Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Опубліковано

Дисидент та художник Анатолій Лютюк переїхав до Естонії понад 40 років тому. Після боротьби з радянською системою він зміг побудувати «малу Україну» за сотні кілометрів від батьківщини та продовжив займатися мистецтвом у мирному Таллінні. Він творив і намагався дотримуватися старої обітниці – шукати добро у кожному дні. Так тривало, допоки на сході України не почалася війна.

Російська агресія змусила митця залишити естонську столицю та вирушити до прифронтового Донбасу. Він сам шукав людей, які потребували допомоги, а водночас – продовжував помічати світлі та добрі історії, перетворюючи їх на казки. Разом із друзями з онлайн-платформи Такфлікс розповідаємо історію художника, яка перетворилася на документальну стрічку «Казка про коника».

Анатолій Лютюк

Художник, волонтер, громадський та культурний діяч. Керівник ерівник Центру української культури в Таллінні (Естонія). Головний герой документальної стрічки «Казка про коника» режисерів Дениса Страшного та Уляни Осовської.

Антирадянський активізм та шлях до Естонії

У 1970-их роках під час навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва я став одним із співзасновників організації українських націоналістів. Це було в ті роки, коли до Петербурзькій академії мистецтв напередодні Дня народження Тараса Шевченка збиралися люди з усього Радянського Союзу. Люди, мрією яких була незалежна Україна. Крім того, я служив у радянській армії, і навіть там мені вдалося організувати групу проукраїнськи налаштованої молоді. Згодом я з великою приємністю дізнався, що кожен із них взяв активну участь у відновленні незалежності України.

Пізніше, у 1974 році, я переїхав до Естонії. У радянські часи її вважали епіцентром внутрішньої міграції всіх, хто прагнув потрапити за кордон. Художники між собою часто подейкували, що саме Естонія – ідеальне місце для втечі з Радянського Союзу.

Читайте також: Десять українських фільмів про війну на Донбасі, які варто переглянути кожному

У ті часи я відчував якусь невдоволеність станом справ в Україні. Та попри переїзд під час навчання в Естонському художньому інституті мені вдалося організувати групу активних учасників боротьби за незалежність Естонії та України. Це були українці, які також навчалися в Таллінні. Де ж мій дім? Сьогодні я можу сказати однозначно: мій дім тепер в Естонії. Тут, у створеній власноруч маленькій Україні.

Фото: reporters.media

Казка стала невід’ємною частиною мого життя

Остаточно залишитися в Таллінні я вирішив у 90-х роках. Тоді більша частина мого життя вже була пов’язана саме зі збереженням української культури й духовності. Я усвідомлював попередній досвід української міграції, а тому розумів, що для збереження українства в Естонії потрібно створити виховні установи. І, звісно ж, однією з таких структур стала церква.

Інша важлива частина мого життя – це мистецтво та ремесло. Навіть більше, це моє життя. Це те, що я, сподіваюсь, вмію робити. Для мене творчість – найкращий спосіб висловити власні думки та передати інформацію наступним поколінням. 

Читайте також: Від «Кіборгів» до «Номерів». Чи зможеш ти вгадати фільми українських режисерів за одним кадром? (ТЕСТ)

Окрему увагу в мистецтві я приділяю казці. Казки для мене є способом комунікації зі світом та способом осмислити події навколо. Це потужний виховний інструмент і один з найдавніших засобів збереження та передачі інформації. Тому казка – також частина мого життя, хоча сам я не знаю, чому так склалося. Протягом багатьох років щосуботи я читаю перед сном саме казки. Звичайно ж, я пам’ятаю багато казок зі свого дитинства. Але найбільше мені завжди було шкода Івасика-Телесика, якого постійно дурили. 

Чому волонтерство? Відчув, що потрібен

Займатися волонтерством я вирішив, коли відчув, що це потрібно Україні. Під час Революції гідності, коли на Майдані з’явилися перші поранені, тодішній очільник МЗС Естонії Урмас Пает зателефонував моєму старшому сину Богдану Лютюку та голові Конгресу українців в Естонії пані Вірі Коник. Міністр запропонував організувати допомогу постраждалим. Того дня я був у норвезькому монастирі, але згодом також активно долучився до волонтерства.


