Приїхав до Львова на місяць — і лишився на шість років: чому американець мріє стати українцем

«Якщо ти справді любиш якесь місце чи людину, ти не тікаєш, коли стає важко», — каже американець Брайан. На другий день повномасштабного вторгнення він розвернувся на кордоні й повернувся до Львова — хоча брат-військовий зі США переконував його, що росіяни ось-ось захоплять Київ, а потім і Львів.

Шість років він живе в країні, мову якої досі розуміє лише наполовину, — і саме тому створює власну методику вивчення української для іноземців. #ШОТАМ розповідає, чому американець, який приїхав у Львів «на місяць», лишився в ньому навіть під час війни, мріє завести в Україні сім’ю і перевезти сюди свою маму.

Брайан Бенжамін

засновник школи англійської мови BBA Ukraine, розробник методики вивчення української для іноземців

Готувався побачити бідність і радянщину — Україна здивувала культурою й охайністю

До переїзду в Україну я жив в країнах Азії та працював в ірландському Університеті Мейнут (Maynooth University). Мій універ мав партнерські програми з китайськими вишами, тому я поїхав у Фучжоу. Там я викладав англійську, ораторське мистецтво та комунікаційні навички.

Коли почалася пандемія COVID-19, у Китаї запровадили суворі обмеження, тому я почав працювати онлайн. Так я пропрацював близько трьох років і зрозумів, що хочу жити в Європі.

Причина була не лише в карантині — я втомився від постійної уваги до себе. Я високий білошкірий хлопець, тому в Азії часто ловив на собі погляди людей. Мені хотілося жити там, де я не буду сильно вирізнятися зовні. Я був готовий бути іноземцем через мову чи менталітет, але не через свою зовнішність.

Тоді ЄС закрив свої кордони, і з країн, куди я міг поїхати, залишалися Північна Македонія, Чорногорія, Албанія та Україна. І якось я натрапив в інтернеті на фотографії Львова. Це місто мені дуже сподобалося, і я вирішив спробувати там пожити місяць. 

В Україні я очікував побачити бідність, безпритульних дітей на вулицях та огидну їжу. Ба більше, навіть побоювався, що мені не сподобається місцева мова. Я мав узагальнений стереотип середньостатистичного американця, який досі дивиться на Східну Європу — чи то Україну, Польщу, Чехію чи Словаччину — крізь призму радянського минулого, сприймаючи їх як бідні комуністичні країни. 

Єдине, що я знав точно: тут гарна архітектура, помірні ціни, і довкола будуть люди з європейською зовнішністю. По приїзду я побачив дивовижну культуру, якісну та смачну їжу, гарну підприємницьку жилку у людей.

Не мав жодного клієнта в Україні — тепер маю цілу школу з викладачами

В Україні я продовжив дистанційно працювати в своєму університеті Мейнут. А вже через рік почав додатково підробляти в місцевих IT-компаніях викладачем англійської мови. 

Я помітив прогалини у тому, як тут викладають англійську. А ще помітив, як  компанії активно інвестують у курси англійської для працівників — утім, для багатьох вони були просто черговим «бенефітом» або галочкою в соцпакеті для працівників. Вони виділяли на це бюджет, але не отримували жодного реального результату. Це надихнуло мене створити власну мовну школу. 

Спершу я почав будувати нетворкінг: відвідував розмовні клуби, заходи для експатів (ред. — людей, які живуть не в рідній країні), івенти з мовного обміну та волонтерські зустрічі. Там я знайомився з українськими підприємцями, які познайомили мене зі своїми друзями. Потроху у мене зʼявилося коло контактів, щоб організовувати власні події.

Я почав створювати навчальні матеріали, працювати над власною методикою, вкладав гроші в розробку програми та брендинг. Я сам став першим викладачем своєї школи, а всі зароблені кошти від викладання інвестував у розвиток бізнесу.

У мене не було готової інструкції чи книжки про те, як побудувати такий бізнес. Це ж не кебабна, не доставка піци чи суші. Я був американцем, який ще погано розумів місцеву культуру та мову, тому ми просто пробували, ризикували, іноді помилялися, щоб тепер навчати працівників великих ІТ-компаній та оборонних технологій.

Більшість наших викладачів — це носії мови з США, Великої Британії, також є менеджери, бізнес-помічники. Більшість шкіл продають години занять і розмовну практику — ми ж продаємо рівні та результати. Кожну програму розробили так, щоб за шість місяців перевести студента від A1 до C1.

