».

Насправді все було просто. Мені сподобався менеджер однієї компанії. Ми порозмовляли і домовилися про ескурсію на виробництві. Він сказав, що це недалеко. «Недалеко» – це 6 годин автобусом. Англійська у мене тоді була недосконала, але менеджер старався усе пояснити. Тобто я обирав контрагента, орієнтуючись на людські якості. Згодом з’ясувалося, що й ціна на обладнання була непогана.

Ми отримали його наприкінці 2009 року. Цьому обладнанню вже 13 років, і воно досі працює. Хоча я бачив чимало китайських агрегатів, які швидко виходили з ладу. Багато ми доробили вже самі, удосконалюючи обладнання. Це все робота Олексія. Під це ми отримали кілька грантів. Доробка дуже допомогла у процесі виробництва.

Планували повернутися до України на місяць, а лишилися на три роки

У 2011 році робота фірм була налагоджена, і ми з дружиною поїхали на місяць до Китаю. Доти я кілька разів там був, мені дуже подобається Шанхай. Поїхали на місяць, а повернулися через 10 років. Там я познайомився з американською консалтинговою компанією, яка обслуговувала різний бізнес. Спочатку мене залучали як айтішника, а потім долучили й до операційної діяльності.

Не дуже круто, але я розмовляв китайською. Якщо ви живете в якійсь країні і не розмовляєте її мовою, то це погано. У Китаї якщо ви говорите китайською, то вас поважають. А ще маєте інший сервіс: для іноземців – одне, а для своїх – інше. У маленьке кафе не підеш, бо ніхто англійської не знає, а в меню навіть картинок немає – тільки ієрогліфи.

Коли викликали швидку до 8-місячної дитини, то без китайської годі було обійтися. Лікарі мали знати англійську, але не знали. Тому довелося їм китайською пояснювати що й до чого. Без знання мови було б дуже складно.
Я дуже довго був за кордоном. Дивився, як там працюють компанії. Наприклад, був у Болгарії кілька разів. Побачив сортування сміття, сміттєзвалище, компанію по переробці ПЕТ-пляшок й трохи Софії.

Через ковід у Китаї почався жах. Там настільки жорстко діяли: усіх закрили по домівках, навіть заварювали двері у під’їздах. А в Україні все було більш-менш спокійно. Тож ми надумали приїхати додому, тим більше, що й так щороку бували у батьків. У 2020 році приїхали в Ірпінь. Думали, приїдемо до України на китайський новий рік, побудемо місяць і повернемося. А залишилися на три роки.

Війну зустріли в Ірпені

Я родом із Маріуполя, але у 2016 році рідні переїхали до Ірпеня. Коли все почалося, я був саме там. Кілька днів ми ховалися. Сидиш у підвалі з дитиною і думаєш: якщо щось прилетить, ти нічого не зможеш зробити. Оце було важко. Або коли їдеш у величезній колоні і не можеш швидше. Позаду чуєш вибухи, а над тобою літають літаки – оце важко. А всі бізнесові питання можна вирішити.

Коли настав момент тиші, я схопив родину, друзів з Києва і поїхав. Іншу машину залишив братові. Він не захотів виїжджати й залишився. Поїхали у Хмельницький до друзів. Побули там кілька днів. Потім я відправив родину до Німеччини, а сам повернувся у Львів до знайомих.

Там з тиждень допомагав маріупольцям. Зустрічав людей на вокзалі і відвозив на кордон. Забирав співробітників, родичів, знайомих. На щастя, я знайшов усіх. Потім почали дзвонити зовсім чужі люди. Питали, чи можете забрати. Не відмовляв. Думаю, загалом ми вивезли 5-6 сотень людей. Їх переправили переважно у невелике німецьке містечко, де була моя дружина. Тепер там можна запросто зустріти маріупольців.