У 2014 році Анатолій Лютюк перетнувся з подружжям українських режисерів Денисом Страшним та Уляною Осовською. Тоді Денис фіксував на камеру події Революції гідності та отримав серйозне кульове поранення в ногу. Після операції режисер опинився в Естонії – на програмі реабілітації, яку організував Лютюк. Згодом Анатолій запросив подружжя погостювати в Українському культурному центрі. Наступного разу режисери повернулися до Таллінна з камерою, аби розповісти про історію та життя Лютюка. Це перетворилося на стрічку «Казка про коника».


А потім почалася війна на Донбасі. Усе своє життя я був людиною з активною громадянською позицією, а тому відчував певну відповідальність. Для мене було вкрай важливо на власні очі побачити події на сході України, аби потім з абсолютною впевненістю повернутися та сказати естонцям: «Я там був, усе бачив, і гарантую, що ваша допомога дійде до тих, хто її потребує». Ось, чому я вирішив поїхати на Донбас.

У своїй волонтерській діяльності ми орієнтуємось на християнські чесноти, допомагаємо людям, коли вони мають таку потребу, а ми – можливість допомогти. Це базові принципи християнської культури. І це має робити кожен, без огляду на діяльність інших людей чи державних структур.

Пишаюся, що зміг налагодити контакт між естонцями та українцями

Для уряду Естонії наша сім’я – родина довіри. До лінії фронту їздив і я, і мої сини. Думаю, це обумовило більш вагому допомогу від жителів та уряду Естонії. Та своїм найбільшим досягненням я вважаю налагодження контактів між естонцями та українцями, яким ми допомагаємо. 

Це поранені, переселенці, працівники маленьких лікарень та шкіл прифронтової зони. Нам вдалося створити чималу команду однодумців та розпочати співпрацю із івано-франківським фондом «Чисті серця». Але маю зазначити, що під час поїздок у нас завжди складалися непрості взаємини з українським бюрократичним апаратом.

Мені запам’яталась фраза одного літнього естонця, який приніс в приміщення нашої церкви в Таллінні гуманітарну допомогу. Тоді її приймав мій син Богдан, після чого віз у місцевість поблизу Дебальцевого. Слова були наступні: «Богдане, бийте їх там, бо вони сюди прийдуть». Хоча, звичайно ж, уряду Естонії, як і урядам інших держав, складно допомагати країні, лідери якої трактують війну, як «конфлікт».


Ще підчас першого візиту Анатолій показав режисерам церкву Матері Божої Триручиці, яка третьою рукою допомагає всім невинно скривдженим. Церква має такий вигляд, наче їй щонайменше 200 років, хоча Анатолій разом із друзями побудував її наприкінці дев’яностих. А секрет у тому, що все дерево в церкві мало «попереднє життя» – лавки зроблені з перестінків колишнього архіву КГБ, що за радянської окупації був розташований в приміщенні церкви, ікони написані на дошках зі згорівшої церкви, а іконостас тримається на дерев’яних сваях зі зруйнованого млина. 

А вже через декілька років, відвідуючи Україну в межах чергової гуманітарної місії, Анатолій вирізав з дерева маленького дерев’яного коника. Разом із ним Анатолій та знімальна група відправилися в сіру зону. Тоді остаточно стало зрозуміло, що фільму – бути.


Якщо чесно, спочатку я навіть і не думав, що це буде фільм. Ми просто робили свою роботу, а режисери – свою. Найскладнішим, з огляду на мій вік та певні заслуги, було втримуватися та не давати режисерам порад щодо того, як працювати над фільмом. Чи змінив мене цей досвід? Так. Робота над стрічкою привчила мене бути більш уважним до деталей та навчила фіксувати, здавалося б, щось цілковито незначне, що насправді є вкрай важливим.

Суспільство

Познайомив Європу з українською молочною продукцією: Андрій Палій

Опубліковано

Бився за Україну проти росіян і поляків, а після І Світової познайомив Європу з якісною українською молочною продукцією, яку англійці, німці, голландці й австрійці змітали з поличок магазинів!

Андрій Палій — молочний магнат Галичини, який відродив українське молочарство, а ставши успішним бізнесменом, займався розвитком освіти та культури на рідній землі.

