Суспільство
«Чоловіча» справа? Верстатам байдуже на стать. Як я власноруч створила успішний бізнес із лазерної та фрезерної порізки
Наталка Макар у дитинстві мріяла присвятити себе серйозній справі – працювати в політиці. Тепер вона приборкує верстати, самотужки розвиває «недівчачу» справу та знімає несерйозні відео в TikTok про своє виробництво.
Сьогодні компанія Riznoriz пропонує послуги лазерної та фрезерної порізки як для приватних замовників, так і для великих компаній. А Наталя доводить, що не буває «чоловічих» або «жіночих» професій. Свою історію підприємиця розповіла команді ШоТам.
Ніколи б думала, що виробництво стане справою життя
У дитинстві я мріяла про зовсім інший шлях. Тато був політиком, ще й опозиційним, в ті часи, коли це ще не було мейнстримом. І хоч жилось нам не просто, вдома бували обшуки… Але я мріяла саме про цей шлях. Вступила на філософський факультет (спеціальність «Політологія»), який закінчила з відзнакою і навіть вступила в аспірантуру. Після закінчення Вишу деякий час викладала. Але зрозуміла, що «не моє».
Застосування своїм навичкам я знайшла в PR та рекламі, яким присвятила чимало років. Згодом у мене трапилася особиста трагедія – я завагітніла, але втратила дитину. Порожнечу всередині потрібно було чимось заповнити. Подруга запропонувала записатися на курси декору.
Якщо чесно, я не очікувала, що ця справа мене настільки захопить. Я закінчила курси декораторів, потім були різні майстер-класи в Італії та Франції. Почали з’являтись замовлення. Це все – паралельно з основною роботою. І в якийсь момент я відчула, що готова до чогось свого.
Перші замовлення я робила на балконі власної квартири в Києві. Потім наважилася винайняти майстерню площею 18 квадратних метрів. Та не довго я раділа, бо за 2 тижні почалася Революція гідності, і я опинилася без замовлень, зате з орендованим приміщенням. Потроху моя власна справа почала зростати аж через пів року. Завжди буду пам’ятати проєкт, який тоді мене врятував. Це були декорації для програми «Дача» з Кузьмою Скрябіним. Майстерня вижила.
«Дівчачий» бізнес переріс у «чоловічу» справу
Власну справу я починала самотужки, а згодом до мене приєдналася сестра. Ми працювали вдвох, займалися переважно декором, оформленнями свят, проводили майстер-класи, виготовляли трафарети для декору. Нам гарно працювалося вдвох. Але вона народила, і я знову лишилась сама.
Далі з бізнесом почав допомагати чоловік. Я завагітніла і більше не могла займатись оформленнями, як раніше. Попри романтичний імідж, це важка праця: ранні підйоми, важкі монтажі та постійний стрес. Було вирішено, що більш значущу роль повинен відігравати він, а я буду займатися макетами та легшою роботою, яку можна поєднувати з материнством. Але з декретами в мене не склалось – ноут був зі мною навіть у пологовому.
Працювати з чоловіком було вкрай невдалим рішенням. Для мене це було дітище, яким я жила, заради якого викладалася на максимум. Для нього – заробіток і клопіт. З часом прірва в цінностях і баченні стала нездоланною. Коли меншій дочці було п’ять місяців, я пішла.
Бізнес, яким я жила, формально був спільним. А тому чи не найскладнішим етапом розлучення став саме його розподіл. Для мене це був крок назад. Я лишилася сама з двома дітьми, без авто та житла. А попереду нас ще чекали дві важкі операції у старшої донечки. У мене лишилося два верстати, і ті – з однаковим функціоналом. Вони не перекривали всі задачі, і я втратила багатьох клієнтів. І це все в часи пандемії та локдаунів.
Мені довелося починати все майже з самого початку. Та попри це я залишилася у виробничому бізнесі.
Яка війна? Я ж маю віддати всі замовлення
Я була з тих людей, які не вірили у повномасштабну війну. Напередодні вторгнення я жила з батьками, і мене щоразу тригерило, коли вони починали нагнітати ситуацію. Це все здавалося мені абсурдом. Крім того, у лютому моя справа нарешті почала зростати, подолавши застій після «ковідного» періоду. Я провела кілька успішних перемовин з корпоративними клієнтами, затвердила взірці, все було готово до масштабних замовлень. А сталося повномасштабне вторгнення. Я й досі памʼятаю, як тато розбудив мене зі словами: «Вставай, Наталюню, війна…».
