Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
10 10

NewСхід

Купити каву і підтримати регіон.На Донбасі розвивається новий бренд

Опубліковано

У Миколаївці Донецької області підприємиця відкрила цех по обсмажуванню кави та заснувала власну марку “CoffeeTobi”.

На закупівлю обладнання і зелених зерен довелося витратити 250 тисяч гривень. Проте тепер у маленькому містечку на Донбасі процвітає бізнес 27-річної Анфіси Ніколаєвої.

У одному з районів Миколаївки в орендованому приміщенні розташовується цех по обсмажуванню кави. У тій же будівлі підприємиця відкрила кафетерій “Чайкофський”, де проводять дегустацію напоїв та продають каву в роздріб на вагу.

Читайте також: Італієць залишив європейський бізнес і відкрив піцерію в Україні

Щомісяця виробництво купує близько 500 кілограмів сирих кавових зерен. Вартість мішка залежить від сорту та якості кави. У грудні продали 450 кілограмів кави. У січні-лютому підприємство теж вийде на рівень до 400 кілограмів. Середня ціна за 100 грамів кави – 22 гривні.

Гроші для запуску бізнесу взяли із заощаджень, за які планували купити квартиру. А для того, щоб навчитися правильно обсмажувати каву – довелося пройти курси в Харкові та Києві.

Читайте також: Кав’ярню українця визнали однією з найкращих у Європі

“Коли у Миколаївку приїжджають гості і запитують, що можна купити на сувеніри, їх відправляють до нас по каву. Це вже стало візиткою міста, як у Слов’янську з’їздити на керамічний ринок”, – поділилась бізнес-леді.

Скільки кави виходить із зерен?

Професійне обладнання для обсмажування кави стартує від 150 тисяч гривень, дивлячись, на яке завантаження купувати. Можна придбати за 50 тисяч, щоб обсмажувати 1 кілограм кави. Обладнання для свого цеху підприємиця купувала в українського виробника “Технолог”. За один раз вміщує 12 кілограмів зерен. На виході отримують 10,8 кг обсмаженої кави. У травні буде рік, як працює українська техніка – досі не підводила.

Для того, щоб процес був правильним, свого обсмажувальника Анфіса возила в Харків на навчання.

За технологією обсмаження кави, спочатку духовку розігрівають до 200 ℃. Працює вона на чотирьох тенах, хоча можна запускати і на двох. Але це для довготривалого обсмажування. І тоді завантажують не 12, а 6 кілограмів зелених зерен. Процес обсмажування комп’ютеризований. Екран показує падіння вологості, відносно температури і часу. Для бренду “CoffeTobi” підприємиця зафіксувала власні технології обсмаження, відповідно до зерна. За процесом спостерігає обсмажувальник, який за необхідності піднімає або опускає температуру.

Читайте також: Переселенець із Донецька заснував меблевий бізнес і завойовує світ

Щоразу зерно приїжджає різним. Нині завозять новий урожай, у якому вища вологість, і потрібно довше обсмажувати. 12 кілограмів зерен обсмажують від 14 до 18 хвилин. Втрата ваги 1,5 – 1,6 кг, але зерно збільшується в об’ємі.

Кавові зерна купують з Африки, Колумбії, Бразилії, Південної Америки та В’єтнаму. Сам матеріал не дорогий. Багато грошей іде на розмитнення товару. Тому підприємиця співпрацює з фірмою, яка купує по 300 тонн кави. На місяць виробництво використовує 500 кілограмів зерен. Мішок кави може коштувати і 10 чи 15 тисяч гривень. Кава арабіка найдорожча.

Розмитнення може обійтися в 1-2 долари за кілограм. Ввіз через Одесу – може доходити до 5 доларів. Це відбивається на собівартості.

“Справжня проблема при розмитненні товару, коли прикордонники не розуміють сертифікацію. Буває, що каву ставлять на карантин, бо не можуть перевести документацію з англійської. Це пов’язано з тим, що в Україну мало ввозять зелене зерно”, – каже Анфіса.

Професіонал може “на око” відрізнити сорт кави

Із першої поставки кави, яку отримала Анфіса, відібрала зелені зерні та проростила їх. Тепер удома має посадку дерев арабіки. Є така традиція серед тих, хто кавою займається. Звісно, урожай з нього не зберуть. Одне доросле десятирічне дерево “в неволі” дає 200-300 грамів урожаю кавових зерен.  

Читайте також: Буковинський кооператив продає гриби в США та Ізраїль

Коли прийшов час обирати: почати справу чи квартиру купувати, вирішили з чоловіком почати бізнес.

