«Чоловіча» справа? Верстатам байдуже на стать. Як я власноруч створила успішний бізнес із лазерної та фрезерної порізки

Наталка Макар у дитинстві мріяла присвятити себе серйозній справі – працювати в політиці. Тепер вона приборкує верстати, самотужки розвиває «недівчачу» справу та знімає несерйозні відео в TikTok про своє виробництво.

Сьогодні компанія Riznoriz пропонує послуги лазерної та фрезерної порізки як для приватних замовників, так і для великих компаній. А Наталя доводить, що не буває «чоловічих» або «жіночих» професій. Свою історію підприємиця розповіла команді ШоТам.

Наталя Макар

Власниця виробничого бізнесу з лазерної та фрезерної порізки Riznoriz (Київ)

Ніколи б думала, що виробництво стане справою життя

У дитинстві я мріяла про зовсім інший шлях. Тато був політиком, ще й опозиційним, в ті часи, коли це ще не було мейнстримом. І хоч жилось нам не просто, вдома бували обшуки… Але я мріяла саме про цей шлях. Вступила на філософський факультет (спеціальність «Політологія»), який закінчила з відзнакою і навіть вступила в аспірантуру. Після закінчення Вишу деякий час викладала. Але зрозуміла, що «не моє».

Застосування своїм навичкам я знайшла в PR та рекламі, яким присвятила чимало років. Згодом у мене трапилася особиста трагедія – я завагітніла, але втратила дитину. Порожнечу всередині потрібно було чимось заповнити. Подруга запропонувала записатися на курси декору. 

Якщо чесно, я не очікувала, що ця справа мене настільки захопить. Я закінчила курси декораторів, потім були різні майстер-класи в Італії та Франції. Почали з’являтись замовлення. Це все – паралельно з основною роботою. І в якийсь момент я відчула, що готова до чогось свого.

Перші замовлення я робила на балконі власної квартири в Києві. Потім наважилася винайняти майстерню площею 18 квадратних метрів. Та не довго я раділа, бо за 2 тижні почалася Революція гідності, і я опинилася без замовлень, зате з орендованим приміщенням. Потроху моя власна справа почала зростати аж через пів року. Завжди буду пам’ятати проєкт, який тоді мене врятував. Це були декорації для програми «Дача» з Кузьмою Скрябіним. Майстерня вижила.

«Дівчачий» бізнес переріс у «чоловічу» справу

Власну справу я починала самотужки, а згодом до мене приєдналася сестра. Ми працювали вдвох, займалися переважно декором, оформленнями свят, проводили майстер-класи, виготовляли трафарети для декору. Нам гарно працювалося вдвох. Але вона народила, і я знову лишилась сама.

Далі з бізнесом почав допомагати чоловік. Я завагітніла і більше не могла займатись оформленнями, як раніше. Попри романтичний імідж, це важка праця: ранні підйоми, важкі монтажі та постійний стрес. Було вирішено, що більш значущу роль повинен відігравати він, а я буду займатися макетами та легшою роботою, яку можна поєднувати з материнством. Але з декретами в мене не склалось – ноут був зі мною навіть у пологовому.

Працювати з чоловіком було вкрай невдалим рішенням. Для мене це було дітище, яким я жила, заради якого викладалася на максимум. Для нього – заробіток і клопіт. З часом прірва в цінностях і баченні стала нездоланною. Коли меншій дочці було п’ять місяців, я пішла.

Бізнес, яким я жила, формально був спільним. А тому чи не найскладнішим етапом розлучення став саме його розподіл. Для мене це був крок назад. Я лишилася сама з двома дітьми, без авто та житла. А попереду нас ще чекали дві важкі операції у старшої донечки. У мене лишилося два верстати, і ті – з однаковим функціоналом. Вони не перекривали всі задачі, і я втратила багатьох клієнтів. І це все в часи пандемії та локдаунів.

Мені довелося починати все майже з самого початку. Та попри це я залишилася у виробничому бізнесі.

Яка війна? Я ж маю віддати всі замовлення

Я була з тих людей, які не вірили у повномасштабну війну. Напередодні вторгнення я жила з батьками, і мене щоразу тригерило, коли вони починали нагнітати ситуацію. Це все здавалося мені абсурдом. Крім того, у лютому моя справа нарешті почала зростати, подолавши застій після «ковідного» періоду. Я провела кілька успішних перемовин з корпоративними клієнтами, затвердила взірці, все було готово до масштабних замовлень. А сталося повномасштабне вторгнення. Я й досі памʼятаю, як тато розбудив мене зі словами: «Вставай, Наталюню, війна…».