Американські компанії вже замовляють у нас курси з української

Добре, англійську я допомагаю вчити — але як ефективно вивчити українську американцям? Це питання я постійно собі ставлю. Ба більше, до мене звертаються компанії із США та ЄС: «Брайане, а у вас є програма з української?».

Я живу в Україні вже шість років і розумію приблизно 50% мови, але вважаю це особистим провалом. Мого рівня достатньо, щоб купити щось на базарі, у магазині чи поспілкуватися з водієм таксі, але цього замало для повноцінного життя та ведення бізнесу. 

Я не можу вчитися просто за книжками чи поодинокими уроками — мені потрібна покрокова система переходу від одного рівня до іншого. Скільки я не намагався знайти готову дієву систему вивчення української для іноземців, мені це не вдавалося, тому я вирішив створити її сам. 

Зараз ми працюємо над розробкою власної методики вивчення української мови для іноземців. Наш продукт буде готовий приблизно за два місяці, і я сам стану його першим студентом! Моя мета — за наступний рік впевнено дістатися рівня B1+ або B2.

Друзі дивилися на мене, як на божевільного — а я лишився у Львові

Коли почалася повномасштабна війна, я навіть на день не виїжджав з України, хоча була спроба. На другий день вторгнення друзі запропонували поїхати до Кракова, але в останній момент я вийшов на кордоні і повернувся до Львова. Вони дивилися на мене, як на божевільного, але тоді мій внутрішній голос сказав: «Ні, я не хочу тікати».

Я жахливо втомився постійно бігти, шукати нові місця та починати все спочатку. А якщо це місце, де все має закінчитися, нехай це буде мій останній рубіж. 

Я маю одне правило: якщо ти справді любиш якесь місце чи людину, ти не тікаєш, коли стає важко. Тоді я відчув, що моя любов до України — щира. Я міг би спокійно зібрати речі й виїхати до Вашингтона чи в будь-яку іншу точку світу. 

Мій двоюрідний брат, офіцер ВМС США, навіть писав моїй матері та мені, переконуючи, що росіяни захоплять Київ, а потім і Львів, що на нас чекає пекло — але я йому не вірив. Я залишився й почав допомагати людям: проводив безкоштовні лекції в університетах, організовував відкриті нетворкінг-події та об’єднував різні спільноти.

Мама приїжджала в гості й помолодшала — хочу перевезти її в Україну назавжди

В Україні я придбав нерухомість, хочу створити сім’ю та мрію перевезти сюди жити свою маму. Втім, я не прагну, щоб тут з’явилася сотня тисяч «Брайанів». Мені важливо, щоб Україна зберігала свою унікальну культурну ідентичність, спадщину та автентичність.

Моя мама вже приїжджала до мене в гості й справді закохалася в Україну. Їй подобається, як до неї тут ставляться, яка якісна тут медицина, наскільки люди тут креативні та допитливі. Щоразу, коли вона приїздить сюди, її спосіб життя стає значно здоровішим: вона краще харчується, більше ходить пішки та навіть худне. Якщо вона таки переїде жити до мене — це точно продовжить їй життя років на п’ять-десять.

Кожне робоче місце в моїй школі створює ще кілька — у цьому моя місія

У мене є важливий меседж для американців та іноземців — в Україну дійсно варто інвестувати та розвивати тут бізнес. Працювати з українцями варто тому, що це неймовірно допитливі, інтелектуальні, працьовиті люди та вроджені підприємці. 

Тож знайомлю своїх друзів — українських айтівців та підприємців — із потенційними іноземними клієнтами, поєдную людей та розширюю їхні можливості співпраці. У своєму інстаграмі я висвітлюю історії українських бізнесменів, аби показати світові, що в Україні можна не просто виживати, а й успішно розвиватися навіть під час війни.

Як і будь-який інший підприємець в Україні, я зараз у тому ж човні, що й український бізнесмен. У мене ті ж самі проблеми, хвилювання, я отримую гривню і проживаю всі виклики разом із країною.

Моя історія — не про американця, який сидить за океаном і керує віддалено — це історія про повну асиміляцію.

Я створив бізнес, який допомагає українським компаніям відкривати нові міжнародні можливості. А кожне високооплачуване робоче місце створює декілька суміжних вакансій довкола. Це найкращий спосіб, у який я можу допомогти країні, яку щиро полюбив і яка дала мені більше, ніж будь-яке інше місце у світі.