“Більше п’яти років займалася кавовим напрямом, перед заснуванням власного цеху. Була заступницею директора на схожому підприємстві у Харкові. Перед цим була керуючою в ресторані. Працювала адміністратором, часто доводилося стояти за барною стійкою, робити каву. Співпало, що кава завжди зі мною”, – сміється Анфіса.

Зі Слов’янська, під час війни виїжджали до Харкова. Там отримала другу вищу освіту. Працювала в Харкові. Проте там інша політика ведення підприємницької діяльності. Складно було з орендою і документацією. Слов’янськ для підприємиці рідніший. Останнім плюсом для рішення стало те, що в Донецькому регіоні цеху по обсмаженню кави немає. Анфіса перша зайнялася тут такою справою.

За словами жінки, нині на виробництві працює унікальний обсмажувальник. Перший час йому було складно навчатися. А тепер по зерну, аромату чи смаку завареної кави може визначити сорт кави. Наприклад, зерно робусти від арабіки дуже відрізняється. Часто продають 100% арабіку, але там насправді суміш робусти.

Читайте також: На Львівщині фермер заклав плантацію найдорожчого у світі гриба

Власники кавообсмажувальних цехів збираються з усієї України на спеціалізован івенти. Там вони діляться враженнями від новинок на ринку та обмінюються досвідом.

“Нещодавно дуже популярним стало зерно “Жовтий бурбон”, коштував шалених грошей – 700 гривень за кілограм на закупці. Перші обсмажувальники, які його взяли, одразу ділилися щирими відгуками – не коштує тих грошей,” – каже Анфіса.   

У кафе “Чайкофський” приїжджають дегустувати напої ті, хто купує кавомашину і починає власний бізнес.

На експерименти з кавою збирається вся команда і друзі

З обсмаженої кави на виробництві роблять авторські купажі. Коли це відбувається – збирається вся команда, приїжджають друзі – починають експерименти. Спершу заварюють каву в турці. Потім пропускають через кавомашину – гірчить. Тоді додають чи зменшують співвідношення зерен. Наразі мають три стандартні купажі. Класік – поєднання арабіки і робусти 50 на 50. Є середній, у якому 80% арабіки і 20% робуста. І є 20% арабіки і 80 робусти. Такі купажі беруть клієнти додому і ресторани. Буває просять змішати каву з Уганди з сортом робусти. Зерна з Уганди і Ефіопії – м’яке і ніжне. І їх потрібно чимось насичувати. Робуста для цього підходить ідеально.

За словами підприємиці, часто клієнти не розуміють смак кави, бо вона видається не такою, як в супермаркеті.

“Пояснюємо, що там кава зберігається місяцями. Наш продукт з насиченим смаком, до якого люди не звикли. Обсмажуємо каву за потребою, не робимо запаси наперед. Насичений смак у кави зберігається від 10 до 20 діб після обсмаження. Є люди, які просять одразу кілограм обсмажених зерен. Але ж це 120 порцій, які питимуться півтора місяця. Краще щотижня брати по 100-200 грамів”, – дає пораду гурманам власниця кавового бізнесу.

Читайте також: Українська “екзотика”: підприємець продає в Європу консервований борщ

Крім того, на виробництві є послуга безкоштовного помолу. Розмір меленої гранули роблять під турку чи прес кавомашини. Якість виварювання кави залежить від розміру помелу. Із закордонної поїздки Анфіса привезла кавомолку з кам’яними жорнами. Перемелює каву в пудру. Для любителів кави з турки чи запарювання чашці – ідеальний варіант. Велика гранула ніколи не вивариться, лише в пресі кавомашин.

Під обсмажувальний цех треба окреме приміщення

Раніше Анфіса працювала у Краматорську, але там маленьке приміщення і дорога оренда. Як тільки туди заїхали – шукала місце у центрі Слов’янська. Знайшла у Миколаївці. Важлива умова – окрема будівля з гарною вентиляцією. При обсмаженні дуже концентрований аромат. Не всім це подобається. Нині на виробництві стоять потужні витяжки. Замінили усю проводку, бо машина потребує енергопотужності. Остання квитанція на електроенергію склала 4 тисячі гривень. У зимовий період працювали обігрівачі в кав’ярні, кавомашини. І було велике завантаження на новорічні свята.

На рівень окупності підприємства планує вийти через півроку. Багато витрат йде на податки і зарплати.

За словами підприємиці, найбільше проблем було на етапі оформлення документів, торгової марки, дозволів. Дорого. Не завжди оформлювачі розуміють, що підприємець хоче відкрити. Не знають, які документи вимагати. Багато довідок, які робили, виявилися непотрібними.