І навіть тоді, я до кінця не вірила. Думала так: завезу дітей до сестри, а сама повернусь у майстерню, бо ж не можу підвести замовників. Та й в майстерні залишився наш кіт. Але замість звичної години у дорозі ми провели вісім. Стало зрозуміло, що в Київ я не повернуся. Як тільки ми з дітьми та моєю мамою добралися на дачу, я сіла писати клієнтам і переносити замовлення. І навіть тоді я думала, що це на кілька днів.
Проте, коли на третій день у село зайшли окупанти, над хатою літали винищувачі, під вікном їздили БТРи, до мене почало доходити страшне усвідомлення.
Ми читали новини з Києва, я спостерігала за камерами в майстерні, чи не розбомбили її, чи не пограбували. І як там наш Ума, який лишився зачинений у майстерні. Пощастило, що за кілька днів власник сусідньої майстерні навідався, з мого дозволу виламав двері в мою майстерню і насипав коту весь корм, набрав воду в усі посудини. Так Ума вижив і став охоронцем майстерні.
На одинадцятий день ми дивом виїхали цілими та неушкодженими з окупованого села на Львівщину, в моє рідне місто Борислав. Там провели майже три довгих місяці, і куди на 48-й день повномасштабної війни завдяки неймовірним людям до нас приїхав і Ума.
Я вчетверте почала все з початку
Не було й дня, щоб я не думала про свою майстерню. Постійно перевіряла камери, дивилася, чи все там нормально. Були моменти, коли поруч щось бомбили, і я бачила, як сиплеться тиньк зі стелі. Але, на щастя, все вціліло.
Без своєї справи я відчула повний занепад сил, ніби від мене відірвали частину життя. Хотілося бути корисною тій громаді, що нас прийняла, і хоч щось робити. Ми з сестрою вирішили згадати старі добрі часи, коли працювали разом, і проводити майстер-класи з декору для діток ВПО і місцевих.
Ми пішли до міського голови й, уявіть, нам виділили місце у центральній бібліотеці, допомагали з анонсуванням і матеріалами. Ми провели серію великодніх майстер-класів. Але це не могло замінити мою справу.
У майстерні і жила, і працювала
Рік тому, 23 травня 2022 року, я відчинила двері своєї майстерні – після трьох місяців простою. Все, що було – це приміщення і мої верстати – «Велетень» і «Малюк». Більше нічого. Ні клієнтів, ні сайту. Але і то було щастя, бо я відчувала, що нарешті на своєму місці. Ну то й що, що все знову з нуля? Як зараз пам’ятаю, як виставила сториз, що «Монстри порізки» знову працюють, і мої неймовірні друзі почали робити репости, розказувати про Riznoriz.
Тоді в Києві були перебої з пальним, перекриті мости. І я ухвалила досить екстремальне рішення: жити в майстерні, без відриву від виробництва, як то кажуть. Благо, у мене тут все гарно обладнано, і була тепла пора.
Відтак я навела лад у майстерні, переробила сайт (бо старий був на російській «Тільді»), почала активно розвивати TikTok. І почало виходити.
Тривалий час я працювала повністю сама: клієнти, реклама, зйомки, прорахунки, макети, управління верстатами, відправлення замовлень і навіть розвантаження матеріалів – все було на мені. Але я не скаржусь. Я навіть не можу сказати, що мені було важко. Так, я втомлювалася, бо ж, крім власниці Riznoriz, я ще мама двох дівчаток. Але було відчуття, що я все роблю правильно і я з усім впораюсь.
Мені дуже пощастило з людьми
Памʼятаю, я взяла замовлення, яке було, відверто кажучи, не дуже мені під силу. То були такі часи, що я була готова хапатись за будь-що. Навіть мої сусіди по майстерні відмовилися від цього замовлення, хоч у них і більший досвід у таких справах. То була велетенська скриня для садового інструменту, яка мала ще слугувати й лавою на терасі. Я сама навіть пересунути її не могла. Хто тільки мені не допомагав із тією скринею – навіть ці сусіди, які відмовилися від замовлення. І хоч терміни я затягнула, але скриня вийшла! І замовник залишився задоволений.
В якийсь момент я наважилася на ще одне екстремальне для мене рішення – запропонувати партнерство моєму сусіду, в якого була майстерня з виготовлення декорацій для кіно. Маючи вже вкрай невдалий досвід партнерства, то було як стрибнути без парашута. Але все вийшло. Ми підсилили один одного, і справа почала рости.
