Надворі січень 1945 року. Під глиняною стріхою серед солом’яних прикрас зібралася родина. У сім’ї Москаликів із села Ганьківці, що на Прикарпатті, п’ятеро дітей, а батько нещодавно повернувся з фронту з важким пораненням. Він розпалює піч, а матір тим часом замішує тісто на хліб. За вікном мете хурделиця, і в хаті запалили свічку не лише щоб освітити кімнату, але й як символ надії на краще майбутнє.
Василина Юрійчук — одна з п’яти дітей сім’ї Москаликів. Зараз їй 86 років, і вона пережила голод, Другу світову війну та радянську владу. Від цих спогадів жінці на душі стає гірко, та єдине, чого вона не хоче забути — це Різдво свого дитинства, яке було наповнене святістю, теплом і любов’ю.
Василина Миколаївна переповіла ШоТам традиції Святого вечора, які існували в її громаді, та розказала, чому зараз важливо їх не забувати.
Ранок перед Святою вечерею
Наша хата була збудована з глини, змішаної з соломою. Підлоги не було: замість неї — втрамбована глина, по якій ходили босими. Хата складалася з двох кімнат і коридору, який називали «хоромами». Ми всі спали в одній кімнаті, де стояла піч, біля якої завжди поралась мама або мої старші сестри. Уздовж стін — лавиці, на яких і спали. Над ними полиці, де ставила ненька глиняний і дерев’яний посуд та свіжий запашний хліб, а збоку була дерев’яна скриня, де тримали одяг.
Приклад побуту предків у музеї Олекси Довбуша в селищі Печеніжин. Фото: Юлія Варчук
Ранок перед Святвечором завжди був у роботі та метушні. До зимових свят жінки намагалися максимально навести чистоту й порядок у хаті — дехто навіть білив і розписував малюнками піч та стіни. Ми вдома теж наводили лад, щоб зустріти Різдво в чистоті: хтось підмітав, інший прикрашав хату рушниками. Пам’ятаю, як я, брати Іван та Штефан і сестри Гандзя та Марія розфарбовували папір, який клеїли навколо стелі.
На різдвяні свята ялинку не ставили, але робили прикраси з соломи. Їх називали «метеликами» і теж вішали нагорі під стелею. Я любила зранку роздивлятися малюнки та прикраси з соломи, які хиталися від легенького вітерцю.
Василина Юрійчук разом з донькою Любою Варчук після Святої вечері декілька років тому. Фото з сімейного архіву героїні
Ненька вставала ще рано-вранці, аби встигнути все зробити до Святої вечері, адже на саме Різдво багато чого заборонялося. У той день ніхто не розпалював у печі, хоч би й були страшні морози, строго було заборонено готувати чи гріти їжу в перший день свят, тому ненька готувала страви наперед.
Вона замішувала тісто на пампушки та хліб, ставила варитися пшеницю на кутю та робила узвар з того, що було вдома. За традицією на Святвечір на столі має бути 12 страв, як і апостолів.
Уже десь із 10 ранку діти йшли колядувати до кожної хати. Мене ненька не пускала колядувати через заметіль, а ще в мене не було теплого одягу. Пам’ятаю, що в моєму дитинстві зими були страшні — кучугури снігу такі великі, що не один раз заходила до хати, як до підвалу, бо навкруги гори зі снігу, і лише прокладена вузька стежечка до дверей.
Якщо хтось із сестер чи братів ішов колядувати, то приносили не гроші, а яблука й горіхи. Люди давали те, що мали, за добру звістку про народження Христа. Отак ходили по хатах до першої зірки на небі з різними колядками. Пригадую ось цю: «Тут Ангели чудяться, рожденного бояться, а віл стоїть, трясеться, осел смутно пасеться».
На кожний кут — по зубчику часнику, щоб відлякувати злих духів
Коли з’являлася перша зірка, то всі, хто були в хаті, виходили рядочком надвір. Тато перший з хлібом у руках, за ним мама зі свяченою водою, а далі діти з калачами.
Ми обходили всю господарку. Спочатку йшли до стайні, де мама з татом кропили свяченою водою худобу та давали їй свяченого хліба. Тоді, як ритуал від нечистих духів, хтось із нас мав постукати в підлогу, а мама відповідала: «Хто тут?», і всі хором казали: «Кирилойсен, кирилойсен» («Kyrie eleison», що з грецької означає «Спаси, Господи» — прим. ред.).
