Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
>

Суспільство

«Це моя свобода». Історія Христини Стефінів, яка опанувала ДЦП та стала топ-тренеркою з комунікації

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Христина Стефінів народилася із ДЦП та більшу частину свого життя пересувалася з допомогою сестри або когось із близьких. Та в 24 роки, після тривалих та виснажливих тренувань, вона вперше пішла самостійно. А ще відкрила в Івано-Франківську власну школу комунікацій і стала однією з найвідоміших в Україні тренерок з дикції та риторики.

Христина Стефінів
Христина Стефінів

Тренерка з ораторської майстерності,
засновниця школи комунікації «‎Риторика by Stephiniv».

Ідея самостійно ходити запалила мене

Діагноз ДЦП – це насправді доволі неоднозначна штука. І найчастіше він з’являється, тому що пологи пішли якось не так. Як правило, діти з таким діагнозом є недоношеними, і коли плід застрягає в родових шляхах, його треба так чи інакше діставати. Не завжди це вдається зробити безпечно чи правильно. І я також потрапила в цю історію. 

До певного віку батьки навіть не здогадувалися, що зі мною щось не так. А коли зрозуміли, усе лише почалося. До 9 років я взагалі не могла ходити, хоча в ранньому дитинстві було декілька операцій, перші рухи – з візком, згодом – з допомогою сестри. Та я росла, закінчила спецшколу, заочно вступила на факультет журналістику у Львові. З першого курсу, коли мені було 17 років, почала працювати на радіо.

Я любила цю роботу і це навчання, але всюди доводилося пересуватися разом із іншими людьми. Але потім стався якийсь переломний етап. Напевно, таке буває в житті кожної людини: коли в тебе є стосунки, які не складаються. І мої стосунки не склалися саме через мою особливість. Мені було складно рухатися, і виглядало це, м’яко кажучи, не дуже привабливо. Це могло лякати, і воно лякало – батьків хлопця. Після трьох років разом ми розійшлися. Було дуже образливо, і я не знала, як виходити з цього. Здавалося, усе життя вже розплановане, очікування, плани, майбутнє. І однієї миті все зламалося. Це була весна 2015 року, і тоді було відчуття, наче все закінчилося. 

Читайте також: 4 роки ШоТам: чому ми збираємо добрі історії по всій Україні?

Улітку мама знайшла в Івано-Франківську реабілітаційний центр і запропонувала мені спробувати займатися. Мені було взагалі не до того, але якось розуміла, що бодай щось треба робити. Я прийшла, мене зустріли жінка та хлопець-студент, які одразу сказали: «Ти будеш ходити сама. Це точно». І це розбурхало щось всередині. Я ніколи про це й не думала. Усі заняття, реабілітації – все було через силу. В дитинстві реабілітаційні процеси були примусовими: батьки змушували – я робила. А тут ти вже доросла, прийшла до центру, й тобі кажуть, що ти зможеш самостійно ходити. Ця ідея мене запалила, ми почали працювати.

Той хлопець-студент вирішив поставити мене на ноги, і майже два роки, щодня, крім великих свят і вихідних, ми займалися. Мене це захопило, з’явилася нова ціль, усі особисті трагедії відійшли на другий план. Я дуже хотіла комусь щось доводити. Пам’ятаю, як сама собі сказала: більше ніхто, ніколи та за жодних обставин не буде мене принижувати, бо я рухаюсь якось не так. І ось цей гнів, ця ненависть – воно керувало процесом дуже довго. Я могла бути виснаженою, вкрай втомлюватись просто на тренуванні, але все одно йшла до своєї мети.

Коли вперше пішла – я не вірила і плакала половину дороги

Я пішла у 24 роки, абсолютно випадково. Ми з колегою вийшли після ефіру на радіо, дійшли до якоїсь точки, і тут вона каже, що має забігти на пошту. Мені було пізно їхати додому, а на тренування – зарано. Що робити? І тут я бачу цю франківську «стометрівку» й думаю: треба йти. 

Спочатку я зайшла до кав’ярні. Це був мій перший самостійний похід на каву за все життя! І це було нереально круто. Тобі 24, ти сама прийшла до кав’ярні, ти ні від кого не залежиш. Бо залежність – це найгірше. Тобі постійно треба з кимось домовлятися, відчувати дискомфорт, підлаштовуватись під чийсь настрій чи можливості. Усе моє пересування до тієї миті залежало від когось іншого. Це неприємне відчуття, мені хотілося свободи.