Потім Riznoriz виграв грант від «Дії», і наше «сімейство монстрів» поповнилося новим верстатом – фрезером із робочим полем 2 на 3 метрі. З ним у нас навіть виходить розвиватися. Хоча спочатку задача була просто не втратити те, що маємо.
Ми пережили осінні обстріли Києва, зимові відключення електрики та, дякувати Богу і нашим захисникам і захисницям, працюємо.
До січня я взагалі не вела фінанси – не було що рахувати. Заробітку вистачало хіба що на їжу та базові потреби. Нині ж бізнес відроджується, клієнти повертаються. Зараз багато ріжемо тканин на плитоноски, аптечки, саперні сумки. Люди в Україні, попри все, хочуть щось робити. А тому я вірю, що все буде добре, і що мій вибір був правильний.
«Хіба ти сама заробила на верстати?»
Я ніколи не чула від клієнтів, які бачили мене за верстатом, що «це не жіноча справа». Швидше навпаки – певне захоплення. Зрештою, це моя фішка у TikTok: виробничий бізнес у жіночих руках, яка безвідмовно працює. Хоча коментарі, типу що це не жіноча справа або, що я не могла сама заробити на верстати, є, але вони мене не зачіпають.
Нині більшість наших клієнтів – чоловіки. Їм нормально зі мною, адже я сама не лише працювала на верстатах (нині маю помічників), а й на всіх процесах – від конструювання до постобробки. Навіть зараз без проблем можу стати на будь-який процес. За роки навчилася розбиратись у матеріалах, тому мені легко зрозуміти задачу та пропонувати рішення.
Але і в роботі з жінками є свої фішки. Ну, давайте об’єктивно, ми трохи інакше мислимо. Іноді відчуваю себе перекладачем, коли треба запит замовниці передати на виробництво. Памʼятаю, треба було зробити підставки під іграшки, і зверху мав бути отвір. І я питаю клієнтку: «Який має бути діаметр?». І мені дівчинка пише: «Ну так, щоб палець вліз». Гаразд. У нас на виробництві оператор теж із почуттям гумору – присилає мені на затвердження фото цієї підставки з пальцем. Підняли настрій всім.
У нас є багато запитів, коли люди приходять з «сирою» ідеєю, і ми разом знаходимо круті рішення. І тут не важливо, хто замовник: чоловік чи жінка. Головне зрозуміти, що хоче замовник, і запропонувати рішення.
Беремо на себе частину роботи інших бізнесів
Наш основний клієнт – це бізнес, і наші послуги потрібні багатьом. Ми виступаємо як підрядники. Наприклад, якщо люди щось створюють і не мають можливості купити обладнання, ми допомагаємо втілювати ідеї. Навіть власник «Нової пошти» нещодавно казав, що якщо є можливість взяти когось на аутсорсинг, то краще зробити саме так, ніж самому нарощувати потужності.
До повномасштабної війни нашим флагманом була корпоративна «сувенірка» та масштабні декорації для івентів. Зараз, звісно, все змінилося. Багато робимо для військових – кроїмо заготовки для плитоносок, аптечок, саперних сумок. Але тішить і те, що наші люди не перестають щось придумувати нове. Зараз дуже багато ріжемо для нових продуктів, наприклад, для дитячих іграшок. Люди щось вигадують, тестують, і це круто. Бо це віра в перемогу і в майбутнє.
Задача нині – перемкнутися на розвиток
Зараз мені 40. Свій бізнес я починала майже з нуля вже вчетверте.
Я щиро вірю, що Україну чекає розквіт. Я щодня спілкуюсь з замовниками і переважно, це такі ж власники малого і середнього бізнесу, як і я, які попри все щось роблять. Нещодавно до нас, наприклад, приходили хлопці з новою розробкою плитоноски. Один із них на милицях, інший – скоро на навчання. Але їх це ніяк не зупиняє, щоб діяти. Як це може не викликати щирий захват і віру в українців?
Ми теж не стоїмо на місці, постійно навчаємося, проводимо вдосконалення в майстерні. Хочемо купити цьогоріч ще один станок, який доповнить наш «парк». Я плавно переходжу з виробництва на керування операційними процесами. На сьогодні в Riznoriz ми маємо технічного директора та оператора. Наразі шукаю собі асистента, який згодом стане менеджером. А я зосереджуся на розвитку та просуванні.
Та головне – щоб Україна перемогла, а решту ми налагодимо!