Далі ми йшли до стодоли, де повторювали цей самий ритуал, тоді ходили подвір’ям і продовжували стукати та вигукувати: «Кирилойсен, кирилойсен». Лише після цього заходили до хати. Пам’ятаю, що були дуже голодні — цілий день нічого не їли, бо постили.
Василина Юрійчук слухає колядників, які завітали в гості на Різдво. Фото: Юлія Варчук
У кімнаті засвічували гасову лампу та свічку. Тато заносив солому — ми на неї стрибали й розкидали по всій хаті. Мама на стіл теж стелила солому як символ ясел, у яких народився Ісус, а на кожен кут клала по зубчику часнику, щоб відлякувати злих духів. Лише після цього накривала скатертиною.
Це сіно ніхто не забирав по хаті й на столі два тижні, а спалювали лише на воротах — отакий був звичай.
Свята вечеря — це спільна вечеря всього роду
На стіл ненька ставила головну страву — кутю в глиняному посуді, за нею краплики (вареники з капустою), голубці, картоплю, борщ, хліб, пампушки, узвар та інші пісні страви.
Я народилась у тяжкі часи. Пам’ятаю, як бачила людей, які помирали з голоду. І ми не завжди мали, що їсти, постійно вставали з-за столу голодними, але батьки старалися, щоб на Святий вечір були всі 12 страв, як заведено.
Перш ніж приступати до Святої вечері, родина ставала на коліна й молилась. Після цього тато кидав ложку куті до стелі: скільки зернин приліпиться, такий буде урожай. Тоді він як голова родини перший куштував кутю з дерев’яної ложки, а за ним мама й тоді ми, діти.
Свята вечеря — це спільна вечеря всього роду. За повірʼями, в цей день приходять мертві родичі, тому ми залишали на столі їжу та посуд на декілька днів, щоб душі померлих могли теж «скуштувати» мамині страви.
Василина Юрійчук разом з родиною перед Святою вечерею. Фото з сімейного архіву героїні
Колядки лунали весь вечір від хати до хати
Після вечері завжди приходили сусіди й родина. Було чутно під вікном: «Добрий вечір тобі, пане господарю. Радуйся, ой радуйся, земле, син Божий народився!». Тато пускав до хати колядників, які віталися «Христос народився!» — «Славімо Його!». Усі були одягнені в народний одяг: вишиту сорочку, кожух, кептар або сердак. Колядники сідали або й лягали посеред хати на солому та колядували цілий вечір. Діти біля них гралися й теж колядували.
Парубки та дівчата збиралися окремо після Святої вечері та заходили до кожної хати з колядою, щоб побажати здоров’я. У той час було весело, хоч і бідно.
Василина пригадує, як у дитинстві бачила під вікнами партизанів, яким батьки таємно допомагали, аби боротися з радянською владою. Фото: Юлія Варчук
Дівкою я не йшла колядувати, бо в сім’ї було три дівчини, а поки старші не вийдуть заміж, молодшу не пускали ні на вечорниці, ні в дружки.
Так проходили перші свята. Перед другим Святим вечором зранку йшли на службу до церкви, де після літургії священник святив воду, яку приносили люди в посуді. Її обов’язково потрібно було скуштувати всім членам родини натщесерце.
На Йордана (Водохреще) мама робила хрестики з тіста. Перед тим, як сідати вечеряти, ми знову виходили на двір, брали калачі, хрестики, святу воду й обходили всю господарку. Батько ліпив хрестики на двері та стіни, а ми співали, тримаючи в руках калачі, — це був ритуал від нечистих сил.
На Водохреще ми не йшли купатися в ополонку, але священники освячували воду в річках та обходили кожну хату зі свяченою водою. Після цього ще тиждень вода вважалася святою, тому не можна було прати одяг. Святом Івана Хрестителя завершувалися різдвяні свята.
Радянська влада намагалася знищити все українське
Коли мені було десь 14-16 років, комуністи вже не дозволяли колядувати. Пригадую, як вчителі вдень ходили по вулицях і розганяли дітей, а ввечері на Різдво комуністи дивилися, аби ніхто не виходив з хати. Ми вдома ховали ікони в піч, бо знали, що їх прийдуть шукати.
