«Ми не віддали жодного сантиметра нашої землі», – зоозахисник та воїн 68 єгерської бригади Павло Вишебаба

До повномасштабного вторгнення Павло Вишебаба боровся проти жорстокого поводження з тваринами та очолював громадську організацію «Єдина планета». Активіст мріяв не просто «годувати песиків та котиків», а створити повноцінну систему захисту. Утім напад російської армії обірвав усі плани.

24 лютого Павло не вагався – він зібрав речі та вирушив до найближчого центру комплектування. Після навчань активіст перевівся до бойового підрозділу й потрапив на Донеччину. Він прийшов на війну звичайним солдатом, а за п’ять місяців став командиром відділення у 68-й окремій єгерській бригаді.

За цей час підрозділ Павла не віддав ворогу жодного сантиметра української землі. Ба більше, у складі бригади Вишебаба звільнив від окупантів п’ять населених пунктів. Свою історію зоозахисник та воїн Збройних сил України розповів ШоТам.

У крематорії я зрозумів, наскільки світ байдужий до маленьких створінь

Про те, що тварини можуть страждати, я не думав до 2010-го року. Тоді в Маріуполі я працював журналістом і якось редактор запропонував мені зйомку в міському крематорії для тварин. Там я зрозумів, наскільки цей світ жорстокий та байдужий до маленьких створінь. 

У крематорії, тварин спалювали живцем. Спершу хвостатих відловлювали на вулиці, це були нікому не потрібні, нібито шкідливі пухнастики. А вже у крематорії співробітники накачували їх снодійним і просто закидали в піч. 

Мені це здалося дикістю. Надто безжалісно, без жодних сумнівів чи співчуття, тварин просто спалювали. Цілими зграями, щоби вони «не шкодили на вулицях». Ось таке виправдання знайшли для себе в крематорії. 

У 2010-му в Україні ще не чули про зоозахисників

Відтоді я заглибився у вивчення цієї проблеми. Я усвідомив, що це дійсно проблема. І не одного міста чи регіону, а цілої країни. Країни, яка взагалі не піклувалася про маленьких чотирилапих. У 2010-му в Україні ще не чули про зоозахисників, як і не задумувалися, що так калічити тварин не можна. Ще сім років я виношував у собі огиду до жорсткого ставлення, до харчування продуктами тваринного походження і, звісно, до шкіряного одягу. 

За певний час, вже точно й не пригадаю, я прийшов до вегетаріанства. Це більш лояльний вид веганів. Перехід відбувся легко, бо коли мені щось не подобається, я просто виключаю це зі свого життя. Далі – одяг, з цим теж було просто. Треба лише підшукувати екологічні варіанти і слідкувати за складом тканини. Вже на цьому етапі я чітко і безповоротно зрозумів, що сьогодні для існування ми вже не потребуємо їжі тваринного походження. А страждання тварин для мене були найбільшими стражданнями у світі. 

Я не прагнув нагодувати собак і отримати за це грамоту

У 2017-му, коли я врешті знайшов однодумців, ми вирішили створити громадську організацію. Але мені ніколи не імпонувала ідея допомагати локально. Я не прагнув просто нагодувати 10 собак і отримати грамоту за чуйність. Ні, я хотів створити систему. Цілу систему допомоги тим, хто не може про себе подбати. Тож перед тим, як називати себе громадською організацією і починати діяти, ми написали статут. Це документ, який ми створили для себе, як закон. Закон, за яким ми будемо допомагати тваринам. 

Цей статут насправді максимально простий і зрозумілий для кожного. Там йдеться про те, що людство розвинулося настільки, що зникла потреба вбивати та катувати звірів. У самому статуті ще є важливе зауваження. Любити та піклуватися потрібно про кожне створіння. Коли я писав ці слова, то ніяк не міг зрозуміти: «Чому собак ми  любимо, а свиней – ні? Це теж жива істота, вона теж вміє думати і відчувати». Свою емпатію я формував для кожної тварини на планеті Земля. Від маленьких хробачків до величних буйволів. Кожен заслуговує на життя, а це життя повинно бути гідним. 

Допомога повинна бути системною  

Громадську організацію ми назвали «Єдина планета». Адже всі на цій планеті – її мешканці. І ми почали працювати. Робити одноразові акції чи годувати котів та собак ми не хотіли. Ми бачили організацію як систему допомоги. Тож діяти вирішили у багатьох сферах одразу. Ми взялися за законодавство України, за спробу заборони хутрових ферм і навіть за журналістів. Хапалися за будь-яку можливість донести справжню інформацію про те, що коїться на фермах, де катують тварин. 