Вирішили перезапускатися в Нововолинську

Потім університетський друг запросив мене до Нововолинська. У нього тут була порожня квартира. Він волонтерив, і я кілька тижнів теж був волонтером. А згодом з’явилася програма релокації бізнесу і я залишив заявку. А оскільки працював у волонтерському штабі, то познайомився з усіма у міській раді.

Чесно кажучи, розглядали для переїзду й Івано-Франківську, Чернівецьку, Закарпатську та Львівську області. У той період було складно кудись їхати, бо всюди були блок-пости. Тільки звернув з траси – блок-пост, потім знову. Починають розпитувати, а яка там дорога, а що там розташоване – перевіряють, чи справді я їздив там, де казав.

Обрали Нововолинськ, бо нам більш-менш підходило приміщення. Тут є потужності електрики і можна працювати. Часто на наших виробничих площадках брудно. А якщо поїхати до Західної Європи, то там на виробництвах чисто. Тому якщо показувати іноземцям щось страшне – зовсім інакше ставлення. Отже, хочемо зробити так, аби все було ґрунтовно.

Уже знайомий із багатьма місцевими мешканцями. Тут невелике місто, всі одне одного знають. Стоїш в черзі за кавою, а тут приходить мер і також стає в чергу. У Маріуполі ми теж багатьох знали: якщо у них був принтер, то бодай раз вони бували у нас.

Запоріжжя – Нововолинськ: три тижні і 30 хвилин

Настав час, коли треба було швиденько діяти, адже Маріуполь вже кілька днів був захоплений. І ми не встигли звідти нічого забрати. Там було житло, комерційні будівлі. Там залишилося обладнання, чимало сировини. Потім мені надсилали фото з нашими розбитими спорудами.

Запорізьку область захопили частково, ми не знали, як далі розвиватимуться події. У Запоріжжі було не зрозуміло – буде окупація чи ні. Ми вирішили переїжджати. Я ніколи раніше не працював з Укрзалізницею, але знаю, що це дуже структурована компанія і з ними важко дійти згоди. Особливо, якщо ти маленька фірма. Та коли ми зв’язалися з Укрзалізницею, нам сказали: «Скільки треба вагонів – завантажуйте і поїхали».

Ми розібрали обладнання, найняли вантажівку за власні кошти і вивезли все до залізниці. Залізничники усе завантажили й воно поїхало до Нововолинська. У цей час державні структури працювали швидко і ретельно, як ніколи раніше.

Усе помістилося у 13 вагонів. У Запоріжжі два-три тижні розбирали і пакували, а тут тиждень розвантажували. Щоб не чекати, обладнання чи сировина (я вже не пам’ятаю що саме) поїхало першим, потім – усе інше. Поки доїхали залізницею, то тут вже зібралися всі 13 вагонів.

А в Нововолинську насправді ж немає державної залізниці. Тут має колію компанія «Волиньвантажтранс». Коли перший раз до них прийшов, мені кажуть: «Ми вас не знаємо, хто ви і звідки. Зробіть хоч якийсь лист з міськради». Я поїхав у мерію й кажу, що така от біда, просять якесь підтвердження. Проходить 30 хвилин – ось тобі лист, їдь.

Мені листа у міськраді зробили за пів години! Я з тим папером – у «Волиньвантажтранс». Там сказали, що супер. Послуга перевезення мала щось коштувати. «Волиньвантажтранс» не потрапляла в програму релокації, оскільки це інше міністерство. Але вони нам допомогли безкоштовно.

Не знаю, як в інших регіонах, але кажуть, що нам пощастило, бо у Нововолинську влада добре ставиться до бізнесу. Нам дуже допомогли. Міський голова – молодець. А коли заходиш до заступниці, вона посміхається і каже: «Чим вам допомогти?» Так, начебто я не в мерію прийшов. Тому коли мене питають, чи я вже тут адаптувався, то завжди відповідаю: «Я вже волинянин».