Я цього не планувала, але вийшло, що того вечора я пішла. Першу половину дороги не вірила, що взагалі йду. А іншу частину шляху просто ридала. Та все ж дійшла, сіла в маршрутку, доїхала. Коли тренер побачив, що я прийшла сама, спочатку не повірив. Але це була його мета, і якось на цьому етапі наші спільні тренування завершилися. Це був його максимум – зробити так, аби я почала самостійно ходити. І це дуже багато.

Бути без тренера в моїй ситуації – це гірше, аніж бути без хлопця. Тренування – це кропіткий та довготривалий процес. Ти щодня перебуваєш в контакті з людиною, довіряєш, робиш щось на межі болю. А потім все закінчується.

Я витискала з себе максимум, допоки не розірвала зв’язку

Але почалася нова сторінка. Я почала займатися з іншим фахівцем, тренером із Харкова, який на запрошення переїхав до Івано-Франківська. Він був іншим і за темпераментом, і за характером. І тут почався жорсткіший етап. Новий реабілітолог був дуже суворий, категоричний та іноді різкий. А я звикла, що все дуже спокійно та акуратно. Місцями тренування були навіть нестерпними, ми відпрацьовували різні техніки, вчилися просто стояти.

Оце вміння ходити, яке у здорових людей закладено на підсвідомості, у мозку людей з ДЦП просто відсутнє. Немає того центру, який відповідає за рух, він у прямому сенсі слова мертвий. Тому треба за рахунок якихось інших частин мозку активувати тіло. І зробити так, аби під час руху ногою рухалася лише певна група м’язів, а не все водночас. Я сама була ініціаторкою «насильницьких» процесів, але вони не допомагали любити себе. Я просто знала, що треба пахати. Така собі аутоагресія: йдеш на тренування, там легенько помираєш, і потім вже нічого не хочеться. Тобто тренування були спрямовані на те, аби ходити, але після них на це вже просто бракувало сил. Утім і цей етап також був мені потрібен.

Читайте також: Макіяж без рук і марафон на протезі. П’ять історій українців, які надихають боротися та перемагати

Добре пам’ятаю один день, коли йшла до дзеркала та побачила свою ходу. У мене було відчуття, наче бачу це вперше в житті. Це було жахливо. Це я, справді я? Був шок, я не уявляла, що рухаюсь саме так. Коли я думала, як іду кудись, я уявляла це нормально, як ходять інші люди. І тут я пережила етап великої кризи та відрази до свого тіла. Намагалася співставити в своїй голові свою репутацію, професіоналізм, знайомства, зовнішність і цю ходу. І те, і те – була я. 

Якийсь період я боролася з цим ще сильніше та жорсткіше, допоки не розірвала зв’язку. Тоді довелося певний час лежати, і я зрозуміла, що більше так не можу. Хоча ми й дружили з тренером, але він звик працювати у форматі категоричності: робота з людьми на візках часто вимагає саме такого підходу. Інакше вже не виходило. Лірика – це не до нього, з ним треба пахати. Тому довелося знову шукати тренера.

Мене цікавив не власний комфорт, а сприйняття іншими людьми

Почався третій квест пошуку тренерів. Я зробила допис в Інстаграмі, і мені відповіла дівчина, яка займалася йогою. Мовляв, давай спробуємо. І ми почали. Її підхід виявився зовсім інакшим. Вона почала відкривати мені цей світ любові до себе, обережності, прийняття свого тіла. 

Одного разу, коли ми з нею йшли містом, вона запитала, як почувається моє тіло. А я ніколи не думала про те, як почуваюся! Ну болить, подумаєш. І тут помітила, що дуже болить поперек. Я і раніше це відчувала, але мені здавалося, що це нормально. Після цього тренерка запитала, як я почуваюся, коли йду. І я розумію, що про це також ніколи не думала. Я думала лише про те, як це має бути красиво в очах інших людей. Почала потрохи про це задумуватися і шукати для себе якісь комфортні варіанти рішення.

