Дитинство Малевич провів на Поділлі, Харківщині та Чернігівщині. Мистецтвознавці вважають, що саме у цей період сформувалося його художнє бачення світу. Що найбільше цьому сприяло?

Так-так, саме українське село сформувало у Малевича художнє бачення світу. Згодом він напише: «Селяни вміло зображали півнів, коників та квіти. Спробував і я цю культуру перенести на комини в своєму будинку, але нічого не виходило. Казали, що я тільки базґраю печі. Тоді почав братися до парканів, стін, повіток тощо».
У дитинстві, крім живопису, Малевич мав й інше захоплення. Вгадаєте, яке саме?

Саме так, вишивання і в’язання! Опинившись у селі, майбутній геній українського авангарду захопився вишиванням і в’язанням. Власне, саме строгі чорні й червоні лінії тих візерунків і стали прототипом безпредметного живопису Малевича, який пізніше скаже: «Я знищив лінію горизонту і увійшов до сфери предметів».
А хто навчив 17-річного Казимира Малевича малювати вже не на аматорському, а професійному рівні?

Вчителем для Малевича став відомий український живописець Микола Пимоненко.
Згодом родина Малевича переїхала до Курська. З цього почався «російський» період художника. Ким ідентифікував себе митець у ті часи?

Звісно ж, українцем! Згадуючи у своїй автобіографії художника Лева Квачевського, Малевич пише: «Говорили про Україну. Він та я були українці.»
Засновником якого напряму вважають Казимира Малевича?

1913 року Малевич написав картину «Чорний квадрат», фактично заснувавши новий напрям живопису – супрематизм (у перекладі з польської – «зверхність»). Про «наступ» супрематизму Малевич «офіційно оголосив» 19 грудня 1915 року на останній футуристичній виставці картин «0,10».
Мистецтвознавці зазначають, що геометричні фігури, які Малевич поєднував у своїх роботах, нагадують…

На думку мистецтвознавців, геометричні фігури в роботах Малевича нагадують візерунки подільських хат, які художник бачив в Україні. Звідси й основні кольори: білий, червоний та чорний.
Із яким художником часто порівнюють Казимира Малевича?

Ба більше, одне з «прізвиськ» митця – «Леонардо да Вінчі сучасного мистецтва». Як да Вінчі перейшов від однієї епохи в мистецтві до іншої, так і Малевич до певної міри відкриває епоху сучасного мистецтва. Власне, все сучасне мистецтво так чи інакше оглядається на Малевича і відштовхується від його робіт або ж заперечує певні тези митця.
Під час репресій української інтелігенції радянська влада арештувала і Малевича. Що йому закидали?

Так, з початком репресій «совєти» побачили в Малевичі шпигуна. Чи то німецького, чи то польського. Його допитували й не зважали на жодні аргументи художника. А для того, аби «вибити» зізнання у шпигунстві, навіть тортували. Відпустили митця лише через 3 місяці – виснаженим та із підірваним здоров’ям.
Яка тема, табуйована радянською владою, з’явилася на роботах Малевича після ув’язнення?

Саме так, Казимир Малевич – єдиний із тогочасних українських художників, хто на своїх картинах зобразив Голодомор 1932-33-го років, від якого загинули близько 4-х мільйонів українців. Після звільнення з ув’язнення він малює три людські фігури. Замість рис обличчя у них – серп і молот, хрест та труна.
У 70-х роках радянська влада викупила «Чорний квадрат» у родини Малевича фактично за безцінь. У скільки «совєти» оцінили роботу українського митця?

«Чорний квадрат» обійшовся радянській владі всього в 300 рублів. А ось самого митця – просто «вкрали», вкотре привласнивши собі те, що ніколи не належало ані СРСР, ані Росії.
Сьогодні Росія має найбільшу колекцію робіт Казимира Малевича. Утім кілька робіт збереглися в Україні. Скільки саме?

Так, уявіть, всього дві картини. А виставки, що проходять в українських галереях, – репродукції. Адже абсолютну більшість робіт митця нахабно викрала й привласнила радянська (а згодом – російська) влада.
До речі, в Росії Казимира Малевича нахабно називають «творцем російського авангарду». У чому абсурдність такої зухвалості?