Готові до старту на новому місці

У Нововолинську ми зареєстрували «Грін компані НВ». Наші потужності передбачають переробку 2 тисячі тонн щороку. Але питання у доступі до сировини. Раніше ми переробляли тисячу тонн на рік. У тонні приблизно 50 тисяч пляшок, одна важить близько 20 грамів. Виходить, ми переробляли 50 мільйонів пляшок щороку.

За моїми підрахунками, ми зможемо переробляти 8-10 тонн пляшок на місяць. Сировина – частково з Нововолинська. Ми могли б переробити пляшки з усієї Волині, якби їх можна було зібрати. Решту шукатимемо в Луцьку та інших містах: Вінниці, Льові. Якщо в Києві, то сировину можна знайти на місці. Маріуполь збирав 30 тонн на місці.

Зібрані пляшки сортуємо за кольорами, миємо. Окремі відділяємо корки та етикетки, бо вони геть з іншого матеріалу. А тоді подрібнюємо. Подрібнену пляшку відправляємо за кордон. Там її знову використовують для продукування пляшок або навіть синтепону. Коли наш контрагент з Європи набрав мене у перший день повномасштабної війни, то найбільше хвилювався за нас, а не за виконання контракту.

Про повернення в Запоріжжя ми ще не думали. Думки тут зайняті. Треба повноцінно запуститися спочатку. Наприкінці березня ми почали налагоджувати виробництво. Пройшло багато часу – і ось ми практично готові до старту.

Переробка пляшок досі актуальна, це працює. Та ще й є відчуття, що не просто працює, а робимо корисну справу. Але якби спочатку знав, що таке буде, що стільки питань виникне (як збирати пляшку, як її очищати, інше) я б ще тричі подумав, чи починати. Але це справджується для будь-якого бізнесу.

Суспільство

«Я не можу опускати руки». Дружина захисника «Азовсталі» відкрила у Львові квіткову крамницю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Оксана Дубик – переселенка з Маріуполя, яка місяць прожила в облозі неподалік від «Азовсталі». Її чоловік приєднався до захисників міста в перші дні повномасштабної війни. Відтоді Оксана залишилася разом із батьком, пообіцявши коханому, що за першої нагоди покине Маріуполь.

Так минув місяць, допоки росіяни не знищили Драмтеатр, а пізніше – й домівку подружжя. Після цього Оксана з татом пройшли майже 11 кілометрів пішки, поки не зустріли незнайомця, який допоміг врятуватися з міста.

У Львові жінка знайшла в собі сили відкрити квіткову крамницю й поступово розвивати бізнес. Каже, це дозволяє триматися й не опускати руки. А ще вона чекає на свого чоловіка, який досі перебуває в російському полоні. Чекає й робить усе, аби повернути його додому.

Маріуполь – це місто, яке я робила красивим

Я будівельниця. Усе моє життя пов’язане з будівництвом, створенням чогось нового або реабілітацією старого. Будинки, школи, дитячі садочки – це те, що я зводила протягом всіх років. А Маріуполь – це місто, яке я робила красивим. 

До початку повномасштабного вторгнення у нього можна було закохатися. З першого погляду, з першої вулички. Доволі промислове місто зі своїм шармом та особливим стержнем, закутаним у тендітність. Саме таким я бачила Маріуполь.

Оксана Дубик, дружина захисника Азовсталі

Восени 2021-го року я розпочала свій останній проєкт. Хоча, звісно, про те, що це останній я дізналися лише у лютому 2022-го. Разом із командою ми взялися реконструювати місцеву лікарню. До кінця зими встигли встановити сучасні вікна, нові двері і почали утеплювати фундамент зі стінами. Кінця роботи ще видно не було, але ми майже дісталися половини задуманого.