Читайте також: Продає всьому світу: харків’янин покинув IT-офіс, щоб виробляти шкіряні гаманці

Майже 3 місяці пішло на оформлення документів. Нині підприємиця щомісяця сплачує 1500 тисячі гривень податків, оформлені як ФОП. Це не враховуючи податки за працівників. На підприємстві працює Анфіса, обсмажувальник, бариста та торговий представник. Хочуть взяти в штат бухгалтера, але це додаткові витрати. Справи поки  підприємиця веде самостійно.

Виробництво працює на розвиток, налагоджують контакти з супермаркетами і магазинами. На місцевому радіо теж рекламують кавову марку.

“Потрібно виправдати зарплату торгового представника і вартість палива. Їздити доводиться у Святогірськ, Краматорськ, Костянтинівку. Не завжди повертаються з кількістю замовлень, яка виправдала б поїздку”, – поділилася власниця бізнесу.

Боялася, що на Донеччині немає культури споживання кави

Робочий день у підприємиці ненормований. Буває, що клієнти телефонують вже о 6 ранку. Працювати доводиться без вихідних. О 8 ранку на виробництві півгодинна планірка. Потім розподіляють замовлення, планують доставку.

За її словами, коли починала справу, боялася, що в Донецькому регіоні немає культури споживання кави.

“Страх був перші два місяці. На пакуванні кави вказували адресу тодішньої прописки – Райгородок. Усі говорили, що яка там може бути кава. Одна жінка на повному серйозі обурювалася, що її дурять, бо в Донецькій області немає кавових полів. Думала, що каву можуть вирощувати на полях за Києвом. Люди не розуміли, що купуємо сирі зерна”, – поділилася Анфіса.

Тепер у планах підприємиці – увійти в усі роздрібні магазини. Розширити персонал на виробництві. Але все залежить від того, як весна пройде. Мріє відкрити фірмові магазинчики в Слов’янську, Краматорську. Але приміщень під оренду немає. Все дорого. Побудувати маф і працювати лише вдень – простіше, ніж знайти хороше вільне приміщення.

“Кругом є ризики. Власна справа, це як заміжжя – варто спробувати. Бізнес багато чому навчає, формує людину. Коли працюєш не на когось, а на себе – інакше починаєш мислити”, – переконана Анфіса Ніколаєва.

Нагадаємо, у Лозовій служба “Leaf-таксі” на електромобілях за перші півтора тижні роботи відвоювала 40% ринку перевезень. Фірма працює вже понад два роки у маленькому містечку на Харківщині з населенням близько 56 тисяч людей.

NewСхід

Оголосили конкурс проєктів для громадських організацій зі сходу країни

Опубліковано

Громадська організація «Станція Харків» оголосила конкурс мініпроєктів для активістів зі східних областей України.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці організації.

«Партисипація у громаді» – ініціатива, реалізована за підтримки NED (Національний фонд на підтримку демократії). За задумом організаторів, конкурс має допомогти активістам зі сходу України реалізувати власні проєкти, спрямовані на посилення демократії участі в їхніх громадах.

Мікропроєкти учасників мають орієнтуватися на запровадження, вдосконалення чи оцінку інструментів залучення громадськості до прийняття управлінських рішень в територіальних громадах сходу України.

Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України

На конкурс можна подати проєкт за один із трьох напрямів:

  • аналітичний – місцева громадська організація проведе оцінку ступеня поширення інструментів партисипативної демократії в територіальних громадах свого району/регіону;
  • практичний – місцева громадська організація перевірить дієвість наявних в громаді інструментів партисипативної демократії шляхом використання одного з них;
  • інструментальний – місцева громадська організація забезпечить впровадження відсутньої процедури партисипативної демократії в органі місцевого самоврядування конкретної територіальної громади.

Які умови

До участі запрошуються громадські організації, зареєстровані в Донецькій, Луганській, Полтавській та Сумській областях (включно із ГО, які евакуювалися до інших регіонів після початку російсько-української війни у 2014 році).

Термін реалізації проєктів не має перевищувати 3 місяці (включно із поданням фінальних описових та фінансових звітів). Проєкти мають бути реалізовані у період з 10 січня 2023 року до 10 квітня 2023 року.

Розмір міні-гранту: у середньому – 50 000 грн., але не може перевищувати 54 000 грн.  Кінцевий термін прийому заявок – 25 грудня 2022 року 23:59. 

Як подати заявку

Пакет документів, необхідних для участі в конкурсі:

  1. Заповнена коротка форма за посиланням https://forms.gle/L7BPY6y6eAdens2H8
  2. Опис проєкту (форма тут, в форматі Word з назвою “коротка назва_організації_мінігрант_NED”, не більше 3-х стрінок 12 кегелем шрифта)
  3. Бюджет проєкту (форма тут, у форматі Excel з такою назвою “коротка назва_організації_бюджет_NED”) 

Вимоги до заявки:

  • Проєктні заявки з додатками подаються в електронному вигляді: форма заповнюється онлайн, опис проєкту та бюджет завантажуються у кінці форми. Максимальний розмір файлів 1 Мб.
  • Програма не надає грантів політичним партіям, державним чи муніципальним установам та афілійованим з ними організаціям. 