Так, росіяни привласнюють навіть те, що до цього забороняли. Із середини 20-х років авангард у СРСР стає офіційно неприйнятним. Проте це не завадило «сусідам» згодом вкрасти одного з найяскравіших представників цього напряму, який, вкотре нагадаємо, був українцем.
Поділіться своїми результатами:
Військо

Спільно з фондом «Повернись живим» та Львівською міськрадою Софія, донька полеглого захисника Тараса Дутчака, зібрала 1,2 мільйони гривень на «Зброєносців».
Про це повідомили у відеосюжеті «Повернись живим».
Як об’єднали зусилля
Наприкінці минулого року Софія Дутчак закрила рекордний для неї збір на «Зброєносців». Після втрати Софія хотіла допомогти українським військовим, вшанувавши пам’ять про батька. Як розповідає дівчина, спершу вона відкрила допоміжну банку на 70 тисяч гривень для збору «Дронопад» від «Повернись живим». Вже за добу Софія разом із підписниками закрила цю потребу та надіслала кошти на рахунок фонду. Тоді й зародилася ідея співпраці.
На дистанційному зідзвоні працівники з фонду обговорили з Софією новий проєкт збору коштів. Дівчина говорить, що ідея їй відгукнулася ще й тому, що збирали для чотирьох військових бригад із заходу України, звідки її родина. А до 80 ОДШБр її батько навіть їздив у відрядження — згадує Дутчак.
Читайте також: «Повернись живим» до 14 лютого запустив ініціативу для допомоги війську (ВІДЕО)
Раніше ми вже писали про те, як Софія у соцмережі X запросила Євгена Клопотенка на сніданок з її мамою. Відомий кухар погодився, підтримавши Галину Дутчак, яка втратила чоловіка та на той момент лікувалася від онкології.
Про Тараса Дутчака
Тарас Дутчак — доброволець, який став на захист України 15 березня 2022 року. Він був командиром відділення стрілецького взводу. Чоловік загинув у жовтні 2023 року під час бойового завдання в Ізюмському районі Харківської області.

Нагадуємо, що британський велосипедист вирушив до України, аби зібрати донати через UNITED24 (ФОТО).
Фото: скриншоти з відеосюжету «Повернись живим»
Суспільство

Український бренд одягу FROLOV 14 лютого відкриє UFW денним рок-концертом. Квитки на покази можна отримати у благодійному розіграші для проєкту «Обличчя героїв».
Про це повідомили в інстаграмі FROLOV.
У сезоні FW25-26 Ukrainian Fashion Week запустила благодійну ініціативу «Обличчя героїв». Цей проєкт спрямований на підтримку, відновлення та реабілітацію поранених з мінно-вибуховими травмами обличчя.
Щоби отримати запрошення на один із показів, необхідно:
- зробити благодійний внесок від 2500 гривень на Монобанку;
- заповнити форму за посиланням;
- обрати бажаний для відвідування показ.
Організатори транслюватимуть подію онлайн, етер можна буде подивитися безплатно.
Нагадаємо, що Ukrainian Fashion Week створює адаптивну моду для ветеранів та людей із травмами.
Також ми писали, що український бренд FROLOV створив костюм для Бейонсе (ФОТО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UFW
Суспільство

У свої 73 Ярослав Мельничук не любить сидіти на місці: він опанував смартфон, допомагає онучці закривати благодійні збори для війська, співає та читає реп. А ще почав власну справу — виготовляє дерев’яні підставки під телефон. Каже, що робить ці речі з власної потреби, — щоб було зручніше дивитися улюблені відео про риболовлю:
«Це дуже кропітка праця: я завжди кажу, що легше хату збудувати, ніж робити ці підставки. Але саме вони дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу».
ШоТам розповідає історію дідуся, який завдяки онучці став зіркою інтернету та створив власну прибуткову справу на пенсії.