Я не здогадувалася, яке пекло можуть зробити росіяни 

За роки життя у прифронтовому місті я звикла до залпів війни. Це було моєю буденністю. Десь якийсь вибух, десь щось розривалося. До цих звуків звикаєш і майже не звертаєш на них уваги. Бо живеш з думкою, що це ніби десь далеко. Не поруч, не в місті твого життя. 

До 24-го лютого у мене не промайнуло жодної думки про те, що може розпочатися повномасштабна війна. Ба більше, я не здогадувалася, яке пекло зможуть зробити росіяни замість мого виплеканого Маріуполя. За два дні до початку я разом з іншими маріупольцями вийшла до Драмтеатру на мітинг проти війни. Звичайна акція, все як завжди. І сумніву, що щось не так, у мене не з’явилося. 

Подружжя з Маріуполя, де чоловік - захисник Азовсталі
Оксана з чоловіком та дітьми. Архівне фото.

А 24-го події розгорталися дуже швидко. Я б навіть сказала, миттєво. З самого ранку, коли ми прокинулися, чоловік пішов говорити по телефону. І буквально за кілька хвилин він повернувся і сказав: «Почалася війна, Київ бомблять». Перше, що я почала робити – телефонувати доньці. Вона живе у столиці, додзвонитися я не змогла. Чи то мережі не було, чи то вона була перевантажена, але чоловік почав телефонувати до сина. 

Син був у Львові й якось через інтернет зміг зв’язатися з сестрою. Так я дізналася, що мої діти в порядку. Донька вже була у бомбосховищі, а син – на заході. 

Історія повторилася: мій чоловік пішов на війну

Тоді я зібралася на роботу. Приїхала до лікарні, де вже були співробітники. Переважно чоловіки і кілька жінок. Решта не прийшли, бо почалася війна. Ми з усіма переговорили, зачинили двері і навіть увімкнули сигналізацію. Я була впевнена, що це всього на кілька днів, що ми скоро повернемося на роботу і треба буде завершувати проєкт. Але цього не трапилося.

Коли я поверталася додому, помітила, що дуже багато людей вже стоять з валізами, спаковані. Вони їхали геть з міста. Не пам’ятаю, про що я думала, коли побачила усіх цих людей. Але доїхала додому і дізналася, що мій чоловік рушив до військкомату. Ми це не обговорювали, не радилися. Але я знала, що так буде, боротися з цим не було сенсу. Знала, що він піде. Бо ми встигли пережити щось схоже у 2014-му, коли росія вперше нас атакувала. Мій коханий взяв зброю до рук і пішов нас захищати.

Цього разу історія повторилася. Не знаю, що було у військкоматі, але чоловік ходив туди ще двічі. Може, його відмовлялися брати через вік: йому 59 років. Але свого він досяг і вже 26-го лютого прийшов додому на півтори години. Зібратися на війну. Я зібрала їжу, якісь речі. Ще встигли трошки посваритися, бо він не хотів багато брати з собою, а я все складала. На дворі було холодно, як його можна було відпустити без теплих речей? 

Було складно, але ми не голодували і не хворіли

Далі – все як в тумані. День за днем вибухи, бої, стрілянина. Я постійно була в будинку зі своїм батьком. Час від часу ми виходили на вулицю, йшли до Драмтеатру. Тільки там можна було дізнатися якісь новини і щось про можливу евакуацію. 

Ми жили прямо навпроти «Азовсталі» і періодично ходили туди. Там був мій чоловік, я знала, що він приєднався до «азовців», коли почалися потужні бої. Тато приніс хлопцям електрочайники, щоб вони могли бодай чаю попити. А чоловік того дня передав мені шоколад. Він знав, який саме я люблю. І я зберегла його до свого Дня народження. Їла, ніби подарунок від коханого.

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Під канонадою вибухів ми прожили цілий місяць. Було складно, але ми не голодували і не хворіли. Я вже потім дізналася, що мій чоловік приготував купу дров, вони стояли охайні і готові до використання. Ми це помітили з батьком, коли вирішили запалити камін у будинку. 