Звідки взагалі береться оця жорстока нелюбов до себе? У моєму випадку – з постійної орієнтації на погляди інших людей. Навіть тих, кого зустрічаєш лише раз, і більше ніколи не побачиш. Це рівняння на думки людей, які мене не люблять, продукувало насильство. Так я почала думати власний комфорт. 

Читайте також: 260 кг однією рукою. Богатир з інвалідністю встановив дивовижний рекорд (ВІДЕО)

Я стала більш обережною із собою. Так, таке моє тіло. І якось воно все одно всіма силами намагається рухатися. Мозок придумав дуже багато компенсацій. Тіло вигадало, як рухатися через бедро, руки активізувалися замість ніг, аби в разі потреби я могла за щось схопитися. Рішення знайшлися. Тепер у мене вже немає ідеї-фікс навчитися «ходити від бедра». Мені важливіше, аби було комфортно. Аби я могла стійко йти, не падати й впевнено почуватися. Поміж трьома основними наставниками-реабілітологами були й інші. І кожному з них я вдячна.

Взагалі, у моїй історії – нічого унікального, просто назад вже дороги немає. Якщо я тиждень не потренуюся – тіло знову відчуватиме напругу. Ці тренування  – до кінця життя. Адже м’язи, які мали б працювати повноцінно, доволі слабкі та неактивні, а ті, що мали розслабитися, – перенапружені.

У мене більше претензій до людей із інвалідністю, аніж до здорових

Стереотипів справді дуже багато. Але для того, аби їх меншало, перш за все, мають говорити саме люди з інвалідністю. І не з позиції, що нам хтось щось винен, а з позиції взаємодії та співпраці.

Перший та важливий крок – коли люди з інвалідністю починають заявляти про свої межі та потреби з проханням та прийняттям. Ми не знаємо, чому стається так, що комусь пощастило більше. Але здорові люди в цьому не винні. Необхідно вчитися домовлятися та запитувати. Має формуватися діалог.

Є одна просто істина: незалежно від того, яке фізичне тіло у людини, внутрішніх тарганів у ньому може бути однаково багато. І якщо дивитися на все через призму рівності, завжди можна домовитися. У мене було вкрай мало ситуацій із відмовою чи ігноруванням. Просто тому, що люди відчувають: я не нападаю. 

Так, у мене більше зауважень до «своєї» сторони, до людей із інвалідністю. «Мені 40 років, я не можу знайти роботу, допоможіть мені, у вас життя в шоколаді», – це як? Якщо у мене щось виходить, я апріорі стаю винною та зобов’язаною? Так не має бути. Будь ласка, відкрий рота і нормально поясни людині, які вперше з таким стикається, що тобі треба, і що взагалі відбувається. Без претензій і ненависті до світу. 

А ще важливо говорити з дітьми. Пояснювати на рівні базових речей, що існують люди з інвалідністю. Бо коли дитина йде з мамою по вулиці й кричить: «А що з нею сталося?» – це неправильно. Ще гірше – коли батьки починають сварити дитину, хоча їй справді просто цікаво. Мені теж дискомфортно чути подібне. Але я можу підійти та пояснити: «Дивись, тобі 3-4 роки, ти вже вмієш ходити. А я цей етап пропустила, тому мушу наздоганяти». 

Але проговорити це вдається не завжди. Тому слід пояснювати дітям, що таке є і буде. І варто робити це до таких зустрічей на вулицях. Ще до цього здивованого крику. Але найгірше – коли дітей карають за таке. У дитини ж нормальне питання – чому людина так ходить. Звідки вона може це знати, якщо їй не пояснювали?

Читайте також: «Даємо другий шанс на життя». Подружжя з Києва створює інвалідні візки для тварин з усього світу

Не треба героїзувати людей з інвалідністю. Жаліти – також

Є дві крайності, до яких часто вдаються люди. Одна з них – надмірна героїзація людей з інвалідністю. «О боже, ти зранку прокинувся! Ти ще й працюєш! Я тобою захоплююсь! Ти вмієш бути професіоналом, нічого собі». І ось це нескінченне захоплення нормальними речами вже робить людину трохи іншою, ніби вищою. Іноді почуваєшся, наче мавпочка в цирку, яка робить різні трюки, аби розважити глядачів. Не завжди, але таке буває.