Нагадаємо, Фонд підтримки Google надав гранти третій групі українських стартапів. Кошти отримали 25 компаній.

Крім того, понад 260 українських підприємців отримають мікрогранти на загальну суму 62,5 млн грн у межах програми «Власна справа».

Фото:

Читати далі

NewСхід

«Найскладніше – переконати людей виїхати». Як громада на Хмельниччині стала другою домівкою для переселенців зі сходу

Опубліковано

У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них опинилися в безпеці завдяки волонтеру Антону Черьомушкину та його команді. З перших тижнів повномасштабної війни чоловік взявся за доставку гуманітарних вантажів та евакуацію людей з прифронтової території.

Сьогодні переселенці живуть у облаштованому волонтерами дитячому садку та приватних будинках, які безкоштовно надали місцеві мешканці. Крім того, сусідня громада виділила під гуртожиток триповерхову школу. Однак для її ремонту необхідно зібрати чималу суму – три мільйони гривень.

Про перші евакуаційні рейси до рідного Слов’янська, розширення команди, адаптацію дітей та підтримку родини Антон Черьомушкин розповів команді ШоТам.

Антон Черьомушкин

підприємець, волонтер благодійного фонду «Янголи Спасіння»

Ми навіть не припускали, що війна знову прийде до Слов’янська

До повномасштабної війни у мене було звичайне життя. Я займався власним бізнесом з лісопереробки, а 20 січня разом із родиною повернувся з відпустки в єгипетському Шарм-еш-Шейху. Ми відпочивали, жили, будували плани на майбутнє. Усе було добре.

Але Слов’янськ вже добре знав, що таке окупація та російська агресія. Через це ми з дружиною довго вагалися, чи варто купувати власний будинок. Ці сумніви тривали ще з 2014 року, але зрештою ми наважилися й придбали домівку. Протягом двох років робити ремонт, створювали все під себе. Але не склалося.

волонтер облаштував поселення переселенців на Хмельниччині

Напередодні великої війни якоїсь особливої напруги в місті не було, як і думок про ймовірне вторгнення російської армії. До лінії фронту – близько 100 кілометрів, і я, якщо чесно, не очікував, що станеться щось настільки масштабне. Думав, будуть якісь переговори або, скажімо, просто заморозять конфлікт, як це сталося в Молдові. Тому жодної підготовки чи якихось «тривожних» валіз у нашої родини не було. Ми навіть не припускали, що війна знову торкнеться нашого міста й нас особисто.

Дізналися про Лошківці – і без вагань поїхали

Перші три дні повномасштабного вторгнення стали суцільним шоком та нерозумінням, що робити далі. Ми ходили на роботу, намагалися продовжувати «нормальне» життя. Та водночас я попереджав своїх працівників, що статися може що завгодно, а тому треба до цього готуватися. 

Десь на четвертий чи п’ятий день війни, побачивши темпи просування російської армії, ми наважилися на виїзд зі Слов’янська. Було очевидним, що першочергова ціль окупантів – це Донеччина та Луганщина. 

волонтер Антон Черьомушкин

Хмельницька область стала для нас абсолютно спонтанним та практично випадковим вибором. Я просто зібрав всю родину, завантажив мікроавтобус речами першої необхідності, дізнався безпечні маршрути – і ми поїхали. Дісталися Умані, переночували в місцевому готелі «Турист», а зранку почали шукати, куди їхати далі.

Через знайомих дізналися, що в селі Лошківці Новодунаєвецької громади можуть виділити будинок для проживання. Насправді ми навіть не роздумували, просто поїхали. Альтернативи у нас не було: я готувався до робочого сезону, а тому всі кошти були вкладені в бізнес. 

«Патики» – що це таке?

У Лошківцях ми поступово почали облаштовувати виділений будинок. Щось купували за власні кошти, з чимось нам допомогли. Зробили невеликий ремонт, відремонтували сантехніку. Але це вже було після кількох тижнів проживання та знайомства з місцевими мешканцями. Коли ми зрозуміли, які тут люди та як до нас ставляться.

Спочатку я не знав, як реагуватимуть жителі села, адже наша родина російськомовна. Та вже через місяць я вільно говорив українською і побачив, що люди оцінили мої старання. Так, вони казали, що можна спілкуватися будь-якою мовою. Але я все одно намагався перейти на державну. 