Ним давно ніхто не користувався, ал,е оскільки вікна повибивало, стало холодно, тож ми вирішили зігрітися. Щойно запалили – з каміну почав валити дим, заповнюючи весь будинок. А потім щось раптово вибухнуло і камін запрацював. Ми заклеїли вікна, в будинку стало тепліше. 

Хліб заміняли оладками

Знаєте, як українські господині вдома роблять закрутки, харчі зберігають мало не гуртовими партіями? Отак і в мене було. Комора була забита кашами і дровами. Єдине, напевно, чого не мали, так це хліб. Хоча сусіди, у яких була мука, робили солодкі оладки й ділилися з нами. Оцими оладками хліб і заміняли.

А взагалі нам пощастило. Продукти були, воду набирали і готували собі на вогнищі. Трошки згодом люди почали виносити продуктові склади, ділилися одне з одним. Періодично і рибу їли, і м’ясо було. 

Але це траплялося тоді, коли в якийсь зі складів із харчами «прилітало». Хтось йшов, виносив і роздавав. Ще й хвороби не турбували. Але я думаю, що це від стресу. Бо взагалі встигла забути, що маю якісь проблеми зі здоров’ям. 

Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала доля

Зі своїм чоловіком востаннє я говорила 28-го лютого. Тоді й домовилися, що як буде можливість – я поїду до Львова. Мало не щодня ми з батьком ходили до Драмтеатру. Там був зв’язок і можна було дізнатися хоча б якісь новини. 

Місяць евакуація переносилася. Виїхати було неможливо, хіба що власними машинами, але в нас такої не було. Тому ми чекали на автобуси. Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала сама доля. Того дня батько пішов туди зранку і дізнався, що автобусів не буде. А вдень Драмтеатру не стало. 

Оксана зі світлиною Драмтеатру в Маріуполі
Фото: nta.ua.

Просто доля, яка врятувала нас від загибелі. Випадковість, яка мало не вартувала нам життя. Батько пішов без мене, все дізнався і повернувся. Хоча зазвичай ми ходили разом і в інший час. Тоді почали думати, як нам виїхати.  Довго вагатися не довелося. Ми прокинулися від того, що горіла хата сусідів. У неї прилетіло «Градами». Щойно встигли загасити – вогонь перекинувся на наш будинок.

11 кілометрів йшли пішки

Ця пожежа не залишала нам вибору. Ми вибігали з хати з двома рюкзаками, залишили там все, що було. Навіть частину документів. У нас був єдиний варіант – йти пішки. І пи пішли, як і всі люди, просто вздовж набережної. 

Дорогою намагалися зупиняти автівки. Але хтось був геть завантажений речами чи людьми, а хтось просто не хотів зупинятися. Разом із батьком ми пройшли десь одинадцять кілометрів. Йшли довго й так втомилися, що планували заночувати просто в полі.

І коли їхала чергова автівка, я просто махнула рукою. Без надії, без сподівання. А машина зупинилася: там сидів молодий хлопчик на ім’я Денис. Я сказала йому: «Дитино, вивези нас у будь-яке село, куди-небудь звідси». Він відповів, що їде до Запоріжжя. Ми мало не стрибали в ту машину. Після 11 кілометрів пішки – це була наша маленька перемога. 

Я виплакала хлопця у росіян 

Аби доїхати до Запоріжжя, нам довелося пройти 12 блокпостів. У дорозі до нас приєднався ще один хлопчик – Микола. Тож ми були вже вчотирьох. На кожному блокпосту хлопців витягали з машини, роздягали догола, перевіряли телефони. Дивилися, які речі мають з собою, що в машині. Нас із татом не чіпали. Думаю, по нам точно було видно, що ми не військові.