Ярослав Мельничук
пенсіонер, виготовляє дерев’яні підставки
Завдяки онучці про мене знає весь інтернет
Усе своє життя я працював будівельником, а коли вийшов на пенсію, то дуже полюбив ходити на риболовлю та просто гуляти біля річки в рідному селі. З часом почав збирати різні гілки на березі, щось із них виготовляти та лакувати.
А ще мені було шкода, коли щось красиве пропадає, тому вирішив створити вдома в альтанці музей, де збирав старовинні речі, які знайшов вдома чи принесли сусіди. В мене є старі годинники, машинки для стрижки, маслобійки, фото, касети та платівки. Діти часто приходять сюди й уважно все розглядають.

Ярослав Дмитрович показує дерев’яну підставку для пляшок у власному домашньому музеї. Фото надала Віталія Грицак
Кілька років тому мені подарували смартфон. Онуки навчили ним користуватися, тож часом я дивлюся якісь відео, і так натрапив на ролик з підставками під телефон. Я вирішив, що хочу робити таке ж, бо коли ми дивилися щось разом з онукою, то зазвичай спирали телефон на якусь банку. Тому для мене дерев’яна підставка — це дійсно корисна річ.
Спершу не вдавалося створити щось красиве, але я дуже старався. Першими моїми виробами були підставки з нотами — я зробив їх для учнів моєї дочки, яка викладає в музичній школі.

Підставка «Моя дочка музикантка» від Ярослава Дмитровича. Фото надала Віталія Грицак
Далі онучка Віта написала на своїй сторінці про мене, і музичне училище з Полтавщини замовило 30 таких підставок. Потім почали замовляти й інші підписники Віти. Я не ставив якоїсь ціни — казав, що дадуть, те й буде. Половину коштів витрачав на матеріали, а половину віддавав на армію.
Мої підставки вже бачили Америку й Австралію
Справа так захопила мене, що я почав створювати зайчиків, песиків та інших тваринок. Символом нашого села Коропець є риба короп, тому я створив і таку підставку — це улюблений мій виріб, бо риболовля є моїм захопленням. До речі, її замовляють наші односельці, які живуть за кордоном, тому мої підставки вже є у Франції, Таїланді й Америці. А один з найскладніших виробів — підставка з тризубом — полетів до Австралії. Звідти ж у мене замовили кенгуру.
Підставку з тризубом замовили односельці Ярослава Дмитровича, що живуть в Австралії. Фото надала Віталія Грицак
Я створюю кожен виріб досить довго: спершу його треба намалювати, потім вирізьбити, пошліфувати та полакувати, а далі він висихає понад добу. Це дуже кропітка праця, але саме підставки дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу.
У мене поки немає майстерні — я облаштував собі робоче місце в стодолі. Там поставив свій станок і зберігаю всі підставки, яких за день можу створити пʼять-шість.
Знайомі та друзі мене підтримують — кажуть, що вже чули про мене по радіо. А я собі жартую, що мене вже навіть в Америці показують. В юності я їздив по світу й зовсім не мав часу робити щось для себе, що приносить мені радість.
Мій молодший брат — різьбяр, племінник також виготовляв меблі, тому я вирішив продовжувати сімейну традицію. Рідні завжди підтримують і радіють за мене, та іноді дружина жартує, щоб я не задирав носа, бо ще хтось мене собі забере. Але то все жарти, і я дуже вдячний своїй онучці за підтримку, і що тепер про мене знає весь інтернет.

Ярослав Дмитрович залюбки робить підставки для військових та дає лоти на благодійні розіграші онучки. Фото надала Віталія Грицак
А ще мої підставки замовляють на фронт. Якось нам навіть надіслали фото, як використовують підставку для телефона в окопі. Звісно, з військових ми кошти не брали — це наша маленька подяка за захист. Щиро хотів би перемоги для України, а ще прожити ще хоча б 10 років, щоб міг зібрати своїх рідних і друзів за великим столом в нашому селі на березі Дністра.
Перша дідова підставка зібрала 150 тисяч для війська
Мої підписники дуже полюбили діда, бо він такий, який є, нікого з себе не вдає. Та йому й не треба це робити, адже дід завжди був дуже харизматичний. Коли він почав створювати підставки, я саме організовувала благодійний збір для нашого війська — тоді ми разом зняли відео, заспівали та зачитали реп і виставили його підставку як благодійний лот.
Він і раніше допомагав мені з лотами — то свій фірмовий маринований оселедець запропонує, то домашнє вино. А того разу підписники побачили підставку й почали запитувати, чи можна таке придбати окремо.