Фото надані героїнею
Вони втратили домівки, майстерні, магазини й офіси, але не опустили руки — маріупольські підприємці й активісти почали все з нуля в інших містах України: там вони відкривають кав’ярні, відновлюють бренди й допомагають іншим адаптуватися до нового життя.
Чим сьогодні живуть переселенці з Маріуполя та як вони змінюють свої нові міста, читайте в матеріалі ШоТам.
«Тепер в Івано-Франківську є море»: переселенка відкрила кав’ярню з душею свого міста
У Маріуполі Тетяна Васильєва працювала в банківській сфері, але через повномасштабну війну втратила все. Після евакуації до Дніпра, а потім і до Івано-Франківська, жінка нарешті змогла здійснити свою мрію — відкрила кав’ярню «Душа».
На це в неї майже не було грошей, але вона не здалась: отримала кілька грантів, відвідала курси бізнес-планування, знайшла підтримку серед місцевих і ВПО:
Тренери мене надихнули, казали: «У тебе дуже крута ідея — не бійся, дій! Головне розпочати, а далі в тебе все піде».
Кав’ярня швидко стала улюбленим місцем для людей, які потребували затишку й теплоти, а її приміщення відображає атмосферу морського Маріуполя в кольорах, деталях і фото.
Згодом Тетяна відкрила вже другу «Душу». Як їй вдалося знайти підтримку, створити бізнес та адаптуватися в новому місті, читайте за посиланням.
«У нас працюють переселенці, а земляків годуємо безкоштовно»: маріупольці відкрили в Києві «Шаурму на вугіллі»
До повномасштабного вторгнення Максим Пустаков разом з партнером розвивали в Маріуполі мережу «Шаурма на вугіллі». За трохи більше ніж рік вони відкрили п’ять закладів, створили 40 робочих місць і планували виходити на нові міста. 24 лютого 2022 року партнери мали запускати шостий заклад, але почалась повномасштабна війна.
Три тижні Максим із сім’єю провів у заблокованому Маріуполі, рятуючись від обстрілів та ночуючи в укриттях. Коли з’явився шанс виїхати, родина скористалася ним і через Кропивницький дісталася Києва. Усе обладнання, яке вдалося врятувати, допомогли перевезти небайдужі люди.
Уже в Києві Максим разом з колишніми працівниками вирішив дати своєму бізнесу другий шанс. Вони знайшли приміщення, отримали підтримку від орендодавців і швидко відкрили новий заклад. Головна особливість мережі — приготування м’яса на вугіллі, що є рідкістю для України.
Згодом мережа розширилася до шести точок у Києві та однієї в Бучі. Після ребрендингу вона отримала назву «Центр Шаурми».
Крім відновлення бізнесу, команда вирішила підтримати маріупольців, які теж були змушені залишити рідне місто. У співпраці з гуманітарним центром вони запустили програму безкоштовного харчування — людям, які евакуювалися з Маріуполя, роздали тисячі флаєрів на безкоштовну шаурму.
Детальніше про шлях від втрати всього до нового старту — у матеріалі ШоТам.
«Місто — це не будинки, а люди»: активістка об’єднала переселенців і місцевих на Закарпатті
До великої війни Дар’я Маркович працювала в громадському секторі Маріуполя — допомагала адаптуватися в місті молоді та переселенцям. Разом з командою вона відкривала Центри підтримки родини та Молодіжні центри, щоб створити комфортний простір для навчання, зустрічей і розвитку.
Після початку вторгнення дівчина залишалась у Маріуполі, аж поки місто не почали бомбардувати. Дарія згадує:
«Перед тим, як стався приліт у Драмтеатр, скинули авіабомбу на басейн “Нептун”, який розташований за 200 метрів від мого будинку. Моя мама якраз піднялась у квартиру з підвалу, і вибуховою хвилею їй пошкодило очі. Це стало останньою краплею, тому я сказала, що в неї є пів години, аби зібрати речі».
Вона змогла евакуюватися до Мукачівської громади на Закарпатті, а там, трохи оговтавшись, вирішила використати свій досвід, щоб знову допомагати людям. Разом з місцевою владою та міжнародними партнерами Дар’я запустила Інтеграційний хаб — простір, що об’єднує переселенців і місцевих. Зокрема, у хабі працюють студія звукозапису, коворкінг, зала для тренінгів та переговорні кімнати.
Приміщення повністю доступне: є підйомник, кольори інтер’єру підібрані для комфортного перебування людей з підвищеною чутливістю до світла, встановлені тактильні вказівники.