На одному з останніх блокпостів росіяни знову забрали хлопців. Ані Дениса, ані Миколу окупанти відпускати не хотіли. Їх кудись відвели, і я не знала, що там відбувається. Але бачила, що росіяни були вже геть п’яні, тож пішла до них. Просила відпустити хлопців, довго благала і, здається, я просто виплакала у росіян. Дениса відпустили. А от Миколу не захотіли, він залишився там. Лише згодом я дізналася, що його внесли у списки на обмін. Сподіваюся, що він повернувся додому. 

Ми сіли в автівку й поїхали далі. Нам вдалося дістатися до Пологів (місто в Запорізькій області, – ред.). Там нас погодували, і саме там я вперше за місяць їла хліб. На виїзд до Запоріжжя формували колони по п’ять автівок. Нам сказали, що роблять це, аби вбили не всіх одразу й хтось міг врятуватися. 

Не очікувала, що нас так зустрінуть у Львові

Як їхали, я розповідати не буду. Це надто складні спогади. Але ми дісталися Запоріжжя. А далі доїхати до Львова вже не було проблемою. На Заході нас зустрів мій син. Разом із батьком ми поселилися у нього. 

Два тижні я приходила до тями. Це була надто складна подорож для нас. Утім залишатися у сина на шиї мені не хотілося, та й руки вже свербіли починати щось робити. Тому я звернулася до Львівської міської влади. 

Оксана, переселенка з Маріуполя
Оксана в приміщенні, де згодом відкриється квіткова крамниця. Фото: suspilne.media.

Прочитала, що переселенцям з Маріуполя надають житло у модульних будиночках, тому надіслала заявку. У мене інвалідність, батько – пенсіонер, думаю, саме через це досить швидко отримали відповідь. Нам дали будиночок на двох. Чесно? Я не очікувала, що мене тут так зустрінуть. Не чекала таких теплих обіймів в геть іншому куточку своєї країни. 

Цілодобово моніторила новини про «Азовсталь»

Трошки згодом я змогла зв’язатися зі своїми знайомими з Маріуполя та Бердянська. Це жінки, які виїжджали важче та довше за мене, але теж опинилися на заході України. Спершу вони були в Тернопільській області, але потім також переїхали до Львова. 

Саме ці люди й запропонували мені спробувати відкрити квіткову крамницю. Від бездіяльності я постійно сиділа в телефоні, просто цілодобово. Змусити себе відірватися від новин я не могла, бо періодично вискакували повідомлення про «Азовсталь», про азовців, про всіх героїв, які тоді перебували на заводі. А я знала, що мій чоловік – серед них. 

дружина захисника азовсталі
Фото: radiosvoboda.org.

Тому, коли пролунала пропозиція відкрити крамничку, я погодилася одразу. Це була можливість бодай трошки відволіктися і зайнятися чимось корисним для себе. Я ніколи не мала справи з квітами на якомусь професійному рівні. Лише вдома вирощувала щось для краси, бо чоловіку подобаються живі квіти. А він вирощував лимони. Тому не погодитися я не могла.

Так на залишки наших збережень ми з дівчатами знайшли приміщення. Знаєте, таке маленьке, захаращене. Зробили там косметичний ремонт, закупили квіточок, насіння. І відкрилися.

Наші квіти купували дорожче, ніж вони коштували

Я і не здогадувалася, як сильно львів’яни люблять квіти. До нас почали приходити відвідувачі. Спершу небагато, а потім все більше й більше. Прийшли журналісти, які зняли про нас матеріал. Про маленьку крамничку! І я розповіла їм свою історію. Тоді почався шалений потік клієнтів.

У нас навіть купляли квіточки дорожче, ніж вони коштували. І тихенько казали: «Це на розвиток». Звісно, що це наповнює силою. Спілкування з людьми, робота, клопоти, які не пов’язані з війною, додали мені енергії. Додали сили, щоб триматися у новій реальності. 

квіткова крамниця дружини захисника азовсталі

За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати? 