Віта написала про дідусеві підставки у своїх соцмережах, і так у нього з’явилися перші покупці. Фото надала Віталія Грицак
Так і стартувала рекламна кампанія з підтримки дідового бізнесу. До речі, тоді ми зібрали понад 150 тисяч гривень для бригади «Рубіж» — це був один з перших виробів, який називався просто «Під ваші тіліфони». Переможець так щиро дякував, що дідові це було набагато цінніше за гроші.
Тепер, коли я організовую благодійні збори й долучаю до цього діда, то завжди знаю, що зможу швиденько зібрати необхідну суму.
Він завжди долучається до усіх моїх зборів — чи дає підставку на розіграш, чи просто сам донатить. За минулий рік вдалося зібрати близько півтора мільйона гривень, зокрема й завдяки його допомозі.
Понад пів тисячі виробів з оригінальними назвами
Дід придумує дуже цікаві назви для своїх виробів. Наприклад, підставка з нотою називається «Моя дочка-музикантка», зайчик — «Той, хто поїв усю капусту на городі», а ще є «Гусі-гусі, га-га-га», «Пливе качка, пливе сороката, я ж тобі казала, що я не багата». Також у діда є «Білочка, що поїла всі горішки і нема, що продати» або «Зуб, дешевший, ніж у стоматолога».

Кожен виріб Ярослава Дмитровича має оригінальну назву. Фото надала Віталія Грицак
За понад рік у діда було більше 500 замовлень. Він створив певний асортимент, який він виготовляє наперед, але буває, що люди звертаються з проханнями створити щось особливе. Наприклад, одна жінка замовляла підставку у вигляді окулярів для своєї подруги, яка працює окулісткою, а ще одні покупці мали вдома кажана, тому попросили вирізьбити його.
Дід дуже любить дарувати свої вироби — якщо хтось із чимось йому допоможе, він залюбки дарує якусь підставку.
Люди завжди дуже вдячні й надсилають свої фото з виробами. Я відразу роблю скрин та пересилаю дідові у вайбер. Наша з ним переписка — це суцільні скриншоти відгуків його клієнтів. Я зовсім не очікувала, що так буде, але дуже рада, що дід знайшов свою справу, і вона приносить йому радість.
Мрію про таку ж старість, як у діда
Спершу дід казав, що не треба встановлювати якусь конкретну ціну — оплата буде, що дадуть. Десь рік ми так і працювали. Люди платили по-різному — від 200 до 500 гривень. Але потім я побачила, що він приділяє цьому дуже багато часу та сил, втомлюється від фізичної роботи, тому тепер кажу, що в середньому підставка коштує 400-500 гривень, щоб дідова робота окупилася.
Коли ми надсилаємо людям вироби, завжди додаємо лист із побажаннями від діда та ще якийсь подарунок — це можуть бути сушені яблука від бабусі, свіжі груші з нашого саду, горіхи чи цукерки. Я ж дуже люблю підставку, яка в діда не вийшла — це мав бути козеріг, але ми назвали його чупакаброю, і вона тепер у мене на поличці.

Віталія з дідусем Ярославом Дмитровичем. Фото надала героїня
Я дуже щаслива, що маю у своєму житті такого діда. Він завжди дає мені щось домашнє, коли я кудись їду, та завжди зустрічає, коли повертаюся додому. Дід дуже мене любить і завжди підтримував мою творчість, тому я тепер навзаєм підтримую його справу.
Дуже ним пишаюся, адже зазвичай літнім людям складно зробити якийсь новий крок. А дід не такий — він є мотивацією для нашої сім’ї: у нього зараз така старість, якої хотілося б і мені.