Немає людської розмови про якісь звичайні, буденні речі. Лише захват і «вау, яка сила волі». Ні, слухайте, ця сила є в житті кожної людини. Усі мають якісь проблеми, і їх доводиться якось вирішувати. Береш і робиш, це нормально. Ця героїзація часом стає тотальною. «Вау, ти живеш». Але ж і ти живеш.

Або інше – жалість. «О боже, як я тобі співчуваю! Нічого собі в тебе історія! У тебе такі обставини, як ти лише впоралася?». Ось це також дуже бісить. немає рівноцінного партнерського контакту. Або «вау», або співчуття. «Напевно, важко тобі». Так, важко. Але не треба скиглити, мені від цього не легше.

Це нормально, що ми різні, у кожного свої вади, різний колір очей, різна мова, дефекти тіла тощо. Є люди, які живуть з купою інших хвороб, яких просто не видно. Це не означає, що вони почуваються краще чи гірше. 

Після першого тренінгу навіть не думала про власну справу

Увесь підлітковий вік я займалася дикцією та працювала на радіо. Я була серед тих підлітків, які першими рвуться виступати на сцені. Дуже багато знала про ораторське мистецтво. І якось одна моя знайома запропонувала провести тренінг у місцевій кафешці. Тоді це ще не було популярним, слово «риторика» не лунало звідусіль, хайп на тренінги ще не виник.

І я погодилася. Так в Івано-Франківську зібралися майже 200 людей. І це було круто, всі були задоволені, сказали, що хочуть ще. Експериментально я сформувала з них групи і спробувала. І воно пішло. Потім вже з цього народився цілий бізнес, я пішла з радіо. Та тоді я цього не очікувала. Мені просто треба було щось робити, звідкись брати гроші, з тим, робити свою роботу якісно, без «посилання на інвалідність», я хотіла стати найкращою в своєму ремеслі, аби забезпечити власне життя і регулярні тренування. Це не романтичне і не дешеве задоволення. 

З цих самих причин на радіо у мене з’явився проєкт «Будьте здорові». Я кликала до студії лікарів. ДЦП – це лікарська помилка, і, відповідно, спочатку ставлення до медиків у мене було відповідне. Але я зустріла чудових реабілітологів, класних людей, з якими можна поговорити, посміятися. Та й сама ідея: я кличу на ефір лікарів і про щось із ними говорю. А слухачі можуть зателефонувати і безкоштовно проконсультуватися зі спеціалістом. Це ж круто!

Школа комунікації стала частиною мене та моєю свободою

Справді, це найцінніше, що я маю. Якесь моє продовження. Наразі у нас немає команди тренерів, лише я та помічники. Але я йду до цього, хочу якогось розвитку, розширення. Сьогодні працюю з групами, індивідуально та проводжу корпоративні тренінги для різних компаній та колективів, як online, так і offline. Ми долаємо страх говоріння, працюємо над постановкою та розкриттям голосу, звучанням, психологічним та емоційним фоном комунікацій, самопрезентаціями, дебатами, пропозиціями, дискусіями, тощо.

Читайте також: Чай, який рятує. Історія «Майстерні Мрії», що допомагає людям з аутизмом та власноруч заробляє на існування

Та психологічний фон – це дуже важливо. Паралельно із тренуваннями я почала вивчати психотерапію і пішла на власну, можливо, тому багато хто каже, що мої курси терапевтичні. Адже якщо правильно налаштувати людину та підготувати її до виступу, говорити стає легше. Та це не означає, що страх зовсім зникає.

Мені досі страшно перед кожним виступом, завжди відчуваю хвилювання. Бо я не граю роль, стараюсь бути собою. А тому це постійний ризик – люди бачать всі твої страхи. І тут потрібно просто зізнатися аудиторії, відчути її підтримку. Так страх втрачає тотальну владу, говорити стає легше. Не боятися й нічого не відчувати – неможливо. Якщо я не хвилюватимусь, то це буде не тренінг, не навчання, а лекція з розряду «Успішний успіх».

Мої учні знають мої історії, ми проходимо разом багато етапів, наші групи стають інтимними, учасники розкриваються. Моє завдання – навчити людей заявляти про себе, казати правду. А ще бачити власні сильні сторони та спиратися на них. І лише коли всередині стає трохи спокійніше, коли страх перестає домінувати над тобою, можна формувати презентацію, імпровізацію, виступи – будь-яку техніку. Воно лягає на розгорнутий клубок. 