Я чітко зрозуміла, що не можна впадати у відчай. Сумніваюся, що мій чоловік хотів би бачити мене в депресії і з опущеними руками. 

Будемо кричати так голосно, щоб світ щодня чув нас

Зараз я маю дві задачі: зробити все, щоб мій чоловік повернувся додому і тримати квіткову крамничку. Я долучилися до спільнот, де жінки також чекають на своїх чоловіків. Ми почали влаштовувати мітинги, звертатися до влади усіма можливими способами, писати листи і чекати відповіді. 

Зараз комунікація з владою майже відсутня. На днях написали чергового листа, цього разу – до президента. Нам потрібно знати, що робляться бодай якісь кроки для визволення наших захисників та захисниць. Знаєте, розлючені жінки – це страшна сила. Я знайома з багатьма, хто чекає своїх синів, доньок, чоловіків, друзів – тих, хто захищав Маріуполь.

Оксана на мітингу дружин бійців азовсталі

Це люди надзвичайної сили. Ми люди надзвичайної сили. Ми мусимо зробити все, так само, як наші герої робили все для нашого захисту. Я не зможу змиритися з думкою, що їх просто залишать на тортури в росії. Ні, будемо кричати так голосно, щоб світ чув нас кожен день. Адже від цього залежить життя наших оборонців. 

Читати далі

Суспільство

На Запоріжжі під час ворожого нальоту солдат Нацгвардії збив Су-25 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Під час ворожого нальоту на Запорізькому напрямку боєць Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Про це повідомили у пресслужбі Нацгвардії.

Український захисник вдарив по літаку із переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла».

Зазначається, що після враження цілі за лісосмугою відбувся вибух. Падіння ворожого літака на окупованій території було підтверджено, а ціль знищена.

Довідка

Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна чисельність — до 60 тисяч військовослужбовців.

Нагадаємо, за минулу добу, 9 серпня, російська армія втратила 9 літаків.

Також «Запорізький месник» із Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Фото: pixabay.

Читати далі

Суспільство

Переселенець із Слов’янська став квіткарем та вигадав букет для перемоги (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Він покинув своє місто, лише коли оголосили загальну евакуацію. Переїхав до Житомира й почав радувати місцевих живими квітами.

Олександр Мороз – вимушений переселенець зі Слов’янська. Його місто одним з перших зазнало ударів смертоносного залізяччя.

Більше місяця Олександр з родиною жив під обстрілами.

«5 квітня ми зібралися, адже оголосили про загальну евакуацію громадян з Донецької області, і ми виїхали. Дуже складно було добиратися. Добиралися кілька діб, були великі затори на блокпостах, виїжджало дуже багато людей», – розповідає Олександр Мороз.

І ось 2 місяці родина Морозів проживає в Житомирі. Тут облаштувалися в приватному будинку на околиці міста.

Якось Олександр захотів подарувати дружині квіти, та біля дому продавали лиш декоративні. Так у чоловіка з’явилася ідея для бізнесу.

«Немає даної продукції, не представлена в такому широкому асортименті, тому вирішив торгувати квітами й декоративними садовими фігурами, рослинами. Це все вітчизняного виробництва, тому таким чином ми підтримуємо рідне місто, рідну країну, продаючи наші товари», – каже квіткар Олександр Мороз.

Квіти й фігури для саду продає на ринках або напроти помешкання. Допомагає місцевим облаштовувати клумби поруч з будинками.

Саме тут, на Житомирщині, квіткар почав вивчати українську мову. Олександр навіть придумав, з яких квітів зробить букет до перемоги.

«Він такий же гарний, як наша країна, такий же світлий, такий же сонячний і такий же радісний, як наші люди!», – розповідає квіткар Олександр Мороз.

Дивіться відео: Волонтери з Прилісненської громади долають тисячі кілометрів, щоб привезти їжу й амуніцію у «гарячі точки»

Читати далі