Я повернувся з Польщі, аби захищати Україну. Історія волонтера та бійця ЗСУ Максима Михайлика

Новини про початок повномасштабного вторгнення наздогнали його у польському Вроцлаві. І вже за кілька годин після цього він повертався додому – в автобусі, заповненому чоловіками. Усі вони їхали захищати свою країну.

Це історія Максима Михайлика, волонтера організації «Будуємо Україну Разом», який, маючи шанси перечекати війну за кордоном, не зміг залишатися осторонь. Сьогодні він вже склав присягу ЗСУ та разом із тисячами інших захисників і захисниць дає відсіч російським окупантам.

Максим Михайлик

Волонтер руху «Будуємо Україну Разом», військовослужбовець ЗСУ

Усе почалося з дослідження української історії

Я родом з Полтавщини, у 2012 році захопився патріотичними ідеями. Почав досліджувати історію. Так мене «занесло» на Революцію Гідності в Полтаві та Києві.

Після цього впродовж двох років очолював полтавський осередок «Пласту», а згодом вступив до Української Академії Лідерства. Закінчив навчання і зрозумів, що хочу робити щось практичне. У мене були цілі, мрії.

Так познайомився з волонтерським рухом «Будуємо Україну Разом». Я розглядав «БУР» як класний інструмент, аби створити молодіжний центр в Нових Санжарах Полтавської області. І ми його створили. Через пандемію коронавірусу та інші фактори центр вже закрився. 

Але тоді все було класно. Коли ми все запустили, мене запросили в «БУР» працювати над проєктами. Я погодився і займався цим півтора-два роки, працював над розвитком осередків.

Новий етап війни я зустрів у Польщі

Останні пів року я вигорів. Тоді був у Львові, пішов працювати в службу таксі. Пізніше поїхав до Польщі, влаштувався на склад Amazon. Якщо чесно, я навіть не знав, коли саме повернусь до України і чи буду взагалі щось розвивати тут. Потрібно було повністю змінювати цілі, власні пріоритети, заробляти гроші. Ось такими були мої думки до 24 лютого.

У Польщі я був зі своєю дівчиною. Вона хотіла повертатися до України, ще коли лише повідомляли про ймовірні загрози повномасштабного вторгнення. Я її стримував, казав: «Ні».

Ранок 24 лютого почався зі сповіщень у Telegram – новин про початок нового етапу війни. Серце закалатало. Був шок. Було незрозуміло, що робити. Перша думка – дати дівчині ще трохи поспати. Наступні кілька годин ми сварилися. Я казав: «Ні, ти нікуди не поїдеш. Ти допомагатимеш з Польщі, разом зі мною. Ми залишаємось тут».

Гімн на площі Вроцлава підштовхнув повернутися додому

В обід ми пішли на центральну площу Вроцлава. Там було кілька десятків людей, зазвучав Гімн України. І вийшло так, що його співав лише я. Поруч не було нікого, хто міг би підтримати цей спів. І це мене якось так «увімкнуло» тієї миті.

Я зрозумів, що ні. Почав згадувати друзів, близьких. Якщо чесно, стало дуже страшно. Я злякався за рідних. Розумів, що не витримаю просто сидіти в Польщі. Так, є багато людей, які залишилися за кордоном. Але я розумів: мені буде значно легше, коли знатиму, що я обороняю свою країну. Я тут корисніший. За мене ніхто себе не підставляє, навпаки, я разом з тими, хто готовий захищати себе та інших.

Мабуть, тоді я пригадав і присяги, які складав разом із друзями. Спочатку ми склали присягу воїнів Української Повстанської Армії. І це був той вибір, якого я не хочу зрікатися. Потім складав «Пластову» присягу. А отже, був готовий скласти й присягу воїна Збройних сил України.

До мене підійшла моя дівчина. Вона ще не знала, що я змінив рішення. І тут я кажу: «Окей, ми їдемо». Вона дуже зраділа. І ми одразу вирушили додому.

Наш автобус – це чоловіки, які поверталися, аби воювати

Ми були трохи на емоціях, абсолютно не знали, що буде тут, в Україні. Придбали квиток на перший автобус, що вирушав із Вроцлава 24 лютого. Зайшли, а серед пасажирів – здебільшого дорослі чоловіки. Усі поверталися.

І ще не було зрозуміло, яка насправді ситуація. Ми бачили лише російські колони, що заходили цілий день. Десь почали обстрілювати, але більше – нічого. Я розговорився з цими мужиками в автобусі. Усі казали: «Та як так? У мене там жінка, хата, діти!». І це додавало мотивації.

Ми перетнули кордон і побачили 15-кілометрову чергу в напрямку Польщі. І наш автобус, який звідти прямував до України.

Дівчина стала медиком, я – бійцем ЗСУ

Наступного дня ми пішли до військкомату. Там були величезні черги. Оскільки в мене не було досвіду, мене туди не брали. До того ж, не було військових документів. Усе давно загубилося. І ми вирішили: якщо не беруть у військкоматі, підемо в «Правий сектор». Пішли, записалися добровольцями.

Після цього пройшли кілька тренувань. Моя дівчина зараз вже тренує інших як медик, допомагає інструкторам. А мене в «Правому секторі» спробували залучити до комунікаційної роботи. Однак я перебував у такому стані, що було не до організаційних робіт.

Тоді я пішов до нашого офісу «БУР». Почав допомагати, чим можу. Згодом все ж зателефонували з військкомату. Сказали, що формують взвод. Керівником був «пластун», і він збирав усіх своїх – перевірених. Я спробував туди пробитись, але вийшло так, що військкомат перекинув мене до іншої частини.

Усі заряджені й готові зустрічати ворога

У перші дні, коли було достатньо часу, ми організувалися за тим, хто й що вміє. Наприклад, хтось мав аптечку, й казав: «Я проходив навчання з домедичної допомоги, давайте тренуватися».

А потім був переїзд. Я захворів, лежав, кашляв. Але дивлюсь: пацани щось прибирають, чистять. І аж мурахи по шкірі. Усі такі заряджені! Ніхто не хоче сидіти й чекати наказу командування. Звісно, в Збройних силах завжди треба чітко дотримуватися наказів. Але всі дуже мотивовані. І це допомагає. 

Сьогодні я вже виконую свої обов’язки солдата: облаштування позицій, наряди тощо. І поза тим постійно тримаю зв’язок з волонтерами БУРу, Пласту та кількох інших організацій. Вони вже привезли багато корисних речей на всю роту: тепловізори, військові аптечки, броніки, розгрузки і багато іншого. ЗСУ, на жаль, не в змозі забезпечити всім необхідним, тому ця допомога від волонтерських організацій дуже виручає.

Читайте також: Волонтери руху «БУР» облаштовують житло для українців, які втратили дім. Як допомогти

Ну і коли є можливість – проводимо навчання один для одного, я теж ділюся тим, що знаю з часу свого пластування та навчання в УАЛ. Зокрема, проводив заняття з першої допомоги на полі бою для свого взводу.

Наш батальйон кинули на передок. Тримаємо тут оборону . Поки що, крім мінометних обстрілів наших позицій, нічого серйозного не було. Готуємося зустрічати ворога, бо кожного дня можливий прорив до наших позицій. Тому ми завжди напоготові. Усі заряджені й готові прикривати один одного.