Цей хаб — не просто місце, а символ єдності. Дар’я змогла не лише налагодити співпрацю між переселенцями та місцевими жителями, а й побудувати платформу для спільних ініціатив. Зараз вона мріє масштабувати проєкт на інші міста та колись показати своєму синові відбудований Маріуполь.
Детальніше про історію дівчини та створення хабу — на сайті ШоТам.
Відкрив у Херсоні цех і безкоштовно ремонтує спорядження для військових
Артем Болдирєв виріс у Новоазовську, але після 2014 року мріяв вирватися з окупованого міста. Він зміг переїхати до Маріуполя, де працював коком у порту Азовсталі й допомагав військовим, але війна знову наздогнала його. Виживши в окупації, чоловік чотири дні йшов пішки до Бердянська.
«Я пішки вийшов з Маріуполя й дійшов до Бердянська за чотири доби. Чотири дні я нічого не їв — у мене навіть не було апетиту після того, що я побачив у Маріуполі» — розповів Артем.
Після складної дороги та пошуків безпечного місця Артем опинився в Херсоні, де почав допомагати переселенцям і волонтерити. Спочатку він працював кухарем у центрі для ВПО, готуючи по п’ять разів на день, а після деокупації міста хотів вступити до ЗСУ, але йому відмовили через проблеми зі здоров’ям.
Тоді він знайшов спосіб допомагати військовим по-іншому — разом зі знайомим відкрив магазин тактичного спорядження «Ефес». Згодом технології виробництва вдосконалили, і тепер тут:
- шиють тактичний одяг: штани, куртки, кітелі, рукавиці, бафи;
- виготовляють унікальні шеврони — зокрема ті, що носять військові, які переправляються човнами через Дніпро;
- безкоштовно ремонтують військове спорядження — інколи прямо в день звернення, якщо бійці терміново повертаються на фронт.
Зараз у команді працюють закрійниця, п’ять швачок, продавці та бариста. Сам Артем керує магазином, цехом і навіть кав’ярнею, яка стала частиною цього унікального простору.
Хоч у Херсоні війна зовсім поруч, Артем вирішив залишитися, бо саме тут відчуває свою максимальну користь.
Детальніше про його шлях, боротьбу та бізнес — у матеріалі.
«Переселенцям від переселенців»: ГО «Заходи» створює реабілітаційні простори
До повномасштабного вторгнення маріупольська організація «Заходи» займалася молодіжними ініціативами, розвивала громадський активізм та працювала над запуском першого молодіжного простору. Однак війна змусила команду переїхати: частина опинилася в Хмельницькому, а частина — в Мукачеві, де активісти адаптували роботу до нових реалій.
Там вони створили хаб Aware Zone — сучасний простір для відпочинку, роботи й навчання. У Хмельницькому ж відкрили коворкінг «Заходи хаб», що надає переселенцям 25 робочих місць, швидкісний інтернет, ноутбуки та доступ до участі в освітніх заходах. Також команда організовує школи активістів, тренінги з психології та події для інтеграції ВПО в місцеву громаду.
Наразі наймасштабніший проєкт ГО — реабілітаційний табір «Над Збручем»: активісти відновили покинутий табір на Хмельниччині, щоб переселенці могли там жити, допомагаючи табору по господарству, та отримувати психологічну підтримку (сьогодні всі місця в таборі розписані на кілька місяців вперед). Крім того, організація розвиває кампанію про психічне здоров’я, яка допомагає людям справлятися з пережитими травмами.
Детальніше про ініціативи ГО «Заходи» — за посиланням.
Ветеран відновив свій бізнес в Івано-Франківську та знову пішов захищати країну
Микола Воропай шість років служив у Маріуполі, одночасно займаючись виробництвом сувенірів. Коли почалося вторгнення, він збирав розвіддані про ворожі цілі та допомагав обороняти місто.
На початку березня чоловік відпросився додому, але побачив лише руїни: будинок, фотостудію та майстерню знищили:
«Коли ми під’їхали до мого будинку, я побачив, що мого будинку немає. Все згоріло. Я не очікував, що моя мати ще там. Я просто її погукав, і вона зі згорілої будівлі мені відповіла. І так я вивіз матір»
Сам чоловік вибрався з оточеного Маріуполя до Івано-Франківська лише наприкінці травня.
Туди Микола та його донька релокували майстерню «АRTнація.Відновлення». Усі їхні верстати були втрачені, але Український ветеранський фонд допоміг відновити бізнес. Зараз у майстерні виготовляють сувеніри, підставки для телефонів, будиночки для тварин, брендовий одяг, вишиванки та шеврони.
Головна ідея бренду — розповідати світу про Україну через унікальні вироби. А його засновник Микола знову тримає фронт.
Детальніше про історію відродження майстерні читайте на сайті ШоТам.
Відроджує мистецтво виготовлення ляльок-мотанок в Івано-Франківську
Колишня викладачка фізики Людмила Балашова після пережитих обстрілів та вимушеного переселення до Івано-Франківська створила в центрі «ЯМаріуполь» «Майстерню пані Людмили».
Тут вона навчає дітей і дорослих мистецтва виготовлення традиційних українських оберегів — ляльок-мотанок. Ці вироби, створені без використання голок чи ножиць, символізують добробут і захист родини, тому Людмила вірить, що через відродження ремесла можна не лише зберегти культурну спадщину, але й надати психологічну підтримку тим, хто постраждав від війни.
Центр «ЯМаріуполь» — це мережа підтримки переселенців, яка діє по всій Україні. Його мета — допомогти адаптуватися на новому місці та повернутися до повноцінного життя.
У кожному центрі «ЯМаріуполь» надають гуманітарну, юридичну, соціальну, психологічну та медичну допомогу. Тут працюють ігрові кімнати, де батьки можуть залишити своїх дітей з вихователями, щоб вирішити нагальні питання. Кожен центр співпрацює з місцевими громадами, громадськими організаціями та міжнародними партнерами, щоб забезпечити максимальну підтримку переселенцям.
Детальніше про «Майстерню пані Людмили» та її діяльність можна дізнатися в матеріалі.
15 березня медіа позитивних новин ШоТам випустило друге відео нового подкаст-шоу «ХУХ». Співзасновник ШоТам Артем Іпатов обговорює з гостями дійсно добрі новини, що сталися за тиждень в Україні.
Цього разу у нас в гостях стендап-комік «Підпільного», креативний продюсер і батько бігля Юра Коломієць. У випуску — філософські роздуми про вимушений оптимізм і водійок таксі, а також дуже багато добрих новин тижня про військо, культуру та український бізнес. Буде ще трошки реперського амплуа Юри та історій, як він був рятівником Малібу. Ну, а Артем нарешті зʼявиться в кадрі з собакою!
Дивіться, слухайте й донатьте — всі актуальні збори є в описі до відео та на QR-кодах у випуску.
Читайте також: «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук
Фото: ШоТам
Ірландський актор Джек Глісон зачитав щоденник Єгора Кравцова з Маріуполя. Глісон зробив це на відкритті документального проєкту в Лондоні під назвою «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей».
Про це повідомили в UNITED24.
Проєкт розкриває історії дітей і підлітків, що пережили російські обстріли, окупацію чи були вимушені покинути власні домівки. Ініціаторкою стала Христина Храновська. Вона займається соціальними та культурними проєктами для дітей упродовж 15 років.
Джек Глісон зачитав уривок щоденника маріупольця Єгоpa Кравцова, який разом із мамою та сестрою пережив окупацію рідного міста.
Читайте також: Американська акторка Віра Ферміґа заспівала «Червону руту» на концерті в Нью-Йорку (ВІДЕО)
Зірка «Гри престолів», ірландський актор Джек Глісон, зачитав щоденник Єгора Кравцова з Маріуполя на відкритті документального проєкту «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей» у Лондоні. Виставка розповідає історії дітей, які стали свідками війни в Україні: пережили обстріли, окупацію чи змушені були покинути свої домівки. Ініціаторка проєкту ― Христина Храновська. _________ Game of Thrones star and Irish actor, Jack Gleeson, read out the diary of Yehor Kravtsov from Mariupol at the opening of the documentary project War Diaries: Unheard Voices of Ukrainian Children in London. The exhibition tells the stories of children and teenagers who witnessed the war in Ukraine, were forced to leave their homes, survived occupation, or endured shelling. The project's initiator and founder is Khrystyna Khranovska.
Опубліковано United24 Пʼятниця, 14 березня 2025 р.
«Щодня очі українських дітей бачать та проживають жахи війни, щось записують, щось проявляють на малюнках, а щось просто тримають в собі. На виставці представлені 14 історій, які дають можливість відвідувачам ознайомитися з досвідом війни в Україні очима дітей, без метафор»‚ — написали організатори проєкту.
Нагадаємо, що Starbucks випустив дизайнерські чашки від художника українського походження (ФОТО).
Фото обкладинки: Діана Андруник
