Координатор проєкту
«Створення умов для професійної
перекваліфікації учасників АТО в Запоріжжі»
Взагалі ідея проєкту народилася абсолютно випадково. Ми побачили повідомлення Проєкту ПРОМІС, що вони запускають грантову програму. Зібралися втрьох — я як людина з досвідом реалізації різних проєктів, голова «Товариства ветеранів АТО Запоріжжя» Геннадій Коломоєць та один з депутатів міської ради Олег Афанасьєв — і почали думати, що можемо зробити корисного для людей.
Рішення прийшло до нас ніби з повітря: «А давайте допоможемо ветеранам?». Через базу даних товариства отримали контакти учасників та учасниць АТО, почали до них телефонувати й запитувати, з якими проблемами вони зіштовхуються. І нам кожен третій говорив, що нема за що жити, і просив роботу. Люди навіть з двома вищими освітами казали, що готові піти працювати куди завгодно, аби лиш платили.
У Запоріжжі на той час — це був початок 2018 року — була велика проблема з працевлаштуванням колишніх військових, які повернулися до мирного життя. У багатьох ветеранів був посттравматичний синдром, проблеми зі здоров’ям та інвалідність — усе це відлякувало роботодавців.
У нашому регіоні тоді шукали людей тільки на робочі спеціальності. Тож тим, хто в самому Запоріжжі жив, було важко знайти роботу, а в селах люди хоча б мають господарство. Тоді повний курс навчання у закладах освіти на того ж зварювальника коштував понад 15 тисяч гривень. Це і тоді, і зараз досить велика сума, щоб її в один момент внести й ще в цей час за щось жити.
Водночас люди цієї професії непогано заробляють: минулого року в нашому місті зварювальник отримував від 18 до 30 тисяч гривень на місяць. Професія мала попит серед роботодавців, та й бійці на фронті кожного дня щось руками робили.
У цьому проєкті я виступав як координатор. Останні сім років займався реалізацією різних ініціатив. З ветеранами я до цього не працював, але з 2010-го до 2013 року мав досвід роботи з «афганцями».
У Запоріжжі ми знайшли сертифікований державний навчальний центр, який погодився вчити нашу групу. Викладачі спеціально під нас створили програму й навчали практично за собівартістю. У якийсь момент їхній викладач був навіть інструктором у нашому цеху, де ми проводили практику.
Ми орендували приміщення під цех, де учасники мали практикуватися. Назустріч нам пішло одне з запорізьких будівельних підприємств, працівники якого навіть зголосилися стати в нас інструкторами. Зварювальне і допоміжне обладнання поставили за грантові кошти.
Спеціальність ми обрали «газоелектрозварювання», бо тоді у регіоні на неї був великий попит і пропонували високу зарплату. І ось на початок цього року, наскільки я знаю, кілька наших випускників організували свій бізнес. Вони у своїх територіальних громадах відкрили невеликі зварювальні цехи, які досить успішно працюють.
Приблизно половина учасників вже мали досвід зварювання, інші ж з металом взагалі не працювали. Наприклад, дві зварювальниці, які самі захотіли навчатися у нас.
Оскільки на фронті долаються всі гендерні відмінності, та й учасниці самі були вмотивовані отримати таку спеціальність, психологічних складнощів у них не виникало. Звичайно, якщо під час практики потрібно було щось важке підняти чи перенести, хлопці намагалися допомогти.
Зварювальниці одразу ж так наголосили, що вони нарівні з іншими, тож особливої уваги ми нікому не приділяли. Не можу сказати, як склалося їхнє життя, але вони обидві точно пішли працювати за спеціальністю.
Мабуть, найважливіше, що отримали учасники та учасниці, — заново відчули себе потрібними. Я з багатьма з них зараз спілкуються, з кимось товаришую, і видно, як люди змінюються. Вони увійшли заново в соціум, зрозуміли, що можуть заробляти та годувати свої сім’ї. Відчули важливість людини в цілому, а не як ветерана, якого у медалях і в формі запрошують побути на якихось заходах.
З психологічної точки зору, це була чудова трудотерапія. Потрібно було просто бачити, як кілька людей прийшли практично на межі алкоголізму, морального зламу — а через кілька місяців перед тобою ніби зовсім інші люди з палкими очима і з бажанням жити. Ось саме це було головне.
Різні історії траплялися. Був випадок, коли один хлопець приїхав на заняття просто зі свого весілля. Він кинув все, сказав, що почекає. Каже: «Я на три години на навчання змотаюся, ви тут без мене посвяткуєте, я скоро повернусь». Було й таке, що цех працював до одинадцятої вечора: учні домовилися самі попрактикуватися, тому що їм не все вдавалося, а вони хотіли, щоб вдалося.
Іспити в нас склали всі, хоча торік один хлопець був на межі вильоту. У нього в родині були негаразди, і він на практику майже не ходив. Ми сумнівалися, що він екзамен складе, але він буквально за тиждень до іспиту, в прямому сенсі, зайшов в цех і тиждень звідти не виходив, поки все не наздогнав.
Цей проєкт отримав досить несподіване продовження. Наш цех і далі працює, навіть коли немає навчання. Кілька ветеранів з першого потоку залишили його на комерційній основі й заробляють гроші. Також туди постійно заходять люди, які просто для себе хочуть навчитися зварювати. Наші колишні учасники вже ніби самі стали інструкторами: вчать, показують, як що робити.