Перші тижні це було доволі смішно, у мене виходив цікавий суржик. Але нічого, вивчив. А ще дізнався багато нових слів. Скажімо, хтось каже: «Їдемо збирати патики». А я думаю, що таке «патики», куди вони їдуть? Згодом зрозумів, що це звичайні дрова.

Поїхав до Слов’янська, аби забрати речі, а повернувся з людьми

Згодом ми зібралися поїхати до Слов’янська, аби забрати з будинку інші речі. Оскільки я їхав мікроавтобусом, вирішив прихопити з собою гуманітарну допомогу, тож звернувся з цією ідеєю до голови Новодунаєвецької сільради Антона Камінського. Ми разом проїхалися селами громади, зібрали цілу автівку різної консервації, картоплі, цибулі, моркви. І все це я повіз до Слов’янська.

машина з гуманітарною допомогою

У той самий час моя дружина разом із сестрою знайшли в Лошківцях кілька вільних будинків, які власники погодилися безкоштовно надати для проживання переселенців. Лише з однією умовою – сплачувати комунальні послуги. А тому на зворотному шляху, крім особистих речей, я взяв кількох людей, які також хотіли евакуюватися зі Слов’янська. Власне, це і стало початком повноцінної волонтерської діяльності. Так ми зрозуміли, чим маємо займатися.

Найскладніше – переконати людей покинути домівки

Насправді найскладніше в цій роботі – переконати людей, що там, на Хмельниччині, справді безпечно, і ніяких проблем не виникне. Звісно, чимало людей відмовлялися від переїзду. Тому доводилося показувати, де ми живемо, яке житло надаємо, які там умови. Також обіцяли підтримувати гуманітарною допомогою. І тих, хто погоджувався, ми забирали до Лошківців.

автомобілі волонтерів

Загалом привезли до села приблизно 120 людей. Також були переселенці, які приїхали сюди самостійно, або вирушили з нами у спільній колоні на своїх автівках. Бувало й таке, що вже евакуйовані люди просили забрати їхні машини. Тоді ми шукали водія, а сам автомобіль також використовували для евакуації. Жодна наша машина не їхала порожньою: ані з Хмельниччини, ані зі сходу. 

Поступово наша команда розширилася

Трохи легше стало, коли ми офіційно зареєструвалися як волонтери через фонд «Янголи Спасіння». Я став представником організації на Хмельниччині, і шукати гуманітарну допомогу було вже простіше. Адже зайти в якийсь кабінет і сказати: «Вітаю, мене звати Антон, дайте мені щось» було складно. В умовному селі це ще могло спрацювати, але за його межами – ні.

Коли я вкотре поїхав до Слов’янська, то зустрівся з давнім другом, який вагався, чим займатися. У нього був власний мікроавтобус, тож товариш приєднався до нашої команди. Пізніше Дмитро Мішенін допоміг нам отримати ще одну автівку, й ми взяли водієм друга, який виїхав до Лошківців ще в перші дні повномасштабної війни. Так нас стало троє.

команда благодійного фонду Янголи Спасіння

Загалом ми проїхали вже близько 50 тисяч кілометрів, тобто виконали приблизно 25 рейсів. Але щоразу ми повертаємося до Лошківців із різною кількістю людей. Адже хтось прагне просто покинути небезпечну територію, комусь необхідно дістатися вокзалу чи певного населеного пункту на нашому маршруті. Тому буває, що зі Слов’янська з нами їдуть п’ятеро людей, а до Хмельниччини доїжджають двоє. Трапляється й навпаки: ми можемо повернутися з десятьма переселенцями. 

Перетворили дитячий садок на тимчасове житло для переселенців

Складно сказати, що Лошківці готувалися до прийому переселенців. Під розміщення людей підходив хіба що дитячий садок, але й ця будівлі потребувала додаткової роботи. Завдяки допомозі фонду та небайдужих людей ми встановили там душ, поставили бойлер. А благодійна організація «Голоси дітей» придбала велику пральну машину. Сільрада підтримала нас із закупівлею дров для опалення дитсадка.

пральна машина для дитсадка на Хмельниччині

Частину гуманітарної допомоги ми виділяли на Лошківці. Домовилися із сільським головою та облаштували приміщення в будівлі місцевого старостату. Решта продуктів та засобів гігієни вирушала нашими автівками на Краматорський та Слов’янський напрямки.

Влаштували свято для дітей з родин переселенців

Паралельно моя дружина разом із сестрою та близькою подругою почали займатися адаптацією дітей з родин переселенців. Вони влаштовували різноманітні заходи, проводили конкурси, а ще підготували свято до Дня захисту дітей.