Жодна людина не засудить твій страх. Набагато гірше, коли оратори ховають страхи за технікою. Поки спікер не відкритий  до світу, він ніколи не зачепить аудиторію. У нього може бути шикарна, досконала доповідь, але там не буде живої людини. Це просто технічний солдат, що виконує завдання. Треба вчити говорити серцем. І це те, чим я займаюся.

У мене авторська, юридично захищена методика, і я знаю, чому. Внутрішньо ця справа додає мені життя. Так я корисна і собі, і людям. Комунікація і школа – більше, ніж робота. Це дітище, ремесло. Це моя свобода. Або та річ, яку люди часто називають «покликанням». Ну, одна із них.

Підтримай ШоТам

Суспільство

Врятувати стародавню традицію. Як бренд Vereta перетворює ганчір’я на стильні килими та наповнює життям село на Вінниччині

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Приїхати до незнайомого села та почати відновлювати місцеві традиції. Це історія бренду, завдяки якому тонни текстилю замість сміттєзвалища опиняються в руках турботливих майстринь зі Стіни й перетворюються на стильні й сучасні вироби. Сьогодні команда Vereta мріє відкрити в селі центр ткацтва, аби не лише зберегти стародавню традицію, а й розповісти про неї всій країні. 

Юрій Степанець

засновник бренду Vereta, громадський діяч, екоактивіст, голова громадської організації «Наше Поділля»

Ніколи б не повірив, що так затримаюсь в громадському секторі

Я прийшов у громадську діяльність доволі давно, десь 16 років тому. Усе почалося, коли ми з друзями ще в університетські часи заснували громадську організацію. Як це завжди буває, у нас було багато енергії та бажання робити щось корисне для молоді. Якби хтось сказав, що я займатимусь цим через стільки років, я б, напевно, дуже сильно розсміявся. Але склалося саме так.

Приблизно 10 років тому ми вперше почали займатися питаннями екології. Тоді моя сестра працювала вчителькою у сільській школі й запропонувала нам провести суботник. А я не дуже люблю суботники, бо щоразу це розумні й хороші люди, які прибирають за не дуже розумними й поганими. Тому ми вирішили зробити щось інше. Так виникла ідея налагодити процес сортування. Тоді це не було так модно і популярно, мало хто розумів, що це й що з ним взагалі можна робити. Але ми ризикнули, і у нас вийшло.

Ця ідея працює й донині: в школі налагоджена система сортування, діти також сортують побутові відходи вдома. Раз на певний період часу вони збирають це все разом, продають компанії, що займається переробкою, та отримують кошти. І саме діти з батьками вирішують, на що ці гроші витрачати. Як правило, це щось на кшталт тенісних столів, футбольного спорядження тощо. І це не так про екологію, як про вміння управляти спільним. Діти вчаться, розуміють, що завдяки праці можна отримати щось власне. Не вчительське чи шкільне, а своє. 

засновник бренду Vereta  Юрій Степанець
Юрій Степанець, засновник бренду Vereta.

З часом ми почали залучати до сортування нові й нові школи. А пізніше одна з колег по громадські організації вступила до Донецького національного університету у Вінниці й почала шукати, чим корисним можна зайнятися. Ми вирішили створити станцію глибокого сортування просто в навчальному закладі: аби студенти також долучалися до сортування. Теоретично ідея була хорошою, та в реальності вийшло дещо навпаки. 

Для студентів це виявилося не надто цікаво, натомість ця станція стала своєрідним екологічним центром усієї Вінниці. Люди привозили відсортоване сміття з різних куточків міста, добиралися громадським транспортом, велосипедами, самокатами. Загалом на базі університету ми встановили понад 30 контейнерів. Для людей було навіть просто цікаво пройти цей квест: що і куди покласти.

Зараз ця станція вже не працює, оскільки Донецький університет не має власного приміщення. Але у нас були школярі-волонтери, які заснували власну сортувальну станцію Shuttle на території приватної школи «Аіст». І це також фантастично. Мені здається, вони зробили все навіть краще, ніж студенти. І все успішно працює донині.