І навіть тоді, я до кінця не вірила. Думала так: завезу дітей до сестри, а сама повернусь у майстерню, бо ж не можу підвести замовників. Та й в майстерні залишився наш кіт. Але замість звичної години у дорозі ми провели вісім. Стало зрозуміло, що в Київ я не повернуся. Як тільки ми з дітьми та моєю мамою добралися на дачу, я сіла писати клієнтам і переносити замовлення. І навіть тоді я думала, що це на кілька днів.

Проте, коли на третій день у село зайшли окупанти, над хатою літали винищувачі, під вікном їздили БТРи, до мене почало доходити страшне усвідомлення.

Ми читали новини з Києва, я спостерігала за камерами в майстерні, чи не розбомбили її, чи не пограбували. І як там наш Ума, який лишився зачинений у майстерні. Пощастило, що за кілька днів власник сусідньої майстерні навідався, з мого дозволу виламав двері в мою майстерню і насипав коту весь корм, набрав воду в усі посудини. Так Ума вижив і став охоронцем майстерні.

На одинадцятий день ми дивом виїхали цілими та неушкодженими з окупованого села на Львівщину, в моє рідне місто Борислав. Там провели майже три довгих місяці, і куди на 48-й день повномасштабної війни завдяки неймовірним людям до нас приїхав і Ума.

Я вчетверте почала все з початку

Не було й дня, щоб я не думала про свою майстерню. Постійно перевіряла камери, дивилася, чи все там нормально. Були моменти, коли поруч щось бомбили, і я бачила, як сиплеться тиньк зі стелі. Але, на щастя, все вціліло.

Без своєї справи я відчула повний занепад сил, ніби від мене відірвали частину життя. Хотілося бути корисною тій громаді, що нас прийняла, і хоч щось робити. Ми з сестрою вирішили згадати старі добрі часи, коли працювали разом, і проводити майстер-класи з декору для діток ВПО і місцевих.

Ми пішли до міського голови й, уявіть, нам виділили місце у центральній бібліотеці, допомагали з анонсуванням і матеріалами. Ми провели серію великодніх майстер-класів. Але це не могло замінити мою справу. 

У майстерні і жила, і працювала

Рік тому, 23 травня 2022 року, я відчинила двері своєї майстерні – після трьох місяців простою. Все, що було – це приміщення і мої верстати – «Велетень» і «Малюк». Більше нічого. Ні клієнтів, ні сайту. Але і то було щастя, бо я відчувала, що нарешті на своєму місці. Ну то й що, що все знову з нуля? Як зараз пам’ятаю, як виставила сториз, що «Монстри порізки» знову працюють, і мої неймовірні друзі почали робити репости, розказувати про Riznoriz.

Тоді в Києві були перебої з пальним, перекриті мости. І я ухвалила досить екстремальне рішення: жити в майстерні, без відриву від виробництва, як то кажуть. Благо, у мене тут все гарно обладнано, і була тепла пора. 

Відтак я навела лад у майстерні, переробила сайт (бо старий був на російській «Тільді»), почала активно розвивати TikTok. І почало виходити. 

Тривалий час я працювала повністю сама: клієнти, реклама, зйомки, прорахунки, макети, управління верстатами, відправлення замовлень і навіть розвантаження матеріалів – все було на мені. Але я не скаржусь. Я навіть не можу сказати, що мені було важко. Так, я втомлювалася, бо ж, крім власниці Riznoriz, я ще мама двох дівчаток. Але було відчуття, що я все роблю правильно і я з усім впораюсь.

Мені дуже пощастило з людьми

Памʼятаю, я взяла замовлення, яке було, відверто кажучи, не дуже мені під силу. То були такі часи, що я була готова хапатись за будь-що. Навіть мої сусіди по майстерні відмовилися від цього замовлення, хоч у них і більший досвід у таких справах. То була велетенська скриня для садового інструменту, яка мала ще слугувати й лавою на терасі. Я сама навіть пересунути її не могла. Хто тільки мені не допомагав із тією скринею – навіть ці сусіди, які відмовилися від замовлення. І хоч терміни я затягнула, але скриня вийшла! І замовник залишився задоволений. 

В якийсь момент я наважилася на ще одне екстремальне для мене рішення – запропонувати партнерство моєму сусіду, в якого була майстерня з виготовлення декорацій для кіно. Маючи вже вкрай невдалий досвід партнерства, то було як стрибнути без парашута. Але все вийшло. Ми підсилили один одного, і справа почала рости. 