Тоді фонд «Голоси дітей» допоміг нам придбати подарунки для малечі: фарби, фломастери, альбоми для малювання та фрукти. А місцевий костел приготував десять великих піц. Також ми придбали фарби холі жовтого й блакитного кольорів – усі були в захваті. На свято запросили місцевих дітей, і приблизно 30 із них були переселенцями. Це все було нашими спробами якось відволікти людей, повернути їх бодай на кілька годин до колишнього життя.

діти-переселенці на Хмельниччині

Бувають і смішні моменти. Скажімо, ми організували концерт на свято Івана Купала, а костел сприйняв це практично як обряд проти церкви. Навіть закликав місцевих мешканців прийти на сповідь та причастя. Тож такі цікаві моменти в нашій роботі також трапляються.

Сусідня громада виділила школу під гуртожиток для переселенців

Під час роботи я познайомився із головою сусідньої Солобковецької громади Сергієм Когутом. Це людина, яка надала нам найбільше підтримки. Від нього постійно надходять якісь ідеї, пропозиції. А ще громада погодилася виділити закинути школу під облаштування гуртожитку для переселенців. А це цілих три поверхи, величезні приміщення, простора кухня, спортзал.

Там можна було б зробити справді класний гуртожиток. Крім того, неподалік від школи нам запропонували дві земельні ділянки, що ідеально підходять під овочеві теплиці та сади. Тим паче поруч із громадою розташований завод із переробки фруктів. Але через брак коштів на ремонт ідею зі школою довелося відкласти. На облаштування будівлі потрібно приблизно три мільйони гривень. Насправді це не такі вже й великі гроші, але сьогодні пріоритет – це підтримка ЗСУ.

Антон Черьомушкин на Хмельниччині

Солобковецької громада також виділила під житло для переселенців перший поверх місцевої лікарні. Там вже зробили якісний ремонт, облаштували туалети, душові кімнати та кухню з побутовою технікою. І все це – силами й коштами громади. Утім грошей вистачило лише на половину поверху. Це дозволило поселити 12 людей, але друге крило лікарні поки чекає свого часу. Ми намагалися залучити фінансування від європейських благодійників, але, на жаль, нашу заявку не підтримали. Можливо, в майбутньому ми спробуємо податися на грант знову.

Війна зблизила нашу родину

Ця війна перевернула все наше життя з ніг на голову. Я зрозумів, що існує не лише робота, почав більше спілкуватися з дітьми, розуміти їх. Нещодавно я перевіз родину до Європи. У мене доволі велика сім’я, дев’ятеро людей, з яких половина – це діти. Я в ній – єдиний чоловік, а тому вся відповідальність лежить саме на мені. Було вкрай важливо відчути підтримку родини під час ухвалення цього рішення. І я її відчув. Рідні розуміють, наскільки мені складно. 

Тут, у Франції, моїй сім’ї виділили велику квартиру й забезпечують всім необхідним. Я приїхав разом із ними, аби налагодити контакти з європейськими благодійниками. Однак волонтерська робота нашої команди не зупиняється ні на мить: поки я за кордоном, то керую всім дистанційно. Найближчим часом планую повертатися до України й надалі допомагати людям з прифронтових територій.

Читати далі

NewСхід

«План народився просто в дорозі». Як компанія «ТАНА» з Луганщини евакуювала не лише виробництво, а й всю команду

Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.

Опубліковано

Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.

Компанія розвивалася поступово, й торік сягнула таких масштабів, що половина товару експортувалася за кордон. А за два тижні до початку великої війни Сергій планував розвиток альтернативних джерел енергії. Однак вчасно відмовився від цієї ідеї та зберіг інвестиції.

Із рідного Сєвєродонецька компанія виїжджала під звуки війни . А коли стало зрозуміло, що наступні поїздки можуть вартувати життя працівників, евакуація завершилася. Усе, що встигли евакуювати, команда перевезла до Умані. Тут вони вже відновили виробництво та навіть встигли знову налагодити експорт продукції.

Сергій Войтюк

керівник компанії «ТАНА»

За 30 років ми закріпилися на ринку та вийшли на стабільний експорт

Компанію з виробництва полімерних композиційних матеріалів ми заснували ще 30 років тому. А вже в 2021 році наші потужності сягнули таких масштабів, що половина виробленої продукції прямувала на експорт. Сьогодні можна сказати, що наші матеріали «зайшли» у всі галузі, де тільки могли знадобитися. Будівництво, автомобілі, електротехніка тощо.

Звісно, ми планували розширюватися й зростати ще далі. За два тижні до повномасштабного вторгнення я мав підписати договір про розвиток альтернативної енергії – сонячних систем. Але в останню мить відмовився.

Навряд чи це можна назвати передчуттям. Ні, просто мені здалося, що варто зачекати з такою величезною інвестицією. І, як з’ясувалося вже зранку 24-го лютого, я не помилився. Адже росія атакувала всю Україну і, зокрема, й наше місто – Сєвєродонецьк.