Спочатку в селі на нас дивилися насторожливо

Паралельно з цим у 2016 році ми, як громадська організація, придбали будинок в селі Стіна, що на Вінниччині. Ані родичів, ані знайомих у нас там не було, тому тривалий час ми були «лівими» для місцевих мешканців. Люди ставилися до нас насторожливо, обходили стороною, не розуміли, хто ми такі й що тут робимо. Протягом перших двох років ми працювали над тим, аби люди почали сприймати нас як своїх.

Ми почали знайомитися, вивчати місцевий побут, зрозуміли, що в Стіні дуже добре збережені традиції. І якоїсь миті частинки пазлу склалися. З одного боку, є дуже багато текстилю, з яким потрібно щось робити, а з іншого — місцеві мешканці, у яких немає роботи. Спочатку планували працювати із вживаним одягом, який приносять на станцію. Адже туди приходять хороші люди, які відповідально ставляться до сортування відходів, завжди приносять чисті й сухі речі. А отже, їх можна переробити. Однак з часом виявилося, що цих речей замало, з ними складно працювати, а люди — не завжди хороші.

Vereta історія бренду

Прагнемо зберегти стародавню традицію

Водночас ми зрозуміли, що нового текстилю, який залишається після виробництва одягу чи інших речей, — надзвичайно багато. І, як правило, його просто викидають. Через те, що в нашій країні система поводження з побутовими відходами поки що налагоджена дуже погано, приблизно 90% залишків текстилю просто захоронюють. На жаль, більшість із нього — це не натуральні, а змішані чи синтетичні тканини. І це тисячами тонн прямує на сміттєзвалища. 

Vereta стала одним із інструментів боротьби з цією проблемою. Я не думаю, що ми її повністю вирішили, але бодай трохи наблизилися до цього. Насправді наш бренд — це дещо більше, ніж переробка текстилю. Крім вирішення екологічних проблем, ми також намагаємося допомогти літнім людям зі Стіни і водночас — зберегти традицію ткацтва, якій понад п’ять тисяч років. 

«Завдяки» розвитку промисловості та масовому виробництву більшість майстринь, які вміли ткати на верстатах, або вже не вміють, або просто не можуть фізично. А для молоді це здається чимось нудним і нецікавим. Зрештою, неприбутковим. Тому ми вирішили в такий спосіб зацікавити молодь, показати, що це модно, цікаво, екологічно й сучасно. 

Що відомо про бренд Vereta

Наші майстрині консервативні, але дуже сміливі

Відшукати в селі майстринь, які б погодилися взяти участь у проєкті, виявилося доволі непросто. Місцеві мешканці дуже сором’язливі. Перша зустріч відбулася завдяки моїй знайомій, яка поділилася номером. Я зателефонував майстрині — і вона погодилася все обговорити. Напевно, під час зустрічі я вмовляв її впродовж цілої години. Через місяць ми побачилися вдруге, вона показала, що вийшло створити за цей час. І відтоді все почалося. Нещодавно ця майстриня написала, що минуло рівно два роки, відколи вона розрізала першу тканину й знову сіла за верстат. 

Через пів року ми вмовили приєднатися ще одну жінку, згодом долучилися третя майстриня. Проблема в тому, що місцеві мешканці дуже консервативні, вони часто недооцінюють власні вміння. Та водночас вони дуже сміливі. Якщо переконати їх, що це важливо й потрібно, вони погоджуються. Сьогодні над виробами для Vereta працюють чотири майстрині та дві учениці. А вся продукція створюються на традиційних верстатах.

Майстрині бренду Vereta
Майстрині, які створюють продукцію Vereta.

Найгірші місяці — коли потрібно збирати картоплю

На етапі планування у мене була чітка картинка: у нає є будинок в Стіні, ми облаштуємо його під виробництво, і люди там разом працюватимуть. Але місцеві мешканці мають іншу думку. У них корови, свині, купа курей, город. Сказали, що працювати готові, але вдома. Ну, вдома — так вдома.

Так само і з кількістю виробів. Якщо це серпень, коли людям потрібно збирати картоплю, — це найгірший місяць за продуктивністю. А, скажімо, січень міг би теоретично бути хорошим місяцем, адже немає ані картоплі, ані всіляких робіт на городі. Утім тут багато свят, а в неділю та святкові дні майстрині не працюють. Тому ми навчилися підлаштовуватися . Загалом за місяць одна людина створює до 30 килимів. Здебільшого — 20. Наразі цього достатньо, аби задовольнити весь попит.