Це продовження нашої рубрики “Нація підприємців: як українці бізнес будували”. Разом з командами проєкту “Локальна історія” та Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ розбиваємо міф про “бідних і неграмотних селюків-українців”. Популяризуємо історію та повертаємо своє!

Біографія Андрія Палія

Народився Палій 1 грудня 1893 року в селі Кривотули на Прикарпатті в родині ремісників. У ті часи ці землі були в складі Австро-Угорщини, яка потім розпочала Першу світову. Тож, закінчивши гімназію, у 1914 році Андрій був мобілізований до австрійського війська.

Визвольні змагання

Брав активну участь в бойових діях. Після поразки та розпаду Автро-Угорщини став до лав Галицької армії. Воював проти поляків за Галичину в складі ЗУНР.

“Але, нажаль, після того, як у травні 1919 року розпочинається в східній Галичині наступ армії Галлера, гірська бригада втрачає ініціативу й змушена переходити на то бік карпатського”, – каже Павло Артимишин, історик.

Професійний шлях

Коли армія відступала, її прийняла Чехословаччина, а Андрій пішов здобувати освіту. У празькій політехніці закінчив агрономічні студії, а знання втілив, повернувшись на Галичину. Хлопець долучився до реорганізації молочної промисловості за прикладом чеських і данських кооперативів.

На той момент у Львові вже існував молочний кооператив, який пізніше назвали “Маслосоюзом”. Його Андрій Палій і очолив. Під його керівництвом молочарство не лише відродилося, а й стрімко розвинулося.

Читати також: Знай більше: “НотаЄнота” запрошує освітян долучитися до проведення антифейкових ігор з протидії дезінформації

Розвиток підприємства

З 1926 року галицьке масло почали експортувати до Англії, Німеччини, Австрії, Данії та навіть Китаю. У Станіславові, Львові й Перемишлі відкрили нові філії, при яких діяли фірмові крамниці. 1928 році відділи “Маслосоюзу” відкрилися також у Луцьку та Більську на Підляшші. Якість своєї продукції Андрій демонстрував на численних виставках. Вироби підприємства періодично рекламували в тогочасних виданнях. А з 1937 “Маслосоюз” почав відкривати невеликі крамниці-кавʼярні.

“Можна було купити кави, і при цій каві скуштувати канапки, змащені маслом від Маслосоюзу”, – зазначає Павло Артимишин.

Слава успішного підприємця допомогла Андрієві вкладатися й у громадську й освітню діяльність. Він став заступником президента друкарні, під дахом якої перебували всі міські католицькі видавництва. Вступив співредактором журналу “Кооперативне Молочарства” та долучився до розвитку спорту. Виступав співредактором журналу “Кооперативне Молочарства” та долучився до розвитку спорту.

Прихід радянської армії

Розквіт “Маслосоюзу”, як і більшості підприємств українців, завершився окупацією совєтів. Андрієві довелося втікати за кордон, а його справу націоналізували.

Європейський підхід до бізнесу замінили колгоспною системою після II Світової. Андрій продовжив працювати з молочарством, але вже в Канаді. Спробував створити і своє підприємство, але справи так, як на рідній Галичині, вже не пішли.

Андрій Палій піщов з життя 11 травня 1961 року в Едмонтоні, похований в Торонто. Його донька Лідія Палій стала відомою діаспорною діячкою у сфері літератури та малярства.

Нагадаємо, що стали відомі лауреати театральної премії “Київська пектораль-2023”.

Читати далі

Суспільство

Понад половину ФОПів у 2023 році створили жінки

Опубліковано

Більша частина ФОПів  (57%) у 2023 році зареєстрували жінки.

Про це йдеться у дослідженні YouControl Market.

Ця тенденція є стабільною протягом останніх п’яти років. У 2023 році кількість нових ФОПів, відкритих жінками, зросла і становить 45 000 більше, ніж тих, що були створені чоловіками.

Попри це, більше нових підприємств все ж відкривають чоловіки. Жінки становлять лише 24% від загальної кількості нових компаній. Ця тенденція триває протягом багатьох років в Україні.

Дослідження також розглянуло, які галузі вибирають жінки для створення бізнесу та чому великий бізнес залишається переважно чоловічим. Також досліджено кількість жінок-власниць у топ-1000 компаній.

За результатами дослідження, найбільше жінок ФОПів працюють в сферах аудиту, бухгалтерії, освіти та інших послуг.

Читайте також: 10 безкоштовних онлайн-курсів, що допоможуть пережити війну та її наслідки

Найпопулярнішою галуззю для жінок-підприємців у 2023 році стали салони краси, де вони створили понад 18 000 нових ФОПів. Це стало найбільшою кількістю серед усіх нових ФОПів, де частка жінок становить 94%.

У топ-1000 компаній у 2023 році лише 7% мають кінцевих бенефіціарів жінок, а ще 11% – жінки власниці разом з чоловіками. Більшість компаній в Україні керують чоловіки, але лише 14% жінок обіймають посаду керівника у цих компаніях.

Нагадаємо, раніше ми повідомляли, що 27 березня у Міжнародний день театру о 16:00 в Київському муніципальному академічному театрі опери та балету для дітей і юнацтва відбулося урочисте нагородження лауреатів театральної премії “Київська пектораль-2023“.

Фото: YouControl Market.

Читати далі

Суспільство

Стали відомі лауреати театральної премії “Київська пектораль-2023”

Опубліковано

27 березня у Міжнародний день театру о 16:00 в Київському муніципальному академічному театрі опери та балету для дітей і юнацтва відбулося урочисте нагородження лауреатів театральної премії “Київська пектораль-2023“.

Про це повідомляє журнал “Музика”.

Лауреати

За підсумками голосування журі, до складу якого традиційно входили кваліфіковані експерти – театрознавці, музикознавці, журналісти, переможцями у 14-ти номінаціях стали:

  • Найкраща драматична вистава – “Візит”, Національний театр імені Івана Франка;
  • Найкраща музична вистава – мюзикл “Тигролови”, Київська національна оперета;
  • Найкраща дитяча вистава – “Піноккія”, Київська опера на Подолі;
  • Найкраща камерна вистава (вистава малої сцени)” – “Намалюй мені літак”, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра;
  • Найкраща режисерська робота – Давид Петросян за виставу “Візит”, Національний театр імені Івана Франка;
  • Найкраще виконання чоловічої ролі – Олексій Богданович за роль Альфреда у виставі “Візит”, Національний театр імені Івана Франка;
  • Найкраще виконання жіночої ролі – Ольга Гришина за роль Анелі у виставі “Для домашнього вогнища”, Національний театр імені Лесі Українки;
  • Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану” (премію розділили два актори) – Остап Ступка за роль Бургомістра у виставі “Візит”, Національний театр імені Івана Франка; Олександр Бондар за ролі Екскурсовода, фанатичного студента й диригента Артуро Тосканіні у виставі “Соломія”, Театр драми на Печерську;
  • Найкраще виконання жіночої ролі другого плану – Лариса Трояновська за ролі Кошатниці та Надії Танашевич у виставі “Зелені коридори”, Театр на Подолі;
  • Найкраща сценографія – Даниїла Колот, вистава “Візит”, Національний театр імені Івана Франка;
  • Найкраща музична концепція вистави – Борис Севастьянов, мюзикл “Піноккія”, Київська опера на Подолі;
  • Найкраще пластичне вирішення вистави – Раду Поклітару, балет “ДискриміНАЦІЯ”, Київ модерн-балет;
  • Найкращий акторський дебют – Ганна Михайличенко, моновистава “Мовою троянд”, Київська академічна майстерня театрального мистецтва “Сузір’я”;
  • Найкращий режисерський дебют – Володимир Абазопуло, Ярослав Гуревич, вистава “Круасани з мигдалем”, Київська академічна майстерня театрального мистецтва “Сузір’я”.

Про премію

Театральну премію “Київська пектораль” засновано за ініціативою Київського місцевого відділення Національної спілки театральних діячів України у 1992 році та за підтримки Головного управління культури Київської міської державної адміністрації. “Київська пектораль” стала першою в Україні професійною театральною премією. Це – визнання і вшанування кращих акторів, режисерів, представників інших творчих професій, пов’язаних із театральним мистецтвом.

Премія є престижною у театральній галузі, підкреслює значимість творчої праці майстрів сценічного мистецтва, адже український театр був і залишається джерелом духовності, оберегом і популяризатором культурного надбання.

Читати далі