Потім Riznoriz виграв грант від «Дії», і наше «сімейство монстрів» поповнилося новим верстатом – фрезером із робочим полем 2 на 3 метрі. З ним у нас навіть виходить розвиватися. Хоча спочатку задача була просто не втратити те, що маємо.

Ми пережили осінні обстріли Києва, зимові відключення електрики та, дякувати Богу і нашим захисникам і захисницям, працюємо.

До січня я взагалі не вела фінанси – не було що рахувати. Заробітку вистачало хіба що на їжу та базові потреби. Нині ж бізнес відроджується, клієнти повертаються. Зараз багато ріжемо тканин на плитоноски, аптечки, саперні сумки. Люди в Україні, попри все, хочуть щось робити. А тому я вірю, що все буде добре, і що мій вибір був правильний.

«Хіба ти сама заробила на верстати?»

Я ніколи не чула від клієнтів, які бачили мене за верстатом, що «це не жіноча справа». Швидше навпаки – певне захоплення. Зрештою, це моя фішка у TikTok: виробничий бізнес у жіночих руках, яка безвідмовно працює. Хоча коментарі, типу що це не жіноча справа або, що я не могла сама заробити на верстати, є, але вони мене не зачіпають.

Нині більшість наших клієнтів – чоловіки. Їм нормально зі мною, адже я сама не лише працювала на верстатах (нині маю помічників), а й на всіх процесах – від конструювання до постобробки. Навіть зараз без проблем можу стати на будь-який процес. За роки навчилася розбиратись у матеріалах, тому мені легко зрозуміти задачу та пропонувати рішення. 

Але і в роботі з жінками є свої фішки. Ну, давайте об’єктивно, ми трохи інакше мислимо. Іноді відчуваю себе перекладачем, коли треба запит замовниці передати на виробництво. Памʼятаю, треба було зробити підставки під іграшки, і зверху мав бути отвір. І я питаю клієнтку: «Який має бути діаметр?». І мені дівчинка пише: «Ну так, щоб палець вліз». Гаразд. У нас на виробництві оператор теж із почуттям гумору – присилає мені на затвердження фото цієї підставки з пальцем. Підняли настрій всім.

У нас є багато запитів, коли люди приходять з «сирою» ідеєю, і ми разом знаходимо круті рішення. І тут не важливо, хто замовник: чоловік чи жінка. Головне зрозуміти, що хоче замовник, і запропонувати рішення.

Беремо на себе частину роботи інших бізнесів 

Наш основний клієнт – це бізнес, і наші послуги потрібні багатьом. Ми виступаємо як підрядники. Наприклад, якщо люди щось створюють і не мають можливості купити обладнання, ми допомагаємо втілювати ідеї. Навіть власник «Нової пошти» нещодавно казав, що якщо є можливість взяти когось на аутсорсинг, то краще зробити саме так, ніж самому нарощувати потужності.

До повномасштабної війни нашим флагманом була корпоративна «сувенірка» та масштабні декорації для івентів. Зараз, звісно, все змінилося. Багато робимо для військових – кроїмо заготовки для плитоносок, аптечок, саперних сумок. Але тішить і те, що наші люди не перестають щось придумувати нове. Зараз дуже багато ріжемо для нових продуктів, наприклад, для дитячих іграшок. Люди щось вигадують, тестують, і це круто. Бо це віра в перемогу і в майбутнє.

Задача нині – перемкнутися на розвиток

Зараз мені 40. Свій бізнес я починала майже з нуля вже вчетверте.

Я щиро вірю, що Україну чекає розквіт. Я щодня спілкуюсь з замовниками і переважно, це такі ж власники малого і середнього бізнесу, як і я, які попри все щось роблять. Нещодавно до нас, наприклад, приходили хлопці з новою розробкою плитоноски. Один із них на милицях, інший – скоро на навчання. Але їх це ніяк не зупиняє, щоб діяти. Як це може не викликати щирий захват і віру в українців?

Ми теж не стоїмо на місці, постійно навчаємося, проводимо вдосконалення в майстерні. Хочемо купити цьогоріч ще один станок, який доповнить наш «парк». Я плавно переходжу з виробництва на керування операційними процесами. На сьогодні в Riznoriz ми маємо технічного директора та оператора. Наразі шукаю собі асистента, який згодом стане менеджером. А я зосереджуся на розвитку та просуванні.

Та головне – щоб Україна перемогла, а решту ми налагодимо! 

Фото надані героїнею