Із кожною майстринею ми обов’язково обговорюємо дизайн та розмір виробів. Тут важливо розуміти, що все залежить від ширини, яка встановлюється на верстаті. Вже потім ми переходимо до довжини та кольорів. Сьогодні у наших клієнтів вже є улюблені дизайни, тому експериментуємо не так часто. Але якщо все ж наважуємось на щось нове, то ділимо творчість 60 на 40. У більшості випадків жінки самотужки вигадують дизайн, але періодично я трохи підказую, розповідаю, як варто поєднати кольори та в якому стилі зробити ту чи іншу річ. 

бренд Vereta та його історія

Соціальна складова поки що переважає

Vereta — це соціальний бізнес, але поки що ця соціальна складова переважає над бізнесовою. Для мене, як засновника, ця справа поки що неприбуткова. Практично щомісяця доводиться вкладати нові кошти. Та сподіваюсь, що цьогоріч ми нарешті вийдемо на прибуток.

Однак це дуже важливо — вирішувати певні соціальні проблеми саме через бізнесову складову. Достатньо пригадати наш досвід із сортуванням у школах: коли цей механізм побудований на коштах, він самопідтримується. Ми починали років з 10 тому, я вже не маю жодних контактів, а воно досі працює. За цей час змінилося ціле покоління дітей, а вони все одно продовжують сортувати та заробляти на цьому. Хочеться, аби з цим проєктом також усе вийшло. Аби можна було розширюватися, залучати нових людей і переробляти ще більше тканини.

український бренд Vereta

Співпрацюємо з екосвідомими брендами

Першим брендом, з яким ми почали працювати, стала вінницька «Володарка». І це було доволі багато текстилю, майже три тонни. Згодом бренди почали самостійно знаходити нас. Допомогло «сарафанне радіо» та звернення через місцеві ЗМІ. Сьогодні серед наших партнерів як навеликі виробництва (Adelin_ua та LEROY), так і більш відомі (PAPAYA та TTSWTRS). Вони надсилають текстиль поштою, а ми забираємо та переробляємо.

Варто сказати, що всі ці бренди справді екосвідомі. Я завжди прошу не віддавати нам все, а лише такі частини тканини, що мають у довжину бодай 50 сантиметрів. Звісно, це не завжди спрацьовує, але наші партнери все одно проводять невеличке сортування. І з того, що ми отримуємо на пошті, приблизно 95% вдається повністю переробити.

українські майстрині

Хочемо, аби ткацтво збереглося не тільки в музеях

 У цього села є дуже сумна історія, яка також пов’язана з рукоділлям. Можливо, ви чули про Борщівську вишивку, коли вишивають лише чорними нитками. У Стіні була аналогічна традиція із власною, специфічною технікою. Вишивати чорними нитками місцеві жінки почали після того, як в одній із битв загинуло багато місцевих мешканців. Утім сьогодні немає жодної живої майстрині, яка знайома з цією технікою. Тобто немає нікого, хто міг би передати цю традицію іншим.

Через це важливо, аби цього не повторилося з іншими ремеслами. Звісно, завжди бодай хтось вмітиме ткати й зможе в музеї показати, як це робиться. Але воно перестане бути живим, залишатиметься хіба що в музеї. І якщо ми захочемо придбати килимок — у нас буде лише ІКЕА чи магазини з китайськими виробами.

Саме тому ми намагаємося переосмислити ткацтво, наші традиції, зробити їх більш сучасними та близькими для людей. І ми створюємо не лише килимки. Так, вони кльові, але у нас є й чохли для ноутбуків, шопери, рюкзаки, косметички та декоративні подушки. Нам хочеться, аби якомога більше людей познайомилися з цією традицією.

Мріємо про центр ткацтва у Стіні

Ми відчуваємо, що необхідно вдосконалюватися, зростати та пробувати себе в чомусь більш складному. Тому сьогодні ми мріємо відкрити в Стіні центр ткацтва та залучити до роботи ще більше майстринь, а отже — створювати ще більше продукції.

На відкриття збору на «Спільнокошті» нас надихнула минулорічна поїздка до Вижниці. Ми вирішили влаштувати обмін досвідом для наших майстринь і відвезли їх до колежанок з Гуцульщини, які також займаються ткацтвом. У них дещо складніші технології, більш професійні, що дозволяє створювати безліч цікавих речей зі значно складнішими узорами. 