Забороняли ходити й до церкви, навіть не можна було вітатися «Слава Ісусу Христу!» — за це вивозили на допит, де катували людей. Я в дорослому віці не один раз була в камері за прояв будь-чого українського та релігійного. Мені приходилося вночі таємно йти до церкви, щоб похрестити дитину.
Василина Юрійчук разом з донькою, внуками та зятем перед Святою вечерею. Фото з сімейного архіву родини
Зараз я не всіх традицій дотримуюсь у своїй сім’ї, але зберегла їх і передаю далі, бо це не просто обряди, а пам’ять про наших предків.
Радянська влада намагалася знищити все українське, і тепер росія продовжує цю справу. Я не думала, що знову побачу війну. Завжди казала своїм трьом дітям і шістьом онукам, що війна — це найгірше, що може статися. Тому ви за будь-яких обставин пам’ятайте своє коріння, аби його ніхто не міг знищити.
На Виноградарі фасад притулку для тварин «ДворНяшкам Дім» став артоб’єктом — його прикрасили яскравими муралами.
Про це повідомили на сторінці притулку в інстаграмі.
Стінописи створили художники Владислав Павленко та Георгій Козлов з команди мисткині Євгенії Фуллен. Керівниця проєкту зазначила:
«Цей фасад — більше, ніж просто будівля. Це голос тих, хто чекає на любов і турботу. Кожен малюнок нагадує: проблема безпритульних тварин — це відповідальність кожного з нас».
У притулку мешкають 80 собак і 75 котів. Багатьох із них врятували з прифронтових чи окупованих територій — Харкова, Ізюма, Миргорода, Торецька, Херсона та Каховки.
Допомогти притулку можна за посиланням, опублікованим на їхній сторінці.
Нагадаємо, що КиївЗоо отримав 18 тонн професійного корму від європейських зоопарків.
Стрічка змагатиметься за премію «Оскар»у категорії «Найкращий документальний фільм». Режисерами картини стали українець Слава Леонтьєв та американець Брендан Белломо.
Про це повідомили в Академії кінематографічних мистецтв і наук.
Про що фільм
Стрічка розкриває історію трьох українських митців: Славу Леонтьєва, його дружину Аню Стасенко та їхнього друга Андрія Стефанова. Після повномасштабного вторгнення вони залишилися в Харкові, що з перших днів опинився під невпинними ракетними ударами росіян.
У цих умовах митці створюють порцелянові вироби та оздоблюють ними зруйновані будівлі.
Уперше премію «Оскар» Академія кіномистецтв провела у 1927 році. Цьогоріч урочиста церемонія вручення відбудеться 2 березня. Ведучим події стане комік та телеведучий Конан О’Браєн. Захід організують так, аби вшанувати загиблих та постраждалих під час масштабних пожеж у Лос-Анджелесі.
Торік премію за найкращий документальний фільм здобула українська стрічка «20 днів у Маріуполі».
Нагадаємо, що українсько-болгарський фільм «Край ріки» здобув нагороду у Голлівуді (ВІДЕО).
Фото обкладинки: кадр із фільму «Порцелянова війна»
Відкриття нової книгарні на головному залізничному вокзалі Києва запланували на 14 лютого 2025 року. Нову крамницю площею 102,7 м² створять безбар’єрною для людей з інвалідністю.
Про це повідомила «Книгарня Є» для «Суспільне Культура».
«Співпраця з “Укрзалізницею» — це важливий крок для нас. Разом ми створюємо нові можливості для популяризації української книги та підтримуємо розвиток читацької культури в країні. Нас надихає, що ми причетні до такої важливої події в книжковому ринку, як відкриття літературного простору на вокзалі», — розповіла директорка мережі Катерина Федоренка.
Фото: сайт «Суспільне Культура»
В асортименті книгарні буде:
класика;
українська та закордонна література;
видання іноземними мовами;
подарункові видання тощо.
У мережі зазначили, що майбутня крамниця нагадуватиме книгарні на вулицях Сагайдачного та Лук’яненка.
Мережа виграла тендер на оренду приміщення із найвищою ставкою у 403 777 гривень на місяць. В аукціоні також змагалися книгарні «Сенс», «ВСЛ» Readeat та інші. Серед вимог до книгарень були такі:
узгодження інтер’єру та екстер’єру з УЗ;
інклюзивність;
в асортименті не менше 20 видавництв та англомовні видання.
Нагадаємо, що видавництво «Основи» перевидає фотокнигу про українські балкони (ФОТО).