перша партія полімерів компанії ТАНА в Умані
Одна з перших партій полімерів після релокації компанії.

У місті була паніка, а звідусіль лунали звуки війни

Не можу сказати, що був абсолютно готовим до повномасштабного вторгнення. Адже я до останнього не міг повірити, що росія здатна на таке звірство. Напередодні великої війни я думав, що всі ці розмови та заклики – хіба що перебільшення. Утім, на жаль, це все виявилося правдою.

Того дня, як і всі в місті, я прокинувся під звуки вибухів. Я бачив, як над моїм містом пролітали крилаті ракети. А вже наступного дня, 25 лютого, Сєвєродонецьк чітко відчув, що таке війна.

Звісно, про жодну роботу тоді не йшлося. Більшість наших співробітників навіть фізично не змогли б дістатися до виробництва. Адже те, що відбувалося на вулицях Сєвєродонецька, я, напевно, не зможу передати словами. Це була паніка, люди скуповували продукти в магазинах, тоді як звідусіль лунали звуки війни.

Кожен намагався просто вижити під жахливим терором росії

Я порівнював усе, що відбувалося, із тим, що довелося побачити в 2014-му році. Але насправді це було геть інакше. Тоді якась «банда» залетіла у місто й спробувала «покачати права». Однак у неї нічого не вийшло. А цього разу була справжня жорстока війна. 

Ми зупинили виробництво й навіть не думали про те, що потрібно робити. Йшлося виключно про виживання всіх, хто залишився в місті або намагався звідти поїхати. Так тривало кілька днів.

А вже на п’ятий чи шостий день зник зв’язок та будь-який спосіб комунікації з нашими співробітниками. Тоді ми ще не знали, де і в якому становищі вони перебувають. Думати про те, що робити з виробництвом чи як його рятувати, просто не було часу. Повторюся, кожен із нас намагався просто вижити під жахливим терором росії.

цех ТАНА

План евакуації народжувався просто в дорозі

Коли я вирішив, що вже час їхати геть, дороги нашого міста були всипані фрагментами будівель, склом, рештками снарядів. Настільки, що на блокпостах нам довелося змінювати колеса тому, що їх просто пробивало осколками. Мені пощастило і довелося змінити лише одне, але були люди, які пробивали всі чотири колеса.

Власне, такими були дороги в Сєвєродонецьку після російських обстрілів. Можу точно сказати, що окупанти намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися. І це були геть не об’єкти військової інфраструктури. Навпаки: житлові будинки, магазини, все без розбору.

Читайте також: Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт

Разом із родиною ми проїхали Лисичанськ, а згодом доїхали до Дніпра. Там було значно спокійніше, ніж у Сєвєродонецьку. І в мене просто в дорозі почав народжуватися план, як евакуювати наше виробництво. Із кожною наступною думкою дедалі більше здавалося, що цей план нереалістичний. Але все вдалося – завдяки безстрашним та відважним людям.

Обладнання вивозили мало не під кулями

Усе складалося з двох етапів: спочатку необхідно було демонтувати обладнання, а потім вивезти його. Та, крім того, потрібно було підшукати місце, де ми могли б бодай просто скласти всі прилади та оснащення. А вже потім – думати, як і де починати все з нуля.

Наше виробництво – це доволі масштабне. У нашому розпорядженні були великогабаритні автомобілі, а простіше – «фури». І, звісно, водії. Саме з ними мені вдалося домовитися про вивіз усіх необхідних нам речей.

Звісно, це дороговартісна «операція». Але інакше бути й не могло. Демонтувати обладнання й вивезти його мало не під кулями – хіба це може коштувати копійки? Особливо, коли йдеться не просто про здоров’я співробітника, а про його життя.

Практично все необхідне нам вдалося вивезти впродовж двох місяців кропіткої роботи. Нам пощастило, що виробництво було розташоване поруч із «Азотом», і туди доволі рідко прилітало. Принаймні, до наших останніх поїздок. Тоді через «прильот» нашим працівникам довелося самотужки гасити пожежу, а напівпричіп однієї з автівок потрапив снаряд .

зруйнована будівля компанії ТАНА
Зруйнована будівля підприємства на Луганщині.

Відновити виробництво під час війни складно, але можливо

Через надмірну небезпеку нам довелося припинити поїздки до Сєвєродонецька. Я вирішив, що решта обладнання не вартує таких ризиків. А поки водії ще вивозили те, що могли, я шукав приміщення для нашої подальшої роботи.

Зізнаюся, побував у багатьох містах та регіонах України, допоки врешті не зупинився на Умані. Тут місцева влада запропонувала нам варіант, який не ідеально, але точно підходив під усі вимоги. Крім того, вартість нас також влаштовувала.