Після повернення ми зрозуміли, що потрібно якось вдосконалюватися, зростати, пробувати себе в чомусь новому. А водночас — допомогти селу. Адже якщо в одному з будинків поставити декілька верстатів та облаштувати місця для відпочинку — можна запрошувати туристів, інших майстринь, влаштовувати майстер-класи, популяризувати традиції, розвивати зелений туризм. 

Майстрині, які створюють продукцію Vereta.

В Україні справді бракує локальних продуктів: аби людина могла кудись приїхати, спробувати зробити щось власноруч, навчити чомусь, відпочити, познайомитися з культурою та повернутися додому. Як правило, у нас переважає відпочинковий туризм. А тут з’являється справжній шанс для цілого села.

Та й місцеві мешканці вже до цього готові. Вони знають про нашу ідею й підтримують її. Інколи мені здається, що більшість наших підписників у соціальних мережах — це саме мешканці Стіни. Вони дуже пишаються, що їхнє село знають, що про нього говорять. Для них це справді важливо. 

Придбати продукцію Vereta можна на сайті бренду або через сторінки у Facebook та Instagram. Також продукція доступна у шоурумах «Ясна річ» (Львів), «ШоШо» (Вінниця) та «Всі свої». 

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

На Київщині волонтери створили реабілітаційний центр для ветеранів і просять підтримати (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Це унікальний реабілітаційний центр для ветеранів на межі зникнення. Тут бійці заново вчаться ходити, говорити і їсти.

«Я зараз ходжу! Ви бачили?», – Павло Кокошко, ветеран АТО.

«А я приїхав сюди на ходунках отаких! Я приїхав на ходунках…».

Такі тренажери в Україні є лише тут.

Next Step – це шанс для наших ветеранів стати на ноги вдома, а не шукати кошти на лікування за кордоном. Але Центр не має спонсорів в Україні. Усі кошти на утримання Центру збирає його команда.

Читайте також: БратуБрат: як ветеран із Житомирщини піклується про побратимів (ВІДЕО)

Next Step розпочали збір на спільнокошті. Робота Центру на 4 місяці – це 1 млн грн. Місяць реабілітації одного ветерана коштує 25 000 грн.

Українці та українські компанії масово долучаються до збору. За перших півгодини зібрали 50 000 грн.

Але до мільйона ще далеко!

Давайте і ми допоможемо тим, хто ризикнув усім заради нас!

Нагадаємо, ветеран АТО після важкого поранення ремонтує вантажівку і доводить: можливо все.

Як ми повідомляли раніше, на Житомирщині розробили турмаршрути на квадроциклах для ветеранів

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Десантники відпрацювали безпарашутну висадку з гелікоптера (ФОТО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Львівські десантники відпрацювали безпарашутну висадку з гелікоптера.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗСУ.

Зазначається, що військові відпрацювали десантування із гелікоптера Мі-8 за допомогою комплекту знімного бортового обладнання «Канат-1».

Спуски проводились зі штатною зброєю й екіпіровкою штатними підрозділами, які потім виконували поставлені перед ними завдання з тактичної підготовки.

Наголошується, що безпарашутне десантування із використанням комплекту знімного бортового обладнання «Канат-1» — невід‘ємна частина бойового вишколу підрозділів Десантно-штурмових військ. Такий спосіб десантування можна застосовувати на болотистій місцевості, де гелікоптеру важко здійснити посадкове десантування.

Читайте такожДень Соборності: перевір себе та дізнайся більше про цю дату в історії України (ТЕСТ)

Також це може бути урбанізована місцевість, де забудова не дозволяє посадити вертоліт, так само і ліс — машина зависає, випускає троси, за допомогою яких здійснюється десантування.

Читайте такожЯк наші Сили спецоперацій тренуються на міжнародних маневрах Combined Resolve 16 (ВІДЕО)

Частина бійців вже мають досвід безпарашутного десантування, проте більшість робить це вперше, але діяли чітко, злагоджено та професійно.

Нагадаємо, на Хмельниччині авіація провела «командирські» польоти.

Як ми повідомляли раніше, українські військові авіатори тренувалися літати у складних погодних умовах. 

Фото: facebook.com/80brigade.

Підтримай ШоТам

Читати далі