Наша боротьба тривала не один день і продовжується сьогодні. За період, поки існує громадська організація, ми примудрилися закрити хутрові ферми в Україні і не дали побудувати нові. Абсолютно законно, без радикальних вчинків. Ми злагоджено змогли протистояти іноземним інвесторам, які хотіли тут зробити чергову катівню. 

Пам’ятаю, як ми раділи, коли нам все ж це вдалося. Хоча я і вважаю це проміжною перемогою й шампанське ми тоді не відкоркували, та емоцій від цього не забракло. Але зупинятися на досягнутому ніхто не збирався. Тож ми подали законопроєкт до Верховної Ради. Ми хотіли, аби в Україні взагалі припинили та заборонили виробництво хутра. Тривалий час цей проєкт нікого не цікавив.

Аби привернути до нього увагу, ми влаштовували мітинги, протести, зверталися до журналістів. Робили все, аби нас врешті почули. І це відбулося. Законопроєкт взяли на обговорення. От тільки навіть тут росії вдалося нашкодити. Почалася повномасштабна війна – і про законопроєкт забули. 

24 лютого я знав, що мушу робити

24-го лютого, коли росія напала на нас, у мене не виникло жодних сумнівів про те, де я маю бути. Боротися з несправедливістю з 17-го року було моєю роботою. Тож я просто додав собі ще один обов’язок. Щойно в мережі пояснили, що у військкоматах можна отримати зброю та стати на захист країни – я зібрався і пішов. Біля будівлі вже була черга. Коли я все ж потрапив всередину, то почув: «Черга на зброю на найближчі три дні». 

Просто губити три дні в черзі я не збирався. За цей час взяв родину і вивіз їх до Черкаської області. Там мене теж не взяли, відмовили чотири рази. Тоді мені зателефонували знайомі з заходу України, сказали, що там черг немає і записатися можна одразу. Без роздумів, без сумнівів, я знав, що мушу робити. Я приїхав до Тернополя і того самого дня став до лав територіальної оборони. Без відмовок, без черг і проблем мене записали, взяли на облік і я зголосився їхати на полігон для військових навчань. 

Можу сказати, що вчили мене якісно. Але всього не навчишся на полігоні, це війна. Тут кожен крок – це досвід. Ще варто сказати, що чимало досвіду мені передали мої старші побратими. І старші вони не за віком, а за досвідом. Один із таких, найближчий мені, – молодший за мене на 15 років. Але він на війні вже кілька років. А я до цього ніколи не тримав у руках зброю. 

У мирному житті я був веганом, тут дозволяю собі трохи більше 

Після навчань мене перевели у бойовий підрозділ. Так я потрапив на Донеччину й досі залишаюся тут. Я прийшов солдатом, а став командиром відділення 68-ї окремої єгерської бригади. За ці місяці, що я на позиціях, ми не віддали жодного сантиметру нашої землі. Нам навіть вдалося звільнити п’ять населених пунктів від москалів. І поки що додому ніхто не збирається. Я не можу сказати, що втомився. Як я можу втомитися, поки ворог досі хоче панувати в Україні?

Єдине на що точно можу пожалітися – це харчування. Тут, де немає постійного доступу до магазинів, мені довелося корегувати свій раціон. І якщо в мирному житті я був веганом – повністю відмовився від усієї їжі тваринного походження -то тут іноді дозволяю собі харчі з вмістом молочки. Лише тому, що періодично вибору немає. Зараз мені випала нагода спробувати вегетаріанські сухпаї з Туреччини. І я щиро здивований, чому таких немає у нас. 

Сподіваюся, що вони з’являться. Адже я знаю, що неймовірна кількість моїх знайомих та друзів, які також вегетаріанці чи вегани, пішли на фронт. І вони так, як і я, періодично страждають від того, що доводиться їсти. 

Громадська організація працює у воєнному режимі 

Поки триває воєнний стан – наша організація також працює у воєнному режимі. Ми призупинили майже всі проєкти, якими опікувалися до початку повномасштабного вторгнення, залишили лише найважливіші. І взялися за тих тварин, яких полишили господарі. Спершу це була лише Київська область. Там ми побачили, як просто кидають люди своїх улюбленців вдома чи на вулиці. 

Це шокує, правда. Тисячі маленьких тваринок, яких викинули зі свого життя ті, кому вони довіряли й кого любили. Спочатку ми забирали лише маленьку частинку тварин – скільки могли собі дозволити. Згодом, коли цих нещасних стало більше, ми створили цілий центр адопції. Він і зараз функціонує. У центрі волонтери знаходять нових господарів для тих, кого кинули через війну. На щастя, нам вдається віддати у люблячі майже всіх, кого знаходимо. 

Після Бучі та Ірпеня почали з’являтися й інші пустирі на нашій мапі. Місця, де люди виїхали, але забули про тварин. Туди теж поїхали волонтери з кормом. А коли я опинився на Донеччині, то зрозумів, що кількох тонн корму нам не вистачить. Тут є селища, де 90% мешканців втекли, але тварини залишилися. І вони голодні. Тоді разом з командою ми вирішили організувати поставки у прифронтові зони. Я навіть примудрився власноруч прийняти 200 кг корму та змайструвати годівнички

Там, де я зараз, виходити на зв’язок вкрай важко. Тому справами ГО опікується моя заступниця. Коли я запропонував возити корм на схід країни. мені ніхто не відмовив. Навпаки, команда почала шукати тих, хто зможе нам допомогти. Зараз я знаю, що іноземні організації купують нам харчування для тварин і підвозять його до самого кордону з Україною. А далі – справа логістики. Чи то пошта, чи то волонтери. 

Найбільша підтримка зараз – це побратими 

Тих, хто вперше в окопі, вперше тримає зброю, вперше чує «прильоти», підтримують побратими. Бо саме вони поруч і чують те саме, що чую я. Пам’ятаю, як я на початку забігав в бліндаж щоразу, як чув щось схоже на «вихід» снаряду. Тоді я ще не розумів, що і до чого. Ховався, адже було страшно, я не розумів, що буде після цього «свисту». 

Але згодом звик. А побратими з досвідом пояснили, чого варто боятися, а чого – ні. Вже зараз я розрізняю мало не кожен «вихід», знаю, який це снаряд, куди летить, треба бігти в окоп чи ні. Але для цього знадобився час і підтримка. Побратими зараз на першому місці. Бо вони поруч, і переймаєшся за них, як за себе. 

Моє навчання досі продовжується. Зараз я намагаюся освоїти все технологічне оснащення, яке нам привезли. Бо ця війна більш сучасна, тут міряються технологіями та артилерією. 

Я перестав дзвонити мамі 

Другий пункт моїх хвилювань – це рідні. Маленька донька. Нещодавно мене відпустили на кілька днів і донька приїхала у Тернопіль, щоб побачити мене. Це був сюрприз, я заховався у коробку, а вона її відкривала. Пригадую, це маленьке обличчя, яке перші 30 секунд хмурилося, ніби згадувало, хто я. А потім як скочила на руки! Відчуття неймовірні, цього бракує. 

А от мамі я взагалі перестав дзвонити, бо цей потік сліз не зупинити, а поговорити через нього неможливо. Ані дізнатися, як справи, ані запитати, як донечка. Нічого. Тільки хлюпання, хоч я й запевняю, що все гаразд, ми тримаємося. Тому я почав їй писати. Коротенькі повідомлення, але тепер я точно знаю, що і як вдома. 

Моє мистецтво на війні – для кожного

Тут, в бліндажі, писати вірші легко. Бо кожен новий день – це вже причина для вірша. Це причина, щоб написати щось цікаве, щось добре. Мушу сказати, що натхнення є завжди, коли ноги не відпадають від втоми. Я пишу про кожного з нас, хто разом зі мною. І пишу для кожного, хто читає. Тут я зрозумів, що так можу писати від імені тисяч військових. Ми проживаємо однакові емоції, нас турбують однакові хвилювання. 

Я почав викладати свої вірші у відеоформаті. І вони полюбилися. Тож тепер я намагаюся описувати частіше у римі те, що відчуваю. Думаю, це відгукується багатьом. А ще це допомагає відволіктися від думок про дім. Коли я побачив донечку, то вже їхати від неї не хотілося. Але поки що тут, на сході, думки про повернення додому просто ностальгічні. Сумки ніхто не пакує. 

Усі фото: facebook.com/vyshebaba.