Читайте також: Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок

Тому я вирішив, що ми зупиняємося тут, в Умані, і починаємо відновлювати наше виробництво. Однак зробити це в умовах повномасштабного вторгнення було не так просто. Та все ж можливо. І все ж спочатку ми подбали про наших працівників, знайшли їхнім родинам місця для проживання. 

Відновили виробництво і почали налагоджувати експорт

Місцева влада Умані практично постійно була з нами на зв’язку. Ми намагалися вирішувати всі недоліки та проблеми, що траплялися, максимально швидко. Робити все можливе, аби запуститися якомога скоріше. 

На щастя, так і сталося. Ми відновили виробництво і навіть почали налагоджувати експорт нашої продукції. Маю зазначити, що нам було надзвичайно приємно отримати таку підтримку від влади й відчути, що ми справді їм потрібні. 

Адже хто не захоче в місті підприємство, яке чітко й регулярно сплачує податки та наповнює місцевий бюджет. Натомість ми отримали саме те, чого потребували. Зрештою, деякі наші напрямки довелося зовсім зупинити. Тоді як інші сьогодні навіть перевищують довоєнні показники.

виробництво полімерів
Монтаж обладнання в Умані.

Кропітка робота не дозволила нам зникнути з цього ринку

Та загалом, безумовно, сьогодні ми далекі від стану нашого виробництва в 2021-му році. Але намагаємося зробити все можливе, аби це повернути. Хоча й певні моменти взагалі не залежать від нас. 

Найперше, що спадає на думку, – це зламана логістика. Порти не працюють, небо – закрите. Залишається лише суходіл. А сьогодні це найдорожчий логістичний варіант. Крім того, кількаразово зросла й вартість сировини, якої ми потребуємо. Для нас це неприємно, адже в критичні моменти хочеться витрачати менше коштів, а не навпаки.

Утім саме завдяки тому, що ми маємо широкий асортимент продукції, нашій компанії вдалося вижити. По суті, саме наша кропітка робота й не дозволила виробництву зникнути з цього ринку. Навіть попри російську агресію.

Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто

А ще нам пощастило з вибором місця для оренди під нашу роботу. Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто. Нам не доводиться витрачати неймовірні суми на закупівлю й доставку потрібних матеріалів у межах міста. А це не може не тішити.

До того ж, вартість оренди – це взагалі окрема тема. Коли я шукав приміщення, то завітав на захід України. Я дуже здивувався, коли побачив різницю між цінами. Тут, в Умані, ми орендуємо у кілька разів дешевше, аніж це було б, умовно, у Рівненській області. 

колектив компанії ТАНА
Колектив компанії «ТАНА».

Завдяки цьому ми можемо сплачувати вартість житла для наших працівників та забезпечувати їх соціальним пакетом та заробітною платою. Я вважаю, це доволі важливий аспект для компанії. Особливо, якщо врахувати, що ми забрали з собою основу нашої команди із Сєвєродонецька й працюємо з ними.

Віримо, що повернемося до Сєверодонецька

Сьогодні єдина мрія для всіх нас, хто залишився без житла, без рідного міста, без друзів, – це повернутися додому. Та я вважаю, що найближчі два-три роки ми залишимося в Умані, оскільки повертатися у зруйноване й понівечене місто немає сенсу.

Але сподіваємося й віримо, що в майбутньому, після активної фази війни, все ж повернемося до рідного міста. Тоді, коли це буде дійсно можливим та безпечним для кожного з нас. Адже вдосконалюватися й розвиватися хочеться саме там – вдома.

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Суспільство1 день тому

“Глядачі полюбили нас за українську виставу”: як харківський лялькар лікує депресію у військових

Там, де болю не видно зовні, всередині він може бути гострішим. Українські воїни, які щодня...

Суспільство6 днів тому

«На такій печериці можна хоч піцу робити!». Переселенець з Донеччини за грант відродив бізнес із вирощування грибів-гігантів

Юрій Душенко з Донеччини розпочав справу наприкінці 2015 року. Двічі втрачав бізнес, вимушено змінив три...

Суспільство1 тиждень тому

Зробив теплиці на бабусиному городі. Як підприємець з Вінниччини отримав грант на полуничний бізнес

Дмитро Гринь з Ладижина з радістю та гордістю оглядає свої володіння — довгі рівненькі рядки...

Суспільство1 тиждень тому

Думав, що гранти виграють лише «свої». Як кондитер з Київщини почав створювати українські макарони

Його соцмережі — це поєднання естетичного задоволення та вибуху смакових рецепторів. А різнокольорові макарони, які...

РЕКЛАМА: